Націонал-самостійницький ідеал як альтернативна політична традиція суспільно - політичної думки України.

         Юрій Манелюк, кандидат політичних наук, доцент кафедри політології і соціології Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана

          УДК 316.75

У статті проаналізовані погляди на характер національного розвитку прибічників націонал-самостійницьких ідеалів (М.Міхновського, Д.Донцова та М.Сціборського), які запропонували проект творення української державності на засадах націоналізму, розуміючи під нацією спільність людей за етнічною ознакою. Націонал-радикали відкидали демократичний шлях майбутньої Української держави, вважаючи більш оптимальною для національного розвитку автократію. Національно-радикальний напрямок на цьому етапі виразно стверджував, що нормальний розвиток України можливий лише в межах незалежної Соборної Держави.

        Ключові слова: нація, націоналізм, самостійність, доктрина, радикалізм, держава.

В статье проанализированны взгляды на характер национального развития сторонников националистических идеалов, которые предложили проект создания украинской государственности на началах национализма, понимая под нацией общность людей за этническим признаком. Национал-радикалы отбрасывали демократический путь будущего Украинского государства, считая более оптимальной для национального развития автократию. Национально-радикальное направление на этом этапе выразительно утверждало, что нормальное развитие Украины возможное лишь в пределах независимого Соборного Государства.

       Ключевые слова: нация, национализм, самостоятельность, доктрина, радикализм, государство.

The article analyzed the views of the nature of the national development of nationalist supporters of the ideals that have proposed the project of creation of the Ukrainian statehood on the basis of nationalism, meaning by the nation for the common people of ethnic origins. Radical nationalists rejected the democratic way of the future Ukrainian state, assuming a more optimal for the national development autocracy. National radical direction at this point eloquently argued that the normal development of Ukraine is possible only within the Independent States.

        Keywords: nation, nationalism, independence, the doctrine, the radicalism of the state.

         На зламі ХІХ - ХХ ст. значного поширення в українському політичному середовищі набувають радикальні ідеї майбутньої української державності. Ідеологи націонал-самостійницької традиції заявили про необхідність творення повноцінної української нації як основи майбутньої державності. Проте їх розуміння того, хто має стати представниками української нації і яким чином вона має формуватися, викликало гострі суперечки як в зазначений період, так залишається дискусійним і сьогодні. Найбільш значимими постатями в середовищі націонал-самостійників були М.Міхновський, Д.Донцов та М.Сціборський, праці яких і складають основу представленного дослідження. Метою представленної статті є аналіз еволюції української політичної думки одного з найбільш непростих та неоднозначних періодів в політичній історії України.

Одним із прихильників повної незалежності України був М.Міхновський. З появою у 1900 р. "Самостійної України" постійно точилися суперечки про те, чи можна вважати її першою програмою українського націоналізму, а М.Міхновського його батьком.

В "Самостійній Україні" наголошувалося, що існує боротьба між нацією гнобленою і нацією - гнобителем. За мету боротьби Міхновський визначив гасло: "Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу". Становище українського народу характеризується як стан „зрабованої нації". Аргументи Міхновського ґрунтуються на прикладі українсько-російських відносин: „Українська нація платить „данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців". Таке становище, на його думку, не може бути визнане за нормальне. Тому, Міхновський дійшов висновку: „державна самостійність є головною умовою існування нації, а державна незалежність національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин" [1, c. 108].

        Ключові ідеї його праці: 1) відновлення державної самостійності України, а не боротьба за зміну режиму в Росії; 2) боротьба за права нації, а не за класові інтереси і плекання почуття національної солідарності, а не класової боротьби всередині української спільноти; 3) ідейна відданість кожного справі національного визволення. У "Самостійній Україні" Міхновський окреслив одну із визначальних рис українського радикалізму: відмежування усього українського від усього російського: "Нехай вчені розшукують, хто кому був родичем; ображення чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією... Коли б навіть було доведено, що ми тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насильства" [2, c. 23].

       Тактика Міхновського, цілком відповідала його революційним гаслам. У своєму відстоюванні силових засобів він не бачить меж: "повстання уявляється нам як довгий ряд бійок та баталій" [2, c. 27]; "Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить добути своє визволення з рабства національного та політичного, хоч би пролилися ріки крові!" [3, c. 74].

