Роль політичної еліти у трансформаційних процесах Болгарії

       Зазначено, що болгарське суспільство, з властивою йому політичною культурою, ще далеке від розуміння неадекватності егалітарних тенденцій, але це не заважає природному розвитку нової політичної еліти в країні на державному і місцевому рівнях  та водночас зростанню її ролі в процесах трансформації, які розпочались у Бол6гарії з 1989 р. і тривають ще дотепер.

        Ключові слова: політична еліта, трансформаційні процеси, політична система.

Актуальність ролі політичної еліти в розвитку держав важко переоцінити, адже саме від її вибору залежить напрям внутрішньої і зовнішньої політики, реформи, які проводяться в суспільстві, тощо. Сповна цю думку підтверджує і діяльність політичної еліти Болгарії у період трансформації суспільства.

В історії політичної думки вже звичним й усталеним є положення, що справою управління державою займається досить малий прошарок суспільства - еліта. Платон і Арістотель цілком обґрунтовано зазначали, що політика, тобто дер6жавні справи, - не для випадкових людей, і однієї волі до влади недостатньо, щоб стати лідером, гідним місця в історії. Багатовікова історія християнської цивілізації акцентувала увагу передусім на ролі і якостях особи і лише згодом прийшло розуміння та визнання значення корпоративних основ у політиці. До дослідження цієї проблеми звертається все більше західних і вітчизняних учених, зокрема В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс, Р. Міллс, Ф. Шміттер, Г. Ашин, В. Бебик, Т. Бевз, В. Бурдяк, О. Гаман$Голутвина, В. Горбатенко, М. Іванов, В. Євтух, Г. Зеленько, А. Кинєв, Л. Кочубей, І. Кресіна, А. Круглашов, С. Кульчицький, М. Михальченко, М. Обушний, Ф. Рудич, Ю. Сурмін, Л. Шкляр та ін. Проблеми становлення й розвитку політичної еліти в своїй державі ретельно вивчають і болгарські вчені - це Н. Ананієва, Б. Асенов, І. Баєва, Б. Благоєва - Танєва, Г. Блізнашкі, Н. Генов, С. Герджіков, Д. Денков, Г. Карасимеонов, В. Манов, М. Пиргова, М. Семов, А. Семов та ін. Тож, очевидно, що ці питання актуальні і становлять неабиякий інтерес для вчених.

 Трансформації в Болгарії, започатковані поваленням влади Т. Живкова і зміною суспільно - політичного устрою, вплинули на формування сучасної політичної еліти країни. Розвиток держав створив такі реалії, що найвпливовішими людьми як на національному рівні, так і в регіонах передусім стали представники влади і бізнесу. Французькі дослідники Ж. Мінкі Ж. М. Шурек ставлять питання і самі ж відповідають на нього: для якого соціального класу проходила революція в 90 - х рр.? кому вигідне падіння комуністичного режиму? «Це було необхідно для неіснуючого класу господарів6ка6піталістів, і саме номенклатура відіграла головну роль у формуванні цього класу» [1, с. 13]. Розпочавши політичну трансформацію болгарського суспільства, номенклатура типу раціоналістів конвертувала політичну владу в економічну, а догматична номенклатура поступово втрачала і політичну, і економічну владу. Можна стверджувати, що самі зміни йшли повільно і релікти політичних технологій колишньої соціалістичної номенклатури - еліти наявні в сучасному посткомуністичному політичному процесі, хоч він кардинально змінив вектор спрямування.

Болгари зіткнулись із тими самими факторами системної деструкції, що призвели до краху колишню соціально - економічну систему, а політичну еліту - до колапсу. Його симптоми можна спостерігати й аналізувати навіть не дистанціюючись у часі, адже правляча еліта мало оновилася. Вона пропонує суспільству нові ідеологеми, але фактично дотримується старих позицій. Це певною мірою було характерним для найвпливовіших політичних сил країни 90-х рр. ХХ ст.- Болгарської соціалістичної партії (БСП) і Союзу Демократичних Сил (СДС), кожна з яких двічі приходила до влади в країні за останнє десятиліття. Подібне спостерігається й нині, хоч з'явились нові політичні сили - Рух за права і свободи (РПС) та Національний Рух Симеон Другий (НРСД).

