Національна ідеологія — основа державно-політичного піднесення за умов глобалізації

         Олександр Лозовицький, кандидат політичних наук, президент Альянсу молодих політологів, політтехнологів та політиків України (м. Київ)

         УДК: 327.44

         Автор розглядає проблеми розвитку національної ідеології за умов виникнення і становлення глобалізації. Здійснено аналіз тенденцій державно-політичного розвитку та впливу міжнародного середовища на його становлення. Запропоновано шляхи застосування досвіду для України.

        Ключові слова: глобалізація, національна ідеологія, держава, голлізм, державно-політичне піднесення, міжнародна політика.

Автор рассматривает проблемы развития национальной идеологии в условиях возникновения и становления глобализации. Осуществлен анализ тенденций государственно-политического развития и влияния международной среды на его становление. Предложены пути применения опыта для Украины.

         Ключевые слова: глобализация, национальная идеология, государство, Голлизм, государственно-политический подъем, международная политика.

The author examines the problems of national ideologies under the emergence and development of globalization. Undertaken an analysis of trends of public and political development and the impact of international environment for its development. Suggested ways to apply the experience in Ukraine.

         Key words: globalization, national ideology, the state, hollizm, the state-political recovery, international politics.

Salus populi suprema lex estsanctio

        Благо народу нехай буде найвищім законом (Лат.)

Початок ХХІ ст. ознаменувався посиленням взаємозалежності регіональних та світових процесів й зростання впливу міжнародної взаємодії на політичну складову міжнародних систем різного рівня. Відбулося ускладнення та урізноманітнення рольового чинника в зовнішньополітичній поведінці держав світу. Досвід незалежного державотворення свідчить, що тепер, коли Україна стоїть обличчям до Європи, напрочуд болісно відчувається відсутність всеоб'єднуючої державної ідеї. Сучасна Україна відчуває деяке скорочення можливостей зовнішньополітичного маневрування, в контексті чого посилюється інтерес до вивчення досвіду формування державної стратегії інших держав, що пройшли відповідну фазу розвитку. Саме в цьому контексті для нас може бути корисним досвід Французької республіки другої половини ХХ століття.

Специфіка повоєнного міжнародного статусу Франції полягала в тому, що відновивши атрибути великої світової держави, вона підпала у військово- політичну та економічну залежність від США. В цей період кризове становище втілилося в трансформування її соціально - політичної та ідеологічної системи. Відносно високі темпи економічного розвитку за часів Четвертої республіки контрастували зі слабкою державною системою та зовнішньополітичними поразками в колоніальних війнах. В цей період Франція стала одним із ініціаторів та впливових учасників європейської інтеграції. Усвідомлення необхідності зміни якості держави та суспільства знайшло вигляд в перемозі національної ідеології "голлізму", яка знаменувала системну модернізацію в індустріально-технологічному дусі. Під нею розуміється бурхливий промис­ловий розвиток, що супроводжується інтенсивною урбанізацією, в процесі якої до етнічної групи проникає універсальна культура й технологія. Виникнення голлізму розцінюється також як результат всеохоплюючого проникнення феномена етнічної ідентичності в усі сфери політичного життя і визначальний вплив її на суспільні процеси.

Голлізм - це прагнення до національного ідеалу, який уособлює віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, повинні бути автономними, об'єднаними на своїй батьківщині та відрізнятися від інших. Сучасне тлумачення голлізму включає відданість нації власним інтересам через самостійництво і національно - визвольний рух та як виняткову форму - ідеологічну зверхність. Він є втіленням національної самосвідомості та самоідентифікації але акцент робиться на пріоритетності певних цінностей, єдності й солідарності нації, національній державності. За своєю сутністю, він є засобом захисту національних інтересів, наслідком нерівноправного становища французького народу в системі держав повоєнного світу. Проте відчувається його значна амбівалентність в сучасній політичній свідомості, тому що саме в цей час відбувалася найбільш інтенсивна адаптація державно-політичного механізму Франції до новітніх засад світового устрою. В цей час голлізм, як політико-ідеологічна течія, подекуди тлумачився в значенні системного виклику відносинам біполярності.

Пріоритетне значення у державотворчому процесі він віддавав національній ідеї, конкретне бачення якої залежить від історичної ситуації та суб'єктивного бачення мети нації, а також засобів її досягнення. Вона складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям якісно означеної форми. Національна ідея невіддільна від національної гордості і національного характеру, виступаючи внутрішнім чинником нації, її життєствердження як дієвого учасника політичного життя, виходячи з концепції пріоритету нації, воля якої не ідентична та означає забезпечення свободи та незалежності.

