Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

  • жива політика

    ОТКРЫТОЕ ПИСЬМО К ПРЕЗИДЕНТУ УКРАИНЫ В.ЯНУКОВИЧУ

    ЖИТЕЛЕЙ МИКРОРАЙОНА «ТЕКСТИЛЬШИК»  г.ДОНЕЦКА

     

    Уважаемый Виктор Федорович!
     

    Обращаемся к Вам не только как Президенту, но и верующему человеку, небезразличному к проблемам Ваших земляков, которым местная власть Донецка и Донецкой области создают невыносимые условия для жизни.

    Скажите, пожалуйста, если бы рядом с Вашим домом в 5 часов утра в первый день Нового года появилась мощная строительная техника и начала там рыть безо всякого официального  разрешения котлован, что бы вы подумали об этих, с позволения сказать, «людях»? – Изверги? Садисты? Беспредельщики?..

    Именно так все и произошло у нас в Донецке:

    1 января 2012г. в 5 часов утра началась точечная застройка по адресу: г.Донецк, микрорайон «Текстильщик», спортивная площадка между жилыми домами № 2,4,6 по ул. Терешковой и № 111, № 107 по ул.Петровского.

    Стройка велась в выходные дни 1 и 2 января и в ночь с 4 на 5 января, что противоречит Закону Украины «Об обеспечении санитарно-эпидемиологического благополучия населения» (ст. 24), и зафиксировано неоднократными обращениями в милицию гражданами близлежащих домов.

    Данная застройка противоречит Закону Украины "Об основах градостроительства" (ст. 5), так как не учитывает интересы и требования граждан, кроме того, граждане не были своевременно информированы о планах застройки данного участка.

    Визуализация планируемых зданий с телефонами застройщика была вывешена только 5 января 2012 г., в пятый день от начала строительства, что так же грубо противоречит Закону Украины. Представители застройщика дважды выходили на встречу с жильцами близлежайших жилых домов, но не предоставили ни одного документа о легальности застройки.

    Вторая встреча, назначенная на 8 января (15-00), продлилась ровно 4 минуты, что зафиксировано в видеоматериале, который прилагается. В видеоматериале отчетливо видно, как представители застройщика отказались предоставить разрешительную документацию.

    А неофициально (не на камеру) так называемые «застройщики» прикрываются Вашим именем и именем Партии регионов, за которую большинство из нас голосовало. – Но мы ведь не голосовали за попрание наших конституционных прав!

    Судя по масштабности данной застройки, мы, жильцы близлежайших домов, предполагаем, что данная застройка грубо нарушает Государственные строительные нормы "Градостроительство. Планировка и застройка городских и сельских поселений", которые обязательны при проектировании новых и реконструкции существующих городских и сельских поселений Украины.

    Мы предполагаем, что данная застройка и дальнейшая эксплуатация планируемых домов грубо нарушит  санитарно- гигиенические нормы плотности застройки, нормы инсоляции и нормы плотности населения в жилом квартале, что противоречит указанному выше документу Государственные строительные нормы "Градостроительство. Планировка и застройка городских и сельских поселений".

    Коллективом жильцов были сделаны следующие обращения:

    1. В Кировский райисполком г.Донецка - коллективная жалоба на имя Меши В.Г. - принята 06.01.2012г.

    2. Коллективная жалоба на имя Донецкого городского головы Лукьянченко А.А. о непредоставлении информации о незаконном строительстве согласно Закона "О доступе к публичной информации" - принята 06.01.2012г.

    3. Коллективная жалоба на имя Донецкого городского головы Лукьянченко А.А. о законности точечной застройки - принята 06.01.2012г, вх. № 01/27.

    4. Коллективная жалоба жильцов дома № 107 в областную прокуратуру - принята 06.01.2012г., вх. № 39.

    5. Коллективная жалоба от жильцов дома № 107 главному врачу городской санитарно-эпидемиологической службы г.Донецка - принята 04.01.2012г, вх. № 9.

    6. Коллективная жалоба прокурору г.Донецка Ольмизову О.Д. - принята 04.01.2012г., вх. № 4.

    К огромному нашему сожалению, все обращения общественности остаются гласом вопиющего в пустыне и незаконная стройка продолжается днем и ночью, создавая детям и пожилым людям невыносимые условия для жизни.

    В этой связи, уважаемые Виктор Федорович, просим Вас вмешаться и прекратить незаконное строительство, нарушающее наши конституционные права, наказать виновных в этих беспрецедентных нарушениях и проинформировать нас в установленные законом сроки.

    С последней надеждой на Ваше вмешательство, жильцы микрорайона «Текстильщик» г.Донецка: (60 подписей).

    09.01.2012г.                

    ПРИМІТКА:

    З метою захисту прав жителів мікрорайону «Текстильник» м.Донецька ми адресуємо цей відкритий лист до Адміністрації Президента України і сподіваємося, що В.Ф.Янукович дасть належну оцінку брутальним діям так званих «забудовників», яких «мовчазно захищають» чиновники Кіровської районної адміністрації м.Донецька (Меша В.Г.), міської влади Донецька (Лукьянченко О.О.) та донецької міської прокурори (Ольмизов О.Д.).

     

    ВАЛЕРІЙ БЕБИК,

    керівник робочої групи із суспільних комунікацій

    Громадської гуманітарної ради при Президентові України

    ВАЛЕРИЙ БЕБИК - 5 КАНАЛУ: «ГЛАВНОЕ СОБЫТИЕ 2011 ГОДА В УКРАИНЕ - ВИЗИТ ПРЕДСЕДАТЕЛЯ КНР

    ХУ ЦЗИНЬТАО»

                

                 Комментируя для 5 канала итоги уходящего года председатель Всеукраинской ассоциации политических наук (ВАПН) проф. ВАЛЕРИЙ БЕБИК отметил, что главное событие 2011 года для Украины - это визит председателя КНР Ху Цзиньтао и его успешные переговоры з президентом Украины Виктором Януковичем.

                «Ну сколько можно пускать слезу, - отметил профессор политологии В.Бебик, - какие, мол, «кидалы» эти россияне: получили морскую базу в украинском Крыму и «забыли» снизить цену на газ «братскому» украинскому народу.

    США и ЕС - это глобальные банкроты. Американцы только по векселям должны Китаю более 1 трлн. долл., хотя и продолжают печатать свои денежные «бумажки», не обеспеченные американской экономикой.  Европейский Союз (читай - Германия и Франция) только и думает, как избавиться от неэффективных лентяев типа Греции, Португалии и Италии.

    И те и другие, - как утверждает председатель ВАПН, - навязывают нам свои двойные стандарты демократии и «правила игры».

    Американцы через МВФ и его ставленников в Украине Н. Азарова, С. Тигипко и «примкнувшего к ним» П. Симоненко, повысили украинцам пенсионный возраст и цены на коммунальные услуги.

    А ЕСовцы, сидя на российской «газовой игле», забрав полномочия Верховного суда Украины, командуют, кого и за что можно садить в Украине за экономические преступления.

    Из глобальных игроков только Китай не имеет к Украине территориальных претензий и не навязывает нам своего понимания внутренней и внешней политики.

    Отсюда и вывод: пора Украине менять свои векторы международной политики. Ибо, когда юань станет де-юре мировой валютой, привязанная к нему гривна будет гарантией от грядущего экономического кризиса, который уже исподволь готовят в Вашингтоне, Брюсселе и Тель - Авиве».  

     

     

     

    ВАЛЕРИЙ БЕБИК,

    професор, проректор Університету «Україна»,

    головний редактор журналу «Освіта регіону:

    політологія, психологія, комунікації»

     

     

     

    «ФСБуки» і спецоперація:

    «Убіть Мєчту Януковича»

     

                                

                   Помічники 32-го американського президента Ф.Рузвельта у 30-х роках минулого століття просто-таки панічно боялися показувати своєму шефові публікації найбільших тамтешніх газет, які «мочили із сортира» цього клятого «соціаліста і націоналіста».

    За що, спитаєте ви? - За прагнення зменшити залежність національної економіки від егоїзму крупного бізнесу, придушення сепаратизму окремих штатів  та зміцнення повноважень федерального уряду.

    В умовах масштабної економічної кризи він не бачив іншого шляху спасіння держави, як через «закручування гайок» в бюджетній сфері, підсилення дисципліни та масштабного будівництва автомобільних доріг та аеропортів.

    Зрозуміло, що олігархам, які контролювали найбільші американські газети на кшталт «Нью-Йорк Таймс» чи «Вашингтон Пост», це було не до вподоби. 

    В наслідок цього Ф.Рузвельт, який не мав можливості звертатися до народу через друковану пресу, був змушений використовувати новітні (на той час) інформаційні можливості радіо, які увійшли в історію як відомі радіо-звернення президента.

    Час іде. З'являються нові країни і змінюються президенти. Часом і президенти починають «мочити в сортирі» своїх опонентів. Проте незмінним залишається бажання певних ворогів власної держави використати сучасні інформаційно-комунікаційні технології в брудних і недостойних справах.

    До речі, Ф.Рузвельт, який починав свою трудову діяльність редактором університетської газети, ставився до цього по-філософські. «Щоб там не писали ці журналюги, - казав він, - головне, щоб правильно вказували прізвище»...

    Коли я побачив, як відома своєю «непродажною об'єктивністю» інтернет-газета «Українська правда» почала «мочити в сортирі»   англомовну книгу В. Януковича «Opportunity Ukraine» (Vienna, Mandelbaum Verlag, 2011), я чомусь одразу згадав оті слова Ф.Рузвельта.

    Видрукувана в Австрії англомовна книга ще й не доїхала до Києва, а величезні розгромні рецензії авторів, які знають англійську на рівні «іноземна зі словником», вже почали гуляти в «ФСБуках»! 

