Критерії ефективності політичних компромісів

         Ольга Москаленко, викладач кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 327

У статті розглянуті критерії ефективності політичних компромісів, визначено, проблема компромісу завжди конкретна і повинна вирішуватися з урахуванням зазначених у статті критеріїв. Підкреслено: компроміс відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. Автор доводить, що компроміс є формою згоди і домовленості у вирішенні питань, які торкаються долі та інтересів всього суспільства незалежно від конкретних політичних розбіжностей.

       Ключові слова: діалог, демократія, компроміс, консенсус, консолідація, легітимація, національний компроміс, політична система, політична партія, політичне рішення.

В статье рассмотрены критерии эффективности политических компромиссов, определено, что проблема компромисса всегда конкретна и должна решаться с учетом указанных в статье критериев. Подчеркнуто: компромисс отражает характер и степень зрелости политических сил и партий. Автор доказывает, что компромисс есть форма согласия и доверенности в решении вопросов, которые касаются судьбы и интересов всего общества независимо от конкретных политических разногласий.

       Ключевые слова: диалог, демократия, компромисс, консенсус, консолидация, легитимация, национальный компромисс, политическая система, политическая партия, политическое решение.

       In the article are considered the criteria of efficacy political compromise determined, that problem of compromise is concrete and must decide taking into account indicated in article criteria. Compromise character and degree of maturity of political forces and parties represents. An author proves that compromise is the form of consent and warrant in the decision of questions which touch a fate and interests of all society, regardless of concrete political disagreements.

       Key words: dialog, democracy, compromise, consensus, consolidation, legitimation, national compromise, political party, political decision.

       Компроміс ‑ один із найбільш популярних політичних брендів XX століття не тільки в країнах Західної Європи, але й на пострадянському просторі. Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати широкий спектр політичних проблем, від яких залежить подальший цивілізаційний хід багатьох регіонів світового простору і даний принцип є основним показником демократії та глобалізації суспільства. Мова іде про пошук політичного компромісу між різними, часто ворожими національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії, а це є сьогодні дуже актуальним, без такої згоди та забезпечення на її основі політичної стабільності не може й бути сподівань про успішне здійснення радикальних структурних реформ. Яскравим прикладом досягнення політичного компромісу є події 2005 року після „Помаранчевої революції", коли правляча еліта йде на зустріч опозиції, підписуючи меморандум про співпрацю. Даний меморандум можна вважати "псевдокомпромісом" з аналітичної точки зору, оскільки мова йде в першу чергу про економічні інтереси, а не політичні, ідеологічні чи національні. Звичайно можна дискутувати з даного приводу, але не підлягає сумніву й той факт, що це є показником поступу певною мірою громадянськості. Для того, щоб повноцінно зрозуміти значення, суть та роль компромісу у політичному житті суспільства і держави, проілюструємо певні політичні моменти в історії українського державотворення 90-х ‑ 2000 років ХХ століття.

Важливу місію компроміс відіграв в інтеграції української спільноти і став цементуючою основою для розвитку демократичного суспільства в Україні на початку 90-х років - до сьогодення. Це являло собою неписаний соціальний договір або національний пакт всіх суб'єктів політики про громадянський мир та спокій. Система таких домовленостей про цивілізовані правила політичної гри створює відповідний політичний клімат, а національна злагода, або інакше це можна назвати "національним компромісом", може виступити головною умовою для дійсної реалізації прав людини, що сприяє певному середовищу для функціонування всіх елементів політичної системи [1]. І тому, використовуючи термін "національна злагода", маємо на увазі не тільки українську етнічну спільноту, а й весь український народ, представників всіх етносів, оскільки Україна являє собою поліетнічну державу, що складається із меншин ‑ росіян, поляків, кримських татар, болгар, євреїв та інших. І тому можна з впевненістю констатувати той факт, що політичний компроміс утворюється на базі національного.

Національний компроміс має поєднувати в собі мир і спокій у міжетнічних відносинах, що передбачає панування такого політичного клімату, який базується на писаних і неписаних законах та правилах, яких дотримуються всі члени суспільства. Але це стає можливим тоді, коли у суспільстві мир та злагода базуються на відповідних принципах, що створюють філософсько-правову та морально-етичну основу національної злагоди. Такими принципами (постулатами), на наш погляд, є глибока віра та відданість українській національній ідеї (державність, незалежність, соборність). Референдум першого грудня 1991 року засвідчив, що понад 90% населення України, (включаючи всі етноси), однозначно висловились за незалежність України, яскраво продемонстрували національний патріотизм, як громадянський вияв ставлення до своєї країни [2].

