Визначальні риси авторитарного політичного режиму: роль «авторитарних послідовників» у його підтримці

УДК 321.64

В статті досліджуються особливості становлення авторитарного політичного режиму, визначальні характеристики сучасних авторитарних суспільств, психологічний зріз населення авторитарних країн в умовах сьогодення. Виділяються основні критерії визначення та дослідження психології «авторитарних послідовників» як базису для існування сучасних авторитарних політичних режимів.

       Ключові слова: політичний режим, авторитарний політичний режим, легітимність, авторитарні послідовники, авторитарне лідерство, політична влада.

В статье исследуются особенности становления авторитарных политических режимов, определяющие характеристики современных авторитарних обществ, психологический срез населения авторитарных стран в современных условиях. Выделяются основне критерии определения и исследования психологи «авторитарных последователей» как базиса существования современных авторитарных политических режимов.

       Ключевые слова: политический режим, авторитарный политический режим, легитимность, авторитарные последователи, авторитарное лидерство, политичиская власть.

       The article features on formation of the authoritarian political regimes, defining characteristics of modern authoritarian societies, a psychological cut of the population of  the authoritarian countries in modern conditions.                                                                                   

        Key words: political regime, authoritarian political regime, legitimacy, authoritative followers, аuthoritative leadership, political power.  

Теорія авторитаризму виникла на основі елітаристських теорій західних вчених. Впродовж тривалого періоду історії багато країн використали досвід авторитарного правління. Часто авторитаризм, як чистий політичний режим чи його окремі прояви, використовувались у нині демократичних країнах як то Франція чи Великобританія і став перехідною ланкою у формуванні сталого демократизму. Та зараз більшість Латиноамериканських, постсоціалістичних та країн Азії і досі залишаються на авторитарному рівні. Авторитаризм визначається як антидемократична система правління, при якій владу посідає військо, партія чи політична група, зосереджені навколо лідера; зазвичай є наслідком військового перевороту. Що постійно підтверджується історією країн Латинської Америки. Головною особливістю авторитарного політичного режиму являється тотальний контроль суспільства у політичній сфері з боку правлячої еліти, в усіх інших сферах життєдіяльності суспільства спостерігається відносна свобода. Серед інших характеристик авторитарного режиму: зберігається часткова цензура, ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, реальна або потенційна опора на силу, обмеження сфери дії або відмова від принципу виборності державних органів і посадових осіб, відсутність єдиної ідеології, суд виступає допоміжним органом, самовладдя, або невелика кількість носіїв влади, права і свободи людини і громадянина проголошуються, але реально не забезпечуються належним чином.

        У той же час відносно сильною стороною авторитарного режиму є те, що він має можливості забезпечення суспільного порядку і політичної стабільності, рішучого проведення суспільних перетворень і придушення опору консервативних сил, концентрації великих зусиль і ресурсів для вирішення певних завдань. Найчастіше авторитарний режим встановлюється для зміцнення держави, її цілісності і єдності, для протистояння економічному розвалу і сепаратизму. У XX столітті авторитарний режим нерідко був ефективним знаряддям модернізації суспільства, поступового створення демократичних державних і правових інститутів.

У багатьох країнах незахідного світу до певної міри неминучим політичним контекстом модернізації є авторитарний режим. Незахідні суспільства виявляються об'єктивно неготові до поєднання завдань модернізації і демократичної політики. Спроби деяких держав швидко без наявності необхідних для неї суспільних передумов не принесли успіху і призвели до численних руйнівних наслідків.

Досліджуючи сутність авторитарних режимів, В.В. Сухонос виділяє такі їх риси:

•        самовладдя або невелика кількість носіїв влади. Ними можуть бути як одна людина (монарх, тиран, диктатор), так і група осіб, що здійснює політичне керівництво. У тому випадку, коли керівництво держави формується внаслідок державного або військового перевороту (як це трапилося 11 вересня 1973 року в Чилі, коли було повалено президента Сальвадоре Альенде і розпущено уряд Народної єдності), ав­торитарний режим називається хунтою. Всередині неї іноді виділяється сильний харизматичний лідер (наприклад, в Індонезії ним став генерал Сухарто, що був головнокомандувачем сухопутними силами), вплив якого є дуже великим. Однак, як правило, він не схильний одноосібно приймати рішення. Врахування думок, рекомендацій, порад, обговорення різних питань зі своєю командою стає для нього необхідним. І хоча суспільство не обожнює лідера (як в умовах тоталітарної держави), проте воно орієнтується на нього;

•         ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову (найчастіше президент, виконавчо-розпорядчі структури підкорюють собі всі інші органи, наділяються законодавчими і судовими повноваженнями);

•        роль представницьких органів державної влади обмежена владним суб'єктом, хоча вони й можуть існувати;

•         суд виступає,  по суті, допоміжним органом, поряд з яким можуть використовуватися і позасудові органи;

•        зберігається часткова цензура, існує свого роду напівгласність;

•        відсутність єдиної ідеології (на відміну від тоталітаризму тут не виправдують свої вчинки прагненням до високої мети);

•         права і свободи людини і громадянина, головним чином, проголошуються, але реально не забезпечуються в усій повноті (насамперед - у політичній сфері);

•        необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам. При цьому державна влада може здійснюватися за допомогою законів, але їх вона приймає на власний розсуд, громадянин позбавлений гарантій безпеки у взаємовідноси­нах із державою.