Відомо, що більшість дослідників характеризують програму Міхновського як націоналістичну. Сам Міхновський про націоналізм говорить так: "Націоналізм - це велетенська і непоборна сила, яка яскраво почала проявлятися у 19 ст. Під її могутнім натиском ламаються непереможні, здається, кайдани, розпадаються великі  імперії і з'являються до історії життя нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби, запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу" [4, c. 45]. Тобто, М.Міхновський визнає націоналізм непоборною силою, волає до патріотизму всієї нації.

"Самостійну Україну" важко назвати політичною програмою у повному розумінні цього терміну. В ній відсутні навіть риси того суспільства, яке має бути створене в Україні. Головним набутком цієї праці можна вважати вимогу самостійності. Щодо методів досягнення мети, то на думку Міхновського, будь-які форми боротьби виправдані.

        У 1902 р. утворилася Українська народна партія (УНП), яку очолив М.Міхновський з групою своїх однодумців (братами Макаренками, братами Шеметами, братами Шевченками та ін.). Партія видавала у Львові часопис "Самостійна Україна", виступаючи за повну незалежність України, та пропагуючи тезу "Україна для українців". Програма партії, написана Міхновським, вийшла у 1902 р. Її автор вважав, що шлях до вирішення національного питання полягав у створенні незалежної республіки [5, c.49].

         Після того, як більшість УНП у 1917 р. схвалила соціалістичну програму, деякі представники національно свідомого українства вирішили утворити свою партію, яка б обстоювала засади цілковитої незалежності України. Так, 12 липня 1917 р. у Лубнах виникає Українська Демократично-Хліборобська Партія (УДХП). Вона увібрала в себе таких відомих діячів, як М.Міхновський, Д.Донцов, В.Липинський, В. та С.Шемети. "Стоячи твердо і непохитно на грунті повновласної вільності і суверенності українського народу, ми спираємось на многовічні традиції невпинної боротьби України за свою волю, за своє право на вільне життя... Боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні ми ставимо найважливішою і вихідною точкою нашої політичної програми... В теперішній момент вона стоїть за утворення самостійної української демократично-буржуазної республіки з більш-менш широкими правами для громадян" [6, c. 304, 307].

І хоча національно-радикальні ідеї ще сприймалися не однозначно, проте радикалізм М.Міхновського залишив значний слід в українському суспільстві.

        Варто зазначити, що деякі елементи програми М.Міхновського були запозичені націоналістами у 20-х рр. ХХ ст. На них вказує Д.Донцов - це ставка на право сильного, на національну волю, виключне гасло "хто не за нас, той проти нас", революційність і націоналізм [7, c. 153 - 154]. Однак, на відміну від багатьох дослідників, які твердили про тяглість в розвитку українського націоналізму, Д.Донцов стверджував, що ідею і назву націоналізму він уперше виніс сам в 1926 р., у праці "Націоналізм".

        Міхновський був виразником українського демократичного націоналізму, який швидше нагадував високорозвинений національний радикальний рух, що прагнув до побудови української держави. Донцов же розвинув на ідеологію так званого інтегрального націоналізму, відкидаючи демократію і пропонуючи антидемократичну систему політичного та соціального ієрархізму на чолі з "правлячою кастою" як єдиного і виключного виразника національної волі. Міхновський вважав "народ" за рушійний чинник історичних процесів, Донцов твердив, що такою рушійною силою є "ініціативна меншість", якій "народ" мусить підкорятися [8, c. 124 - 125]. Як бачимо, їхні концепції мають різний характер.

Проте акцентуючи увагу на авторитаристських засадах "чинного націоналізму" Донцова, не слід забувати про його еволюцію від демократичного до тоталітарного мислення. Тим більше, що це є необхідною передумовою для розуміння змісту зрілих праць цього мислителя та його філософії національного радикалізму. Стабільний у своїй відданості ідеї української незалежності, Донцов все ж був на диво нестабільним у своїх політичних переконаннях, які еволюціонували від соціал-демократичних поглядів до оспівування фашизму чи націонал-соціалізму.