Доречно вказати, що сучасний дослідник в галузі теорії політики О. Гьоффе вирізняв серед ознак модерного суспільства систему суспільних благ. Зокрема, було виокремлено дві характеристики доби Модерну, як суть сучасного (модерного) суспільства. Перша характеристика - це суспільна легітимація, тобто легітимація з боку тих, кого це стосується, хто перебуває під впливом влади. Вихідним положенням цієї характеристики виступає твердження: держава існує тому, що на те є згода громадян. Інакше кажучи, є політичний компроміс між усіма громадянами держави. Друга характеристика - зміст легітимації, який полягає в досягненні єдності громадян, згоди всіх та кожного, зокрема, щодо суспільного устрою, оскільки основа легітимації модерних суспільств ‑ це досягнення компромісу, тому що організація суспільства може бути визнана членами цього суспільства, ґрунтуючись на загальній згоді, коли принципи такої організації влаштовують переважну більшість громадян [3]. Саме таким яскравим прикладом в українській політиці став Універсал національної єдності, підписаний у серпні 2006 року, після довгого діалогу політичних лідерів, який підкреслив важливість політичного компромісу.' Згодом ми побачили, що такі "штучні" домовленості лише створили ширму для варіантів компромісних рішень.

Хоча компроміс має дещо іншу дефініцію, але пов'язаний із консенсусом. Компроміс ‑ це згода на основі взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів, співробітництво, що передбачає політичний союз між різнорідними силами. Одна з головних вимог політичного компромісу ‑ забезпечення неможливості ухилятися від його умов і право на критику таких відхилень. Це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод на практиці неможлива. Розгляд цього питання становить мету даної статті. Головними умовами є визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми, питання [4].

Як вважають науковці, найкращою формою подолання розбіжностей у процесі підготовки компромісу є діалог, відкритий обмін думками. З політологічної точки зору, неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін, або розглядаються однією зі сторін, як слабкість свого партнера і ведуть до вимог певних поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності політичних сил і партій, а засоби досягнення і форми їх реалізації виступають одним з головних критеріїв політичної культури.

Об'єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід суспільно-політичних процесів. Розглянуті під цим кутом зору компроміси виступають засобом досягнення іноді по частинах того, що є недосяжним в цілому. Критеріями політичної ефективності компромісу є збереження на тому самому або на більш високому рівні здатності до політичної діяльності, надання завдяки компромісу, нових можливостей для політичних дій, розширення умов ефективної політичної діяльності, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами і виникнення можливості зосередити політичний потенціал на вирішенні фундаментальних проблем. Зважаючи на це, проблема компромісу завжди конкретна і повинна вирішуватися з урахуванням зазначених критеріїв. Небезпечність компромісу пов'язана з тим, що не враховується, іноді, розширений погляд на можливості, пов'язані з компромісом, а також й те, що компроміс може стати засобом обману і політичної бездіяльності. Погляд на компроміс відбиває характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. На зміну безкомпромісності, характерній протилежним політичним силам упродовж багатьох десятиріч, поступово приходить розуміння того, що компроміс є формою згоди і домовленості у вирішенні питань, які торкаються долі й інтересів всього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей. Особливо плідними є компроміси, пов'язані із збереженням миру і співробітництва. Згодом ми можемо у цьому переконатися на досвіді країн Західної Європи, які заклали фундаментальні засади в систему досягнення політичної стабільності.

Універсал національної єдності показав, наскільки важливі є точки дотику певних політичних сил у досягненні політичних домовленостей. Першим принципом даного універсалу був той крок, що вшанував волевиявлення українського народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 року. І вже через рік у 2007 році, бачимо, що даний принцип втрачає свій зміст, оскільки домовленості не можуть бути гарантіями досягнення політичного консенсусу. І план дій для забезпечення національної єдності, виписаний у 27 пунктах, втрачає свою дієздатність. Це свідчить про те, що не має практичного досвіду в українській політиці щодо підписання і дотримання норм політичного консенсусу і компромісу. Варто звернутись до багатої практики країн Західної Європи, які можуть бути корисними для української політики. Зокрема, цікавою і своєрідною є теорія консенсусно-компромісної демократії, яка має свої постулати.