    Відомий літературний герой Г.Поттер може відпочивати, покурюючи дешеву ЄСівську цигарку, занюхуючи її дорогим російським газом.

    Позаяк я достатньо серйозно цікавлюсь інформаційно-комунікаційним менеджментом, мені дуже закортіло почитати, а що ж такого написав 4-й український президент, якщо так скоординовано «мочать в сортирі» його книгу, покликану сприяти міжнародному іміджу України та зарубіжним інвестиціям в українську економіку?

    Почитав і переконався, що вся «критика» побудована на достатньо простих пропагандистських схемах.

    Береться, наприклад, фраза із загальновідомим фактом: «Волга впадає в Каспійське море» (Волга - це річка, а не прізвище чиновника від регіоналів, що сидить під слідством - В.Б.).

    Зрозуміло, що цю фразу з цим самим фактом протягом життя ми чуємо і читаємо щонайменше кілька разів. Побачивши цю фразу в книзі, що «рецензується» у подібний спосіб, «об'єктивні» критики у ФСБуках кричать, що то - плагіат!

    Візьмемо, хоча б наступний фрагмент з книги В.Януковича:

     «У 1869 році виходець з Південного Уельсу Джон Хьюз, перекупивши у голови Петербурзького Імператорського технічного товариства, нащадка козаків, князя Петра Кочубея концесію на чавунне і рельсоізготовітельное виробництво на Півдні Росії, побудував на березі річки Кальміус, поблизу маєтку поміщиці Смолянінова, перше велике металургійне підприємство, навколо якого незабаром виросло селище Юзівка​​».

    «Рецензенти» з «Української правди» заявляють, що мова йде про рідне місто В. Януковича - Єнакієве. Проте, люди, які краще знають історію українського Донбасу, чудово розуміють, що Юзівка ​​- стара назва міста Донецька.

    І до сучасного міста Єнакієве, де народився В. Янукович, селище Юзівка ​​має таке ж відношення, як до міста Відень, де була надрукована книга українського президента.

    «Дрібниця», - скажете ви? - Але диявол завжди сидить у дрібницях, як свідчить народна мудрість, що не має позначки «копірайту» ...

    Безперечно, відсутність в англійській версії книги українського президента посилань на використані джерела - це однозначний «прокол» перекладача, редакторів австрійського видавництва і чиновників апарату президента.

    Проте варто й зауважити, що насправді вказана книга В.Януковича не є ВАКівською монографією, яка вимагає посилань [у квадратних дужках, зі сторінками] на список джерел та літератури.

    Саме тому, публіцистичний стиль використання загальновідомих фактів і висловів не потрапляє під наукову кваліфікацію «плагіату».

    З таким же успіхом іудео-християнські творців «канонічної» Біблії під керівництвом упорядника і водночас - візантійського іудей-імператора Юстиніана, (IV ст. н.е.), можна записати у «плагіатори», оскільки запозичили у єгипетських скіфів / коптів - міф про створення світу, у євразійських скіфів (зороастрійців і будинів) - теорію реінкарнації, у сіверів / сумерів / шумерів - міф про всесвітній потоп і т.д.

    На нашу думку, вся ця інтернет-атака на зовнішню (хоча й важливу) атрибутику книги В.Януковича, насправді, зумовлена глибоким українським змістом цієї книги.

    Мені, скажімо, кинувся в очі її глибокий патріотизм, під яким він розуміє «внутрішню потребу і здатність захищати і просувати своє незалежно від Заходу і Москви».

    Вгадайте з трьох разів, кому ця вистраждана українцями фраза може не сподобатися? І хто хотів би зарубати на кореню Українську Мрію Януковича?..

    І ще кілька фундаментальних ідей, які розкриваються у наступній фразі: «Широкий Український шлях тільки починається. Величезний Український потенціал тільки розкривається. Великий Український дух ще не сказав свого величного слова. А великий Український успіх ще попереду! »

    Не знаю, як ви, шановні читачі, але під цими словами я готовий підписатися. Навіть якщо мене звинуватять в плагіаті!

     

     

    Валерий Бебик : В Україні немає народної демократії, ми маємо олігархічну демократію.

     

     

    Днями у Львові перебував Валерій Бебик, культовий український політолог, проректор Університету «Україна» і голова Всеукраїнської асоціації політичних наук. Він дав відверте й ексклюзивне інтерв'ю нашому сайту, яке ми нині пропонуємо оцінити львів'янам. Отже, про що йшла мова в розмові з керівником робочої групи Громадської гуманітарної ради при Президентові України професором Валерієм Бебиком.

     

     

    Вибори

     

    Валерию Михайловичу, як Ви оцінюєте перспективу прийняття нового закону про вибори: якою все ж таки буде в остаточному варіанті виборча система - змішаною чи пропорційною?

     

    З Києва прогнозувати процес виборів так само складно, як і зі Львова. Правляча еліта, наскільки я розумію, не зорієнтувалася остаточно з питанням, за якою системою відбуватимуться вибори. Є три варіанти, що сьогодні дискутуються.

     

    Перший - це вибори за пропорційною системою з відкритими списками. На цьому варіанті наполягає опозиція, тому, що боїться, що по мажоритарних округах її кандидати не пройдуть, бо на результат по мажоритарних округах реально будуть впливати суди, адмінресурс і так далі.

     

    Другий варіант - змішана система (50х50): мажоритарна та пропорційна, при якій залишаються закритими партійні списки пропорційної частини, а от мажоритарники зможуть йти на вибори шляхом самовисування, як це було в часи Кучми.

     

    Третій варіант - змішана, мажоритарно-пропорційна система, проте з відкритими партійними списками.

     

    Навколо цих трьох варіантів точиться боротьба під ковдрою, яку не завжди видно. Зрозуміло, що Партія регіонів хоче зберегти та покращити свої позиції. При цьому мова про конституційну більшість вже не йде, та й, власне кажучи, вона вже не потрібна регіоналам. Бо коли вони матимуть в новому парламенті абсолютну більшість, їм доведеться вводити російську мову другою державною, а цього насправді ніхто не хоче робити. ПР (як і будь-хто в сучасній Україні) ніколи не буде мати конституційну більшість.

     

    Напруга існує не тільки по лінії влади - опозиції, а й всередині влади. Якщо вибори відбуватимуться за пропорційною системою, то за партійними списками висуватимуться вдвічі менше депутатів. Тоді всередині тієї ж Партії регіонів буде створено серйозну напругу. Тим більше, що зараз до неї вливаються, ну дуже «Сильна Україна» і Народна партія. Вони теж вимагатимуть своїх місць у виборчому списку. Відповідно, частина теперішніх депутатів залишаться за бортом. Останнім - вигідна мажоритарка, а там буде - бійка всіх проти всіх.

     

    І все ж таки, хотілось би почути Вашу думку, як політолог, який варіант виборчої системи кращий для України сьогодні?

     

    Вважаю, що змішана, мажоритарно-пропорційна виборча система - з відкритими партійними списками. Так, як у поляків робиться. У них є три варіанти: пропорційна система має національний, регіональний та індивідуальний списки. Так от люди в регіонах, як до прикладу обласна організація Партії регіонів чи НРУ, висуває на Львівщині свій список з прізвищами.

     

    У такому разі люди обирають і партію і прізвище. Відповідно, навіть якщо ти і купив місце у партійному списку, то це не означає, що за таким номером його оберуть. Варіант відкритих пропорційних партійних списків - це демократично, адже створюється певна конкуренція не тільки партій, а й особистостей .

     

    Тоді для чого мажоритарний компонент зберігати?

     

    Мажоритарка потрібна для того, щоб у парламенті були представленні інтереси регіонів. Зараз у нас 80% народних депутатів живуть у Києві, а те, що вони виїхали з Донецька чи Львова, не означає, що вони представляють регіональні інтереси, - вони вже київські, відірвані від виборців. А треба, щоб були депутати, які дійсно представлятимуть конкретний регіон. Тоді виборець може прийти до цього депутата і щось вимагати. Тобто, це - більша відповідальність.

     

    Більшість держав Європи має саме таку змішану виборчу систему і двопалатний парламент, одна із палат якого представляє саме інтереси регіонів, як в тій же Польщі чи Німеччині.

     

    Проте в нас парламент - однорівневий?

     

    Думаю, було б непогано, щоб в Україні був дворівневий парламент. Команда Ющенка, до речі, висувала таку ініціативу. А наша Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН) соціологічне дослідження робила на цю тему. Так от, переважна більшість виборців вважала, що двопалатний парламент - це добре.

     

    А зараз у нас навіть у партії, яка має представляти інтереси регіонів за назвою - Партія регіонів, більшість вихідців лише з одного Донецького регіону, причому більшість з них живуть у Києві. Виходить, що це - просто олігархічна структура, як і всі інші - БЮТ, НСНУ, КПУ і т ін..

     

    В Україні немає народної демократії, ми маємо олігархічну демократію. Відповідно, якщо матимемо половину депутатів-мажоритарників, половину - пропорційників за відкритими списками, є надія, що в парламент обиратимуться популярні люди. Якщо людина непопулярна - її не оберуть навіть по партійному списку. Гадаю, це сприятиме оновленню еліти.

     

    Якщо ж не буде мажоритарки та відкритих списків, то нових облич в українській політиці не буде. Як наслідок, все більше людей голосуватимуть «проти всіх» або не йтимуть на вибори. Ми бачили, що на останніх виборах голосувало на 20 % менше людей, ніж на попередніх. Це тривожний сигнал, адже легітимність виборів ставиться під сумнів.

     

    Як розцінюєте шанси «Свободи» на наступних виборах?

     

    «Свобода» - це московський проект. Україні потрібна - ВОЛЯ, а не російська «свобода». Я дивуюсь, чому галичани голосують за «Свободу», а не за ВОЛЮ.