•        реальна або потенційна опора на силу. Як правило, серед методів державного керівництва домінують команди, накази тощо. Однак авторитарний режим, навіть застосовуючи жорсткі насильницькі прийоми здійснення державної вла­ди, не вдається до терору і масових репресій, які мають характер геноциду. Більше того, він може мати популярність серед широких верств населення. У той же час авто­кратія має достатньо сил, щоб на власний розсуд за необхідності використовувати силу примусити громадян коритися. Вона не вимагає демонстрації відданості з боку населення, як при тоталітаризмі, для неї достатньо, що відсутнє відкрите політичне протистояння. Однак режим безжальний до проявів реальної політичної конкуренції за владу,до фактичної участі населення в прийнятті рішень щодо найважливіших питань життя суспільства, тому авторитаризм позбавляє основних громадянських прав. Тип правового регулювання «дозволено все, крім заняття політичною діяльністю»;

•        «силові» структури суспільству практично не підконтрольні. Найчастіше вони використовуються винятково в політичних цілях;

•        монополія всієї повноти влади і політики, недопущення реальної політичної опозиції і конкуренції. Певна політико-інституційна одноманітність, властива авторитарному режиму, не завжди є результатом законодавчих заборон і протидії з боку органів державної влади. Дуже часто це пояснюється неготовністю суспільства до створення політичних організацій, відсутністю в населення потреби до цього, як це було, наприклад, протягом багатьох століть у державах із монархічними формами правління або в Таїланді протягом XX століття. В умовах авторитарного режиму можливе існування часткового плюралізму, може бути обмежена кількість партій, профспілок або інших організацій, але лише за умови їх підконтрольності авто­крату або хунті, тобто може існувати лише імітація багатопартійності, тому що всі наявні партії повинні орієнтуватися на лінію, яку виробила правляча партія, в іншому випадку вони забороняються. У Таїланді, наприклад, через функціонуючу двопартійну систему здійснювалося одноособове панування армії;

•        відмова від повного тотального контролю над суспільством, що є характерним для тоталітарного політико-правового режиму. Обмежене втручання або невтручання держави в не-політичні сфери і, насамперед, в економіку. Держава займається, головним чином, питаннями забезпечення суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовнішньої політики, хоча може впливати на стратегію економічного розвитку і проводити досить активну соціальну політику, не руйнуючи при цьому механізмів ринкового саморегулювання. Органи державної влади всебічно заохочують прагнення своїх громадян до трудової активності, до придбання ними власності, до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з цільовими державними кредитами на розвиток галузей матеріального виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки, культури, освіти, охорони здоров'я;

•        обмеження сфери дії або відмова від принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню. Для того, щоб втримати необмежену владу у своїх руках, авторитарний режим проводить циркуляцію еліт не шляхом конкурентної боротьби на виборах за голоси виборців, а шляхом призначення зверху, кооптації (вольового введення) їх у керівні структури. Через те, що процес передачі влади при подібних режимах відбувається не шляхом установлених законом процедур заміни керівників, а шляхом насильства, ці режими не є леґітимними.

За своїм характером авторитаризм певною мірою близький до тоталітаризму. В історії дуже часто авторитарні режими приходили на зміну тоталітарним. Це відбувалося тоді, коли почи­налася криза тоталітаризму, що призводило до деяких послаблень у політичному житті. При зовнішньому збереженні старої системи державної влади її контроль над суспільством перестає бути тотальним, всепоглинаючим. Авторитарний режим за всієї близькості до тоталітаризму відрізняється від нього. Визначаються принаймні чотири найголовніші риси, що відрізняють авторитаризм від тоталітаризму.

По-перше, авторитаризм не претендує на політичний контроль за всіма сферами життя суспільства. Забезпечуючи будь-яким шляхом, у тому числі й прямим насильством, політичну владу, авторитарний режим не втручається в ті сфери, що не пов'язані безпосередньо з політикою. Для нього характерне роздержавлення, деетатизація економіки, культури, соціальної сфери. І хоча держава може активно впливати на стратегію еко­номічного розвитку і проводити досить активну соціальну політику, механізми ринкового саморегулювання при цьому не руйнуються.

