Кордонна цивілізація як основа розвитку демократії в Україні

         Наталія Ковальчук, доктор філософських наук, професор кафедрисоціально-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

         УДК 316.42

        У статті розкривається сутність кордонної цивілізації як основи формування та розвитку демократії в Україні. У специфічних умовах кордонної цивілізації в Україні демократія здатна була виживати тільки на ґрунті розвитку вільної особистості, зрозумілому у найширшому сенсі.

        Ключові слова: вільна особистість, демократія, ідеали Просвітництва, козацькі спільноти, кордонна цивілізація.

В статье раскрывается сущность кордонной  цивилизации как основы формирования и развития демократии в Украине. В специфических условиях кордонной цивилизации в Украине демократия могла выжить только на почве развития свободной личности, понимаемой в самом широком смысле этого слова.

        Ключевые слова: демократия, идеалы Просвещения, козацкие общины, кордонная цивилизация, свободная личность.

In this article is analyzed a frontier civilization as the ground of the formation and development of democracy in Ukraine. Including some special conditions of the frontier civilization in Ukraine democracy could stay alive just on ground of the development of free individuality understanding widely this process.

        Key words: democracy, ideals of enlightenment, Cossack's communities, frontier civilization, free individuality.

        Демократія розвивається в Україні з того самого джерела, що й демократія європейських країн, тобто з варязьких структур варварської демократії. Але за наявності загального коріння розвиток демократії  Україні та Європі відбувається  в різних соціо-політичних обставинах.

        Україна розвивалася на кордоні з кочовими племенами степовиків, і демократія починає набувати рис самооборони українського соціуму. Розвиток цивілізації в Україні набирає кордонного вигляду.

        У вивченні генези демократії в Україні головним виступає врахування кордонного характеру цивілізацій цих країн у період їх формування.  Тут йдеться про цивілізацію, яка знаходяться на кордоні між "розумною ойкуменою" культури і силами ворожнечого буття, що втілюють або стихію природи, або варварського соціуму.

        В Україні з самого початку існування є кордон з дикою природою - степ, прерії, є кордон між цивілізацією та варварством. Степ був джерелом постійних нападів кочових племен тюркського походження в Україні і тому розглядається як хаос. Цьому хаосові і потрібно було протиставити "розумну ойкумену", якою виступало місто як софійне начало.

      Якщо виходити з концепції А. Тойнбі. що будується за схемою "заклик - відгук», то освоєння степу й було відповіддю української та цивілізації на заклик універсуму. "Степ з простору кочовища перетворюється на переоране поле, річки - на зони перешкоди у транспортні артерії, околиці міст та сел. - у хутори на зразок форм  чи ранчо», -- зазначає відомий український філософ С. Кримський (1, c.104). Відповідно в українській свідомості зростає цінність поняття кордону, межі, ліміту. Не випадково відомий американський історик Фредерик Джексон Тернер пропонує як плідний методологічний засіб для вивчення американської культури використовувати тезу прикордоння. Це також стосується і вивчення української культури.

 Демократію можна розглядати як форму виживання соціуму. Цікаво, що такий підхід змінює розуміння самої демократії. Традиційна демократія розглядається як влада більшості. На нашу думку, ідея демократії пов'язана з проблемою людини, проблемою розвитку вільної особистості. І тому дослідження демократії повертає нас до проблеми вільної особистості. У специфічних умовах кордонної цивілізації в Україні демократія здатна була виживати тільки на грунті розвитку вільної особистості, зрозумілому у найширшому сенсі.

 Українською людиною пограниччя був козак, який у століттях став репрезентативним типом самого народу. У своїй сутності козацтво було організацією військової самооборони населення загрожених пограничних земель. Однак військова організація, що спонтанно сформувалася на пограниччі, почала відігравати важливу роль у житті запілля.

        З поширенням феномену "поля" в українській культурі відбувається становлення етнічної свідомості. На передній план виступає не опозиція "місто - степ" (як альтернатива порядку та хаосу, софійності та безодні), а зіставлення "місто - хутір", де останній символізує трансформацію степової стихії у ферму, тобто обжитий куток особисто відвойованої природи. Взагалі в українській ментальності та в пов'язаній з нею національною культурою спостерігається паралелізм зображення життя природи і людини, органічний зв'язок природного і соціального. Степ тут не просто географічне чи екологічне явище, а соціальний грунт. "Прив'язаність до рідного грунту для українця, - пише з цього приводу С. Грица, - має особливий сенс, бо вона асоціюється з синдромом вічного страдництва за відсутності рідної хати - своєї держави. Поняття "рідний" в українській мові має неперекладаний ідеоматичний смисл"(2, с. 20)». Отже, і в Україні рідна земля - це вже не тільки грунт, а рідний соціум, що асоціюється з національною державністю.