     

    Ви, як політолог, займаєтесь дослідженням політичних комунікацій. Наскільки світові тенденції в розвитку політичних комунікацій притаманні Україні і як вони можуть вплинути на хід боротьби на парламентських виборах?

     

    Вони відіграють важливу роль. За різними даними в Україні близько 12 мільйонів активних користувачів Інтернету. Якщо вирахувати дошколяриків та пенсіонерів, то активна частина українців читає новини, переписується, спілкується в НЕТі. Думаю, що це важливий аспект. Подивіться тільки, як олігархи почали сайти перекуповувати. Тобто йде активний перерозподіл українського Інтернет-простору між не українськими, до речі, олігархами та їхніми карманними партіями.

     

    Можливо, маєте інформацію, хто зараз є власником провідних Інтернет-ресурсів?

     

    Це - неофіційна інформація, офіційно - все зареєстровано в офшорах. А все тому, що у нас немає закону про регулювання Інтернет-ресурсів.

     

    А чи він потрібен і якщо так, то яким він повинен бути?

     

    Потрібен. Чому ні? Зараз на будь-якому форумі в Інтернеті мене обіллють брудом, а я не зможу ні на кого подати до суду.

     

    Свобода висловлювань не означає, що можна ображати кого завгодно. Ви на вулиці скажете слово - отримаєте по фізіономії. А тут немає жодної реакції. Я не звертаю увагу на те, хто і що коментує після моїх статей, виступів, сприймаю це по-філософськи. Достатньо свого часу витрачаю на творчість, і витрачати ще час на коментарі мені не цікаво. Безумовно, є речі, які ображають, компромати, що руйнують сім'ї, кар'єри, психіку людини.

     

    У мене психіка здорова, тому на таке не реагую. Є люди, які реагують. Таким чином і до самогубства можуть довести людину. А це - серйозні речі. Тому потрібне регулювання. Ніхто не говорить, що має бути тотальний контроль. Але з точки зору прав людини - то потрібно. З точки зору захисту інформації, візьмуть і надрукують в Інтернеті ваше досьє з податкової. Ви ж потім нічого не зможете довести.

     

    Якщо Ви - публічна людина, повинні бути готовими до прискіпливої уваги журналістів...

     

    Закон все одно має бути. Оскільки в Інтернеті сидить 12 мільйонів українців, то це треба якось регулювати. Ніхто не говорить про заборону висловлювати свою думку - я тільки за те.

     

    Громадська гуманітарна рада при Президентові України і законопроект про Громадське мовлення

     

    Громадська гуманітарна рада створювалась гучно, проте зараз про її діяльності не чути, принаймні в інформаційному просторі, чому?

     

    Я очолюю робочу групу із суспільних комунікацій Громадської гуманітарної ради при Президентові України. Наша група підготувала концепцію Громадського мовлення. Вона була затверджена рік тому - у червні.

     

    Також наша група, після усіх внутрішніх війн, все таки добилась появи проекту закону про створення Громадського мовлення. Він уже знаходиться в юридичному департаменті Адміністрації Президента, шліфуються окремі рядки. Останній варіант законопроекту зроблений на основі того, що робив Кабмін.

     

    Внесені пропозиції нашої робочої групи, яка мала зауваження до цього варіанту, а також пропозиції експертів Ради Європи. Як не дивно, на 90% пропозиції робочої групи та експертів Ради Європи збіглись в остаточному варіанті проекту закону. Тому, робоча група завізувала цей законопроект. Наступним кроком буде внесення цього законопроекту Президентом на розгляд Верховної Ради.

     

    Ось такий результат нашої роботи, на яку пішов рік часу. Ми робили громадські обговорення в Одесі, Донецьку, Львові, Києві. Не думаю, що ми марно витратили час, бо виходимо на законопроект.

     

    Охарактеризуйте, будь-ласка, модель громадського мовлення, запропоновану у законопроекті?

     

    Вона стандартна, схожа на європейські моделі. Мова йде про те, що зараз не уряд, не президент призначатиме, а громадські організації висуватимуть членів до наглядової ради громадської телерадіокомпанії. Наглядова рада обирає собі голову, заступника та секретаря, а також призначає правління громадської телерадіокомпанії.

     

    В її розпорядженні буде два канали телевізійного і два - радіомовлення. У законопроекті прописано, що громадська телерадіокомпанія поза конкурсом отримає частоти, адже це - громадське мовлення.

     

    Хто це все фінансуватиме?

     

    Український громадянин через податок. Передбачається 10 років проміжного варіанту з поступовим зменшенням державної частки фінансування. Якщо зараз перейдемо повністю на плату за рахунок податків, як до прикладу у Німеччині, то це буде збитковий проект.

     

    Тому, протягом 10 років поступово вводитиметься плата для приватних мовників за частоти. Якщо приватні компанії платитимуть за ці речі, то якась частка з цього ітиме на потреби громадського мовлення. На цей період - 10 років - на каналах Громадського мовлення зберігатиметься реклама, держзамовлення.

     

    В ідеалі реклами не повинно бути, окрім соціальної. Проте якщо ми одразу це запустимо, то Громадська телерадіокомпанія не зможе працювати. Коли Маргарет Тетчер приватизувала лондонське метро, на це також пішло 10 років. Не можна рубати все одразу, тому що тоді зламаємо державне телебачення та не отримаємо громадського. Це теж неправильно, адже в цій компанії працюють сотні людей.

     

    Наглядову раду Громадської телерадіокомпанії обиратимуть громадські організації. А що це за ГО?

     

    Це будуть ГО, які мають національний статус. Наприклад, є безліч освітянських організацій. З них подаватимуть десять. З тих десяти способом жеребкування вибиратимуть одну. Цю функцію виконуватиме відповідна комісія Національної ради з питань телебачення та радіомовлення. У прямому ефірі проводитимуть жеребкування. Все буде чесно і без нарікань.

     

    Щодо чесності виникає дуже багато питань..

     

    Чому? Якщо зробити у прямому ефірі, всі це бачитимуть.

     

    У цьому пункті не «підредагують» законопроект?

     

    Я можу говорити про те, що бачив і завізував. А що з ним далі - це право президента та його адміністрації, а також депутатів, можливо, вони ще захочуть внести якісь зміни. Проте, не думаю, що зміни будуть такими вже принциповими.

     

    Громадське мовлення у майбутньому має повністю замінити державне чи вони існуватимуть поруч?

     

    Так, Громадське мовлення буде створене на базі державних теле- і радіокомпаній.

     

    Рівень державного мовлення в Україні бажає кращого. Якщо ж громадське буде такої ж якості - то в чому різниця?

     

    Над цим треба працювати. Це ж не питання одного дня. Це, перш за все творчі кадри, далі техніка. Але, щоб були відповідні кадри, має бути достойна зарплата, потім пенсія та інше, як наприклад статус держслужбовця. Люди повинні мати зацікавлення у цій роботі.

     

    Коли все ж таки очікуєте внесення цього законопроекту в парламент?

     

    Найближчим часом. Це делікатне питання, адже проект ще обговорюватиметься у парламентських комітетах ВРУ. Зараз виглядає, що президент вноситиме законопроект після усіх пропозицій та роботи нашої робочої групи. Думаю, що цей законопроект піде в люди. Президент в цьому зацікавлений, адже він уже кілька разів про це говорив у інтерв'ю і на засіданні Гуманітарної ради. Ганна Герман була ініціатором цього питання, саме від неї мені надійшла пропозиція розробити даний законопроект (що й було зроблено).

     

    Політологія повернулася у ВНЗ

     

    Ви очолюєте Всеукраїнську асоціацію політичних наук. Рік тому, коли ми з Вами зустрічалися, актуальною була проблема позбавлення політології статусу обов'язкового до викладання предмету у ВНЗ. Що змінилося в цій ситуації?

     

    І справді, наказом тодішнього міністра освіти Іван Вакарчука під «мудрим» керівництвом прем'єр-міністра Юлії Тимошенко політологія була викинута із нормативного блоку предметів для вивчення в ВНЗ. Ми тоді зверталися і говорили, що це помилка. На жаль, попереднє керівництво МОН до нас не дослухалось, а нинішнє - не реагувало цілий рік.

     

    У результаті активності Громадської гуманітарної ради - члени ради писали листа до президента, зверталась також Всеукраїнська асоціація політичних наук і до президента і до прем'єр-міністра, політологія повернулася у нормативний блок. Я вважаю це перемогою громадськості. Нинішній міністр освіти і науки Дмитро Табачник все-таки розібрався в ситуації і підписав наказ про повернення політології. Це - позитивно. Але цього позитиву не було б, якби Віктор Янукович не взяв це питання під особистий контроль.

     

    Політологія - це державотворча дисципліна, яка формує політичну свідомість. Звичайно, декому хотілося, щоб переважна більшість громадян була масою, що просто п'є пиво і кричить «ганьба» на футболі і не розуміє, як функціонує парламент, уряд.

     

    Отже, не все так безнадійно у нашому житті.

     

    Ви активно працюєте в громадському секторі як політолог і журналіст. Чи не маєте бажання піти до парламенту?

     

    Такі пропозиції у мене вже є.

     

    І де будете балотуватися, по списку чи в мажоритарному окрузі?

     

    Напевно, не за списком. Професор нашого Університету «Україна» Василь Куйбіда пропонує іти по мажоритарному округу у Львові від Народного руху України. Я вже почав думати (сміється).

     

     

                                                                                                     Джерело:   http://vgolos.com.ua/politic/6613.html

     

     

    Валерий Бебик

    член национального союза журналистов Украины

     

    Старая песня о Ю. Тимошенко :

    "Замуж - поздно, сдохнуть рано"

    Скажу честно, мне - жаль Ю.Тимошенко как женщину. Хотя о ней часто говорят, что она - единственный мужчина в украинской политике.

