Конституційна реформа в Україні у контексті євроатлантичних трендів державно-політичного менеджменту

      В статті розглядаються проблеми конституційної  реформи в Україні в контексті світового політичного досвіду.

       Ключові слова: політична система, президент, парламент, виборча система.

Попри певні кон'юнктурні інтереси партійно - політичних угрупувань та відверті передвиборчі спекуляції проблема модернізації політичної системи в Україні має об'єктивне походження і диктується, з одного боку, потребами внутрішнього історичного розвитку держави, яка все ще перебуває у транзитному стані, а, з іншого, мотивується необхідністю адаптації до світового, а точніше і конкретніше, євроатлантичного контексту державного менеджменту.

Серед численних вимірників руху в європейському напрямі адаптація до євроатлантичних стандартів конструювання самих державних утворень є одним із визначальних. Посткомуністична країна не повинна тягнути у демократичну євроатлантику свій віджилий багаж залишків тоталітаризму, з якого кожна із 27 новопосталих на руїнах світового комунізму держав вибирається самотужки.

Відтак постає питання: яка дистанція того чи іншого дебютанта до Європи - скорочуватиметься вона чи, навпаки, невблаганно зводитиметься до з'ясування стандартів, які взято на озброєння у процесі управління цією країною? Зрештою, і сам рівень демократичності вчорашнього учасника соцтабору визначатиметься, головним чином, цим самим показником.

Демократичний суспільний устрій - поняття надзвичайно абстрактне, яке знаходить неповторне прикладне трактування в кожній державі, яка декларує свою відданість ідеалам демократії. У суто теоретичному плані ще ширший плюралізм спостерігається у трактуванні поняття «політична система». Серед численних визначень і підходів, кожен з яких має свою логіку, оберемо дефініцію, яка може слугувати предметом наших студій. Отже, політична система - це «сукупність державних органів, політичних партій і організацій, за допомогою яких у даному суспільстві здійснюється влада» [1]. Загалом теоретичним фундаментом для розгляду означеної проблеми без сумніву є праця Девіза Істона «Політична система» [2] яку належало б простудіювати всім нашим «коректорам» Конституції.

Цього разу автор лише побіжно оглянув конституційні рельєфи 41 держави, включивши до них практично всі європейські країни, а також новопосталі державні утворення на пострадянського просторі.

Що дає такий дослідницький метод? Варто послатися на ґрунтовну працю львівського політолога А. Романюка, який небезпідставно робить висновок, що «сьогодні порівняльні дослідження політичних систем стали провідним напрямом політичної науки. У будь - якій країні політична наука не може розвиватись, не опанувавши наявні напрацювання з сучасної компаративістики. Не менш важливою є потреба політичної практики у володінні інформацією про існуючий світовий досвід розвитку політичних систем, основні тенденції, які їм властиві» [3].

Запропонована компаративістика має прикладний характер і дає підстави для відкриття як цілком наочних закономірностей, так і визначає місце українських конституційних ініціатив у загальних потоках політичних реформацій, які носять перманентний характер. Як доречно зауважує дослідник Юрій Шведа, «західноєвропейський політичний процес протягом останніх двох століть зазнав суттєвих змін... Вибори при цьому виступили єдиним способом легітимізації політичної влади, а політичною інституцією, що робить можливим існування демократичних процедур, виступили політичні партії» [4].

Як свідчить аналіз у наведеній далі таблиці, досвід 41 нації в побудові демократичних державних устроїв відзначається винятковою різноманітністю конституційної творчості.

Якщо взяти сім таких основних компонентів, як система державного управління, структура парламенту, визначення глави держави, форма виборчої системи, спосіб обрання президента, визначення глави виконавської влади, то можна дійти висновку: практично немає країн, у яких би усі ці складові повторювалися. У кожному конкретному випадку час і національна традиція витворили свій особливий проект, який неодмінно відрізняється від сусідської державної хати.

Аналіз показує, що в текстах конституцій практично не прийнято чітко формулювати саму назву системи державного управління - президентської чи парламентської, а також відповідно двох змішаних варіантів. Ці дефініції діють у суто у теоретичному полі, хоча на поприщі історичної практики здебільшого мають конкретних носіїв.

Утім, трапляються випадки, коли застосування тієї чи іншої дефініції не відповідає тій самій реальній практиці.

Наприклад, у Болгарії діючу систему прийнято вважати парламентською, хоча по суті вона є напівпрезидентською. Так само офіційно іменована як парламентська фактично парламентсько - президентська республіка, якою є Литва. Важко погодитися також із тим, що парламентська форма застосовується в Чехії, де парламент може бути розпущений ним же обраним президентом. Так само ставиться під сумнів президентський варіант в Югославії, де президента обирає не народ, а парламент.

Загалом, якщо європейські країни умовно поділити на такі, в яких при визначенні системи державного управління на першому місці стоїть поняття «парламент» чи «президент», то держави поділяються таким чином:

- парламентські і парламентсько - президентські  - 24 країни (Австрія, Албанія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія; Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Чехія, Швеція, Швейцарія, Естонія).

- президентські і президентсько - парламентські - 17 країн (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Кіпр, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Югославія).

Інший принцип поділу - це спосіб обрання президента. Дві групи розподіляються майже порівну:

- обирає народ - 20 країн (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Болгарія, Грузія, Ірландія, Ісландія, Казахстан, Кіпр, Литва, Македонія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія).

- обирає парламент - 21 країна (Австрія, Албанія, Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Іспанія, Італія, Литва, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія, Югославія).