У всіх країнах є політична чи правляча еліта (організована меншість, яка приймає важливі рішення в суспільстві і керує більшістю) та опозиційна контреліта, яка прагне домогтися влади, і маси [9, с. 402-403]. Політична еліта це  - люди, які займають найкращі позиції у сфері державної влади і домінують на цій підставі над усіма іншими людьми (масами). Еліта і маси - парні категорії, які втрачають свій сенс поза порівнянням. Реально найкращу частину людей можна виділити лише з їх загальної маси шляхом порівняння. Тому протиставлення еліти масам - основний методологічний принцип елітаристських теорій. Водночас застосовується і додатковий принцип - протиставлення еліти класу, соціально - професійній групі, партії чи рухові.

Найкращу складову можна виділити в кожній спільноті людей -  бізнес - еліті, військовій, шахтарській, партійній, профспілковій, регіональних елітах тощо. Оскільки найкращих виділяють із значної кількості людей на основі того чи іншого типу капіталу, а капітали конвертуються, економічна, політична й інтелектуальна еліти можуть змішуватися між собою. Тож, правляча еліта фактично складається з представників цих трьох еліт, в яких переважають економічний (становище), політичний (вплив) чи культурний капітали (спеціальні знання та навички). Зазвичай, щоб одержати доступ до кола правлячих осіб, людина повинна якимось чином заволодіти символічним капіталом: завоювати моральне право панувати над людьми. Лише в цьому разі правляча еліта прийме її як людину свого кола  - кола влади.

Найважливішою проблемою сучасної Болгарії є формування оптимально результативної, корисної для мас і підконтрольної їм правлячої еліти. Цього можна досягти шляхом запровадження таких інститутів, які б забезпечували широке соціальне представництво правлячої групи, своєчасне якісне оновлення, перешкоджали б її олігархізації та відчуженню від мас та перетворенню в замкнуту правлячу привілейовану касту. Існування політичної еліти зумовлює дія таких чинників: психологічна і соціальна нерівність людей, їхні неоднакові здібності, можливість і бажання брати участь у політиці; закон поділу праці, який вимагає професійних занять управлінням як умови його ефективності; висока суспільна значущість управлінської праці та її відповідне стимулювання; широкі можливості використання управлінської діяльності для отримання соціальних привілеїв (адже політико - управлінська праця пов'язана з розподілом цінностей); практична неможливість здійснення загального контролю за політичними лідерами; політична пасивність широких мас населення, головні життєві інтереси яких зазвичай перебувають поза політикою.

На діяльність політичної еліти впливають характер політичного устрою та політична культура. У сучасній політиці Болгарії діють залишки тоталітарного минулого і чинники нового демократичного ладу. Кардинальна трансформація суспільного устрою впродовж десятиліття набула певних якісних змін. Так, у сфері економіки, враховуючи плюси і мінуси, в основному завершено перехід до ринкової економіки, і на порядку денному стоять питання впровадження активної соціальної політики в дусі ліберальних програм. Політичне життя Болгарії ввійшло у загальне цивілізаційне річище і має ознаки стабільності через почергову зміну влади політичних сил ліво і правоцентристської орієнтації, тобто відбувається благотворна рутинність політичного процесу, зразки якого звичні для країн Європи. Суспільство повертається до цінностей ліберально - демократичного і традиційного характеру. У зовнішній політиці теж  важливі зміни: Болгарія стала членом НАТО й ЄС, розвиває співпрацю з сусідніми країнами регіону і розміщеними далі на схід - Росією, Україною тощо. Найбільших змін зазнала політична сфера, завдяки діяльності політичної еліти та контреліти - опозиції, яка є невід'ємною частиною нової політичної системи.