Своє найбільш повне теоретико-методологічне обґрунтування теорії консенсусно-компромісної отримало в працях А. Лійпхарта ‑ американського політолога нідерландського походження. Він поставив перед собою мету ‑ довести можливість функціонування демократичних режимів у плюральних суспільствах і зазначив, що західні політологи, які поквапились з винесенням вироку демократії в плюральних суспільствах, припустилися низки помилок, а головна ‑ перебільшення ступеня гомогенності демократичних західних суспільств [5].

І тому можна виділити два типи західних демократій - континентальний (європейський) тип з роздробленою, тобто не гомогенною і не традиційною політичною культурою і слабкою автономністю підсистем. До другого типу відносимо англо-американський (гомогенний) тип. Проте А. Лійпхарт вважав, що державний лад континентальних європейських країн ґрунтується переважно на плюральних і змішаних суспільствах. Відповідно до цього в них функціонують консенсусна і змішана моделі демократії. Поділяючи суспільства на гомогенні, гетерогенні, змішані, А. Лійпхарт використовує два індикатори - релігійні і мовні відмінності. На його думку, яскравим прикладом консенсусно-компромісної демократії є такі країни, як Швейцарія і Бельгія [6].

Досліджуючи демократичну практику цих країн, американський політолог виділяє вісім основних характеристик або принципів консенсусно-компромісної демократії. Ці вісім ознак подані автором в описово-емпіричній формі. Але ми розглянемо ці принципи детальніше, щоб усвідомити певні реалії побудови консенсусно-компромісної демократії в українському суспільстві.

Перший принцип - виконавчі органи формують усі найвпливовіші політичні партії шляхом створення їхніх коаліцій. Великі коаліції можуть утворюватися як тимчасовий захід для подолання серйозної внутрішньополітичної або зовнішньополітичної кризи навіть в країнах з гомогенним типом суспільства. Розподіл місць в органах законодавчої влади може відбуватися за лінгвістичною ознакою: лінгвістичні групи репрезентовані пропорційно щодо їх кількості. Таким чином, в плюралістичних суспільствах з розвинутою системою демократичних принципів і засад на пропорційних засадах не тільки обираються парламенти і місцеві представники органів влади, але й формуються кабінети міністрів та інші органи виконавчої влади.

Другий принцип ‑ органи законодавчої і виконавчої влади значною мірою залежні одні від других і перебувають у відносній рівновазі. Оптимальна модель розподілу влад, з точки зору А. Лійпхарта, існує лише в одній із Скандинавських країн ‑ Швеції. Відповідно до цієї моделі вищий орган виконавчої влади ‑ Федеральна Рада, що обирається парламентом терміном на чотири роки.

З моменту обрання Федеральної Ради та упродовж усього періоду виконання її обов'язків та повноважень, парламент має право висловити їй вотум недовіри, котрий призвів би до розпуску вищого органу виконавчої влади. Соціал-демократична модель розподілу влад забезпечує значну незалежність законодавчої і виконавчої гілок влади одна від одної і підтримує між ними баланс [7].

Інший погляд на консолідовану демократію подає М. Шміттер у своїй праці "Неокорпоративізм і консолідація неодемократії", вважаючи, що новою формою консолідованої демократії, консенсусу і компромісу в демократичному суспільстві є ідеї неокорпоративізму, які дають новий ґрунт для переосмислення демократичних цінностей. Адже ідеї неокорпоративізму дістали практичне втілення у невеликих європейських державах з розвинутою економікою, стабільним демократичним режимом та відносною культурно-етнічною однорідністю (Австрія, Фінляндія, Швеція, Норвегія), їхні прояви також мають місце в країнах з етнічною неоднорідністю таких, як Бельгія, Данія, Нідерланди, Німеччина. Хоча усталене визначення корпоративізму, як наголошує А. Кавсон, зводиться до взаємопов'язаних тверджень: насамперед, - це система репрезентації інтересів великих сегментів громадянського суспільства. Такі великі макроструктури чітко окреслені, ієрархічно впорядковані, мають функціональну диференціацію й узгоджені між собою; їх визначає і ліцензує (або навіть утворює) держава, їм надається певна монополія на репрезентацію означених частин суспільства в обмін на встановлення певного контролю з боку влади над цими структурами.

Теоретичним ґрунтом корпоративного підходу до соціальних підходів є соціологічні концепції функціоналізму та інституціоналізму. Одна з ключових тез цих концепцій ‑ припущення, що будь-які економічні, соціальні чи політичні дії спираються на певні усталені зразки, моделі з обмеженою кількістю суспільних функцій, на виконання яких вони спрямовані. Дані моделі мають витончену ідеологію, яка їх виправдовує на культурному або етнічному рівні, пов'язані з компромісними тенденціями та критеріями ефективності.