Незбіжність цифр у двох списках свідчить про те, що обрання президента при парламентській формі управління - парламентом, а при президентській - народом, не є обов'язковим, але є переважним.

(у парламентських Ірландії, Ісландії, Литві, Словенії президентів обирає народ, а у президентській Югославії - парламент).

В Європі зберігся такий релікт, як парламентська монархія при законсервованій ролі монарха, яка може за певних обставин стати реальною, як, наприклад, в Іспанії (У ЄС входять 7 парламентських монархій і 8 парламентських республік). Можна скептично ставитися до монарших дворів і сімейств у контексті державного менеджменту зразка ХХ століття, але не можна не рахуватись із тим фактом, що в країнах, де є королі, президентів немає.

Наступна видова особливість політичної системи - структура парламенту. Розподіл за цією ознакою такий:

- однопалатний парламент - 22 країни (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Угорщина, Греція, Грузія, Данія, Ісландія, Кіпр, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Португалія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Україна, Фінляндія, Естонія, Югославія);

- двопалатний парламент - 19 країн (Австрія, Білорусь, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Нідерланди, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція).

Різновид виборчих систем у виборах до нижньої палати знаходить своє вираження в такий спосіб:

- мажоритарна - 6 країн (Білорусь, Великобританія, Ірландія, Македонія, Франція, Югославія).

- пропорційна - 22 країни (Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Ісландія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Туреччина, Фінляндія, Чехія, Швейцарія, Швеція, Естонія).

- змішана - 13 країн (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Італія, Казахстан, Литва, Росія, Словенія, Україна, Хорватія). При формуванні верхньої палати парламенту найпоширенішою є система, що ґрунтується не

на виборах, а на призначенні членів палати із елементами непрямих виборів - 10 країн (Білорусь, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Казахстан, Росія, Італія, Румунія, Франція, Хорватія).

У 7 країнах вибори можна кваліфікувати, як пропорційні (Австрія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Чехія, Швеція), а в 2 державах - як мажоритарні ( Іспанія, Швейцарія).

Вибори у верхню палату за змішаною системою, тобто пропорційно - мажоритарною, не практикуються. Отже, однозначних «прив'язок» виборчої системи до системи державного управління немає. Тому не мають нічого спільного ані з політичною практикою, ані з політичною наукою палкі й категоричні твердження наших «знавців» із числа народних депутатів, що парламентсько - президентська політична система вимагає пропорційних виборів.

Очевидним є підсумок про те, що схильність до переважного вмісту парламентського компонента до владного замісу мають старі держави, а перевагу президентському компоненту віддають молоді державні утворення, зокрема всі європейські члени СНД.

Пояснюється це тим, що в першому випадку західна Європа виявляє захисну реакцію проти тоталітаризму - від Наполеона до Гітлера, а саме намаганням розчинити одноосібну владу у знеосібленій масі парламентаризму. У другому випадку мотивами служать традиція сильного ЦК, трансформованого у президентство, а також і головним чином, як у випадку з Україною, потреба концентрації влади задля захисту державного суверенітету молодої державної нації в умовах внутрішніх і зовнішніх загроз для самого її існування.

Виходячи з наведеного математично - політологічного аналізу, перехід від президентсько - парламентської до парламентсько - президентської системи державного управління в Україні співзвучний визначальним тенденціям розвитку державно_політичного менеджменту повоєнної Європи.

Якби не акцентувалася увага на недоліки внесених до Конституції змін, якби не наголошували опоненти реформи на поспішність її проведення і зацікавленість у ній певних політичних кіл, нападки на сам принцип парламентсько - президентської республіки завжди сприйматиметься як прояв консерватизму, як схильність до авторитаризму, як намагання рухатися назад, а не вперед, як відхід від європейських стандартів, а не наближення до них.

Ця реформація цілком слушно розглядається у річищі стратегічного політичного курсу України, спрямованого на захід - на європейську інтеграцію, оскільки всі без винятку члени ЄС поєднані також спільністю парламентського принципу побудови своїх політичних систем.

Крім того, Україна першою серед пострадянських (за винятком балтійських), держав запровадила реформу, спрямовану на демонтаж перейменованого на демократичний кшталт номенклатурного устрою з непомірно концентрованою владою на чолі правлячої піраміди.

Йдеться про демонтаж чи посягання на «святая святих» самого механізму влади, сконструйованої ще Сталіним, тобто на одноосібну владу керівника, яка практично не стала іншою у нових посткомуністичних державах, хоча той керівник уже не називається першим секретарем ЦК.

Окрім країн Балтії, за ступенем концентрації особистої, одноосібної влади Україна, без сумніву, пасе задніх і не може слугувати зразком азійського, персоніфікованого типу державного управління, як би не силкувалися стверджувати це політичні опоненти попереднього і нині чинного Президента, які штучно пробують навішувати на Главу Української держави шати авторитаризму. Якби був авторитаризм у минулому, не було б Майдану, якби він був нині, про Майдан давно забули б.

Окрім спрямування України до нової якості політичного буття, співзвучного останній європейській моді, новаторство України має ще й міжнародне значення, оскільки цим кроком уперше робиться спроба весь посттоталітарний простір, що перебуває у стані перманентного історичного транзиту від комунізму до демократії, вписати у загальноєвропейський контекст конструювання демократичної влади.

В статье рассматриваются проблеми

конституционных реформ в Украине в контексте

мирового политического опыта.