В одній з ранніх праць („Підстави нашої політики") повне політичне відокремлення від Росії було проголошене Донцовим головним завданням української політики - як внутрішньої так і зовнішньої [9]. Саме у цій праці можна прослідкувати формування політико-філософського волюнтаризму як базисного підходу теоретико-концептуальних пошуків дослідника.

Головна праця Д.Донцова "Націоналізм" (1926 р.) є обґрунтуванням його ідеології "чинного націоналізму". Базуючись на відкиданні раціональності, мислитель надає пріоритетне значення у формуванні національної свідомості та патріотизму ірраціональним факторам, таким як романтизм, ілюзіонізм, догматизм, фанатична віра у свою правду [7].

Замість демократичних принципів побудови суспільства і захисту людських прав він пропагував "творче насильство" ініціативної меншості, експансіонізм в українській версії "імперіалізму", ідеологічну нетерпимість. Часто не знаходячи відповідної концепції для своєї ідеології на українському грунті, Д.Донцов вдавався до запозичення чужих концепцій. З цього приводу Ю.Липа у своїй праці "Призначення України" (1953) зауважив, що "чинний націоналізм" Донцова - це "властиво інтернаціональний націоналізм, дуже подібний у своїй концепції до марксизму ..." [10, c. 205].

У "Чинному націоналізмі" Донцов формує найголовніші його підстави: волюнтаризм, революційність, романтизм, фанатизм, поступ та творче насильство ініціативної меншості.

Отже, зміцнення волі нації до влади, до експансії є першою підставою чинного націоналізму Донцова. Другою підставою оголошується прагнення до боротьби за свідомість. Третьою підставою є "романтизм", який для ідеолога є усвідомленням вищості цілого над одиницею. Четверта підстава передбачає фанатичну відданість ідеї, яка повинна також служити інтересам поступу, як його розуміє чинний націоналізм: права сильних рас організовувати народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації. Необхідність і значення "ініціативної меншості" лежить у підвалинах п'ятої підстави вольового націоналізму Донцова. Жодна велика ідея не може мати надії на здійснення без належності волі національного провідництва, яке шляхом застосування творчого насильства веде націю до усвідомлення та розв'язання масштабних проблем, що постають перед нею. "Творче насильство як "що", ініціативна меншість як "хто", - ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея", - вказує Донцов [7, c. 290].

         Далі дослідник переходить до формулювання української ідеї. "Те, що бракує українській ідеї, це цілком новий дух... Воля нації до експансії повинна стати головною підставою світовідчуття українства. Українці мусять витворити собі інакший світ, у якому малоросійську "ніжність" заступить любов "панування", теореми стануть аксіомами та догмами, "соромливість" - "брутальністю", а безхребетне "народолюбство" перетвориться на агресивний націоналізм. Доки цього не станеться, вважав Донцов, "доти Україна не стане нацією" [7, c. 302].

Після аналізу "Націоналізму" стає очевидним, що поняття "волі, влади, агресії" є, по-перше, для доктрини чинного націоналізму засадничими, а по-друге, є антитезами до попередніх ліберально-народницьких принципів "розуму, раціональності, порозуміння", які виливалися у сповідування федералізму в державі та демократизму в громаді.

У період 1920-х рр. погляди Донцова значно радикалізуються. Зокрема він відкрито висловлював своє захоплення фашистами та більшовиками.

Необхідно зазначити, що Д.Донцов не залишив нам чіткої концепції державності України. Його цікавили більш ідеологічні, ніж державотворчі питання. Донцов виходив із позиції, яка диктувала лише радикальні засоби досягнення мети, обґрунтованої на засадах волі нації до експансії.

