Зародження та розвиток політичної опозиції в Україні у 1991–2002 рр

       У статті аналізуються особливості функціонування політичної опозиції в Україні протягом 1991-2002 рр. та її вплив на внутрішні політичні процеси. Автор акцентує увагу на проблемах розвитку інституту політичної опозиції, серед яких неготовність і нездатність влади до конструктивного діалогу та відсутність її законодавчого закріплення. В результаті дослідження доходить висновку, що політична опозиція є не6 від'ємним елементом демократичного устрою

політичної системи країни.

      Ключові слова: політична опозиція в Україні, політична система, політичні процеси.

Опозиція в Україні не має сталих традицій. За доби СРСР опозиції московському режимові практично не існувало. Опозиція з'явилася з до зволу кремлівської влади під час перебудови. Питання політичної опозиції почали досліджувати лише у другій половині 80-х - на початку 90-х рр. ХХ ст.

Представники історичної та політичної наук здійснили низку фундаментальних досліджень, присвячених вивченню періоду історії України у ІІ пол. 80-90$х рр. Проблема розпаду радянської системи в Україні та становлення політичної системи незалежної України досліджували істо$ рики, зокрема Ю. Алєксєєв, М. Кульчицький, А. Слюсаренко [1]. Автори роблять спробу системного аналізу подій періоду перебудови в СРСР та УРСР, аналізують основні передумови та причини розпаду радянської системи в Україні, відзначають його наслідки, досліджують проблеми державотворення в Україні, зокрема процес становлення політичної опозиції.

Привертають увагу дослідження О. Гараня [3-4], присвячені процесу становлення багатопартійної системи в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х рр. Центральне місце він відводить громадському руху під назвою Народний рух України (далі НРУ), розглядаючи його як утворення, в межах якого об'єдналися більшість опозиційних партій та організацій до правлячої Комуністичної партії України (далі КПУ). О. Гарань наводить численні факти, на основі яких аналізує процес протистояння між опозицією очолюваною НРУ та правлячою КПУ.

Дослідники проаналізували багато питань щодо діяльності опозиційних організацій в Україні наприкінці 80-х - початку 90 - х рр., визначили програмні її положення. Водночас багато проблем залишилося поза увагою. Зокрема ступінь вивчення питання про політичну опозицію в Україні кінця ХХ - поч.. ХХІ ст. дає змогу зробити висновок, що існує незначна кількість досліджень, в яких аналізуються окремі сторони формування та діяльності політичної опозиції. Автор статті поставив за мету проаналізувати процес зародження та розвитку політичної опозиції в Україні в 1991-2002 рр.

 Після проголошення незалежної України склалися нові умови. Головна мета, яку ставила перед собою більшість партій та громадських організацій, - державна незалежність України - була досягнута. Тепер постали нові, більш складні завдання розбудови Української держави, становлення ринкової економіки та розвитку демократії. Це вимагало від усіх суб'єктів політичного процесу нових підходів, програм, іншої стратегії і тактики, змін в організації і механізмах діяльності. Почалася трансформація багатопартійної системи України. Насамперед, спробуємо охарактеризувати юридичні аспекти цього процесу.

У 1991 р. Президія ВРУ визначила, що «республіканськими політичними партіями і республіканськими об'єднаннями вважаються партії і об'єднання, які мають своїми членами не менш як 300 громадян» (до цього політичні партії повинні були об'єднувати у своїх рядах не менше 3 тисяч членів партії та поширювати свою діяльність на всю територію України чи більшість її областей) [10, с. 67].

Про важливість проблеми взаємовідносин партій та держави засвідчив виступ 28 січня 1992 р. на сесії Верховної Ради України тодішнього Президента України Л. Кравчука. Вперше велику увагу було приділено партіям, до яких Л. Кравчук звертається 5 разів. Правда, виділявся при цьому тільки Рух, який здатний, на його думку, «очолити всі прогресивні сили і партії в ім'я України» [7]. Але треті Всеукраїнські збори Руху відкинули пропозицію Л. Кравчука і взяли курс на опозицію до влади.