Серед соціальних наслідків поширення ідей неокорпоративізму передовсім відрізняють такі: скорочення кількості відкритих конфліктів у сфері економічно-соціального життя (тобто страйків, голодувань, безробіття), підвищення керованості суспільними процесами, зміцнення політичної стабільності і консенсусу, і компромісу всередині громадянського суспільства. Згідно зі словами Е. Гідденса, ці явища створюють кращі умови для демократичного режиму і стабільного функціонування політичної системи, хоча дилема консолідації має за свій стрижень нагальне створення низки інституцій, узгоджених з політиками й підтримуваних громадянами. Досягти оптимального рішення ‑ досить складна справа. Чим стабільніше суспільство, чим довше організація дотримується обраного нею стратегічного курсу, тим впливовіша її роль, тим активніше вона може діяти, тим краще вона виконує консолідуючу роль. І навпаки, плюралістичні, не зорієнтовані чітко організації досить слабкі в плані репрезентації інтересів своїх членів. Із цих характеристик випливає ймовірність встановлення стабільної політичної системи і відповідно проблема і консенсусу, і компромісу.

Аналізуючи демократичні режими в двадцять одній країні, А. Лійпхарт відзначає парадоксальну закономірність: в демократичних державах, котрі відносяться до мажоритарної моделі демократії і мають парламентську форму правління (Об'єднане Королівство Великобританія і деякі європейські континентальні країни), парламенти характеризуються слабкістю і залежністю від Кабінету Міністрів в кожній країні, зокрема. Головну причину такої ситуації американський політолог вбачає в злитті виконавчої і законодавчої гілок влади. Звідси випливає, що немає сумніву в тому, що конституційний розподіл влад надає законодавчому органу більше сили і незалежності порівняно з виконавчим, ніж це робить злиття обох гілок влади. З цього випливає, що в парламентських демократіях, де існує злиття двох гілок влади, кабінети міністрів практично привласнили собі всю законодавчу діяльність .

Третій принцип ‑ двопалатний парламент і представництво меншин. При цьому дуже важливо, щоб обидві палати обирались на різній основі і мали однакову владу. Верхня палата забезпечує представництво меншин. Серед демократичних режимів двопалатний парламент трапляється частіше, ніж однопалатний. Двопалатний парламент існує як в гетерогенних, так і в гомогенних суспільствах. Підставами для створення двопалатного парламенту є, по-перше, великі розміри країни (більше, ніж 10 млн. населення) і, по-друге, федеративний устрій держави. А. Лійпхарт відзначає, що перша підстава є обов'язковою, а друга може бути відсутня: деякі демократичні країни з унітарним державним устроєм мають двопалатний парламент (Бельгія, Франція, Італія, Японія, Нідерланди, Об'єднане Королівство Великобританії, Ірландія). На той час, коли А. Лійпхарт проводив свої дослідження, майже всі демократичні країни великих розмірів мали двопалатні парламенти.

Четвертий принцип ‑ багатопартійна система. Консенсусно-компромісна модель демократії припускає існування великої кількості політичних партій. При цьому можлива ситуація, коли жодна з цих партій не спирається на більшість. Час від часу тим чи іншим партіям вдається зайняти позиції лідерів, а кількість партій-лідерів не обмежується. З часом, ці політичні партії можуть розколотись на більш дрібніші.

П'ятий принцип ‑ основою багатопартійності при консенсусній демократії є плюральна структура суспільства. Кожна з партій, як правило, виражає інтереси релігійних, лінгвістичних, етнічних та соціально-економічних груп.

Шостий принцип ‑ виборча система ґрунтується на пропорційному представництві.

Сьомий принцип ‑ територіальний і не територіальний федералізм, а також децентралізація влади. Федералізм більш відомий як територіальний, його суть полягає у наданні автономії групам, котрі проживають компактно на певній території. Проте А. Лійпхарт зазначає, що може існувати і не територіальний федералізм, при якому автономія надається групам, не зосередженим на географічно визначеній території. Децентралізація влади на рівні областей, провінцій, штатів, кантонів та інших автономних утворень супроводжується наявністю сильного і дієздатного централізованого уряду [8].