В. Парето вважав елітою групу керівників нації із вродженими видатними якостями і рисами: високим самовладанням; вміння уловлювати й використовувати для своєї мети слабкі риси інших людей; здатністю переконувати, спираючись на людські емоції; застосовувати в разі потреби силу. Але дві останні здібності мають взаємозаперечний характер: управління відбувається або із застосуванням сили, або шляхом переконання. Якщо еліта не здатна проявити будь - які з цих якостей, вона сходить зі сцени, поступаючись місцем іншим, здатним переконати чи застосувати силу. В. Парето писав, що в суспільстві завжди є еліта і контреліта. Група вро6джених керівників нації внутрішньо розщеплена на правлячу й опозиційну, які протистоять одна одній: «Історія - це кладовище аристократії» [18]. Тож, щоб зрозуміти еволюційні зміни у Болгарії, слід розглядати їх у взаємозв'язку з політичним процесом, силою і міццю еліти й контреліти, які відіграли надзвичайно важливу роль у досягненні певного консенсусу в країні, в розвитку подій 90$х рр. на Балканах, успіху соціальної, позитивно спрямованої діяльності.

Ще в ідеях Конфуція, Платона, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше, які обґрунтували основні норми поведінки: однієї для обраних, іншої - для народу, що мусить підкорятися, і до сучасності ця проблема завжди турбувала вчених. Г. Моска писав, що поділ суспільства на панівну меншість (еліту) і політично залежну більшість (масу) необхідний для існування цивілізації, адже правлячий клас визначає історичний процес. «Навіть якщо припустимо, що невдоволена маса може звалити з престолу правлячий клас, то всередині неї самої неминуче виникне нова організована меншість, яка виконуватиме функціїї вищеназваного класу. Інакше б порушилась будь - яка організація і будь - яке суспільство» [17, с. 80]. Означений клас може формуватися аристократичним чи демократичним шляхом, але завжди залишається правлячою верхівкою, що протистоїть масі. Еліта краще організована, вважав учений, тому може утримувати владу над більшістю, а народовладдя, реальна демократія і соціалізм несумісні із законами суспільного розвитку і людською природою. Водночас він застерігав, що будь - яка еліта має схильність до перетворення в закриту, спадкову, що неминуче веде до її відчуження від мас [3, с. 98]. У ході історії влада переходить від одних еліт до інших, але ніколи не належить масам [7, с. 156].

Р. Міллс, включаючи до правлячої еліти США керівників корпорацій, державних високопосадовців (офіційних лідерів) і військових [8, с. 31], вказує на їхні характерні риси: спільність шляхів досягнення статусу (однакове соціальне походження, можливість отримати кращу освіту), взаємозамінність (можливість переходу з однієї групи до іншої), ротація (можливість внутрішньої групової циркуляції), закритість (прагнення не допустити до своїх лав чужаків) [8, с. 122-123]. Останнє дуже суттєве для елітотворення. Так, філософу - дисиденту Ж. Желєву навіть обрання президентом не дало доступу до еліти Болгарії.

Численність політичних еліт або чітко окресленого політичного класу залежить від розмірів країни. Для Болгарії можна говорити про кілька тисяч чоловік, які очолюють головні установи, організації, політичні партії і можуть регулярно приймати, нав'язувати чи блокувати політичні рішення. Займаючи певні позиції в соціальній ієрархії та секторах суспільства, еліти демонструють зазвичай різні інтереси і погляди. Як правило, в суспільстві є десятки і сотні тисяч людей, які відповідають критеріям еліти за рівнем освіти, багатства, інших соціальних характеристик і чиї позиції другого ешелону в різних установах, організаціях і рухах дають їм також можливість впливати на політичні рішення. Проте вплив цих осіб скоріше непостійний, непрямий і обмежений колом конкретних питань щодо організацій і рухів, до яких вони входять. Їх слід розглядати як тіньову еліту, за висловом Г. Моски, другу страту [17, с. 79]. Отже, до політичних еліт входять лише найвпливовіші і ті, хто займає стратегічні посади у владі, численність яких, звичайно, вельми невелика.