     Однако, поскольку современная украинская политика густо замешана на криминально - бизнесовых отношениях, гендерный принцип тут не срабатывает. И если ты втянулась в «региональные» бои без правил, игра в «девичью наивность» врядли приведет к опереточным «женским боям в грязи», которые за деньги показывают в украинском Крыму. (Ситуация с Ландиком-младшим это показала на все сто процентов).

    Знатоки посмеиваются над юристами «регионеров», которые не смогли создать «настоящее дело» по результатам семейной бизнес - деятельности  Ю.Тимошенко в корпорации ЕЭСУ, который нанес миллиардные убытки украинской казне. (Понятно, что «японские слезы» по парниковому эффекту тут не в счет).

    Вместе с тем, надо отдать должное политико-организационной составляющей борьбы «регионеров» с бизнес-политическим кланом Ю.Тимошенко, самая большая ошибка которой - было участие в президентских гонках - 2009. (Если бы не ее завышенные амбиции, она бы до сих пор была руководителем «каолиции» и премьер-министром при  «английской королеве» В. Януковиче).

     Однако, произошло то, что произошло. И теперь получившие победу из рук БЮТ «регионеры» системно и методично (абсолютно правым путем!) устраняют с политической авансцены своих олигархических конкурентов, которые не имеют с ними абсолютно никаких идеологических различий.

    Сначала они «классически» отсекли от «багини» парламентское бизнес-крыло БЮТ, которое мудро рассудило, что лучше быть «тушкой», чем лишиться всего нажитого неправедным путем.

    А потом началось самое интересное, чего не учла при своей «политической защите» в суде Ю.Тимошенко, которая решила сэкономить на зарплате солидных адвокатов.

    Информированные о деятельности ЕЭСУ  люди  полунамеками дают понять, что секретными  кодами финансовых счетов упомянутой корпорации в оффшорах владеет только один человек.

    Вернее сказать, одна харизматическая женщина, которая во всех декларациях писала, что у нее ничего в Украине нет. Угадайте с трех раз, кто эта очаровательная и зажигающая нищий электорат особа?..

    Теперь вам понятно, почему в суд она ездит в «автозаке», почему слабеет активность массовки, а адвокаты через день ходят на работу в Печерский райсуд г. Киева?..

    Конечно, это вполне может быть «очередной поклеп» на «белое братство», но злые языки на этот счет цитируют старую полу - блатную песню о главном: «Я стою у ресторана, замуж поздно, сдохнуть рано...»

    Судя по всему, это все - таки не Владимирский централ (как грозились московские товарищи перед газовыми переговорами), а отечественное Лукьяновское СИЗО, оборудованное по евро - стандарту к очередному чемпионату Европы по газ - болу...

    Все-таки жаль, что «женские бои в грязи» не особенно любят в украинском политикуме. Достал уже этот мужской шовинизм! И чем теперь будут вещать в «телеящиках» наши олигархические «медии»?..

     

                 Дураки вы все! Или «запишите меня в кацапы»

     

               «Дураки вы все, кто думает, что я не люблю русскую литературу!..» - именно так я прокомментировал бы некоторые «отклики» в сети, посвященными моим (пока безуспешным) поискам в русской литературе этнически русских поэтов и писателей.

     

                В самом деле, не виноват же я в том, что русскую литературу создали творившие на русском языке:

    •             украинцы (Н.Гоголь, А.Чехов, А.Некрасов, А.Ахматова, П.Гребинка, Ф.Достоевский, В.Маяковский, В.Хлебников);
    •             татары (Г.Державин, А.Радищев, М.Огарев, Д.Давыдов, И.Тургенев, А.Куприн);
    •             евреи (А.Пушкин, Лев Толстой, А.Блок, О.Мандельштам, Б.Пастернак, Алексей Толстой, К.Паустовский, Й.Бродский);
    •             поляки (А. Грибоєдов/Гржибовский, Ф.Булгарин, Е.Баратынский, Н.Кукольник);
    •             немцы (Д.Фонвизин, А.Фет, М.Салтыков-Щедрин);
    •             крымчане (В.Жуковский - турок, Ф.Тютчев - генуэзец-итальянец, В.Капнист - греко-итальянец) и т.д.

     

              Один из моих приятелей, видя тщетные попытки по оказанию гуманитарной помощи младшему российскому брату (в виде поисков российской идентичности), предложил мне не мучиться и не искать среди россиян, так называемых русских.

     

                «На самом деле никаких русских не существует!» - заявил он и рассказал любопытный анекдот:

     

                 «Встречаются в Пекине на оптовом рынке для стран СНГ два еврея. Один из них спрашивает: «А ты кто, ребе, по национальности?» - «Я русский, - отвечает другой, - а ты - кто?» В ответ слышит: «Ну, тогда я - американский...»

     

                В самом деле, - подумалось мне. До чего же все просто! Нет никакого смысла говорить об этнических американцах и русских. Не будете же вы говорить о тете Соне, переехавшей на американский Бродвей из украинской Одессы, как об этнической американке?!

                Даже если она и выучила с грехом пополам и жутким еврейским акцентом английский (не американский!) язык, мой собственный язык сворачивается в трубочку и отказывается называть указанную особу еврейской национальности, американкой.

                Так почему же мы должны делать исключения для так называемых русских? Только потому, что их мучает фантомный вирус «русского мира» - аналог американского «pax-americana»? ..

                 Вас не убедил этот аргумент? Тогда я доведу ситуацию до абсурда. Дам вам прочитать свои стихи. А вы уж решите сами, уважаемые читатели, записывать ли меня в кацапские писатели или великодушно оставить среди украинцев, которые любят русскую литературу, но не любят, когда под предлогом защиты русского языка уничтожают более древнюю украинскую культуру и язык...Итак:

     

    Литургия

     

    Заботы дня неспешно и устало

    Макает в ночь задумчивый закат,

    Как будто литургия отыграла,

    Ну, а снега - мелодию хранят.

    Последний луч ныряет по сугробам,

    И где скребок добился черноты,

    Озябшей кистью звонко ставит пробы,

    Рождая мир весенней красоты.

     

    Джерело : с сайта  ForUm

     

     

    ВАЛЕРІЙ БЕБИК: «УРЯД БЛОКУЄ ГРОМАДСЬКЕ

    МОВЛЕННЯ В УКРАЇНІ!»

     

    Останнім часом громадськість (національна та міжнародна) все більше демонструє свою стурбованість процесами згортання демократії в Україні, особливо - у сфері громадського мовлення в Україні.

    Після того, як  Громадська гуманітарна рада під головуванням Президента України В.Януковича затвердила 30.09.2010р. розроблену нами «Концепцію створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України», робочій групі із суспільних комунікацій Громадської гуманітарної ради (яку я очолюю на громадських же засадах) було доручено до 01.12.2010р. розробити відповідний проект закону, який Президент України мав внести до національного парламенту як невідкладний.

    Вказана вище робоча група у складі О.Мартиненка, О.Червакової, Д.Стуса і залучених фахівців з Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка, Університету «Україна», Національного інституту стратегічних досліджень та Національної ради з питань телебачення і радіомовлення у фантастично стислі терміни розробила такий проект закону і передала до Адміністрації Президента України, яка спрямувала його до Кабінету Міністрів.

    Але вже перша версія проекту закону про Національне громадське мовлення, розміщена на веб-сайті українського наукового журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації» викликала шалений спротив «української» бюрократії та «придворного» медіа-бізнесу.

    І не випадково, оскільки мова ж іде про мільярди грн. нерухомого і апаратного майна телерадіоорганізацій та ліцензії на частоти, які приносять величезні прибутки та дають можливість формувати громадську думку відповідно до політичних та бізнесових смаків медіа-олігархів!

    Отже, проект закону, розроблений нами абсолютно на громадських, тобто безкоштовних і не заангажованих засадах, почали «творчо» опрацьовувати в урядових колах відомі «українські патріоти» та фахівці з рейдерського права.

    В результаті цього, на засіданні Кабінету Міністрів (протокол №27 від 11.04.2011р.) був прийнятий проект Закону «Про внесення змін до Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України», який по формі і по змісту суперечить  «Концепції створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України», затвердженій 30.09.2010р. Громадською гуманітарною радою під головуванням Президента України!

    Аналіз цього законопроекту показав, що доручення Президента України по створенню системи громадського мовлення в Україні фактично було заблоковане урядом, який зробив вказаний проект закону «під себе, коханого»!

    В цих умовах ми відмовляємся брати на себе авторство цього законопроекту, який абсолютно вихолостив основні ідеї, затверджені у відповідній концепції Громадської гуманітарної ради 30.09.2010р.

    Проаналізувавши вказаний урядовий законопроект, наша робоча група на своєму засіданні вирішила наступне:  

    З урахуванням результатів обговорення проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України» (далі - проект Закону), розробленого Державним комітетом України з питань телебачення і радіомовлення, визнати за доцільне рекомендувати врахувати в проекті Закону принципові позиції положень відповідного проекту Закону України, розробленого Громадською гуманітарною радою, та Концепції створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України (далі - Концепція), затвердженої Громадською гуманітарною радою при Президентові України 30.06.2010 р., а саме:

    1) З метою зменшення надмірного впливу органів державної влади на діяльності НГТУ, забезпечення прав громадян на свободу думки і слова, на отримання повної, достовірної, об'єктивної та оперативної інформації з незалежних джерел:

    - привести положення проекту Закону у відповідність до Концепції щодо порядку та процедури заснування НСТУ (НГТУ). Зокрема визначити, що майно, яке нині перебуває на балансі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, Державної телерадіокомпанії «Культура», має передаватися НСТУ на праві безстрокового безоплатного користування.

    Натомість закріплення за НСТУ згаданого вище майна на праві оперативного управління, як пропонується проектом Закону, передбачає, що власник цього майна (уповноважений ним орган - Кабінет Міністрів України) має право здійснювати контроль за його використанням і збереженням, що зберігає вплив з боку державних органів на фінансово-господарську діяльність НГТУ, а також на її незалежну програмну політику.