По-друге, тут немає єдиної ідеологічної бази, надідеї або вона досить розмита. Західні державознавці називають авторитарні режими прагматичними диктатурами на відміну від ідеологічних при тоталітаризмі.

По-третє, авторитарний режим, у порівнянні з тоталітарним, більш гнучкий, здатний до трансформації і модернізації. Він допускає розмежування і поляризацію різних політичних сил і інтересів, дозволяє в певних рамках легальну опозицію і тим самим сприяє зародженнго демократичних механізмів і інститутів.

По-четверте, тоталітарні режими спираються, насамперед, на масові рухи, партії, вожді яких, як правило, не входили до старих структур влади, а авторитарні режими завжди користуються підтримкою традиційних сил порядку  армії, бюрократії, церкви.

По мірі зростання інтересу до авторитаризму як перехідної ланки від тоталітаризму до демократії, дослідниками політичних наук все більше приділяється уваги вивченню психології політичних лідерів, економічного підґрунтя авторитаризму, проводяться дослідження особливостей авторитаризму в країнах, що розвиваються.

У західній політичній думці все частіше з'являються дослідження психології так званих «авторитарних послідовників». Зазвичай, при словосполученні «авторитарні послідовники», уява пересічного громадянина так чи інакше малює образи, пов'язані з Другою світовою війно. Ми знаємо багато про людей того часу, яких сміливо можна було б назвати «авторитарними послідовниками», також маємо багато інформації про авторитарних лідерів, хто вони такі, звідки (якої соціальної верстви) приходять, що робить їх тими, хто вони є. Ми знаємо саме цю інформацію тому, що зазвичай дослідники авторитаризму фокусують свою увагу саме на вивченні поведінки, ролі в історії, впливу на поточні процеси саме авторитарних лідерів. Соціологи психології часто задавались питаннями чому одна особистість прагне концентрації влади в своїх руках, або чому хтось інший обирає підкорення диктатору на противагу особистій свободі.

Коли ж сьогодні ми чуємо термін «авторитарні послідовники», частіше за все дослідники мають на увазі базис психології більшої частини населення для існування авторитаризму у конкретній країні. Навіть існує образне визначення поняття авторитаризму як страва, що готується авторитарними лідерами та авторитарними послідовниками [1, с.34]. Мається на увазі сліпе підкорення діям лідера, наддовіра та мовчазне погодження на «вільний дрейф» правлячої верхівки у виборі та прийнятті доленосних рішень для всієї країни.

Прихильників (послідовників) авторитаризму поділяють на лівих та правих (лівокрилі та правокрилі). [1, с34].

Ліві (або лівокрилі)- підтримують авторитарних лідерів-революціонерів і ідею перевороту існуючого ладу. Більшістю своєю представників лівокрилого авторитарного послідовництва можна зустріти серед молодих людей, переважно студентів, що захоплені ідеєю зміни існуючого суспільного ладу. Ці люди переважно протягом всього свого життя намагаються здійснити радикальні зміни в державі у ім'я  авторитарного лідера, але такі ідеї не здобувають прихильності у широких мас населення.

Праві (або правокрилі) (від англ. right «правильний, законний») - означає не політичної належності (не обов'язково консерватори, хоча частіше за все такими виявляються), а покору та підтримку існуючої, встановленої влади. Праві послідовники авторитаризму - це особистісна риса, а не опис політичних вподобань. Правокрилий авторитаризм це персональна (особиста) риса характеру, так само як сором'язливість чи імпульсивність,  комунікабельність чи дратівливість. Така підтримка частіше за все є неусвідомленою, продовженням традиційної поведінки індивіда. Так, наприклад, людина може все життя проживати у країні, де досить довго правлячою політичною силою є ліва, повністю підтримувати ліві ідеї встановленої влади, вступати у дискусії  з опонентами чи виявляти більш активну позицію (навіть агресію) у її ім'я. Все це і викриває у цілковито лівому громадянинові правокрилість авторитарного прихильника. 

Саме правокрилі авторитарні послідовники є основним об'єктом дослідження вчених, так як їх поведінка становить базис для довготривалого існування авторитаризму.

Прихильники (послідовники) авторитаризму традиційно підтримують встановлену владу у їхньому суспільстві, таку як державні структури та установи або ж традиційних релігійних лідерів, як керманичів розвитку країни.