Восьмий принцип ‑ писана конституція і право вето для меншин. Організовані меншини, представлені в парламенті, можуть накладати вето на будь-які поправки в Конституції, а також на закони, котрі мають до них безпосереднє відношення. Окремі з цих поправок і законів виносяться на референдум, де за них повинна проголосувати не тільки більшість на загальнонаціональному рівні, а й більшість в межах кожної організованої меншості. Зазначимо принагідною, національною меншиною України в проекті визнається група громадян, "які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою". Якщо таке національне усвідомлення стане фактом суспільного життя України, то відповідні групи громадян України, користуючись статтею 107 закону "Про національні меншини України" з "метою задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб", виявляючи свою волю на референдумі в тій місцевості України, де вони становлять більшість населення, можуть утворити "національні адміністративно-територіальні одиниці": області (землі), райони, міста, селища і села. Так закладається можливість створення автономій національних меншин. Діапазон їх створення від культурно-національної автономії, яку гарантує згаданий закон про національні меншини (ст.6) до найширшої автономії - республіки, як показує ст.110, яка визначає існування Республіки Крим, як державно-територіальну організацію влади і самоврядування населення Криму [9]. Всі ці принципи можна розглядати як критерії ефективності політичних компромісів.

Найважливішим моментом було ухвалення Конституції (Основного Закону) України 28 червня 1996 року. За введення в дію нової Конституції проголосувало 338 депутатів, "проти" ‑ 18 і "утрималось" - 5. Таким чином, 28 червня 1996 р. закінчився етап конституційного закріплення сучасної Української держави. Адже Конституція в українській історії та в національному рості була політичною домінантою та завжди розглядалась як символ автономного існування і фіксування прагнень українства. Якщо спробувати означити сучасний етап сприйняття та виконання конституції України, доречним було б визначення - конституційна індиферентність. Ця конституційна індиферентність є не лише суспільною, а й владною. Тобто влада, погодившись на ухвалення Конституції, пішла на політичний компроміс, а, відповідно, сприймає Основний Закон лише як документ ідеологічний або політичний, але в жодному разі не як правовий.

Таким чином, можна зробити висновок, що Конституція держави - це її своєрідна візитна картка, концентрований вираз її правової думки, рівня розвитку демократії та суспільних відносин. Не дивно, що проект Конституції України викликав таке зацікавлення як всередині нашої держави, так і у відповідних колах світової громадськості. І тому прийняття Конституції 28 червня 1996р. надало нового забарвлення характеру розвитку державності, напрямкам українського суспільства та відносин із світовим співтовариством. Сьогодні Україна намагається бути модерною, цивілізованою європейською країною. Перед народом України стоїть задача побудувати правову демократичну національну державу. Однак, непроста ситуація ускладнюється як перерваними традиціями державотворення, так і тим фактором, що УРСР не була ні правовою, ні демократичною, ні національною державою. І тому, залишки колишньої тоталітарної системи в Україні виявились у прийнятті важливих політичних рішень для українського народу [10].

Теоретично-практична ситуація досягнення консенсусу і компромісу в західних суспільствах є багатою, як прикладами, так і новими досягненнями. Українське суспільство поки що проходить новий трансформаційний етап свого розвитку і використання нових принципів консенсусу та компромісу є безумовно цінним і важливим в житті нашої держави.

Отож на пострадянському просторі, особливо в українському суспільстві після "Помаранчевої революції", консенсус і компроміс стали необхідними принципами для реалізації політичних рішень.

Як доказує багата західна практика, політичний компроміс є необхідним атрибутом для демократизації суспільства та й виступає ознакою розвитку громадянськості, дає можливість подоланню внутрішньополітичних криз та уникненню розколу у суспільстві, сприяє залагодженню соціально-політичних та етнічних конфліктів. Тому перед українським суспільством стоїть багато завдань і цілей, які потребують не тільки теоретичного осмислення цінності консенсусу і компромісу, але й  негайного практичного втілення, а також посилення дії критеріїв ефективності політичних компромісів.

Як бачимо, політичний компроміс є засобом поступового і поетапного досягнення того, що не досягається одразу. Критеріями ефективності політичного компромісу є продовження чи активізація політичної діяльності, підвищення її результативності, послаблення чи припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами, зосередження уваги і концентрація сил на вирішенні дійсно важливих і пекучих проблем. Здатність конфліктуючих сторін ‑ політичних партій, рухів, організацій, їх лідерів, тощо до пошуку компромісів є свідченням їх політичної зрілості, сили, відповідальності та водночас однією з передумов їх життєздатності. І хоча компроміс буває переважно вимушеним, він, тим не менше, досить часто виявляється єдиною й останньою можливістю дійти порозуміння і згоди, запобігти ескалації конфлікту, стати першим конструктивним кроком на тривалому і складному шляху його розв'язання.