Станом на 1 січня 1992 р. в Україні заявило про себе 20 партій, близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за її межами. Серед них - анархо - синдикалісти, кадети, представники Демократичного союзу, марксистськоробітничої партії - партії диктатури пролетаріату, міжнародної партії любителів пива тощо [9, с. 72].  Загалом партії були нечисленними, лише три з них (СПУ, ПЗУ, УРП) мали понад 10 тис. членів, деякі нараховували всього декілька сотень членів. Тільки чотири партії мали представництво в тодішній Верховній Раді (СПУ, ДемПУ, ПДВУ, УРП).

16 червня 1992 р. ВРУ прийняла Закон України «Про об'єднання громадян», який закріпив правовий статус політичних партій та інших об'єднань в Україні. У статтях 2 і 3 Закону були визначені характеристики політичної партії та громадської організації. Отже, політична партія - це  «об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі» [6, с. 504]. Громадська організація є «об'єднанням громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно - культурних, спортивних та інших суспільних інтересів» [6, с. 504].

Найбільше проблема самовизначення зачепила НРУ, який із самого початку взяв курс на вироблення державної політики і боротьбу за владу на всіх рівнях, що фактично було ознакою політичної партії. Однак юридично Рух залишався громадською організацією. У 1992 р. делегати ІV з'їзду цієї організації офіційно проголосили себе політичною партією, при реєстрації в Міністерстві юстиції України 1 лютого 1993 р. вона нараховувала у своїх лавах 62 тис. членів.

Після Всеукраїнського референдуму та виборів президента виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. Почався новий етап становлення української багатопартійності, який М. Томенко назвав «лояльнодержавним» [14, с. 72]. Хронологічно період визначається від грудня 1991 р. до 1993 р., його основою став процес оксамитового одержавлення партій. Процес, з одного боку, спричинив розкол опозиції. Значна частина партійних структур і громадсько - політичних  організацій, що під час виборів президента були в опозиції до Л. Кравчука, за різних соціально - економічних ситуацій стала на підтримку президента і уряду. Створений Конгрес національно - демократичних сил та національно - радикальний блок теоретично і практично сформулювали тезу: «Підтримка всенародно обраного Президента України - це підтримка розбудови незалежної держави», відповідно: «Опозиція до Президента - це руйнація незалежної держави».

Особливість української ситуації полягала в тому, що це не було злиття двох більш - менш рівносильних частин, а радше поглинання численною «партією влади» тонкого прошарку колишніх опозиціонерів. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилося надто мало, щоб спрямовувати українську політику в русло демократичних і ринкових перетворень.

У відкриту опозицію до урядової політики стали крайні ліві та крайні праві сили. Більшість лівих партій утворилася із залишків старої КПУ. У жовтні 1991 р. частина забороненої компартії утворила Соціалістичну партію України (СПУ). У квітні 1992 р. СПУ, Селянська партія та декілька інших прокомуністичних об'єднань утворили коаліцію «Трудова Україна». 19 червня 1993 р. самовільно відновилася КПУ на чолі з колишнім секретарем ЦК ЛКСМУ П. Симоненком. 5 жовтня 1993 р. вона була офіційно зареєстрована, і через деякий час стала наймасовішою партією.

Правою опозицією стали партії націоналістичного спрямування, що звинувачували Уряд у надмірній поступливості Росії й оголосили боротьбу «промосковським» силам.

Отже, в Україні на початку 90-х рр. ХХ ст. зародилася нова державно - політична еліта, як результат компромісу частини старої управлінсько - партійної верстви й частини національно - демократичної опозиції. Проте, через відсутність чіткої політичної лінії НРУ та «Нової України», які останнім часом, то заявляли про співпрацю з президентом й урядом, то ставали до них в опозицію, виникла серйозна проблема ідентифікації характеру української контреліти на рівні партійних структур.

У зв'язку із цим Л. Кравчук узаконив спрощений механізм правового регулювання реєстрації партій. Міністерство юстиції України реєструвало політичну партію за умови, що крім програми, статуту та документів про її створення додавався список із 1 тис. членів. Тобто утворилося правове поле, яке стимулювало формування нечисленних квазіполітичних партій під амбіційних, псевдополітичних лідерів - з одного боку, а з другого - їхній статус перетворювався на статус громадських організацій.