         В 1943 р. була написана праця "Дух нашої давнини". У ній мислитель намагається подати програму організації української нації. Донцов дає власну інтерпретацію минулого і відповідне бачення ним соціальної ієрархії суспільства і ролі еліти. Остаточно ставши на крайні антидемократичні позиції, ідеолог пропонує відродити жорстку соціальну програму феодального типу і створити "правлячу касту". З точки зору Донцова, підвладні верстви суспільства - "народ" - не можуть мати ніякого впливу на "добір" членів "правлячої касти", а остання не мусить узгоджувати свої дії з народом. "Правлячу касту" за його словами, слід розуміти як "окрему положенням в суспільстві і духом верству "лучних людей", верству, яка б поповнювалася на підставі суворого добору ліпших, а, з другого боку, "чисткою" охороняла б свою духовну і моральну вищість, свою форму і силу. "Слово "каста" вживаю свідомо, щоб підкреслити антидемократичний характер рекрутації цієї групи, добору її членів та її духовно-політичне обличчя, щоб підкреслити її засадничу окремішність, інакшість від маси народу чи нації" [11, c. 208].

Головною проблемою, що ставить Донцов у "Дусі нашої давнини" є проблема "провідної верстви", яка нав'яже нації свою волю та спрямує її шляхом здобуття величі. Провідна верства, аби керувати нацією, повинна мати таких провідників, які будуть наділені якостями харизматичних лідерів. Теорія провідної верстви, яка вже досить виразно проглянулась у "Націоналізмі" ("ініціативна меншість") отримала в "Дусі..." остаточний вигляд. Але і до того, протягом 1930-х рр., Донцов активно пропагував теорію ордену, протилежну багатопартійному устрою демократичного суспільства. Орден, за Донцовим, мусив згуртувати під проводом керівників усю націю як ціле, без огляду на різність поглядів її членів. Ті, що думають інакше підлягають рішучому поборюванню. Орден об'єднає націю, подолає комплекс національної меншовартості. Саме від ордену, за Донцовим, залежить доля нації, оскільки чинник діяльності народних мас є пасивним - маси підлягають волі ордену.

        Отже, для Донцова суспільство - це чітка "ієрархія суспільних функцій", що їх виконують суспільні "касти", якими керує найвища у цій ієрархії "провідна верства". Статус цієї верстви обумовлює "харизма" її членів. Не було дотепер і ніколи не буде неієрархізованого суспільства. Ідея такого суспільства - лише "плебейська фантазія, в житті неіснуюча, за яку природа жорстоко мститься і над самими фантастами і над нацією, яка зробила собі на згубу своїх апостолів черні" [12, c. 312].

         "Ієрархізоване суспільство", за Донцовим, є природним наслідком факту нерівності інтелектуальних здібностей та моральних якостей людей, їх фізичних можливостей. Людина лише тоді з успіхом виконує свою суспільну функцію, коли вона знаходиться на відповідному її спроможностям місці, тобто коли вона виконує, як пише Донцов, цитуючи Г.Сковороду, "сроднє собі діло". Функціональна побудова суспільства за такими принципом забезпечує йому стабільність та ефективність соціальної організації. Донцов ділить суспільство на дві різко розмежовані групи: меншу, яка править ("правляча каста") та більшу, якою правлять ("підвладні касти"). Характер суспільства, його сила та життєздатність залежить виключно від міцності правлячої верстви [12, c. 314, 316].

Загалом, слід враховувати контекст обставин визрівання змісту "Духу...". Ідеї Донцова формувалися за часів домінування на європейській політичній арені авторитарних концепцій німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму. Політичні еліти, згуртовані навколо цих концепцій, виявляли себе надзвичайно вольовими групами, здатними до найрадикальніших кроків, спрямованих на докорінний перегляд європейської політичної карти. Ці еліти відверто проголосили своїм ворогом "номер один" світовий комунізм, центром якого був більшовицький режим Москви. Україна, остаточно загарбана перед початком Другої світової війни Росією, а згодом, і Німеччиною, гранично потребувала консолідації своїх ресурсів навколо ідеї повного звільнення від усіх окупантів. За таких обставин проблему мобілізації українців, їх єднання навколо жорстко організованого політичного центру якраз і намагався вирішити Донцов, пропагуючи принцип ієрархічності, підлеглості та категоричного панування "ініціативної меншості". Тобто, "Дух нашої давнини" - це не стільки наукова праця, скільки відверто пропагандистський твір [13].