        Підґрунтям демократії в Україні були козацькі спільноти. Зародилась і зміцніла козаччина в Україні в умовах державно-політичного лихоліття на спустошеному татарами "Дикому полі" в безпосередньому сусідстві та боротьбі з кримськими нападниками. Козаччина постає як стихія без ясної мети і політичної програми. Але, об'єднавшись з громадянством, козаччина змінила свою роль оборонця степових окраїн на роль творця та будівничого української державності.

         І. Мірчук писав: "Українці, на відміну від росіян, тримаються західної орієнтації* Хоч вони не мають власних філософічних систем, у яких "я" знаходило б свій конституційний принцип або як підстава до дальшої спекуляції, однак усе їх духовне життя, їх філософічне мислення, їх розуміння моралі, творення правних норм, а передусім практична діяльність, випливають з поняття особистості, що її обмеження, навіть в інтересах загалу, відчувається завше болюче (3, с. 298)».

         Індивідуалістичне настановлення українця цілком виявляються в його розумінні спільності в громадянському житті. "Громада, - писав М. Костомаров, - це добровільне товариство людей; хто хоче - належить до громади, а хто не хоче - виходить з неї; так водилось і на Запоріжжі: хто хотів, приходив на Січ, хто хотів - виходив звідси з власної волі. Народ розуміє, що кожний громадянин є сам про себе людиною незалежною, самостійним господарем; обов'язки його супроти громади не йдуть далі поза сферу тих відносин, що їх установлює зв'язок їх членів ради спільної безпеки й добра кожного (4, с. 94-95 )". Цілком протилежною є структура російської спільноти, званої "мир", що є духовним виявом загального бажання знищити всяку особисту незалежність.

        Січове товариство було спілкою вільних осіб. "Волю маємо за дражайшу річ, тому що бачимо,  що рибам, птицям, також звірям і всякому створенню є вона мила", - казали запорозькі козаки. П. Шевальє, автор книжки "Історія козацьких війн проти Польщі", писав: "Козаки з гордістю носять своє ім'я, вони бадьорі, міцні і мало дбають про нагромадження майна. Вони вільнолюбні і не здатні терпіти ярма, вони сміливі та хоробрі". Французький інженер Гійом де Васер Боплан, який прожив в Україні сімнадцять років, зазначав, що українці "дотепні та спритні, винахідливі і з широкою душею, не прагнуть до великого багатства, а над усе цінять волю, без якої не можуть жити [5, с. 5]".

         Дух волі був пов'язаний з духом терпимості. У козацьке товариство вільно було вступати кожному: його не розпитували, хто він, звідки, якої віри і нації. Козаки до свого товариства приймали зокрема і єретиків, які тікали від переслідувань.

Важливим елементом правового життя козацьких спільнот Запорозької Січі були копні суди, своєрідне народне віче, певна кількість членів однієї або кількох общин для вирішення спільних справ, розслідування злочину тощо. Основу їхньої діяльності становили неписані положення звичаєвого права.

       Український народ жив за двома традиціями права: нормами звичаєвого і нормами писаного права. Аналізуючи феномен "звичаєвого права" з погляду національної специфіки як певної етнічної ментальності, відомий у минулому дослідник історії українського права А. Яковлів писав: "Норми неписаного # звичаєвого права зберігаються в народній пам'яті у формі певних психологічних переживань, почуття правди й свідомості обов'язку поступати так, як вказують звичаї [6, с. 245]".

       Заснувавши свою "Січ" за дніпровськими порогами, козаки звали себе січовиками та запорожцями. Січове товариство де в чому нагадувало варварський комітат.. Згадаймо, що до отамана козаки зверталися "батьку кошовий, отамане військовий", а до молодих "синку". Оскільки всі члени комітату вважалися братами, масового поширення набув обряд побратимства. М. Костомаров вважав побратимство характерною рисою української історії від Київської Русі до козацьких часів. Рівні козаки звертались один до одного "братчику, брате".

Серед донесень - реляції, які писали іноземці про своє перебування в Україні і Січі - є багато цінного матеріалу. Так, вперше Січ і Україну республікою назвав А. Віміні [7], К. Маркс - християнською військовою республікою, до К. Маркса німецький письменник Боденштедт у книжці "Поетична Україна" 1845 року назвав її військовою.