Прийняття Конституції України в 1996 р. зміцнило основні правові засади, і розширило правове поле діяльності політичних партій і рухів.

Уперше в українському правовому будівництві відбулося закріплення, відповідно до вимог документів ООН, міжнародних пактів, досвіду і традицій українського народу, невідчужені права. Серед них право громадян України на «свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод, задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів» [8, с. 11].

Стаття 36 Конституції України надала конституційні гарантії діяльності різних політичних партій і рухів, визначила основні принципи їхньої діяльності, заборонила обмеження прав свобод громадян у зв'язку з їх належністю або неналежністю до об'єднань громадян.

Стаття 37 заборонила «утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини» [8, с. 11].

Закон заборонив діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях [8, с. 12].

Суттєві корективи у діяльність політичної опозиції в Україні внесли президентські вибори 1999 р. До цього часу перші особи у державі не раз відмовлялися розрізняти політичну опозицію у середовищі депутатського корпусу. Експрем'єр В. Пустовойтенко заявив, що «в Україні немає опозиційних сил. Принаймні про таких я не чув» [2]. Президент Л. Кучма та його оточення практично не знаходило місця для оцінок опозиції. Лідер виборчого блоку «За Єдину Україну!» В. Литвин перед виборами заявив: «Опозиція у своїй більшості не знаходить підтримки у суспільстві» [15].

Попри таке негативне ставлення влади до опозиційних сил, громадська думка засвідчила суспільну потребу в політичній опозиції. Про це говорять результати загальнонаціонального опитування Центру Разумкова. Так, 57,7% громадян вважали, що політична опозиція є необхідною для суспільства, а тому держава має гарантувати її права. Не поділяли цю думку лише 16,7% громадян; 25,6% не змогли визначитися з відповіддю [11, с. 15]. Кількість громадян, які виступили за необхідність існування опозиції, є досить невеликим для країн із розвинутою демократією, але важливим є те, що необхідність існування опозиції визнала більшість громадян.

Понад половину (55,4%) чисельності громадян почасти чи частково погодились із твердженням, що існування опозиції є необхідним для нормального політичного розвитку України. Сприйняття опозиції суспільством було швидше позитивним, ніж негативним. Так, 42,6% громадян вважали, що існування та діяльність опозиції принесе користь українському суспільству; 22,9% - не принесе користі, але й не зашкодить, і лише 9,2% очікували від опозиції шкоди для суспільства [11, с. 15-16].

Заслуговує уваги реакція суспільства на ті характеристики опозиції, які «запроваджувалися в обіг» представниками влади. Наприклад, у ході виборчої кампанії лідер блоку «За Єдину Україну!» В. Литвин заявив, що в Україні «немає опозиції, крім лівих сил», «решта - скривджені люди, які втратили владу» [15]. Безумовно, така точка зору має право на існування, оскільки за даними Центру імені О. Разумкова, понад третина (36%) опитаних повністю або частково погодились із твердженням, що опозицією є група політиків, які вже були при владі, а тепер знову намагаються повернутися до неї. Не згодні з цим практично стільки ж - 34,7% громадян [11, с. 17]. Можна припустити, що таке суперечливе ставлення громадян до представників опозиції викликане, по-перше, масованим інформаційним й пропагандистським тиском державних і підконтрольних владі ЗМІ, спрямованим на формування негативного іміджу опозиції; по - друге, швидким переходом окремих політиків від опозиції до влади та навпаки.

Упродовж тривалого часу політологи й політики не виробили загальноприйнятих, чітких та зрозумілих критеріїв опозиційності в координатах української політичної системи. У розпалі політичної боротьби ми були неодноразовими свідками намагань з боку влади звузити опозиційність лише лівим спектром політичних сил, «призначити» опозицію, використати тези про «справжню» та «несправжню» опозицію, «вибіркову» опозицію, опозицію «до конкретних осіб».