Національну ідею не можна зрозуміти без урахування особливих умов життя народу протягом усієї його історії. Вона включає прагнення до ідеального самовлаштування нації - в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації.

Відображаючи глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, спрямування мислення народу, здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам, вона виступає як своєрідний духовний стан народу, менталітет якого, національна ідея формується залежно від традицій, культури, соціальних структур нації, усього середовища буття людини і водночас сама впливає на них, як джерело культурно-історичної динаміки нації та свідомості людини. Вона свідомо застосувала принцип народності у політиці та втілила намір окремих осіб і груп зробити певні риси народу керівним принципом діяльності, надати більшої енергії урядові цього народу.

Виникнення "Голлізму" зумовлене ще й тим, що перехід до індустріального розвитку призводить до швидкого руйнування патріархальних структур, всієї системи цінностей, пов'язаних з традиціоналізмом. Утворюється психологічний  "вакуум". У цих умовах ідея нації виступає як своєрідна "ніша", в якій люди знаходять емоційний і психологічний захист від нового, невідомого та незвичного, від інтелектуальної самотності. Вона має могутню підтримку з боку влади, оскільки дає змогу мобілізувати народ на розв'язання завдань індустріалізації та відсіч зовнішньому ворогові. В цьому контексті постає надзвичайно важлива для розуміння сутності "Голлізму" проблема його еволюційного розвитку, яка ще й досі турбує дослідників. Оскільки голлізм розглядається як чинник політичної суб'єктивізації нації, то найдоцільнішою є класифікація - залежно від того, який світогляд, ідеологія закладені в політичну доктрину, із засад якої концепції влади бачиться реалізація принципу політичного самовизначення нації.

Найголовнішими постулатами політичної філософії голлізму стали безумовний пріоритет національного фактору та абсолютизації фактору сили як головних рушійних моментів суспільного розвитку. Голлістьска ідея характеризує націю як єдину систему "існуючу в тисячолітньому минулому і майбутньому, що з'єднує в абстрактній єдності містичної віри особливий образ Франції" [1, с. 61].

       Різноманітність вияву феномена голлізму зумовлює його амбівалентність. Він мав вирішальну роль у скасуванні парламентарної системи урядування, яка проіснувала у Франції з 1876 p. (початок Третьої республіки) до 1958 p. (кінець Четвертої республіки). Справа в тому, що домінуючий вплив в державі посіла законодавча влада. Крім цього, французьким виборцям не притаманні традиційність, поштивість і прагматизм. Вони віддзеркалюють глибші соціальні розбіжності та підтримують більш крайні політичні партії. Внаслідок в країні з'явилася надмірна кількість політичних партій. А чим енергійніше і неслухняніше політичне суспільство, чим численніші фракції на політичній сцені, тим неспроможнішим стає уряд. Саме такому суспільству дуже важливо мати могутню і дієву владу, в якій і відчувала нестачу Франція. Про це, зокрема, свідчить те, що у Франції в 1876-1958 pp. жодна партія не завоювала більшості місць у національній асамблеї. Протягом цього періоду країною керувало не менше ніж 119 урядів, кожен з яких проіснував у середньому близько восьми місяців. Інколи тижні чи навіть місяці відділяли падіння одного уряду і прихід до влади іншого.

Нині у Франції діє форма уряду, що поєднує елементи як президентської так і парламентарної систем. Така система урядування визначалася Конституцією 1958 p. Її основні положення були керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дисципліна уряду Франції повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечинним. Ось чому втіленням виконавчої влади став глава держави, який знаходиться над партіями і обирається парламентом або вищим від нього органом.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати міністрів, і насамперед прем'єр-міністра, який спрямовуватиме політику і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети, обов'язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. А у випадку небезпеки, його обов'язком є гарантування державної незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем'єр-міністр є главою уряду, а президент - главою держави. По суті, президент, влада якого спочатку мала догоджати особистим амбіціям де Голля, став керівною політичною фігурою Франції. Він незалежний від законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого строку повноважень і має сильну владу.