       Запорозька Січ послугувала своєрідною моделлю суспільної організації для всієї України. Дух козацтва розлився по всій Україні, охоплюючи всі верстви суспільства. Демократичний лад, що панував на Січі, мав велику притягальну силу для решти українських земель і структурно відтворився в українській державності, особливо під час національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького. Створену у ході цієї боротьби Українську державу можна характеризувати як феодальну державність республіканського типу. Верховним органом влади козацької держави вважалася Генеральна військова рада - вищий політичний орган, збори представників козацького війська, на яких обирали гетьмана і вирішували . найважливіші політичні, військові, фінансові, а також судові справи. Згодом місце загальної військової ради заступила старшинська рада як дорадчий орган при гетьмані.

        Формування представницької влади в Україні було пов'язано з Конституцією Пилипа Орлика. О. Трохимчук пише, характеризуючи текст Конституції П. Орлика: "Метою цього процесу, в основі уявлень про який лежить християнське вчення про очищення через спокусу власних гріхів, є поліпшення об'єкта цього процесу, котрий виступає водночас суб'єктом . мікроскопічної історії [8, с. 108]". Таким чином, уся історія України "козацького народу", починаючи від найдавніших часів, подана як зумовлений параметрами вищого замислу процес оптимізації української нації, спрямований на досягнення нею універсального ідеального ладу, одного з можливих різновидів якого є викладена в документі система держави.

        Кульмінацією преамбули є опис виборів нового гетьмана. Цей опис відображує картину ідеалу суспільства. Тому ім'я обраного гетьмана, як і ім'я кошового отамана, є втіленням волі . різних станів українського народу, які зливаються в єдину колективну силу. Відтак лад - це таке суспільство, що базується на заслуженому авторитеті зверхників. На це вказує перелік вимог до кандидатур на різноманітні посади - від гетьмана до сільського підскарбія, які виведені у тексті Конституції, "...гідного честі гетьманського уряду і здатного з Божою допомогою при підтримці найяснішої Королівської Величності Швеції, завдяки глибокому розумінню речей і видатному досвівзяти на себе важкий і небезпечний в оцих тривожних обставинах обов'язок гетьманату і всім серцем сумлінно дбати про суспільні справи, раду радити, уряд рядити і провадити"; "щоб був чоловіком розважливим і заслуженим [9, с. 111]", "чоловік значний, заслужений, маєтний і порядний [10, с. 111]".

        У шостому пункті Конституції постулюється утворення Генеральної Ради - "козацького парламенту" як законодавчого органу Української Гетьманської держави. Далі йдуть шістнадцять пунктів, які розкривають зміст прав і вільностей, параметри того ідеального ладу, який закладено в основу Конституції. В основу держави новітнього типу покладено територіально-адміністративний лад Гетьманщини - полковий. Яскравий опис Гетьманщини зустрічаємо у М. Грушевського: "Такий був лад на Україні - виборний. По теперішньому сказавши, Україна тодішня була республікою, тільки без правильно вироблених демократичних форм: були деякі основи демократичного ладу, але не розроблені і не переведені послідовно. Правив не весь народ, а тільки військо козацьке, а керувала справами головно старшина. Та проте порівняно з Московщиною і се була велика свобода і демократія, якої не зносили московські правителі [11,с.77-78]". Ідея демократичного устрою держави з генеральною військовою радою як головний параметр була цілком зрозумілою і всім . верствам населення, і, зокрема, козацтву. Функціональне вирізнення козацького стану за фактичного проголошення рівності усієї людності роксоланової закладало прецедент в історії європейського суспільства в XV-XVI століттях. Про це пишуть також М. Костомаров і М. Максимович.

Козацькі осередки передбачали можливість не тільки територіальної вкоріненості, а й зміни місцеперебування, тому вони дають лише перший історичний поштовх до демократичного устрою. Подальший розвиток демократії потребував великих міст як бази державотворення.

Місту в культурі України взагалі і зокрема в становленні і розвитку демократії належить особлива роль. "Міста, - зазначає П. Толочко, - ставали центрами давньоруської державності, вихідними функціями яких були: адміністративно-політична редистрибутивна (концентрація і перерозподіл додаткового продукту), а також - культова. Для землеробської округи давньоруське місто - це природний центр. Воно було породжено цією округою і без неї не мислилося [12, с. 233]".

        Численні мандрівники називають Київську Русь країною міст. Міста різнилися за своєю роллю. Одні були адміністративними і культовими центрами, інші - форпостами держави на кордонах, ще інші - центрами торгівлі та певних  ремесел. "Матір'ю міст руських" літопис звичайно називає Київ. Надалі він стає прикладом, зразком, моделлю і символом, сакральним знаком для всієї Руської землі.