Психологічні характеристики авторитарних послідовників:

       1.      Високий рівень покори встановленому, легітимному авторитету в їхньому суспільстві (авторитарна покора). Кожен громадянин виявляє певний рівень покори встановленій владі. Цілком очевидно, що ситуація повного ігнорування загальноприйнятих правил поведінки та співжиття унеможливила б ситуацію існування такого суспільства. Але інколи, люди не лише слідують правилам дорожнього руху та вчасно виплачують податки, а й сліпо підкоряються владі диктатури навіть якщо вона цілковито виявляє собою нечесність, корупцію, несправедливість і суспільне зло. Від таких громадян можна очікувати підтримки правлячого режиму у ситуації, коли є хоч найменша можливість до виправдання протиправних владних дій.

Як відомо, під час Уотергейтської кризи громадяни, яких можна віднести до «авторитарних послідовників», довіряли президенту США Ніксону набагато сильніше і впевненість їх у правильності Ніксонових дій була значно більшою ніж у більшості людей. Деякі з них досі впевнені у його невинуватості у кримінальних діях, навіть після його публічних вибачень.

Чи ще один історичний приклад - після завершення чергового етапу Другої світової війни у 1945р. весь світ визнав Гітлера одним з найбільш жорстоких тиранів історії. В той же час його прихильники  (не військові чи чиновники, а рядові громадяни) продовжували обстоювати думку, що Гітлер навіть не знав про існування концентраційних таборів, через брак часу він не міг контролювати усі процеси на місцях, а всі ці фабрики смерті були збудовані виключно з ініціативи жорстоких військових діячів.

А ось уже приклад нашого часу - «авторитарні послідовники» вірили більшою мірою ніж інші люди, що дії Дж. Буша щодо Іраку абсолютно виправдані, незважаючи на те, що достатнього підтвердження розташування зброї в цій країні не було. Більш того, в цьому випадку йде мова навіть не про підтримку дій президента, а про відсутність будь-яких сумнівів і можливій хибності цієї політики.

З іншого боку, «авторитарні послідовники» не підтримали Білла Клінтона під час процессу його імпічменту та скандалу з Монікою Левінськи. Справа в тому, що високий рівень покори встановленому, легітимному авторитету не автоматично розповсюджується на всі ситуації, а є дещо «гнучким» явищем, потрібно, щоб спрацювали деякі зовнішні фактори. У випадку Клінтона, його адміністрація мала апелювати про групову анафему не лише до авторитаристів таких як організації нетрадиційних сексуальних орієнтацій чи феміністичні об'єднання., адже більшість з «авторитарних послідовників» глибоко образили дії Клінтона.

         2.      Високий рівень агресивності у ім'я авторитету (авторитарна агресія). Здавалося б, як сумісні поняття авторитаризму і агресивності, коли справа не в авторитарному лідері, а в авторитарних послідовниках? Дана теза не означає збройних виступів проти інакодумців, прихильники авторитаризму проголошують високоморальний спосіб життя і, як яскраво описує їх Боб Алтемеєр, проф. Вінніпезького університету, частіше їх можна зустріти у церкві, ніж у барі. «Правильно» для них означає більше ніж будь-що інше. «Мабуть» означає, що вони мають величезну фізичну силу для утвердження своєї позиції у суспільстві. Частіше за все, їхніми жертвами стають жінки та діти, підпадаючи під дію сімейної влади «авторитарного послідовника». Мається на увазі активне прагнення підігнати життя інших під власні стандарти, розділені стандарти встановленої влади.

        3.      Високий рівень стандартизації, традиційності у поглядах (стандартизація або традиційність поглядів) - багато зі стандартизованих форм поведінки авторитарні лідери перейняли з релігійних настанов. Наприклад, церква підтримує традиційну сім'ю, де чоловік - голова та основний годувальник родини, дружина - піклувальниця про дітей та побут чоловіка. Авторитарні лідери повністю погоджуються з такою «розстановкою сил» і прагнуть перетворити кожну родину за таким зразком. Авторитарні послідовники також розділяють таке бажання і цілком впевнені, що за цим зразком має прагнути жити кожна родина, відхилення трактується як «ненормальність».

Існує кілька тлумачень прихильності до авторитаризму як психофізіологічної особливості людини.

Фрейдистське тлумачення авторитарної агресивності грунтується на звичці виконання батьківських наказів, неухильного дотримання встановлених норм поведінки, за наявності прихованого внутрішнього протесту у дитинстві, що згодом у зрілому віці трансформується у агресивність в ім'я традицій.

Тлумачення авторитарної агресії Альбертом Бандурою, проф. Стенфордського університету, базується на наявності високого рівня остраху перед «Загрозливим світом», Кінцем світу, що вже на порозі нового дня. Дотримання «порядку», неухильне слідування традиційним нормам поведінки ввижається єдиноправильним шляхом.

Більш широке дослідження психології людського базису авторитаризму дозволить грунтовніше оцінити особливості розвитку сучасних авторитарних політичних режимів.