До сучасної еліти Болгарії входять президент, прем'єр - міністр, міністри та їхні заступники, голови держкомітетів; вища судова влада, керівництво Центробанку, Служби безпеки Болгарії; парламентарі, керівні і провідні співробітники апаратів Народних зборів (НЗ) і президента; голови та керівники місцевої адміністрації. Сюди ж слід віднести керівний склад політичних партій (хоча всі вони - депутати), частину економічної еліти - найвищий її прошарок директорів - монополістів, банкірів, керівників концернів, які впливають на внутрішню політику і лобіюють рішення НЗ й уряду. Політична еліта формується як капіталістична і дбає не про абстрактні інтереси, а, як правило, про власні, підприємств, які вона очолює, державу, яка гарантує її статус.

Серед депутатів НЗ є юристи (зазвичай власники адвокатських фірм), бізнесмени і держслужбовці. Це професіонали в різних сферах управління, і парламент - скоріше функціональний, а не представницький орган, який не відображає соціального складу країни, хоча, на думку політологів, і не повинен відображати. Вважають, що депутати можуть управляти адмінапаратом в інтересах всього суспільства через прийняття ефективних нормативних актів. Депутати парламенту  -  це офіційна частина правлячої еліти, а її ядро складають найбагатші і найвпливовіші люди, які володіють більшою частиною сукупного капіталу країни і не займають жодних посад у державних органах [4, 2007.24.VI].

У Болгарії демократизм політичної системи ґрунтується не на масовому втручанні населення в управління державою, а на тому, що всі керівні особи систематично обираються і змінюються самим населенням, орієнтуються на його підтримку і вміють її отримувати. Наявність еліти  -  звичне явище для традиційного і сучасного суспільства. Суть у розвитку політичного процесу, режиму взаємодії еліти і мас, а не в соціальному складі вищих органів влади.

Еліті, невеликій частці болгарського суспільства, належить визначальна роль в умовах політичної кризи, що розгорнулась на зламі 80-90-х рр. ХХ ст. Серйозним сигналом про послаблення позицій лідера країни став лист голови парламенту С. Тодорова до Політбюро ЦК БКП. У ньому йшлося про приниження ролі і формалізацію діяльності вищого законодавчого органу країни. Справді, вирішення основних проблем суспільства регулювалося переважно указами, а не законами. Наступного удару по позиціях Т. Живкова завдав лист міністра закордонних справ П. Младенова до членів Політбюро та членів ЦК БКП від 24 жовтня 1989 р. У листі наголошувалось на хибному стилі роботи лідера, його негативних особистісних якостях. Вказувалося, що Т. Живков довів країну до глибокої економічної, фінансової та політичної кризи; що він прагне якомога довше протриматися при владі та заради цього не зупиниться ні перед чим; що він зумів ізолювати Болгарію від усього світу, навіть від СРСР, і країна опинилася «в одному стійлі з трухлявим диктаторським сімейним режимом Н. Чаушеску». Т. Живков вважав, що лист П. Младенова написаний за певним сценарієм, у якому брали участь як болгари, так і зарубіжні політики. Зокрема, відомі зв'язки П. Младенова з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе [5, с. 622].

Є різні версії щодо підготовки й проведення відставки Т. Живкова, але справжні деталі не відомі. Ключовими ж фігурами підготовки відставки були П. Младенов і Д. Джуров (член Політбюро, міністр оборони РБ) [15, с. 166]. Т. Живков стверджував, що обрав відставку сам, з причин похилого віку та незадовільного стану здоров'я, що перешкоджало активній його праці. Отже, на його думку, поширена версія про якусь безкровну революцію, здійснену завдяки палацовому перево6 роту, - хибна. Т. Живков визнавав, що на той час він не бачив ні в Політбюро, ні в ЦК БКП жодної гідної кандидатури на посаду генерального секретаря. Він схилявся до кандидатури А. Лілова (хоч того вивели зі складу ЦК ще в 1983 р.), проте московські радники обрали П. Младенова. Т. Живков вважав, що це був не найкращий варіант, проте в тій ситуації він не міг заперечувати, а радянське посольство посилено обробляло тих, від чиїх голосів залежало обрання нового партійного і державного лідера [5, с. 623].