Автором ще однієї доктрини, зміст якої близький до класичних донцовських ідей, є Микола Сціборський - підполковник Армії УНР, один з ідеологів українського націоналізму, творець теорії націократії. Ідеї Сціборського набули поширення у 1930-х рр., за умов піднесення тоталітарних держав. За таких умов українство потребувало власних політичних орієнтацій, що окреслили б лад, де б органічно поєдналися індивідуальна свобода й обов'язок перед державою, національна революція й будівнича діяльність. Тому концепція держави М.Сціборського стала програмою боротьби не одного покоління українських патріотів.

       В 1935 р. з'являється праця М.Сціборського, у якій комплексно викладено його оригінальну концепцію - "Націократія". В "Націократії" її автор дає об'ємний аналіз "питань демократії, соціалізму, комунізму, фашизму та диктатури". Націоналісти, і зокрема Сціборський,  наголошували на неприпустимості класової боротьби й піддавали критиці її середовище - демократичний лібералізм [14, c. 74, 81].

Найменшим елементом націократії як майбутньої української державності є людина, яка служить нації. Але для початкового етапу становлення української держави найприйнятнішою буде національна диктатура, за Сціборським - це, по-перше, "ніякі угодовські автономістичні й федералістичні компроміси, ніякі легкодухі "орієнтаційні" лявірування перед тим чи іншим окупантом" [15, c. 43].

По-друге, національна революція - "внутрішній, тяглий у часі та різноманітний у своїх виявах ідейний, духовно-вольовий, визвольно-політичний і державно-творчий процес Української Нації, спрямований до її звільнення, скріплення, впорядкування та забезпечення для неї гідного існування". Національна революція провадитиметься кількома етапами, засоби боротьби на кожному з них визначаються конкретною суспільно-політичною ситуацією. Постійний державний лад "означатиме перехід нації до кінцевих, завершуючих етапів національної революції". Суспільство при націократичному режимі поділялося б на синдикати - великі професійні "соціально-виробничі" групи. Вони, на думку ідеолога, припинили б політичний розбрат в суспільстві, поєднуючи свої професійні інтереси з потребами держави.

"Націократія" є своєрідним перенесенням на український ґрунт класичного італійського фашизму, у якому Сціборський бачив комплекс ідей, успадкування яких дасть можливість організованому українському рухові солідаризувати націю довкола ідеї здобуття Української Держави. Цей український фашизм дістав у Сціборського назву націократії. Поняття націократії містить у собі чітке розуміння суспільно-політичного та соціального устрою суспільства, за умов якого тільки і можливе впровадження цієї доктрини.

         Сціборський повністю відкинув демократію, соціалізм, комунізм, натомість із великою похвалою писав про фашизм та його історичні заслуги. На його думку, приклад фашизму мав стати дороговказом і для поневолених народів. "Бо ті з них, що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в силу своєї сліпої, безкритичної прив'язаности до наркозу "демосоціялістичних забобонів про "мир, злагоду, благоденствіє" та інтернаціонали, - ті з них ніколи не матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів - бути погноєм для інших!" [15, c. 58].

        Засадничі ідеї Сціборського вказують на їх спорідненість із постулатами донцовської концепції. Концептуальною відмінністю є лише більша зацікавленість автора "Націократії" питаннями соціально-економічного устрою. Як і Донцов, Сціборський є прихильником ірраціоналістичного світогляду, сповідування якого уможливлює піднесення життєвих сил української нації. Сціборський наголошує, що усі новітні націоналістичні рухи сповідують "спіритуально-волюнтаристичний світогляд, який "головними" підставами й двигунами нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби" [15, c. 91].

Сенс цієї боротьби - "поширення нації назовні", оскільки жодна нація не повинна іти на самообмеження. Таке поширення ідеолог називає "національно-державницьким імперіалізмом" і вважає його неминучим проявом історії. Практично, у такій його тезі бачимо прямий перегук з із ідеєю Донцова про "ірраціональну волю нації до експанції" як єдиний спосіб буття нації взагалі.