Опозиційність визначилась як неприйняття політичного курсу, що проводить діюча влада, тому передусім слід з'ясувати, які саме владні інститути в Україні виробляють та здійснюють цей курс.

Відповідно до статті 85 Конституції України, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики належить до повноважень Верховної Ради України. Крім того, Верховна Рада схвалює Програму діяльності Кабінету Міністрів України, на виконання якої спрямовується діяльність Уряду. Кабінет Міністрів України (стаття 116) забезпечує здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави. Насправді, політичний курс держави практично повністю визначається Президентом України.

По-перше, його передвиборна програма визначає головні акценти внутрішньої і зовнішньої політики держави, він отримує легітимацію безпосередню через голосування більшості громадян незалежно від їх партійної належності.

По-друге, обсяг конституційних повноважень Президента дає йому право повністю контролювати вертикаль виконавчої влади (від Кабінету Міністрів до місцевих державних адміністрацій).

До того ж, глава держави здійснює усі принципово важливі кадрові призначення в системі виконавчої влади, зокрема на посади в уряді, голів Служби безпеки України, Державної податкової адміністрації тощо. Таким чином забезпечується повна лояльність до президента призначених чиновників.

По-третє, у політичній системі України відсутнє законодавче закріплення статусу парламентської більшості у ВР, що дає право формувати Уряд та призначати Прем'єр-міністра [5].

За умов слабкості судової влади та неструктурованості парламенту посада президента набула виняткової ваги в системі гілок державної влади. Все це визначило президента єдиним уособленням влади. Тож побудована система влади не потребувала суттєвої участі політичних сил (а тим більше - опозиційних) у виробленні та реалізації політичного курсу. За таких умов опозиція існувати не може, і це залежить не лише від особистих якостей глави держави, його демократичності, або недемократичності, а й від системи державної влади, визначеної Конституцією, політичних традицій та режиму.

Загальноприйняті для країн з парламентською формою правління критерії опозиційності, як «ставлення до уряду», «ставлення до парламентської більшості», у наших умовах є похідними від головного критерію - ставлення до політики президента.

Отже, опозиційність в Україні передбачає: чітко артикульоване, публічно висловлене критичне ставлення до політики глави держави; неучасть в її реалізації (тобто відсутність представників партії, блоку на керівних посадах в Адміністрації Президента, Кабінеті Міністрів та інших центральних органах виконавчої влади) [5]. Зауважимо, що опозиція ніколи не намагалася суттєво моделювати поведінку президента. Зате президентське оточення (зокрема, глави адміністрацій Д. Табачник, частково, в силу службових обов'язків, Є. Кушнарьов та В. Литвин) намагалося прораховувати дії опозиції, і за першої ж нагоди її розчленовувати. Так, опозиційним за своєю суттю перестали бути НРУ, низка партій національно-демократичного спрямування. У свідомості електорату штучно підтримувався монопольно опозиційний імідж лише лівого спектра. Така методика, виправдана майже на всьому просторі СНД, змогла вирішити проблему з правою альтернативою тодішньому президентові Л. Кучмі на виборах 1999 р.

Засоби впливу опозиції на президента були розтрачені нею у проміжку 1997-1999 рр. У перехідному суспільстві, природно, неможливий баланс між президентською та парламентською гілками влади. В умовах потужного тоталітарного синдрому у масовій свідомості президентсько-парламентська республіка є радше абсурдом. У випадку із СНД, це - парламентська республіка, або модерна авторитарна президентська республіка. Станом на 2000 р. поразка представницької влади поставала дедалі ймовірнішим фактом.

Упродовж усієї зими 2000-2001 рр. опозиціонери намагалися залучити до своїх лав тодішнього прем'єра В. Ющенка, який усіляко підкреслював свою нейтральність. Після парламентських виборів лідер «Нашої України» заявив, що він не підтримав тоді вимог опозиції, оскільки це могло спричинити «громадянську війну» [12].