Дещо інакше розкриває перебіг подій К.Чакиров, який пропрацював майже 15 років на вищих посадах у державному і партійному апараті, зокрема й політичним радником Т. Живкова. Він пише, що до 8-9 листопада не існувало жодної групи перевороту. Хоч і були невдоволені, але вони вичікували, і ризик протистояння Т. Живкову взяв на себе лиш П. Младенов. Водночас події у ЦСЄ і міжнародна ситуація загалом, підштовхнули партійну верхівку до розуміння того, що без радянської підтримки Т. Живков не такий вже й страшний. Автор вважає, що до останнього, вже в ході роботи пленуму, Т. Живков зберігав надію, що рішення про його відставку відкладуть. Але члени Політбюро і Секретаріату БКП проголосували за відставку Т. Живкова [14, с. 207, 213].

Розмови, що цього забажав сам лідер, тривали лише кілька днів, а згодом колишні колеги розгорнули проти нього шалену атаку, звинуватили в корупції, створенні тоталітарного режиму, а родичів і близьких прихильників швидко звільнили з осад у партії та державі. Частина соратників з його покоління пішла на пенсію, інші стали жертвами народних демонстрацій, що відігравали зростаючу роль у тиску на уряд, вимагаючи реформ. Після відставки уряду Т. Живкова БКП залишилась суб'єктом влади і більшість елітарних номенклатурних працівників, менеджменту й бізнесу зберегли свої позиції.

Таке розгортання подій сприяло поширенню версії, що антиживковська змова все ж існувала. Зокрема, її виклав (у серії з шести публікацій під загальною назвою «Переворот») у болгарській газеті «Труд» відомий журналіст Т. Томов, опираючись на спогади радянського дипломата В. Тєрєхова, котрий працював тоді у Софії. За свідченнями останнього, в зговорі проти Т. Живкова брали участь, окрім автора спогадів, посол СРСР у Болгарії В. Шарапов, полковник КДБ А. Одинцов, а з болгарської сторони - кандидат у члени Політбюро А. Луканов і П. Младенов. Головним завданням групи було збільшення серед болгарського партійного керівництва прихильників відставки Т. Живкова, подолання серед них нерішучості та хитань. Через В. Шарапова з текстом листа П. Младенова ознайомився М. Горбачов, який благословив посла діяти за ситуацією [11]. Москва схвально поставилася до кандидатур А. Луканова і П. Младенова як наступників Т. Живкова, але конкретний вибір залишили за болгарами. Крім того, Т. Живкову повідомили точку зору радянського керівництва, яке позитивно сприйняло ідею його відставки [15, с. 138-142, 159-160, 165-167].

Цілком можливо, що така недвозначна позиція Москви примусила Т. Живкова не чіплятися за владу, не застосовувати рішучі, силові дії проти своїх опонентів. Водночас варто зазначити, що історія з відставкою Т. Живкова піддає серйозному сумніву щирість тези про радянське невтручання у другій половині 80 - х рр. у будь - які внутрішні справи країн ЦСЄ.

 Порівняно спокійне, цивілізоване відсторонення Т. Живкова від влади, здійснене зверху, допомогло БКП зберегти авторитет серед населення, немалий ліміт громадської довіри, запобігти долі інших братніх партій колишніх соціалістичних країн ЦСЄ. У цьому, на нашу думку, полягає одна з головних особливостей болгарського варіанта переходу від тоталітаризму до демократії. Більше того БКП, яка згодом змінила назву на Болгарську соціалістичну партію (БСП), змогла в червні 1990 р. виграти багатопартійні вибори до НЗ, провела низку структурних і кадрових змін, зробила кроки по відокремленню партії від держави. П. Младенов відмовився від партійного лідерства, але залишився головою держави. А. Луканова, якого вважали могутнім партійним і державним діячем, обрали прем'єр - міністром. До владних структур увійшов О. Лілов, як голова реструктуризованого Політбюро [15, с. 181]. БСП зберігала більшість у НЗ до жовтня 1991 р., тобто виступала як один із головних суб'єктів державної влади (за Конституцією 1991 р. Болгарія - парламентська республіка). Водночас антикомуністична опозиція, яка не змогла взяти владу відразу, з успіхом застосувала тактику поступового виштовхування комуністів/соціалістів з різних управлінських структур та інститутів. Отже, фактично урядова криза ініціювалася діями чи бездіяльністю лідерів і малих елітних груп на вершині політичної піраміди і результат її визначали вони ж самі.

