Комунікація партій як форма реалізації політичного інтересу

 УДК 329

        У статті розглядаються питання  підвищення значення політичних партій у політичній системі, для налагодження ефективної політичної комунікації між політичними силами і громадою.

         Ключові слова: політичні партії, політичні системи, політичний інтерес.

         В статье рассматриваются вопросы  повышения значения политических партий в политической системе, для налаживания эффективной политической коммуникации между политическими силами и обществом.

         Ключевые слова: политические партии, политические системы, политический интерес.

        In the article the questions  of increase of value of political parties are examined in to the political system, for adjusting of effective political communication between political forces and society.

         Key words: political parties, political systems, political interest.

        Свобода інформації є системотвірним елементом демократії, так, як поділ влади або виборча система. Демократія вироджується без вільних і різноманітних ЗМІ, що грають посередницьку роль між суспільством і державою. Політичну комунікацію та її окремі інститути слід розглядати у контексті функціонування публічної сфери певного суспільства. Публічна сфера виступає своєрідним генератором політичних відносин у їх автентичній формі, де не припускають дискусій (у широкому значенні цього слова) заради дискусій, а спрямовують їх на прийняття визначальних суспільних рішень. Тобто, публічні комунікації виникають, формуються і розвиваються у суспільствах, де можливе існування публічної сфери. Подібні умови стимулюють державні органи й громадські організації всебічно та активно включатися у публічний дискурс. Політичні послання, які він продукує, у тому числі, мають, принаймні, одну специфічну мету, намір використовувати дискусію як інструмент для досягнення влади або лідерства. У такому ракурсі, політична комунікація виступатиме своєрідним соціально-інформаційним полем політики. Справедливим буде констатувати, що політичний дискурс є, якщо можна так сказати, "аудиторно доцентровим". Інакше кажучи, вербальна поведінка політиків та інших політичних акторів викликана бажанням досягти ідентифікації й підтримки конституентів. Мистецтво компромісу, творче пристосування, акцентування, утаювання і спрощення - усе це складові елементи цього процесу.

Використання інформаційно-комунікативних технологій у виборчих кампаніях досить глибоко досліджене вітчизняними і зарубіжними науковцями та аналітиками. Проблем теорії політичної комунікації були досліджені Мороз В., Науменко Т.В.,Чурсовою Н., маніпулювання громадською  думкою та політичної  реклами Є. Доценко, Березовець Т., Буртак С., Макітра Я. та ін. Чимало публікацій присвячено аналізу використання інформаційно-комунікативних технологій у конкретних виборчих кампаніях в Україні.

За Законом України "Про політичні партії в Україні" від 5 квітня  2001 року, політична партія - зареєстроване згідно із законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, Бере участь у виборах та інших політичних заходах[1].

Згідно із згаданим законом політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, в тому числі:

• можливість викладати публічно й обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя;

• брати участь в обговоренні та оприлюднювати й обгрунтовувати критичну оцінку дій та рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом;

• вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які є обов'язковими для розгляду відповідними органами в установленному порядку.

За цього в законі "Про політичні партії в Україні" не враховано питань налагодження внутрішньо- і зовнішньополітичної комунікації, встановлення відповідальності політичних партій перед виборцями за реалізацію своїх програм та зобов'язань, їхньої підзвітності виборцям. Це вкрай необхідно з огляду на зростання ролі та розширення місця політичних партій у процесі державотворення. Відтак сьогодні згаданий закон не відображає реалій сучасної політичної системи і має переважно декларативний характер. Зокрема, в ньому не визначено шляхів та механізмів реалізації партіями можливості "обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя", а також брати участь в обговоренні нагальних проблем, оприлюднювати й обгрунтовувати свою критичну оцінку дій та рішень органів влади, "використовуючи для цього державні і недержавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом".

Розуміння форм і видів комунікації неможливе без розуміння мети кожної партії, яка усвідомлює себе як дійову особу політичного поля, що прагне влади. Відтак для збільшення числа прихильників (а також постійних членів) вона мусить навчитися представляти свій власний інтерес як інтерес якомога ширшого кола громадян. Отже, слід виходити з уявлення про комунікацію як форму реалізації політичного інтересу. Для партій політична комунікація - це робота із суспільною свідомістю, робота, направлена на формування і перетворення такої свідомості.

Комунікативна підсистема виглядає як комплекс установ та інститутів, що здійснюють збір, первинну обробку й оцінку політичної інформації, її передачу й масове поширення, а також впливають на громадян для консолідації і мобілізації сил суспільства на вирішення визначених завдань.

Політична комунікація розглядається як сукупність знань, повідомлень про явища, факти і події політичної сфери суспільства[4]. З її допомогою передається політичний досвід, координуються зусилля людей, відбувається їх політична соціалізація й адаптація, структурується політичне життя.