        Згідно конституції, президент виступає третейським суддею, якому доручено вирішувати розбіжності між конфліктуючими сторонами. Це зобов'язання призвело до присвоєння президентові виключної влади у галузі внутрішньої та зовнішньої політики. До того ж президент уповноважений розпускати законодавчі органи і вимагати проведення нових виборів, оголошувати надзвичайний стан, видавати декрети, що мають силу закону, керувати засіданнями, кабінету, а також призначати або звільняти з посади прем'єра і членів кабінету. Крім цього, президент може проводити національний референдум практично з будь-якого питання за його вибором. Загалом, починаючи з 1958 p. влада прем'єра помітно послабла, тоді як влада президента - зросла.

       За часів класичного голлізму роль законодавчої влади зменшилася. У Франції вона поділяється на дві палати: сенат і національну асамблею. Сенат має дуже обмежене коло повноважень. До його складу входять 283 члени, обрані непрямим голосуванням. Національна асамблея, що налічує 482 члени, які обираються в численних округах через єдину систему виборів з двома балотуваннями - це додаткові вибори, які проходять у тих дільницях, де жодна партія не здобула абсолютної більшості голосів. Національна асамблея як центральний пункт законодавчої системи повинна схвалювати всі запропоновані закони. Проте термін "закон" досить вузько визначається Конституцію 1958 p. Багато законодавчих рішень передаються у виконавчі органи, які мають право видавати так звані "декретні закони".

Порядок денний Національної Асамблеї встановлюється виконавчими органами. Вона має обмежену кількість комітетів, не може засідати більше ніж шість місяців щороку, неуповноважена вносити фінансові законопроекти, а якщо вона не затверджує урядового бюджету до певного крайнього строку, то бюджет може бути прийнятий указом виконавчих органів. Виконавча влада може змусити її провести комплексне голо­сування по кількох законопроектах одразу - або приймаються всі, або не приймається жоден. Уряд може також зробити будь-яке окреме голосування вотумом довіри. В такому випадку негативний вотум у національній асамблеї може призвести до відставки уряду і розпуску парламенту. Це може здаватися способом контролю законодавства над урядом, але це також засіб панування виконавчої влади над парламентом.

Відколи де Голль зійшов з політичної арени, виконавча влада виявляє тенденцію до співробітництва з національною асамблеєю і ставиться до неї з набагато меншою зневагою. Загалом гібридна система, що поєднує риси президентської та парламентарної систем, підносить на високий рівень політичну стабільність французької нації.

Характерною рисою державотворення стало твердження про перевагу національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими.  Ідея про перевагу національних інтересів стала теоретичною платформою політики активного зовнішньополітичного націоналізму Франції, але лише в рамках захисту специфічних національних інтересів. Національний фактор щільно пов'язаний з фактором сили, що виступає неодмінним атрибутом нації.

       Наріжним каменем філософії голлізму стала концепція національної величі: "Франція лише в тому разі є Францією, коли вона знаходиться у перших рядах ... Франція позбавлена величі, перестає бути Францією" [2, с. 14]. Зверненний до глибин країни заклик до "національної величі" передбачав зусилля та витрати на користь прогресу: "Розквіт французів є засобом, а не метою. Мета - це Франція" [3, с.48]. Гасло "величі" закликало до досягнення Францією рангу великої держави. Видатний голліський діяч А. Сангинетті відзначав: "Зміст голлізму складається з напруги, постійного зусилля, з бажання створити могутню державу, що дозволило б Франції знову отримати своє місце серед Великих держав" [4, с.56]. І з ним не можливо не погодитись.

Таким чином "голлізму" властиві віра в націю як найвищу цінність, якій повинні підпорядковуватися всі інші, дотримування містичної ідеї солідарності всіх індивідів, що становлять націю. Ця ідея, як правило, грунтується на припущенні, що біологічні риси і необоротні наслідки історичного розвитку згуртували індивідів в єдине ціле; підпорядковування раціональної аналітичної думки "інтуїтивно вірним емоціям"; вираження національної волі через сильного лідера і групу ентузіастів, організованих в партію.

Його прихильники висловлюються так, ніби все, чим людина живе і що робить, набуває значення тільки завдяки життю нації, її цілям та історії. Він виходить з пріоритету нації щодо свободи особи, а за своєю всеосяжністю є зорієнтованим на політичну напругу як умови реалізації політичних цілей.