У випадку, коли демократичний режим змінює авторитарний, марно очікувати, що пропорції оновлення і збереження еліти будуть збалансовані. Так, і в Болгарії - масштаби змін у складі політичної еліти наростали поступово. Це було пов'язано з відходом і втратою БКП/БСП своїх керівних позицій, зародженням і становленням багатопартійності, зміцненням політичної опозиції. Глибина змін залежала від ступеня політичної ієрархії: на вершині чи в центрі політичної системи, у близьких до вершини поверхах чи на середньому рівні. Відрізнялася вона також у центральних, регіональних і місцевих органах. Частина еліти перейшла в нову віру і завдяки цьому зберегла свої позиції чи зайняла рівноцінні. Існування політичних хамелеонів, відоме з історії різних країн, знову повторилося, і світ став свідком навернення, більшою чи меншою мірою, до нової ідеології представників колишніх комуністичних еліт ЦСЄ.

Зміна політичних еліт можлива лише при наявності в країні контреліт, організованої опозиції. Нова еліта не може виникнути з нічого. У час занепаду комуністичного режиму політична система Болгарії була монопартійною. Тут не було вільних партій, профспілок, незалежних від держави економічних сил та церковних ієрархів. Але до кінця 1989 р. з'явилося 80 нових політичних партій і рухів, відновили свою діяльність автентичні партії. У грудні 1989 р. 15 антикомуністичних партій і груп об'єднались у СДС [7,с. 28]. З незвичною для Болгарії швидкістю формувалися нові партії, рухи, незалежні клуби тощо. Така активізація політичного процесу значно розширила коло болгарської еліти.

Кар'єра сучасного представника політичної еліти залежить не від нього самого, а від статусу клану, до якого він належить. Ротація сучасної еліти базується на відносинах патрон -  клієнт. Партійні мітингові лідери не мають такої школи влади, як у номенклатури, і програють їй по всіх показниках. Деякі політологи вважають, що ротація в політичну еліту відбувається найчастіше так: 30% - найвідданіші, обираються шляхом зв'язку патрон6клієнт і командної підтримки, 15% - це земляцькі, родинні зв'язки і однокашники [13, с. 46]. Найменший відсоток у ротації еліти займають такі показники, як економічна підтримка, придбання посади, ідеологічні переконання, інтелект і підвищення кваліфікації, національність. Неформальні зв'язки, які дають змогу швидко зробити кар'єру, характерні для Болгарії, де більший відсоток рекрутування еліти випадає на родинні і земляцькі зв'язки.

Окрім основних опозиційних сил СДС і БСП, у Болгарії з 1990 р. діє політична організація Рух за права і свободи - виразник інтересів місцевих турок і мусульман, що становлять майже 10% чисельності населення [6]. За роки змін РПС став третьою за значенням політичною силою країни [2]. Але становлення партійної системи Болгарії ще не завершилося. Парламентські вибори (2001 і 2005 рр.) в Болгарії свідчать, що процес демократизації в країні триває. Так, у 2001 р. перемогу здобула зовсім нова політична сила, сформована з промонархістських партій напередодні виборчої кампанії - Національний Рух Симеон Другий. Уряд Болгарії на чолі з прем'єр - міністром І. Костовим, який керував країною у 1997-2001 рр. пішов у відставку. СДС зазнав нищівної поразки на виборах, причиною якої, за словами І.Костова, стали непопулярні серед населення реформи цих чотирьох років і помилки, що їх припустився уряд.