        Сціборський є рішучим "критиком співців "спокійного життя мирних українських гречкосіїв", вважаючи поширення таких ідей прямим результатом популярності "нігілістично-драгоманівської" філософії. Спокій не являється категорією "української психіки". Серед сумарної сукупності "добра і зла", що є своєрідним індикатором людської природи, "первинні сили, почуття, пристрасті, інстинкт боротьби є одним з найголовніших" [15, c. 96]. Цього не можуть збагнути, за Сціборським, "гуманістичні фантасти", що схильні приписувати розумові виключне значення і які бачать майбутнє усього людства у запровадженні "якогось всесвітнього "санаторія" з мільярдами анемічних євнухів на землі". Натомість, справжнє творче життя людської індивідуальності можливе тільки як безнастанне долання перешкод, служіння то "добру", то "злу", "боротьба і сила" [15, c. 99]. Мислитель бачить націю як "найвищу, абсолютну ідейну й реальну цінність" і висуває гасло: "Нація понад усе!" При цьому досягнення національних ідеалів є можливим лише завдяки "нетерпимості до ворожого", що має стати неодмінною рисою борця за національне визволення [15, c. 100]. Засоби досягнення поставленої мети можуть бути, за Сціборським будь-якими, оскільки остання їх виправдовує.

        Альтернативою перманентній фашистській диктатурі ідеолог вважав націократичний державний режим - "режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільно-продукційної функції - в представницьких органах державного управління". Передбачалося створення виборних органів місцевого самоврядування, обрання законодавчої установи - Державної Ради, кандидатів до якої мали визначати синдикати. На чолі держави мав стояти обраний Національним Збором "Вождь Нації, найкращий із найкращих її синів, що силою загального довір'я нації та правом своїх внутрішніх властивостей триматиме в своїх руках владу Держави". Однак політичного плюралізму не передбачалося: "Як у період національної диктатури, так і в умовах постійного державного ладу - партії не існуватимуть" [15, c. 114, 116].

М.Сціборський в основних своїх засадах за взірець мав "інтегральний націоналізм" Д.Донцова та комплекс ідей італійського фашизму, який він вважав не лише найкращим "механізмом" для національного відродження, але і взірцем соціально-економічного устрою суспільства.

Цілком очевидно, що націократичний устрій, задуманий Сціборським як альтернатива фашистській диктатурі, у випадку його здійснення став би лише модернізованим варіантом останньої. Досвід комуністичного тоталітаризму свідчить, що навіть при існуванні формально "вільних" виборів і широкого (на папері) місцевого самоврядування відсутність дійсного ідейно-політичного плюралізму та багатопартійності веде до нічим не обмеженої диктатури. Організований націоналізм у цих умовах неминуче перетворився б з "провідного авангарду" в типову державну партію фашистського, нацистського чи більшовицького типу.

       Концепція Сціборського, до речі, була покладена в основу Політичної програми, яку прийняв ІІ Великий Збір ОУН (серпень 1939 р.). У ній говорилося, що "устрій Української Держави будуватиметься на засадах націократії", яку розуміли як "владу нації в державі, що спирається на зорганізованій і солідарній співпраці всіх соціальних верств, об'єднаних - відповідно до їх суспільних функцій - в представницьких органах державного кермування". Суспільне життя мало будуватися на ієрархічних засадах, із Вождем Нації на чолі суспільної ієрархії. Принцип надпартійності з документів 1929 р. замінено принципом протипартійності: "Існування політичних партій буде заборонено законом. Єдиною формою політичної організації населення Держави буде ОУН - як підстава державного ладу й чинник національного виховання та організації суспільного життя" [6, c. 387, 389].

Отже, український націоналізм мав справді чимало спільного з фашизмом і їх ототожнення не є чимось надзвичайним. "Поворот праворуч" значної частини представників української політичної думки пояснюється цілою низкою причин: розчаруванням у демократичних традиціях старшого покоління, яке програло війну за незалежність; незадоволенням західними демократіями, що санкціонували поділ України між окупантами; зростанням тоталітаризму в Європі; антиукраїнським терором в СРСР. Останнє, мабуть найважливіше. Виникнення тоталітарної течії в українській політичній думці стало спробою відповіді на історичний виклик більшовицького тоталітаризму, що загрожував самому існуванню української нації. Фашизм суттєво вплинув на формування поглядів деяких представників української політичної думки. Проте це не було механічним перенесенням на український ґрунт чужих зразків, український радикалізм виріс на власному корінні і відрізнявся в багатьох засадничих питаннях від фашизму.