Основна публічна активність політичних партій у площині налагодження системної комунікації з виборцями спостерігається якраз у так званий період "кульмінації" політичного життя, тобто виборчий період. Тоді партії щонайактивніше використовують ЗМІ, піаракції, практикують зустрічі з виборцями, мітинги, збори тощо.

Водночас актуалізація політичної комунікації партій (виборчих блоків) із виборцями саме в період виборів є помилковою стратегією, що становить загрозу не лише для партійних електоральних здобутків, але й для ефективного розвитку самих партійних утворень.

Законодавство України не перешкоджає партіям здійснювати комунікацію в усіх можливих формах: проводити збори та інші зустрічі з громадянами, організовувати мітинги, походи, демонстрації, пікети; влаштовувати публічні дебати, дискусії, "круглі столи", пресконференції; оприлюднювати в ЗМІ виступи, інтерв'ю, відеофільми, аудіо- та відеокліпи, публікації та повідомлення; розповсюджувати свою символіку, листівки, плакати, друковані матеріали, розміщувати інформацію на носіях зовнішньої реклами; проводити концерти, вистави, спортивні змагання, різноманітні публічні заходи за підтримки партії.

 Підвищення ролі політичної комунікації в суспільно-політичних процесах пов'язане насамперед із розвитком політичних партій, демократизацією політичних процесів у світі, зростанням значення нових інформаційних технологій. За цього під таким різновидом комунікації можна розуміти цілісний процес "створення, отримання та обробки повідомлень, які справляють суттєвий вплив на політику". Політична комунікація здійснюється, як правило, за допомогою ЗМІ. Публікації у міс-медіа покликані висвітлювати події партійного життя, подавати громадськості інформацію про діяльність політичних акторів та їх взаємодію, описувати широке поле взаємин політичних партій із виборцями.

Налагодження регулярної внутрішньопартійної комунікації виступає також важливим чинником формування дисципліни та єдиного підходу до здійснення інформаційної політики партії. Але українські партії перебувають у такому стані і на такому етапі свого розвитку, що не тільки інколи проводять свої заходи закрито, щоб туди не потрапили представники ЗМІ, не лише не повідомляють про захід, але й часто взагалі не збираються на свої форуми (які потенційно можуть стати засобом суспільної комунікації).

Вплив такої комунікації на процес формування та реалізації політикиможе мати прямий або опосередкований характер. Зокрема, прямим впливом прийнято вважати безпосередні заклики політичних сил до участі у виборах, у заходах, що організуються політичними  процес формування середовища прихильників партійних програм тощо.

Здійснювати політичну комунікацію політичні партій далеко не завжди повинні за допомогою використання найрізноманітніших ЗМІ різної потужності (хоча в Україні цей засіб набув великої популярності). Політична комунікація - складний багатовимірний системний процес, який передбачає використання найрізноманітніших можливостей в організації зворотного зв'язку з виборцями, причому і з тими, які є прихильниками партії чи блоку, і з тими, хто не сприймає відповідне партійне утворення[7]. У будь-якому випадку йдеться про забезпечення постійного діалогу, адже від успішності реалізації комунікативних стратегій багато в чому може залежати подальша успішність політичних партій, а то і саме їх існування.

На думку дослідників процесу партійного будівництва, існує низка характеристик, притаманних сучасній партії, здатній добиватися "тривалого успіху і стати постійною величиною в політичній системі". Однією з найважливіших серед таких ознак є можливість установлення тривкого комунікаційного зв'язку із середовищем. Зокрема, на думку професора Ганса-Йоахіма Феена:

• партія мусить створити (побудувати) якнайширшу організацію, тобто має бути представлена власними офісами й помітна завдяки своїй діяльності по всій території країни. Утворюючи власні громадські приймальні, які покликані стати "радаром" для критики, побажань і скарг, партія сприятиме скороченню відстані між політикою і пересічними громадянами, максимально враховуючи їхні потреби;

• партія мусить бути комунікативною, причому як усередині, так і назовні. "Внутрішня комунікація партії повинна забезпечуватися між усіма рівнями партійної організації: в національному, регіональному і місцевому вимірах";

• функціонуюча система внутрішньопартійної комунікації суттєво сприяє також і зростанню зовнішньої комунікативної спроможності політичних партій, подальшому розвитку комунікації із суспільством[8].

Тут під зовнішньою комунікацією дослідники розуміють "постійний зв'язок партій із ЗМІ". Але в цьому випадку комунікація "не є вулицею з одностороннім рухом". Ідеться не лише виключно про передання партійних месиджів до громадськості, але й про готовність самих політиків адекватно сприймати критику, робити висновки, корегувати свою політику відповідно до настроїв груп у суспільстві. Йдеться про продуктивну здатність партій займатися політикою з розплющеними очима, адже, на думку пана Феена, "готовність чути й учитися на основі почутого мусить бути помітною ознакою партії".