Представники влади, як правило, не виступають відкрито проти самого принципу, згідно з яким опозиція є невід'ємним елементом демократичного устрою політичної системи країни. Водночас упродовж тривалого часу влада розглядає опозиційні політичні партії не як політичного опонента, а, скоріше, як політичного ворога. Найбільш виразно небажання, неготовність і нездатність до конструктивного діалогу з опозицією влада продемонструвала під час «касетного скандалу». В цей період до опозиції були застосовані силові методи тиску, а вище керівництво держави кваліфікувало діяльність опозиційних сил як «загрозу національній безпеці», що було неприпустимим у демократичних країнах. Владі не вдалося забезпечити прозорість розслідування справи Г. Гонгадзе й не вистачило мужності визнати свої помилки під час «касетного скандалу». Події розвивалися під жорстким інформаційним та «силовим» тиском владних структур.

Громадська думка цілком адекватно оцінила тодішній характер відносин влади й опозиції. 11,8% респондентів вважали, що між ними існує відкрита конфронтація; 19,5% - прихована конфронтація; 17,6% - що співпраця чи конфронтація відсутні. Лише 3,2% опитаних відмітили наявність конструктивної співпраці; ще 13,4% констатували наявність співпраці з окремих питань [11, с. 21-22].

Із твердженням, що в Україні «влада намагається придушити опозицію, використовуючи будь-які засоби», погодилося 37,9% опитаних (не погодилося 22,2%). У громадян, які відзначили відсутність співпраці між владою та опозицією (або наявність конфронтаційних відносин), понад половину (50,9%) покладали відповідальність за такий стан справ на обидві сторони; 14,9% - покладали відповідальність винятково на владу і лише 3,3% - на опозицію [11, с. 22].

Влада, через відсутність громадського контролю над нею, настільки зживалася зі своїми ролями, що не могла уявити себе на місці тодішньої опозиції. Вона не могла усвідомити, що там - такі ж самі люди і не гірші фахівці, ніж вони, які в силу обставин на певний час опинилися «по інший бік барикад». З іншого боку, останні під тиском влади також поступово ставали на позиції «демонізації» всіх, хто належав до влади. Така ситуація не припускала діалогу, оскільки як можна вести розмову з «абсолютним злом»? У кінцевому підсумку, замість політичної боротьби велася боротьба «на знищення», іноді - навіть фізичне.

Після парламентських виборів 2002 р., пересвідчившись у неефективності агресивної інформаційної політики, спрямованої проти опозиційних сил, влада перейшла до тактики інформаційної блокади [13].

 За результатами громадської думки, в Україні порушуються такі права опозиції: право на вільний доступ до ЗМІ - 31,9%; право обіймати частину керівних посад у парламенті - 27,2%; право вести публічну політичну діяльність серед населення, організовувати масові акції - 21,6%. 46,7% опитаних громадян вважають, що політичні сили, які підтримують владу, на відміну від політичної опозиції, мають вільний доступ до ЗМІ; 24,2% - доступ однаковий; 4,3% - вільний доступ до ЗМІ має опозиція [5].

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що опозиція на пострадянському просторі пройшла складний шлях - від революційної та збройної методики опору до мирної парламентської боротьби. Політична опозиція за президентства Л. Кучми зробила кілька кроків у напрямку кристалізації в окремий інститут. Революційна лихоманка в парламенті - формування на початку 2000 р. парламентської більшості - зумовила потребу в оформленні парламентської меншості.

Неприязнь тодішнього президента до опозиції і навпаки стала вже радше генетичною. Однак слід розрізняти опозицію традиційно-аксесуарну, яку демонстрував лідер комуністів П. Симоненко, і опозицію, побудовану на психологічному неприйнятті всього, що йде з вуст президента. З початком аудіо-відео касетного скандалу в Україні її найбільш виразно уособлювали лідер партії «Батьківщина» колишня віцепрем'єр - міністр в уряді В. Ющенка Ю. Тимошенко та лідер Соціалістичної партії О. Мороз.

Опозиція Ю. Тимошенко та О. Мороза наприкінці 90 - х рр. ХХ ст. - на початку ХХІ ст. була наслідком деформації політичної системи, що вибудовувалася довкола президента. Тому слід було очікувати змін. Вони й сталися у 2004-2005 рр.