    - установити, що Статут НГТУ має затверджуватися Кабінетом Міністрів України, а всі подальші зміни до Статуту НГТУ повинні здійснюватися Наглядовою радою. Потрібно також передбачити можливість ухвалення рішень Наглядової ради простою більшістю голосів її членів.

    2) Передбачити у проекті Закону можливість подальшої трансформації (після створення НГТУ) обласних державних телерадіокомпаній (та їхнього майна) в регіональне громадське мовлення України (РГМУ) як складової системи Національного суспільного телебачення і радіомовлення України.

    3) Привести у відповідність до Концепції положення проекту Закону, які стосуються порядку формування складу Наглядової ради НГТУ, передбачивши, що Наглядова рада НГТУ складається з двадцяти одного члена, серед яких, крім представників всеукраїнських громадських організацій, входять сім представників від Кабінету Міністрів України. У такий спосіб, на нашу думку, будуть створені умови для того, щоб представники органів державної влади мали можливість брати участь в функціонуванні такого важливого суспільного інституту, яким є НГТУ.

    4) Визначити, що у перехідний період (протягом чотирьох років з дня набрання чинності Закону) фінансування НГТУ здійснюється не лише за рахунок коштів Державного бюджету, як це передбачено проектом Закону, а й за рахунок інших джерел (коштів, отриманих від виробництва та трансляції реклами, продажу власної теле- і радіопродукції, а також інших, не заборонених законодавством надходжень від реклами тощо). Видається також доцільними передбачити введення повної заборони на розміщення реклами на НГТУ лише після остаточного запровадження абонентської плати.

     

    5) З проекту Закону, запропонованого Держтелерадіо, не повною мірою зрозумілий правовий статус Національної громадської телерадіокомпанії України, зокрема невизначеним залишається положення, яким би окреслювались учасники та засновник майбутньої телерадіоорганізації.

     

    6) Внести до остаточного варіанту згаданого закону тезу про створення у структурі НГТУ Народного медіа університету, як це було передбачено Концепцією створення і діяльності Національної громадської телерадіокомпанії України, затвердженої 30 вересня 2010 р. Громадською гуманітарною радою під головуванням Президента України В. Ф. Януковича.

     

    Все можна було б вважати випадковістю, якби не реальна діяльність керівництва Національної телекомпанії України на чолі з відомими «інтернаціоналістами» Бенкендорфом-Арфушем, які практично знищили українські освітні програми у сітці мовлення НТКУ та запровадили на головному телеканалі української держави антиукраїнські шоу-програми «агентів ЦРУ, холуїв та акордеоністів». Отже, робіть висновки, шановні співвітчизники!

     

     

     

    В.МАЯКОВСКИЙ: «Я НЕ ИЗ КАЦАПОВ-РАЗИНЬ...»

    ВАЛЕРИЙ БЕБИК

     

     

    Признаюсь честно, я и не ожидал, что проблемы этнического происхождения великого татарского мурзы Г.Державина и великих русскоязычных евреев А.Пушкина и Л.Толстого вызовут такой взрывной интерес общественности к проблемам русской литературы и российского имперского мифотворчества.

                «Пощадите! - написала мне одна известная журналистка, работающая для одной популярной российской газеты, - ведь кто-же из русских тогда останется в русской литературе?..»

                И, действительно, подумалось мне, есть ли вообще истинно русские по происхождению авторы, составившие золотой фонд великой русской литературы?..

                После публикации статьи «Русскую литературу создали украинцы, евреи и негр» («ForUm», 28.10.2010) я публично признал, что с негром я, действительно, погорячился.

    Поначалу, как пишет ныне продвинутая молодежь, я «попал» на давнюю имперскую сказочку про «арапа Петра-first-а». Но, разобравшись, я пришел к выводу, что на самом деле великий русский поэт А.Пушкин был африканским евреем-фалашем, что и было доказано в статье «Конец русского мифа: А.С.Пушкин - еврей» («ForUm», 14.02.2011).

    Уже после написания этой статьи я прочитал весьма прелюбопытное интервью министра иностранных дел Израиля А.Либермана, который заявил, что 210-летие со дня рождения великого русского поэта А.Пушкина в Израиле отмечалось шире, чем в России. На встрече с премьер-министром РФ В.Путиным он прямо заявил: «Мы пришли к выводу, что его корни - эфиопского еврея» (РИА «Новости», 02.06.2009).

    Прочитав мою статью о еврейских корнях (по матери) А.Пушкина некоторые комментаторы сети сразу же записали в евреи и меня.

    Другие - высказали предположение, что теперь я могу претендовать на кафедру в  древнем пеласгийском городе Иерусалиме (пеласги-лелеги это выходцы с територии Древней Украины, эмигрировавшие на Ближний Восток в 3-2 тыс. до н.э.).

    Однако по прочтении статьи «Татарские корни русского романтизма» («ForUm», 16.02.2011), в которой я рассказал об ордынско-татарських корнях Г.Державина, тут же передумали и записали меня в казанские татары.

    Полноте, уважаемые, не спешите с выводами! Мои исследования еще не закончены J. Кафедра у меня есть - в Университете «Украина». Есть у нас и ВАКовский журнал «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації», в котором могут публиковаться все желающие высказать свое не подцензурное мнение на страницах научного журнала. Так что, причин для эмиграции у меня и моих коллег нет.

    А посему, я готов поделиться с вами результатами исследования биографии и творчества выдающегося украинца Владимира Маяковского, которого тоже канонизовали как «великого русского советского поэта».

    Но был ли вообще русским - известный советский поэт В.Маяковский, вот в чем вопрос?..

    Судите сами, уважаемые читатели.

    Известный исследователь творчества В.Маяковского - Г.Бебутов в своей книге «Гимназия лицом к лицу» (Тбилиси, 1977) однозначно свидетельствует об украинском происхождении В.Маяковского.

    Прадед поэта по отцу - Маяковский Константин Кирилович, сын полкового есаула, служил в славном казацком  городе Бериславе Херсонской губернии. В 1822 г. после завоевания Грузии был переведен на службу на Кавказ.

    Его сын - Маяковский Константин Константинович (дед поэта по отцу), родившийся в украинском Бериславе, вырос в Грузии и долгие годы служил секретарем уездного правления (ныне бы сказали - райисполкома) Ахалциха.

    Бабушка поэта по отцу - Данилевская Евфросиния Иосифовна, происходила из рода казака Данилы, выходца из Подольской губернии (ныне - Винницкая область), была двоюродной сестрой известного украинского списателя Г.Данилевского.

    Отец поэта - Маяковский Владимир Константинович родился в Ахалцихе, учился в Кутаисе и Тифлисе, служил лесничим в крепости Багдады (ныне - райцентр Маяковски), где и родился великий украинец В.Маяковский, прославивший Украину, Грузию и ... русскую литературу.

    Мать поэта - Павленко Олександра Алексеевна, тоже была дочерью украинца, штабс-капитана Павленко Алексея Івановича (дед поэта по матери), погибшего во время русско-турецкой войны 1877-1878 гг.

    Вот и вся родословная великого украинца В.Маяковского, родившегося в Грузии в семье стопроцентных украинцев, заброшенных имперской волей завоевывать Кавказ.

    С детства общаясь со своими друзьями в «мини-Багдаде» на грузинском языке, дома он (учитывая родословную поэта), вероятнее всего, говорил на украинском. А русский язык - выучил уже в гимназии.

    Но украинская душа поэта проявлялась и в стихах на русском языке. Прочитаем, хотя бы стихотворение В.Маяковского «Долг Украине», написанное им в 1926г.:      

     

                            «...А что мы знаем

                                           о лице Украины?

                            Знаний груз

                                        у русского

                                                   тощ -

                            тем, кто рядом,

                                            почета мало.

                            Знают вот

                                      украинский борщ,

                            знают вот

                                      украинское сало.

                            И с культуры

                                         поснимали пенку:

                            кроме

                                  двух

                                       прославленных Тарасов -

                            Бульбы

                                   и известного Шевченка, -

                            ничего не выжмешь,

                                               сколько ни старайся.

                            А если прижмут -

                                             зардеется розой

                            и выдвинет

                                       аргумент новый:

                            возьмет и расскажет

                                                пару курьезов -

                            анекдотов

                                      украинской мовы.

                            Говорю себе:

                                         товарищ москаль,

                            на Украину

                                       рожу не скаль.

                            Разучите

                                     эту мову

                                              на знаменах -

                                                        лексиконах алых,

                            эта мова

                                     величава и проста:

                            "Чуешь, сурмы загралы,

                            час расплаты настав..."

                            Разве может быть

                                             затрепанней

                                                         да тише

                            слова

                                  поистасканного

                                                 "Слышишь"?!

                            Я

                              немало слов придумал вам,

                            взвешивая их,

                                          одно хочу лишь, -

                            чтобы стали

                                        всех

                                             моих

                                                  стихов слова

                            полновесными,

                                          как слово "чуешь".

                            Трудно

                                   людей

                                         в одно истолочь,

                            собой

                                  кичись не очень.

                            Знаем ли мы украинскую ночь?

                            Нет,

                                 мы не знаем украинской ночи».

     

                Собственно говоря, в этом - весь В.Маяковский-украинец.

    Именно поэтому, когда на одном из литературном вечеров ему прислали записку: «Вы русский, или украинец, или грузин, не пойму?» (Бебутов В. Гимназия лицом к лицу. - Тбилиси: Изд-во «Мерани», 1977, с.8), он в стихотворении «Владикавказ - Тифлис» написал:

     

    «Три

          разных истока

                               во мне речевых:

    Я -  не из кацапов-разинь.

    Я -

           дедом казак,

                         другим -

                                         сечевик,

    а по рожденью

                         грузин».