Своєю чергою, потрібно усвідомлювати, що такий зворотний зв'язок буде функціональним лише за умови, що адресат не ігнорує повідомлень, які до нього надходять, і що комунікатор та одержувач інформації розмовляють одне з одним зрозумілою обом мовою.

Чинна виборча система до парламенту (пропорційна, з багатомандатним виборчим округом та партіями як виключними суб'єктами виборчого процесу) створила унікальні умови для активізації партійної комунікації. Партії стали єдиним інститутом, на якому фактично замкнено процес добору, рекрутування політичної, управлінської еліти. Вони законом визначені єдиним каналом відбору і формування кадрів для здійснення влади

В Україні в міжвиборчий період політична комунікація за допомогою тих же ЗМІ зосереджується переважно на висвітленні діяльності перших осіб партії та їхніх поглядів на суспільно-значущі проблеми (якщо такі сформульовано). В той же час фактично непомітною залишається постійна робота, співпраця політичних партій, представлених у владі, і виборців. Це характерно для нинішніх органів місцевого самоврядування, обраних за пропорційним принципом. Партії приділяють замало уваги консультаціям із громадою під час формування та реалізації політики.

Фіксується обмаль публічних ініціатив з боку керівництва політичних партій та їх місцевих осередків, необхідних для налагодження зворотного зв'язку з виборцями, територіальними громадами[4].

Своєю чергою, результати досліджень у рамках проекту "Суспільство та формування політики: пріоритети розвитку та політична відповідальність" демонструють, що партії та їх місцеві осередки приділяють недостатню увагу організації взаємодії з громадами, розбудові комплексної системи комунікації, що б дозволило представляти інтереси виборців і враховувати соціально-економічні та культурні реалії життя суспільства в процесі формування та імплементації процедур публічної політики, що передбачає обов'язкові консультації з усіма зацікавленими сторонами, лобіювання під час ухвалення рішень, аналіз наслідків та ризиків політики. Представникам політичних партій, з одного боку, може бракувати досвіду та бажання застосовувати такі процедури, а з іншого, їм не вистачає усвідомлення того, що запровадження чітких процедур консультування з громадськістю та прозорого публічного обговорення проблем сприятиме підвищенню якості політичних рішень.

Сьогодні політичні сили виступають з ініціативами щодо законодавчого закріплення положень про "прикріплення" до виборчих округів конкретних депутатів від політичних партій та блоків або ж групи регіональних представників, що б дозволило скоротити дистанцію між виборцями і політичними партіями, представленими в парламенті. Це позитивні новації, проте без установлення чітких процедур комунікації та запровадження механізму звітування партій забезпечити системну й ефективну комунікацію партій із виборцями неможливо.

Окремі НУО виступають із закликами закріпити за областями або районами "кураторів" зі складу народних депутатів України від кожної політичної сили, представленої у ВР.

Сьогодні ми бачимо, що деякі політичні сили підтримують таку ініціативу, але їхні спроби не мають системного та публічного характеру. Натомість досвід окремих регіонів демонструє, що на практиці таке кураторство за рішенням партії означає не підтримку комунікативних ініціатив, але передовсім лобіювання бізнес-інтересів тих чи інших політичних сил[5].

Для розв'язання нагальних проблем комунікації потрібні чіткі та прозорі законодавчі зміни, які б окреслювали відповідальність політичних сил, представлених у владі, за діяльність "депутатських приймалень", механізми їх фінансування, процедури проведення публічних консультацій у громаді, шляхи розвитку сучасної комунікації між партіями і виборцями, порядок звітування політичних партій перед електоратом. У цьому повинні бути зацікавлені й самі політичні партії, адже така системна діяльність сприятиме посиленню їх інституційної потужності та зростанню рівня популярності серед виборців. Практика звітування та комунікаційна діяльність на місцях не повинні обумовлюватися виключно усвідомленням політичними силами переваг таких кроків і застосовуватися від з'їзду до з'їзду з доброї волі самих партій у партійній пресі.

У період виборчої кампанії форми і способи комунікації розширюються за рахунок збільшення кількості зустрічей лідерів з виборцями, активізації засобів масової інформації і громадських організацій, що ставлять на меті як вплив (своєю чергою) на формування програмного порядку денного політичних партій, так і інформування громадськості. (Іноді, за надзвичайних політичних і суспільних обставин, вплив громадськості може перерости в громадянський тиск.)

         Значення політичної комунікації для суспільства значно зростає зі зміною ролі політичних партій у нинішній політичній системі.