Феномен групового мислення як чинник ризику прийняття політичних рішень

         Віталій Кривошеїн, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара.

 УДК 321

Розглядається сутність феномену групового мислення, визначається його вплив на рівень ризику прийняття політичних рішень. Характеризується метод матриці ризику як продуктивний спосіб вивчення ризиків прийняття політичних рішень.

        Ключові слова: феномен групового мислення, політичні рішення, матриця ризику.

        Рассматривается сущность феномена групового мышления, определяется его влияние на уровень риска принятия политических решений. Характеризуется метод матрицы риска как продуктивный способ изучения рисков принятия политических решений.

        Ключевые слова: феномен группового мышления, политические решения, матрица риска.

        The essence of a phenomenon групового thinking is considered, its influence on a risk level of acceptance of political decisions is determined. The method of a matrix of risk as a productive way of studying of risks of acceptance of political decisions is characterized.

        Key words: a phenomenon of group thinking, political decisions, a matrix of risk.

        Останнім часом поривно розвивається нова галузь прикладної політології - політична ризикологія - наука про основні закономірності, принципи та інструментарій виявлення, врахування, оцінювання та управління політичним ризиком, який відображує характерні особливості сприйняття зацікавленими суб'єктами діяльності об'єктивно існуючих невизначеності, конфліктності, іманентно притаманних процесам цілепокладання, оцінювання, управління об'єктами політичного ризику, котрі обтяжені можливими загрозами та невикористаними можливостями. Основними напрямами політичної ризикології є: аналіз та оцінка суверенного (країнного) ризику; управління політичним ризиком; венчурні (від англ. venture - ризикована справа; ризикувати, відважитися [на щось]) політичні технології; прийняття рішень в умовах соціально-політичної невизначеності.

У рамках останнього напряму важливого значення набуває проблема визначення чинників ризикованості прийняття політичних рішень. Метою даної статті є розкриття феномену групового мислення як одного з визначальних чинників прийняття політичних рішень. Постановка проблеми є авторською, для її розв'язання використовувалися методи традиційного аналізу документів та класифікації.

        Ризики прийняття політичних рішень можна розрізняти за суб'єктно-об'єктними характерстиками на індивідуальні та групові. Для пояснення індивідуальних видів ризику частіше всього використовують думку, поширену в психології, про те, що схильність до ризику є рисою особи. Проте більшість наукових досліджень не підтверджують цієї гіпотези. За одними даними ризикована поведінка позитивно корелює з високою потребою в самоствердженні, домінуванні й агресії, негативно - з сильною потребою в незалежності і великою наполегливістю в діях. Експериментальні дослідження, проведені польським психологом Ю. Козелецьким, не виявили жодного істотного зв'язку між схильністю до ризику і такими властивостями особи як стать, екстраверсія / інтроверсія, наявність егоцентричних або соціальних установок [1]. Деякі інші дослідники, зокрема М. А. Котик [2], вважають, що схильність до ризику пов'язана з переважаючими потребами, актуальними мотивами, домінантністю, екстравертованістю, ригідністю, егоцентризмом, легковажністю, недобросовісністю, боязкістю тощо. Висловлюються думки про те, що характер ризикованої поведінки пов'язаний з вольовими якостями, фокусом контролю, мотиваційною спрямованістю і рівнем прагнень особи. Необґрунтований ризик може бути результатом неадекватного сприйняття небезпеки. Таким чином, сьогодні не можна однозначно говорити про схильність до ризику як про рису особи.

У деяких дослідженнях під ризиком розуміється ситуація неминучого вибору між декількома варіантами дії: менш привабливим, але більш надійним і більш привабливим, але менш надійним. Досягнення результату при другому варіанті завжди проблематичне і пов'язане з можливими несприятливими наслідками. Такий підхід до розуміння ризику дозволяє в рамках концепції мотивації досягнення пояснити прояв у особистості тенденції до ризику в умовах вільного вибору задач різної складності, вияснити зв'язки між рисами і якостями людини, її темпераментом, мотивами поведінки, з одного боку, і підвищеної або зниженої схильністю до ризику - з іншого.