               

                Как писал один из мифологизированных русских классиков: «Умри, лучше не скажешь!».

                Так что и с В.Маяковским россиянам не повезло. Что ж, будем искать, как говорится в фильме «Бриллиантовая рука», «точно такой же халат, только с перламутровыми пуговицами»...

    Продолжение следует...

     

     

     

    Валерій Бебик,

    проректор Університету «Україна»,

    головний редактор журналу

    «Освіта регіону:

    політологія, психологія, комунікації»

     

    Почесний «мурза» Оксфорда Іван Тургенєв

     

                       Зізнаюся прямо: я сформулював собі надзвичайно складне дослідницьке завдання, пообіцявши відшукати етнічно російських письменників серед класиків російської літератури.

    Після «проколів» з африканським євреєм О.Пушкіним («Кінець російського міфу: О.С.Пушкін - єврей», «Жива політика»), замаскованим євреєм (і - трохи українцем) Л.Толстим («Толстой - український єврей», «ForUm», 28.02.2011), я «нарвався» на В.Маяковського, який і зовсім заявив: «Я - не из кацапов-разинь. Я - дедом казак, другим - сечевик, а по рожденью грузин» («Маяковский: «Я не из кацапов-разинь...», «ForUm», 30.03.2011).

    І це той В.Маяковський, який стверджував, що будь він «...хоть негром преклонных годов, и то, без унынья и лени, я русский бы выучил только за то, что им разговаривал (великий російськомовний єврей) Ленин!»

    Усім зрозуміло, що козаки - це українці, а січовики - це українські козаки із Запорізької Січі, зруйнованої «братнім» московським військом за наказом німецькомовної російської імператриці Катерини-second...

                   Загальновідомо також, що видатні літератори М.Гоголь і А.Чехов («Віктор Янукович був правий: «Чехов - поет», «ForUm», 20.12.2010), які писали по-російськи, за походженням є українцями, так само, як і відомий радянський поет-експериментатор В.Маяковський.

                   Але якщо його старші українські попередники у російській літературі «по краплі вичавлювали із себе раба», то Маяковський «по краплі вичавлював із себе кацапа», що, можливо, і стало причиною його загадкового «самогубства» (як і С. Єсеніна)...

    Не пощастило мені і з видатним державним діячем Російської імперії Гавриїлом Державіним, поетична творчість якого по праву вважається основоположною у російському романтизмі («Татарські коріння російського романтизму», «ForUm», 16.03.2011).

    Як з'ясувалося, видатний російський поет Державін, якого вважав своїм літературним учителем О.Пушкін, самий що не є казанський татарин на прізвище Багрій.

    Погодьтеся, шановні читачі, Державін, Пушкін, Толстой, Гоголь, Чехов, Маяковський - це ж не дрібниця якась! Це - видатні російські літератори! Одне лише «але»: жоден із них не може вважатися етнічно російським письменником...

    Та я не здаюся і наполегливо продовжую свої пошуки. Мій погляд падає на книжкову полицю, де і натикається на тиснене золотом «багатотом'я» Івана Сергійовича Тургенєва (1818-1883), відомого російського письменника, члена-кореспондента Петербурзької академії наук (1860).

                    І.Тургенєв - визнаний класик, ще за життя завоював визнання як російськочитаючої, так і зарубіжної публіки. Чого тільки варті його титули віце-президента Міжнародного літературного конгресу у Парижі (1878) і почесного доктора Оксфордського університету (1879)!

                   Глибоко поважаючи його безсумнівний талант і літературну кваліфікацію, звернімося до його генеалогічного древа, яке, як з'ясовується, аналогічне за походженням етнічним корінням відомого татарина Г.Державіна.

     

     

    Мал. 1. Тургенєв Іван Сергійович (1818-1883) - видатний татарський російськомовний письменник

     

                   Отже, у 1440 році із Золотої Орди до великого князя Василя Васильовича виїхав татарський мурза Лев Турген, який прийняв російське підданство, а при хрещенні у християнську віру отримав російсько-іудейське ім'я Іван/Іоан.

                    За свідченням Департаменту Герольдії Урядового Сенату Російської імперії, татарське слово «мурза» відповідає російському титулу «князь», оскільки в ієрархії татарського дворянства Були й звання, які стояли нижче, - агалари і тархани.

    Таким чином, батько письменника - Тургенєв Сергій Миколайович (1793--1834), відставний полковник-кірасир, за походженням належав до поважного татарського дворянського стану.

    Був він небагатий і, мабуть, з розрахунку одружився на спадкоємиці не дуже іменитого, але досить багатого дворянського роду Лутовинових, яка була старша за нього на цілих шість років (у ті часи відставні офіцери, як правило, одружувалися на жінках вдвічі молодших).

     

     

    Мал. 2. Батько письменника - Тургенєв Сергій Миколайович (1793--1834)

    Мал. 3. Мати письменника - Тургенєва (уроджена Лутовинова) Варвара Петрівна (1787-1850)

     

    Як свідчать стародавні грамоти, герб Тургенєвих виглядав таким чином: «Под рыцарским лазоревого цвета с золотым подбоем наметом, увенчанным шлемом с обыкновенною золотою дворянскою короной, осеняемою тремя страусовыми перьями, поставлен щит, разделенный на четыре равные части, из коих в нижней половине в левой части в голубом поле - золотая звезда, из Золотой Орды происхождение рода Тургеневых показывающая, над коею серебряная рогатая луна, означающая прежний магометанский закон; а над сею частью, в верхней половине на левой части, в серебряном поле, парящий с распростертыми крыльями и как бы отлетающий от луны орел, смотрящий вверх, - означает удаление от магометанства и воспарение к свету христианской веры»..

                   Мати письменника - Тургенєва (уроджена Лутовинова) Варвара Петрівна (1787-1850), яка походила по батькові - із російського роду Лутовинових, а по матері - із польського роду Лаврових, перенесла цей герб на печатку власної панської контори.

    До всього російського Варвара Тургенєва відчувала глибочезне презирство, а всі члени сім'ї спілкувалися винятково французькою. Любов же до російської літератури, гордістю якої стане спадкоємець старовинного татарського роду Турге, потайки вселив І.Тургенєву один із кріпаків-камердинерів, зображений ним в оповіданні «Пунін і Бабурін» (Пунін).

    Таким чином, великий «російський» письменник І.С.Тургенєв, згідно з патріархальною татарською традицією, однозначно є татарином і зовсім трохи - росіянином і поляком.

    Будучи дитиною, «Ванічка» (так називала його мати) був не дуже керованим. Він міг, як пише В.Чалмаєв у своїй книзі «Іван Тургенєв», з безпосередністю ляпнути відомому байкарю Івану Івановичу Дмитрієву: «Твої байки хороші, а Івана Андрійовича Крилова - набагато кращі» або заявити ясновельможній княжні Голеніщевій-Кутузовій-Смоленськійї: «Ти зовсім схожа на мавпу». І тоді «жах матері, збентеження її «висловилися звичною для неї «мовою» - його висікли».

    Бурхливий татарський темперамент І.С.Тургенєва проявлявся у його стосунках з жінками, з якими йому не дуже й щастило.

    Спочатку він у віці 14 років закохується у 18-річну княжну Катерину Шаховську, коханку власного батька. Ця історія згодом була відображена у його повісті «Перше кохання», а сам він підкреслював: «Уся моя біографія - у моїх творах...»

    У 1834 р. І.Тургенєв, студент Петербурзького університету, приїхав додому у с.Спаське-Лутовинове на різдвяні канікули. Перша новина, яку він почув, - продаж дворової дівчини Луші, його юнацької подружки, красуні та рукодільниці. Ясна річ, майбутній письменник не міг не заявити матері, що торгівля кріпосними - варварство, і що продажу Луші він як законний спадкоємець ніяк не може допустити. Сказав - і сховав дівчину в одній надійній селянській родині.

    Покупниця, яка приїхала за Лушею, звернулася у поліцію за сприянням в отриманні купленої «кріпачки Лукери», подавши справу у такому світлі, що, мовляв, «молодий поміщик і його дівка-метреска підбурюють селян». У Спаське-Лутовинове для упокорення «бунту» негайно виїхав капітан-справник.

    Проте І.Тургенєв зустрів справника на ганку цього будинку з рушницею у руках. «Стрілятиму!» - твердо заявив студент. Справник, якого у Спаському-Лутовиновому завжди приймали гостинно, не знав, що робити. Мати, знаючи вибуховий темперамент сина, відступила: «Нехай дівка залишається, коли вона йому так потрібна, - оголосила вона, - а кровопролиття не треба... Я плачу неустойку».

    Кримінальна «справа», як писали «Орловські губернські відомості», закінчилася тим, що кілька років І.Тургенєва «не знаходили», а потім маніфестом його «вина» була покрита.

    У 1842 р. він крутить роман з родичкою відомого анархіста М.А.Бакуніна - Т. Бакуніною, паралельно маючи «стосунки» з вільнонайманою швачкою своєї матері Є.Є.Івановою.

    Зв'язок з Дуняшею (Євдокією) Івановою тривав недовго. Дізнавшись про неї, мати письменника негайно її розрахувала. Білошвачка поїхала до Москви, де народила єдину доньку письменника - Пелагею (1842), а потім була видана заміж за іншого.

                    Варвара Петрівна Тургенєва, жінка владна і до самодурства енергійна, відібрала крихітку у матері і привезла у Спаське-Лутовинове. Виховувалася дівчинка (до 8 років) у сім'ї кріпосного селянина Федора Лобанова, поки І.Тургенєв не забрав її з собою до Парижа.

                   А потім був багаторічний і двозначний зв'язок (1847-1863) з відомою співачкою Поліною Віардо. Поміркуйте самі, наскільки неоднозначним був факт проживання нашого «російсько-татарського» класика в одному будинку з його коханкою Поліною Віардо (Гарсія) та її чоловіком - Луї Віардо, директором Італійської опери! Більше того, Поліна Віардо (безуспішно) виховувала позашлюбну доньку І.Тургенєва - Пелагею (Поліну).