У своїй політичній діяльності де Голль спирався на те, що "на чолі світового ранжиру знаходяться п'ять світових держав, які, скоріш за все, ототожнюються з ядерними монстрами, що були покликані панувати на міжнародній арені" [5, с. 64]. Концепція "національної величі" визначала мету зовнішньополітичної стратегії Франції - досягнення статусу великої держави із "світовою відповідальністю". Згідно з цим, були визначені принципи, засоби та заходи зовнішньополітичної стратегії. При цьому аналізувались міжнародні обставини та зовнішньополітичний курс держави  згідно з найголовнішим принципом політичної діяльності Ш. де Голля - "доктриною обставин", яка наголошувала, що найважливішим є відновлення, завдяки миру, могутності держави. Вирішення цього питання базувалося:

По-перше, на традиційному "силовому вимірі". Йшлося про створення сучасного ядерного потенціалу та втілення стратегії "стримування", запобігання агресії проти Франції з будь-якого боку. Ш. де Голль відмічав, що стратегія "стримування" спрямована на стан "коли жодна держава світу не могла б нанести  нам смертельного удару, не отримавши  такого ж смертельного удару у відповідь" [6, с. 26].

По-друге, йшлося про незалучення Франції до конфліктів, які не торкаються її національних інтересів. Ця теза знайшла втілення у відомій формулі де Голля: "Якщо Франції доведеться брати участь у війні, необхідно щоб це була ії війна" [7, с. 37].

По-третє, в більш широкому плані йшлося про створення такого міжнародного клімату, який би зменшив та усунув можливість війни у першу чергу  на  європейському  континенті. Реалізм де Голля виявився у вирішенні питання про війну та мир, де він піднявся до розуміння необхідності руху на шляху зменшення напруги між двома військово-політичними полюсами Європи.

Голлістська зовнішньополітична доктрина орієнтувала Францію на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені, підсилення військового потенціалу та максимального використання політичних, моральних та інших резервів. Як відзначав американський дослідник зовнішньої політики Франції Ф. Серпі, "політика величі вимагала від Франції бути спроможною мати вплив, не відповідний її материальним ресурсам" [8, с. 112].

Найголовнішим положенням голлістської доктрини, непорушно пов'язаною з концепцією національної величі, є принцип національної незалежності: "... вона є історичним заповітом голлізму ... та прагненням ствердження могутності держави у міжнародному контексті" [9, с. 56].

Особливу увагу було приділено досягненню національної незалежності в оборонній сфері. Втілення у життя концептуальних настанов на незалежність та безпеку Франції непоривно пов'язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги стає одним з найголовніших принципів зовнішньої політики П'ятої республіки. Найважливіше місце у французькій політиці рівноваги належало плану створення в Західній Європі "третьої світової сили", яка ставала своєрідним противажилем "наддерждав" і утворювала  найсприятливіші умови для ствердження Францією з більшею легкістю у Європі своєї величі. За твердженням професора Лео Амона, головною метою голлізму була "заміна двосторонніх відносин між двома військовими блоками, в яких панують їх лідери, системою, в якій розвивались би взаємовідносини між державами" [10, с. 178].

В цьому полягав зміст голлістської концепції міжнародного ладу, що засновувався на багатосторонній рівновазі, яка б максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов'язала  досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх  взаємовідносин з усіма  державами світу. Відповідаючи на запитання про існування такого взаємозв'язку, генерал де Голль  підкреслював: "Те, що ми називаємо рівновагою, це початок  міжнародного співробітництва, це  те,  чого Франція прагне ..." [11, с. 95].

Голлістська доктрина сформувала мету, головні принципи, методи та засоби зовнішньополітичної стратегії Франції. Ідея національної незалежності пустила глибоке коріння у французькому суспільстві. Втілення в життя курсу на зміцнення незалежності і безпеки Франції нерозривно пов'язане із традицією французького політичного балансування та ідеєю міжнародної рівноваги. Пошук міжнародної рівноваги став одним із найголовніших принципів зовнішньої політики П'ятої республіки.

Французьке керівництво ставить за мету створення могутньої європейської конфедерації, яка стверджувала самобутність Західної  Європи в сучасному світі. Ставка на вдосконалення інтеграційної стратегії поєднувалася з її прагненням дістатати підтримку від західноєвропейського інтеграційного центру при збереженні за Францією лідируючих позицій завдяки військово-стратегічним перевагам, якими вона користувалася в якості єдиного в Західній Європі (за винятком механізмів НАТО) центру прийняття незалежних рішень. Водночас, спостерігалося посилення впливу Франції у вирішенні проблем європейської та глобальної безпеки.