Ризик розглядається як елемент процесу прийняття і реалізації рішень, котрий звичайно пов'язується з вимірюванням ймовірності помилки або успіху того чи іншого вибору в ситуації з декількома альтернативами. Значимими тут є дослідження, в яких поняття «ризик» використовується для аналізу прийняття рішень у проблемних ситуаціях, котрі реалізуються через протиріччя між розмаїттям зовнішнього середовища і набором настанов суб'єкта, які обмежують це розмаїття. Від успіху розв'язання даного протиріччя залежить оптимальність рішення, що приймається. У зміст проблемної ситуації входять компоненти, пов'язані з її «інформаційним контуром». Оскільки психологічні детермінанти рішення змінюються від характеру, обсягу і якості інформації, то до інформаційних параметрів проблемної ситуації відносяться ризик, конфлікт, невизначеність.

Ризик прийняття індивідуальних рішень розглядається також як прагматистська тенденція, пов'язана з розрахунком шансів на успіх. Цей ризик мотивований, доцільний. Він завжди розрахований на ситуаційні переваги. Це ризик для чогось: заради самоутвердження, грошей, кар'єри тощо. Радянський психолог В. Петровський сформулював гіпотезу про існування «надситуаційного» ризику  [3]. Він експериментально довів, що момент ризику здатен виступати не лише у вигляді характеристики мети діяльності, що реалізує її мотив, зовнішній по відношенню до самого ризику, але і у вигляді самостійного мотиву діяльності, тобто поряд з доцільним, мотивованим ризиком існує і безкорисний ризик, «ризик заради ризику», ризик, так би мовити, очищений від сторонніх мотивів. Надситуативний ризик як особлива форма прояву активності суб'єкта пов'язаний з існуванням «надситуативної активності», яка уявляє собою здатність суб'єкта підноситись над рівнем вимог ситуації, ставити цілі, надмірні з точці зору вихідної задачі. Надситуаційна активність виступає в явищах творчості, пізнавальної, інтелектуальної активності, безкорисного ризику, наднормативної активності і дозволяє суб'єктові здолати зовнішні і внутрішні обмеження («бар'єри») діяльності. Певні категорії людей надають переваги небезпечним варіантам дій безпечним при відсутності зовнішнього спонукання до ризику і йдуть на ризик, не отримуючи при цьому жодних видимих ситуаційних переваг.

На відміну від індивідуальних групові рішення більш об'єктивні, вони володіють більшою вірогідністю реалізації. Група вирішує проблеми швидше і точніше. Доведено також, що рівень ризику, якому надається перевага групою, вище середнього ризику порівняно з індивідуальними рішеннями. На ризикованість дій чинить вплив чисельність групи, а також вид її організації. Деструктивні процеси в груповій динаміці знижують рівень групової взаємодії, що збільшує можливість необґрунтованого ризику.

Це пояснюється проявом феномену групового мислення (groupthink) - він був відкритий американським психологом І. Янісом при вивченні груп, що ухвалювали політичні і військові рішення. Виявилось, що групи з незмінним складом через деякий час починали ухвалювати дуже непрофесійні рішення. Феномен «групового мислення» є «стиль мислення людей, повністю залучених в єдину групу; у цій групі прагнення до однодумності важливіше за реалістичну оцінку можливих варіантів дій» [4, р. 9].

І. Яніс та Л. Манн виділили наступні характерні риси групового мислення [5, р. 130-131]:

1) ілюзія невразливості, що породжує підвищений оптимізм і дозволяє приймати рішення з підвищеним ризиком;

2) завищені очікування від власних рішень;

3) стереотипне ставлення до супротивника, що виражається в заниженні його потенціалу;

4) прямий тиск на тих членів групи, які висловлюють сильні аргументи проти групових стереотипів;

5) самоцензура на предмет відхилення від групового консенсусу - кожен член групи намагається підлаштувати свою думку під колективні рішення;

6) ілюзія одностайності, що породжує груповий конформізм - психологічний феномен, коли окремий індивід піддається груповому тиску і змінює свою точку зору на загальну;

7) наявність таких членів групи, які оберігали б її від появи інформації, яка набуває альтернативного характеру щодо ухвалюваних у групі рішень.

       У більш концентрованому вигляді основні риси групового мислення слідом за І. Янісом сформулював польський психолог Ю. Козелецький [1, с. 391-392]:

1) конформістське мислення - всіх, хто відмовляється ухвалити рішення більшості, виганяють із групи;

2) тенденційний добір інформації - група самоізолюється від інформації, яка могла б поставити під сумнів правильність ухвалюваних нею рішень;

3) надоптимізм - переоцінка вірогідності успіху і недооцінка вірогідності невдачі;

4) переконання у всесильності групи - переоцінка її компетентності і недооцінка сили конкурентів;

5) оманливість ініціативи - група вважає, що володіє ініціативою у вирішенні проблеми, проте це часто буває далеко не так.