    За божевільну пристрасть до «проклятої циганки» Варвара Тургенєва упродовж кількох років не давала синові ні гроша. Намагаючись мінімізувати свій бюджет, письменник жив авансами із редакцій та позиками. Під приводом потреби у «творчій самоті», він у повній самотності «бомжував» у зимові місяці то у порожній дачі Луї Віардо, то у занедбаному замку Жорж Санд, харчуючись чим попало...

    Остання палка любов письменника - артистка М.Г.Савіна - неформально прикрашала перебування І.Тургенєва під час його недовгих наїздів із Західної Європи на батьківщину протягом 1879-1881 років...

    Взагалі-то І.Тургенєв був не тільки блискучим письменником, а й суспільно-прогресивною людиною. Після смерті матері (1850) він відпустив дворових людей на волю, відкрив школу для селянських дітей, стежив за ходом викладання, неодмінно приходив на іспити і сам екзаменував дітей.

    Уже безнадійно хворий (рак), 4 вересня 1882 р. він шле прощального листа спаським селянам: «Я отримав вашого листа і дякую вам за добру пам'ять про мене і за добрі побажання. Мені самому дуже шкода, що хвороба перешкодила мені у нинішньому році побувати у Спаському...

                    Дійшли до мене чутки, що з деяких пір у вас набагато менше п'ють вина, дуже цьому радію і сподіваюся, що ви і надалі будете від нього утримуватися. Для селянина пияцтво - перше Розорення.

    Але шкодую, теж за чутками, що ваші діти мало відвідують школу. Пам'ятайте, що у наш час безграмотна людина - те ж саме, що сліпий чи безрукий. За прикладом колишніх років дарую вам одну десятину лісу... »

    Така ось була людина, цей почесний «мурза» Оксфордського університету...

     

     

    Валерій Бебик,

    проректор Університету «Україна»,

    головний редактор журналу

    «Освіта регіону:

    політологія, психологія, комунікації»

     

    Кінець російського міфу: О. С. Пушкін - єврей!

     

     

    Після публікації моєї статті «Російську літературу створили українці, євреї і негр...» на сайті «ForUm» мене звинуватили в расизмі. «Ви подивіться, - волали опоненти, - український професор образив негрів, приписавши до них великого і дуже російського поета О. С. Пушкіна!..»

     

    Спочатку, я думав проігнорувати: хіба мало пишуть соромітності й нецензурщини на різних форума, що «не адмініструються московитами», але якось інтуїтивно спрацювало дослідницьке начало, і я вирішив перевірити ще раз базовий російський міф про «арапа Петра First'а».

     

    Подивився і зрозумів: батюшки, нас усіх вже понад 200 років водять за ніс! Мойсей з його рогами і сорока роками міфічного виведення євреїв з віртуального єгипетського полону - відпочиває, нервово курячи «козячу ніжку» з опіумом творців російського міфу!

     

    Цей російський міф короткий, як рядок в енциклопедії: «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 - 1837), рос,. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови». І нічого, що прадідом великого російського поета (без лапок!) є «арап Петра І». Все одно, за логікою московитів, він - російський, хоча і в, деякому роді, «арап»...

     

    Але, чи «арап» він насправді, ось у чому питання?! Погляньмо на родовід дуже шанованого мною «російського» поета і письменника Олександра Сергійовича Пушкіна.

     

    Отже, материнська лінія предків О. С. Пушкіна

     

    Прадід поета, Абрам Петрович Ганнібал (1696-1781), хрещений абіссінський єврей, який «зійшов за арапа» у царственого любителя екзотики Петра.

    Давайте поміркуємо вголос: «Чи багато ви знаєте, шановні читачі, «чистих етнічних негрів» на ім'я «Абрам? Подумаємо так і зійдемося у справедливості твердження, що Абрам - дуже поширене ім'я у євреїв, у тому числі абіссінських євреїв, які проживають в Африці.

     

     

       Мал. 1. Абрам Петрович Ганнібал  - прадід О.С. Пушкіна   

     

    «Петровичем» він став «по приколу», внаслідок хрещення, під час якого його хрещеним батьком став московський самодержець і самодур, який не визнавав ні Христа, ні його церкву.

    А з «Ганнібалом» вийшло ще крутіше. Поки був живий Петро First, нашого мудрого абіссінця звали просто і по-російськи вишукано: «Абрам Петров», але коли його патрон помер, носити прізвище царя стало небезпечно.

     

    Тому «м'яка, боягузлива але запальна абіссінська натура» Абрама Петрова (див.: А. Анненков, «Пушкін в Олександрівську епоху», стор. 5) зрозуміла, що з метою безпеки йому краще назватися «Ганнібалом», яким його жартома величав Петро І під час грандіозних пиятик у Німецькій слободі.

     

    Прабаба поета, Христина-Регіна фон Шеберг (... -170?), друга дружина абіссінського єврея Абрама, мала шведсько-німецьке походження й народила йому п'ятьох синів: Івана, Петра, Ісаака, Якова та Йосифа. Як бачимо, з п'яти імен - троє синів «чомусь» мають єврейські імена.

     

    Дід поета, молодший син цієї екзотичної «російської пари» Йосип Абрамович Ганнібал (1744-1807), до речі, не соромився своїх єврейських коренів і підписував свою кореспонденцію як Йосип Ганнібал.

    Це потім, коли євреєм стане бути не модно, творці російського міфу сором'язливо стануть іменувати його Осипом. Але він себе таким ніколи не вважав.

    Він мав двох дружин і при живій дружині, Марії Олексіївні Пушкіній, позначившись вдівцем, обвінчався з вдовою капітана У. Є. Толстой. Це двоєженство скінчилося кримінальним процесом, причому Йосип Ганнібал був розлучений з другою дружиною і засланий - спочатку на службу в Середземне море, а потім у його село Михайлівське.

     

    Бабця поета, Марія Олексіївна Ганнібал (1745-1819), дочка тамбовського воєводи Олексія Федоровича Пушкіна й (увага!) - Сарри Юріївни Ржевської (див.: Є. П. Янькова, «Розповіді бабусі», 1885 р.). Якщо хтось вкаже мені «етнічно чисту» російську родину, де доньці дають єврейське ім'я Сарра, нехай кинуть камінь у її чоловіка Йосипа Абрамовича Ганнібала і всіх, хто не знає, що у євреїв етнічна лінія спорідненості виводиться по матері.

     

    Мати поета, Надія Йосипівна Пушкіна (1775-1836), дочка Йосипа Абрамовича Ганнібала і Марії Олексіївни Пушкіної, мати якої звалася єврейським ім'ям Сарра.

    Як стверджує А. Кирпічніков («Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907): «Чоловіка свого Надія Йосипівна настільки взяла в руки, що він до старості курив таємно від неї; до дітей і прислуги бувала непомірно сувора і володіла здатністю «дутися» на тих, хто порушив її незадоволення, цілими місяцями і більше (так, з сином Олександром вона не розмовляла майже цілий рік). Господарством вона займалася так само мало, як і чоловік, і подібно до нього пристрасно любила розваги».

     

     

     Мал. 2. Надія Иосипівна Ганнібал – мати поета

     

                 Отже, за давньою єврейською традицією, мати О. С. Пушкіна, безумовно, вважається єврейкою (1/2), трохи німкенею (1/4) і трохи росіянкою (1/4). Втім, якщо подивитися на її портрет, ніяких сумнівів у домінуванні єврейських рис у її фенотипі не залишиться ні в кого.

        

    Тепер звернемося до батьківській лінії предків А.С. Пушкіна.

     

    Прадід поета, Олександр Петрович Пушкін (1686-1725) був одружений з меншою дочкою графа Головіна, першого Андріївського кавалера. Як писав сам О. Пушкін, його прадід «помер дуже молодим, у припадку божевілля зарізав свою дружину, яка перебувала в пологах».

     

    Прабаба поета, Євдокія Іванівна Головіна (... -1725) була по-звірячому вбита під час других пологів власним чоловіком, з яким, як написали б псевдо-романтики, вони жили недовго й нещасливо, і померли в один день.

     

    Дід поета, Лев Олександрович Пушкін (1723-1790) єдиний син своїх нещасних батьків, про якого поет писав наступне: «Дід мій був людиною палкою і жорстокою. Перша дружина його [Марія Матвіївна] Воєйкова, померла на соломі, ув’язнена ним у домашню в'язницю за уявний чи справжній її зв'язок з французом, колишнім учителем його синів, і якого він дуже феодально повісив на чорному дворі. Друга дружина його [Ольга Василівна] Чичеріна, добряче від нього натерпілася. Одного разу він звелів їй одягтися і їхати з ним кудись у гості. Бабуся мала скоро народжувати і почувалася зле, але не сміла відмовитися. Дорогою в неї почалися потуги. Дід мій звелів погоничеві зупинитися, і вона в кареті народила мого батька. Породіллю привезли додому напівмертву, і поклали на ліжко всю змучену і в діамантах. Усе це знаю я досить темно. Батько мій ніколи не говорив про дивацтва діда, а старі слуги давно перемерли». (Див.: Кирпічніков А.І. «Пушкін» / / Словник Брокгауза і Єфрона, 1890-1907).

     

    Батько поета, Сергій Львович Пушкін (1771-1848) не мав за характером нічого спільного з дідом. Отримавши блискучу на той час освіту, тобто опанувавши не тільки французьку прозову мову, але й вірш, і поглинувши все видатне у французькій літературі XVII і XVIII століть, він на все життя зберіг пристрасть до легких розумових занять і до прояву дотепності й винахідливості у всяких jeux de societe. І все життя був нездатним до практичної справи.