Великі зміни в демократичному розвитку міст пов'язані з прийняттям і упровадженням Магдебурзького права. Місто було позбавлено прямого втручання з боку існуючої влади. Це право проголошувало рівність усіх мешканців міста перед законом. Магдебурзьке право надавало великі пільги містам, бо залучало жителів міст до самоуправління, яке чинилося на принципах вибору ' адміністрації, судової влади тощо. Як зазначає фахівець у галузі історії українського права А. Яковлів, унаслідок запровадження Магдебурзького права "змінився давній характер українських городів, вони перетворилися в "міста", а населення їх у "міщан", що користувалися правом місцевої самоуправи, мали свій суд, своє право [13, с. 240]".

         Розвиток демократії в Україні був пов'язаний з тяжінням до ідеалів Просвітництва. Розвинений індивідуалізм українців обумовлений етикою "інтелектуалізму". У 1652 і 1655 роках Україною подорожував сирієць П. Алеппський. Його вразило найбільше те, що по всій землі козаків він помітив прекрасну рису, яка викликала здивування: усі козаки, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх дружин, доньок, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи. М. Грушевський також наголошує великий рівень. освіченості козаків: "Але мусимо пам'ятати, що в тодішній масі козаччини відчайдушні козацькі Мамаї були тільки певною частиною... А на чолі козаччини стояли в значній частині люди, що були плоттю від плоті і кістю від кості тої української інтелігенції, що на своїх плечах виносила національну справу свого народу [14, с. 229]".

        Свій вклад у розвиток ідей вільної індивідуальності внесли в Україні академічні вольності, що розвиваються з діяльністю братств, ідей просвітництва взагалі. Вже в XV столітті по всій Україні виникають братські громадянські організації українського населення, що об'єднуються для захисту своїх станових інтересів, відстоювання своїх національно-культурних справ. Я. Ісаєвич в своїй праці "Братства та їх роль в розвитку української культури в XVI-XVIII століттях" зазначає, "що за своїм статутом братство - це мала бути всестанова організація: членом її міг бути кожний православний, незалежно від соціального походження, національності, майнового стану," - пише він [15, с. 46]. Ту саму думку висловлює і Б. Грінченко в своїй праці "Братства і просвітня справа". "Уступити до . братства міг кожний: городяни і селяни, пани і мужики, жінки і чоловіки -• аби платив вкладку до скриньки громадянської та слухався братської настанови [16, с. 10]".

         Демократична структура братств була пов'язана з демократичними традиціями і високим рівнем самоуправління. Б. Грінченко писав з цього приводу: "Усі справи братчики рішали громадою, а раз на рік вибирали з проміж собою чотирьох старших братів і ті ж порядкували всіма братськими справами, берегли й тратили братські гроші [17, с. 10]". Коли судили порушників братської дисципліни, всі члени могли брати участь в обговоренні. Братчики виступали вихователями моральних якостей людини, її честі й гідності. В українській культурі братства заснували принцип виборності духовенства світських людей і підпорядкування духовенства цим громадянам. При тому братства досягли такого становища, коли не клір управляв народом, а народ кліром. .

         Існування братств пов'язано з поширенням шкіл і друкарень. При цьому, як наголошує О. Субтельний: "Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, а також обізнаних із західно-європейською наукою, ставали мандрівними вчителями, розходилися по містах і селах у пошуках заробітку. Крім сучасних знань, вони несли почуття власної гідності й непримиренності [18, с. 93]". Мандрівні учні і вчителі, які не мали постійної оселі і переходили з однієї школи в другу, становлять унікальне явище в історії української культури.

         Зрозуміло, в Україні існували й автократичні традиції. Але вони ніколи не доходили до імперської деспотії. Далі принципів конституційної монархії альтернатива демократії в Україні не доходила. Проте демократичні настанови в українській ментальності з багатьох історичних причин не отримали повного державного втілення. Вищим пунктом тут була Конституція Пилипа Орлика, яка містила елементи представницького права. З політичного боку ідеї демократії на Заході отримали ширше втілення, ніж в Україні за часів гетьманства. Але в духовному сенсі Україна дає блискучий зразок етичної розробки ідеалу вільної особистості.

        Отже, розвиток демократії в Україні пов'язаний з пограничною ситуацією і, відповідно, з потребою формування носіїв вільної індивідуальності, функціонуванням громад як організаційної форми рівноправності та братства людей, демократичним устроєм великих міст як центрів державотворення. Це свідчить про ті потенційні можливості, що були втрачені Україною внаслідок її колонізації царизмом, але зараз стають історичним джерелом демократичного розвитку раїнськоїдержавності в контексті сучасної цивілізації.