Сучасні французькі підходи до проблем міжнародної безпеки визначаються історичним досвідом держави та прагненням зберегти можливість прийняття автономних рішень незалежно від союзників та військових структур НАТО. Французькі урядові кола схиляються до теорій, що не визнають перспектив без'ядерної Європи, і виступають за вдосконалення ядерного потенціалу як основи європейської та національної безпеки. Такий підхід свідчить про певне поєднання політики сили та новаторських ідей послідовників Ш. де Голля які знайшли втілення в політиці міжнародної розрядки. Курс французького керівництва на розвиток ядерних сил зумовив те, що французька концепція і практика розрядки поширювалася насамперед на політичну сферу.

Політичне балансування та пошук відносної рівноваги в багатосторонніх відносинах стали важливими методами реалізації зовнішньої політики П'ятої республіки. Зміст голлістської концепції міжнародного ладу засновувався на пошуку специфічної рівноваги, яка максимально сприяла досягненню Францією національної величі. Голлістська доктрина пов'язувала досягнення світової рівноваги із забезпеченням миру шляхом розвитку багатосторонніх  відносин з усіма важливими в політичному і військовому контекстах державами світу. Голлізм містив внутрішній системний виклик відносинам біполярності як альтернативи центру сили в західних союзах. Відповідно, значно ускладнилась структура західноєвропейських союзів, а вихід Франції з військових структур НАТО спричинив перегляд підходів країн Західної Європи до євроатлантичної взаємодії та формування поняття європейської опори Північноатлантичного альянсу. Цим зумовлюється турбота про сприяння регіо­нальним та міжнародним інтеграційним процесам і разом з тим всеохоплююче збереження національної незалежності та суверенітету.

Таким чином, голлізм після де Голля ніколи не зникав з політичного небосхилу Франції, а поступово, з роками ставав, так би мовити, більш поміркованим, вже не йшов на відвертий розрив із своїми стратегічними союзниками, але цілеспрямовано добивався реалізації своїх прагнень іншими засобами. Як бачимо, голлізм допоміг прорватися через бар'єри стагнації, спрямувати енергію французької нації на службу економічному розвиткові. При такому підході він розглядається як невід'ємна складова сучасних політичних процесів, виступає як явище, що несе як позитивний, так і негативний потенціал. Сучасний голлізм вже не підтримує безоглядно національно-визвольні рухи, а розглядає їх лише в контексті зміцнення регіональної та світової політичної стабільності. А для країн, що розбудовують власну державність і суверенітет, голлізм є взірцем концепції періоду переходу від залежного стану до національного піднесення, зрозуміло, з урахуванням специфічних національних, об'єктивних та суб'єктивних факторів, і насамперед менталітету.

Все це великою мірою стосується України. Саме голлізм міг би стати для нас прикладом у вдосконаленні державної стратегії, в якій панує пріоритет національного фактора як головного рушійно моменту суспільного розвитку. Скажім для України актуальною є орієнтація на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені та максимального використання  політичних, моральних та інших резервів, які в змозі дати державі вплив більший від того, на який вона могла би розраховувати завдяки своїм наявним матеріальним ресурсам. В цьому сенсі голлізм є певним взірцем концепції переходу від залежного стану до національного піднесення - сприяючи забезпеченню миру шляхом розвитку багатосторонніх взаємовідносин з усіма державами світу, відповідаючи сучасному гаслу-настанові неоголлістів - "Бути всюди!". Слід наприкінці зазначити, що голлізм розквітає в сучасній Франції, у видозміненій формі продовжуючи свій поступ.

        В сучасних умовах він існує як ідеологія "відкритого типу", що визнає національне самовизначення інших народів, невіддільність свободи особи і свободи нації. Національні цінності не посідають виняткового місця в загальній їх системі, а політичними ідеалами виступають засади ліберальної демократії, виступаючи органічною рисою антитоталітарних рухів, що має глибинні демократичні витоки, здатність відігравати конструктивну роль у житті нації, реалізації її ідеалів. Наступним фактором є регiональна iнтеграцiя, що виступає найголовнiшим чинником мiжнародної полiтики держави. Водночас він має єдину мету та рiзнi напрямки впливу на формування мiжнародного середовища - процеси глобального розвитку, цінностями якої залишаються вільний ринок, свобода та демократія.