     

    Сергій Львович Пушкін почав службу в Ізмайловському полку, потім служив у цивільній службі і дослужився до чину статського радника. Як свідчить А.Анненков, у батька О. С. Пушкіна не було часу для власних справ, оскільки він дуже старанно займався чужими. Він до старості відрізнявся палкою уявою і вразливістю, «був здатний жартувати біля смертного одра дружини - зате іноді від дрібниць розливався у сльозах».

     

     

     Мал. 3. Сергій Львович Пушкін – батько поета

     

    Батько поета був масоном (глобальна єврейська секретна секта). Дивлячись на його портрет, сумнівів у його «неросійськості» не виникає взагалі. Чому ж, - запитаєте ви, - у нього ж російське прізвище? А ви згадайте «бородатий» анекдот про погроми:

     

    - Ізю, Ізю, біжимо, там євреїв б'ють!

     

    - Але я за паспортом - росіянин!

     

    - Але ж битимуть не за паспортом! ..

     

    Отже, результати face-контролю і факт масонства батька О. С. Пушкіна також дають певні підстави стверджувати про його можливу приналежність до євреїв. Втім, якщо поглянути на портрет самого поета і будь-якого з сучасних ізраїльських солдатів, вихідців з племені абіссінських євреїв, з легкістю можна помітити, як дивно вони схожі.

     

     

    Мал. 4.  Олександр Сергійович Пушкін – нащадок хрещенного абиссінского єврея (фалаша) Абрама Ганнібала

     

     

    Мал. 5.  Сучасний ізраїльский солдат – абиссінский єврей (фалаш)

     

    У зв'язку з цим виникає цілком логічне запитання, чому ж єврейство О.С.Пушкіна так старанно приховувалося його ріднею і російськими творцями міфів?

     

    З ріднею все ясно, якщо пригадати, що в паспортах Російської імперії замість національності писали про віросповідання. «Правильна» релігія була - православ'я, «неправильні»: іудаїзм і мусульманство, вигадані семітами (євреями та арабами). Якщо ти не православний (читай - росіянин), тобі була закрита дорога скрізь: на держслужбі, у навчанні і т.д.

     

    З імперськими міфотворцями теж - все ясно. Якщо «ПУШКІН Ол-др Серг. (1799 - 1837), рос. поет, родоначальник нової рос. літ-ри, творець сучас. рос. літ. мови» - за національністю єврей, то про яку «російську імперію» і «російську мову» можна говорити взагалі?!.

     

    Особисто мені абсолютно все одно, хто був О. С. Пушкін за національністю. Те, що він - геніальний, не викликає ніякого сумніву. У його родині всі говорили по-французьки: батьки, родичі, гувернери. Російською розмовляли тільки його бабуся Марія Олексіївна та його (поета) няня Аріна Родіонівна. І, незважаючи на все це О. С. Пушкін вивчив нерідну йому російську мову і став її класиком!

     

    Через кілька десятиліть його славний шлях повторять українці М. В. Гоголь і А. П. Чехов. Останній, як ми вже писали у статті «Віктор Янукович був правий: Чехов - поет!», однозначно ідентифікував як українець. Так, у 1902 р., розмовляючи на Білій дачі з Горьким і Лазаревським, він свідчив: «Я справжній малорос, я в дитинстві не говорив інакше, як по-малоросійськи» ... Усе вищесказане лише утверджує мою думку про те, що російську літературу, дійсно, створили переважно українці та євреї.

     

    Згадавши при цьому «негра» О. Пушкіна, я погарячкував, перебуваючи в полоні давнього імперського міфу про «арапа Петра І», який насправді, був абіссінським євреєм (фалашем). Але тепер, слава Яхве, ми знаємо правду! І наші московські менші брати мають всі підстави розширити свій «російський світ» і на Африку, де й донині проживає славний єврейський народ фалашів, що дав російській літературі видатного російськомовного поета О.С.Пушкіна.

     

     

    ВАЛЕРИЙ БЕБИК,

    професор, проректор Університету «Україна»,

    головний редактор журналу «Освіта регіону:

    політологія, психологія, комунікації»    

     

     

    УКРЫ – МОСКАМ: «НЕ ЛЮБИТЕ НАМ МОЗГИ»

     

     

    Есть такой удивительный народ - укры. Древний, чрезмерно деликатный и толерантный. Живет в Украине и почему-то любит своих братьев менших – москов.

    Есть такой народ - моски. Живет в России. Это про него поется в песне В.Высоцкого: «В Тбилиси, там все ясно, там – тепло, там чай растет, но мне туда не надо…»

    В Украине, как в Грузии, чай не растет, но москам туда – обязательно надо. И для того, чтобы покомандовать в Украине, моски готовы придумать какую угодно «отмазку».

                Вспомним хотя-бы ихнего президента Б.Ельцина, который в 1993 г. расстрелял из танков местный парламент, чтобы «не мешал, понимаешь, работать» новой демократической власти».

    Так вот он, если кто не помнит, требовал, чтобы каждый моско-чиновник, прямо с утра напряженно думал, что бы такого полезного сделать для Украины?..

                А вот с украми – все сложнее и иначе. Так и норовят, понимаешь, напакостить своему северо-восточному младшему брату.

    То откажутся признать его «большим братом». То потребуют делить доходы от совместного  оружейного, газотранспортного или авиа-бизнеса не по-братски, а поровну.

    А то и вообще (страшно подумать!), привезут в Моско-столицу какую-нибудь запретную в Третье-сортном Риме книгу, и – ну ее читать, ну ее читать: до дыр просто зачитывают! – Ужас, как зловредничают эти мерзопакостные укры! 

    Нет, чтобы заняться чтением советско-семитской класики: «Торы-от-Медведева» или «Корана-от-Путина». Ан нет, библиотеку им подавай! - А зачем, спрашивается, им библиотека?..

    Их что, сталинский опыт решения еврейского вопроса в Биробиджане ничего не научил?.. И ничего, что никогда в Еврейской (с большой буквы «Е») автономной области и славном городе Биробиджане не жило больше одного еврея.

    Главное, что в Конституции Российской       Федерастии предусмотрена одна такая главная должность (в Кремле) и одна такая административно-территориальная единица (в Биробиджане), которая позволяет реализовывать право на культурно-национальную автономию этих двух «правильных евреев» от всяких там Березовских-Ходорковских.

    Это на телевидении не бывает много президента. Много евреев – бывает. А посему – надо посвятить их всех в «почетные чукчи» (как Абрамовича), купить им всем самые больших яхты (Ноев ковчег называется) и отправить в кругосветное плавание в Лондон.

    Пусть там разваливают этот загнивающий и дурно пахущий «Шанелью» капитализм со всем своим презрением к этим глупым украм, которые «громко молчат» о своих правах в Моско-стане…

    Однако, пока «изошедшие» российские евреи, наученые воровать по-советски,  разваливали изнутри мировой капитализм, судя по всему, там все поняли. Теперь даже Лужкова с его интеллигентной «лужковской бригадой» и «лужковскими-же капиталами» не хотят видеть в Эвросоюзе! Им, видите-ли, Абрамовича и Березовского достаточно!..

    Не фиг-мол, лезть со своим свиным рылом в калашный евро-маркет. Делайте свои «бабки» на украх и москах, а тут вам одно место – в резервациях Кушавеля…

    Однако есть во всей этой расчудесной истории и геополитический компонент, насыщенный этно-культурным укранским содержанием.

    Как свидетельствует карта этнических украинских земель (см. рис. 1), составленная в 1935г. английским исследователем Ланселотом Лоутоном (Lancelot  Lawton), территории современных Курской, Воронежской, областей (украинская Слобожанщина), Ростовской области, Краснодарского и Ставропольского краев (украинская Скифо-Таврида) издавна населялись украинцами.

    И если со временем (когда иссякнут нефтедоллары) среди тамошнего украинского населения возродится дух запорожской вольницы, которая потребует воссоединения с Великой Украиной, вторая чеченская война москов  покажется им «легкой прогулкой по Европе».

    В результате культурно-национальная украинская автономия Юга России, поддержанная кавказскими народами, обретет формы политического самоопределения.

    Последствия этого нетрудно предвидеть: Россия лишается выхода к Черному морю и фактически теряет статус европеской державы.

     

    А позднее, теснимая с востока китайцами и с юга - «примкнувшими» к ним казахами, Российская екс-империя рискует закончить свой исторический путь распадом на несколько небольших (за азиатскими мерками) государств в рамках религиозно-культурных границ основных современных этносов России.          

     

             Рис. 1. Карта этнических украинских земель (1935г.), составленная английским исследователем Ланселотом Лоутоном (Lancelot Lawton) и свидетельствующая об украинской принадлежности Курской, Воронежской и Ростовской областей, Краснодарского и Ставропольского краев, которые ныне находятся в составе Российской Федерации

     

                Теперь-то вы понимаете, почему в российской попсе так популярна Старая Песня о Главном «Не люби мне мозги». Дело, на самом деле, вовсе не в украинской библиотеке или общественной организации, в которой раз в месяц соберутся украинцы и споют за варениками с узваром «Реве та стогне Дніпр широкий».

                Закрытая украинская библиотека в Москве (вспомним советский военный лозунг «За нами – Москва!») – это «Сталинград» современного политического режима пост-Российской империи, которая все еще бредит об ампутированной ноге-Украине.

                Бредит, не понимая, что (см: М.Булгаков, «Собачье серце») «Аннушка уже пролила на рельсы масло» и грядущий украинский трамвай вскоре отрежет голову тем, кто хочет бороться с бессмертными украинскими идеями закрытием библиотек…

               И в нелегкое это время, как это ни парадоксально, громко молчащие укры продолжают любить москов, которые «любят им мозги» и решают свои бизнес-вопросы за счет тупых и толерантных укров.

    Ну, не парадокс ли?!..