Перемога на виборах блоку НРСД на чолі з колишнім царем Болгарії Симеоном Другим була несподіваною, але доволі відчутною. НРСД одержав половину голосів (120 із 240), і йому не вистачило лише одного депутатського мандата, щоб створити парламентську більшість і сформувати однопартійний уряд. Але Симеон Сакскобурготскі відразу заявив, що готовий увійти в коаліцію «з усіма, хто поділяє ідеї стабільного економічного зростання, прискореного руху на шляху вступу до ЄС та НАТО і боротьби з корупцією в країні». Згодом його речник повідомив, що про альянс із БСП, яка одержала 48 місць у парламенті, не може бути й мови. Не склався союз і з СДС, що одержав 51 - ше місце. Більшість НРСД створив з РПС, яка мала в 21 - ше місце [4, 2001.15.VІІІ].

Болгарські аналітики вважали, що зрештою буде «нестабільний уряд і змішаний парламент», що може привести до дострокових виборів. «Більшість болгар вирішили втекти від проблем, - пише політолог Є. Дайнов.- Якщо Симеон не виконає свої обіцянки, виборці будуть розчаровані. Якщо він не справиться, то це призведе до економічного колапсу» [16]. Прем'єру закидали, що він виграв вибори, запропонувавши електорату нездійснимі передвиборні обіцянки, серед яких збільшення пенсій і зарплат держслужбовцям та надання безвідсоткових позик малим підприємствам. Але прибічники прем'єр - міністра впевнено обстоювали програму уряду. «Ми продовжимо реформи в тому ж напрямку, -  заявляв речник уряду, - але будемо проводити їх набагато швидше. Наші реформи будуть радикальніші і просунуться далі. Ми приватизуємо все, що вони ще не приватизували. Ми залучатимемо більше іноземних інвесторів, ми будемо розвивати ринок цінних паперів і нову економіку» [16]. Так, уряд зумів зробити чимало, а найважливіше - домогтися членства в НАТО й ЄС. Зазначимо, що саме з цією політичною силою пов'язана поява значної кількості нових політичних акторів серед політикуму Болгарії, які відчутно прискорили процес ротації національної еліти.

Наступна несподіванка очікувала Болгарію на президентських виборах 2001 р. Неявка виборців на виборчі дільниці перевищила очікування і склала майже 55%. Це автоматично призвело до ІІ туру виборів. Електорат висловив свій протест проти бідності, а також розчарування в політичній еліті, яка понад десять років не виконувала своїх обіцянок. «Народ дав ляпасу!» - писала софійська газета «Стандарт» [10]. Чинний тоді президент П. Стоянов сподівався при підтримці правлячої НРСД перемогти вже в І турі виборів, але майже поділив голоси з кандидатом від лівих сил «За Болгарію», лідером БСП - Г. Пирвановим, якому експерти прогнозували лише ІІІ місце. Третій претендент - колишній міністр внутрішніх справ Б. Бонєв набрав 19% голосів і вибув з подальшої боротьби за президентську посаду [11]. У ІІ турі переміг колишній комуніст Г. Пирванов. Вибори показали активність і єдність лівих сил, а також, з іншого боку - апатію й розбіжності правоцентристського електорату. Зазначимо, що Г. Пирванов знову переміг на президентських виборах у 2006 р., тож це свідчить, що болгари, виявивши двічі поспіль довіру гаранту Конституції, високо оцінюють внесок чинного президента у розбудову нової демократичної держави.

Отже, національна еліта відіграє надзвичайно важливу роль, має визначальний вплив на хід політичної та суспільно - економічної трансформації в Болгарії. Багатопартійність у країні стала реальністю і зумовила появу нової політичної еліти, контреліти, бізнес - еліти, що має значний вплив на розвиток трансформаційних процесів у Болгарії. Водночас і колишня номенклатура в сучасній Болгарії досягла, певною мірою, успіху у збереженні своїх елітарних позицій.

       Автор подчеркивает, что болгарское общество, с присущей ему политической культурой, еще  далеко от понимания неадекватности эгалитаристских тенденций, но это не мешает природному  развитию новой политической элиты в стране  на государственном  и местном уровнях и в то же время возрастанию ее роли в процессах трансформации, которые начались в Болгарии с 1989 г. и все еще продолжаются.