Достатньо близькі до характерних рис групового мислення і деякі інші психологічні феномени - наприклад так зване «підпирання», коли особи, що ухвалюють рішення, свідомо і багато в чому штучно перебільшують привабливість тих рішень, яким ними надається перевага, і спеціально занижують можливий позитивний ефект рішень, які вони готові відхилити [6, р. 38].

Висновок про те, що групові рішення є більш ризиковані за індивідуальні, був підтверджений у ході чисельних експериментальних досліджень. Під час вивчення процесів групового прийняття рішень були виявлені явища зсува ризика і групової поляризації, які свідчать про те, що групові рішення незводимі до суми індивідуальних, а виступають специфічним продуктом групової взаємодії. Феномен зсува ризика означає, що після проведення групової дискусії зростає рівень ризикованості групових або індивідуальних рішень порівняльно з початковими рішеннями членів групи.

Відкриття цієї закономірності на початку 1960-х років було дещо несподіваним. На рівні буденних уявлень вважалося, що групові рішення звичайно більш консервативні і обережні. Однак досвідним шляхом влалося встановити, що людина, діюча у групі, як правило, готова прийняти рішення з більшим рівнем ризика, ніж індивід, діючий на одинці.

Для вивчення явища зсува ризика проводилися різні експерименти.

Під час одного з них учасникам пропонувалось 12 гіпотетичних ситуації, в яких шанси на успіх різнились від 1/10 до 9/10 (див.: [7]) Схильність до ризика учасника випробування визначалась у залежності від вибора їм відповідного рішення. Експеримент будувався таким чином, що спочатку приймались рішення індивідуально, потім проводилося групове обговорення цих гіпотетичних ситуацій, після чого учасники вдруге повідомлювали про свої рішення. Потім порівнювалась ризикованість індивідуальних рішень до і після групової дискусії.

Дещо інша процедура експеримента описана Е. Сесілом, Дж. Черкоффом і Л. Куммінгсом (див.: [8]). Після попередніх випробувань було організовано три типи малих груп. У групах першого типу більшість учасників обирали найбільш ризиковані рішення, групи другого типу складалися з людей, більшість з яких обирали найменш ризиковані рішення, і у групах третього типу не було яскраво вираженої більшості. Після прийняття учасниками самостійних рішень, які містили різні шанси на успіх, вони були втягнені у групову дискусію по обговоренню інших можливих варіантів. Результати показали - груповий тиск в обох випадках відіграє значну роль у зміні рівня ризикованості рішень, що приймаються, і ризик на індивідуальному рівні в силу різних причин, пов'язаних з особливостями групової поведінки, відрізняється від групового ризика.

Зроблені в ході цих досліджень висновки вказують на необхідність при практичному використанні методик прийняття групових рішень враховувати психологічні, моральні та інші чинники, що характеризують взаємодію між членами цих соціальних утворень. Наприклад, такі, як наслідування, змагальність тощо.

Відкриття явища зсува ризика поставило перед дослідниками питання про те, чому рішення, що приймаються у групі, пов'язані з більшим ризиком, ніж індивідуальні. В ході обговорення цієї проблеми було сформульовано декілька гіпотез, які пояснюють зсув ризика у групі. До них відносяться перш за все гіпотези дифузії відповідальності, ознайомлення, лідерства, зміни корисності і ризика як цінності.

Гіпотеза дифузії (поділу) відповідальності виходить з того, що групова дискусія породжує емоційні контакти між членами групи і прозводить до того, що індивід буде випробувати меншу відповідальність за ризиковані рішення, оскільки вони вироблюються всією групою (див.: [9]). Групова дискусія послаблює занепокоєність членів групи в ситуаціях ризику. Отже, якщо припустимі ризиковані рішення призведуть до невдачі, індивід буде нести відповідальність не один - вона розповсюджиться на всіх членів групи.

Таким чином, згідно гіпотезі дифузії відповідальності, група приймає рішення більш високого рівня ризику тому, що відповідальність за нього розподіляється між всіма членами групи і це зменшує страх перед невдачею.

Гіпотеза ознайомлення передбачає, що зсув ризика не є власно груповим ефектом, а уявляє собою «псевдогруповий ефект», тобто хоча і виникає у групі, але фактично до наслідків групового впливу не відноситься. Згідно цієї гіпотези, будь-яка процедура, яка підсилює знайомство з проблемою, що містить ризик, збуджує учасників експеримента до більшого ризику відносно даної проблеми. Таким чином, зсув ризика - це не продукт групової дискусії, а результат сміливості, ризикованості, яка проявляється по мірі більшого знання проблеми, "входження" до неї під час дискусії.

Гіпотеза лідерства побудована на вивченні якістей членів групи, котрі сприймаються групою як лідери. Дана гіпотеза стверджує, що люди, спочатку (до дискусії) більш схильні до вибору ризикованих рішень, прагнуть до лідерства і в груповій дискусії. Тому остаточний ступінь групового ризику може бути результатом впливу лідера групи.

Гіпотеза корисності виходить з того, що в наслідок обміну інформацією під час дискусії здійснюється зміна корисності, яку члени групи, що приймають рішення, приписують наявним альтернативам. У результаті групової взаємодії змінюється також і корисність ризика, пов'язана з тим, що суб'єктивні значення цінності, котрі приписуються ризику окремими членами групи, стають схожими.

Гіпотеза зсува ризика як цінності є найбільш розповсюдженою. Її вперше було запропановано Р. Брауном (див.: [10]). Ця гіпотеза виходить з ідеї, згідно якої люди цінують ризик і в груповій ситуації багато з них, у т. ч. і так зв. обережні індивіди, прагнуть приймати більш ризиковані рішення, щоб підвищити свій статус у групі. Тому в умовах групової дискусії вони змінюють свої оцінки в бік більшого ризику з метою створити про себе уявлення як про людей рішучих, здатних і вміючих ризикувати. Якщо в конкретного члена групи рівень преференції ризику стає значно нижчий за середнього для групи, то це може викликати у нього занепокоєність і побоювання з приводу того, як до цього віднесеться група. У зв'язку з цим люди часто готові прийняти групове рішення, котре має більш високий рівень ризику, ніж рішення, яке вони прийняли б поодинці.

Аналіз основних гіпотез зсува ризика при прийнятті групових рішень дозволяє зробити висновок про те, що, хоча жодна з них не охоплює всі досвідні дані, отримані під час проведення експериментів, кожна з цих гіпотез має певну пояснювальну цінність. Доповнюючи одна одну, вони в цілому ілюструють, чому у процесі групових обговорень приймаються рішення з більшим рівнем ризика.

Для аналізу та оцінки групових рішень виявив свою ефективність метод матриці ризику (risk matrix). Розробник програмного забезпечення RiskMatrix version 2.2 та довідника користувача [11] американська кампанія Mitre Corporation запропонувала два типи матриць ризику - базову (base mode) та розширену (advanced mode) для визначення ризиків під час реалізації певної програми. При цьому ризики (які визначаються методом мозкової атаки) формулюються стосовно завдання або цілей програми. У такому випадку ризиком розробники назвали події або обставини, які запобігають програмі у досягненні вартості, графіка або реалізації завдань (детальніше про це див.: [12]).

Формулювання ризику здійснюється за формулою «якщо.., то...» (тобто, за умов настання ризику можуть бути певні наслідки). Вплив ризику на програму оцінюють у наступному діапазоні: критичний (critical), серйозний (serious), середній (moderate), незначний (minor), відсутній (negligible). Вірогідність настання ризику виражають у відсотках: 0 - 10 %, 11 - 40 %, 41 - 60 %, 61 - 90 %, 91 - 100 %. На осях матриці ризику відтворюють діапазон можливих наслідків та вірогідність їх реалізації, комбінація яких (на перетині) дозволяє оцінити ризик [13].

         Адаптація матриці ризику для вивчення політичних процесів потребує визначення різниці між оцінкою ризиків для колективу, який розробляє певну програму, та для соціуму (чи окремої соціальної групи). По-перше, завдання або цілі соціуму, стосовно яких оцінюється ризик, є найчастіше слабкоформалізованими або неформалізованими; вони не мають кількісного виміру (такими суспільними завданнями можуть бути забезпечення реалізації прав людини, економічної та політичної стабільності, громадського спокою тощо). По-друге, для коректного вивчення ризику важливо оцінювати можливість прояву його наслідків у подальшій перспективі (адже у соціумі існують як соціальна інерція, так і соціальна пам'ять). По-третє, об'єктивно досліджувати соціально-політичні ризики неможливо без визначення суб'єктів їх створення (провокування) - представників політичних партій, рухів, іноземних організацій або урядів. І останнє: за допомогою матриці ризику як дослідницького інструмента вивчають лише майбутні можливі ризики та їх наслідки (на що вказує формула ризику «якщо.., то...»).