Інновація як універсальна цінність суспільства.

                Микола Дмитренко, кандидат політичних наук, професор НПУ імені М.П.Драгоманова

УДК 378.1

У статті автор обґрунтовує зміст інновацій як універсальної цінності суспільства, що за своєю сутністю є сукупністю політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх, організаційно-управлінських, техніко-технологічних та ін. детермінант інноваційного розвитку держави.

                Ключові слова: інновації, інноваційна діяльність, інноваційний процес, інноваційний розвиток

В статье автор раскрывает смысл инноваций как универсальной ценности общества, что по сути своей есть совокупность политических, социально-экономических, культурно-образовательных, организационно-управленческих, технико-технологических и др. детерминант инновационного развития государства.

                Ключевые слова: инновации, инновационная деятельность, инновационный процесс, инновационное развитие.

In clause the author opens sense of innovations as universal value of a society, that inherently there is a set political, social and economic, cultural - educational, organizational - administrative, technological, etc. a determinant of innovative development of the state.

                Key words: innovations, innovative activity, innovative process, innovative development.

Термін «інновації» використовується багатозначно та досить розмито - аж до створення ілюзії його банальності та загальнозрозумілості. Інакше - в економічній науці: проблеми інноваційної діяльності з винятково прагматичних міркувань часто замикаються на сфері матеріального виробництва. А сам інноваційний процес розглядається як промислове застосування нових технологій.

Оскільки увага представників інших наук (окрім, можливо, педагогіки) до категорії «інноваційна діяльність» відчувається слабко, право на її визначення «узурпувала» наука економічна. Об'єднання зусиль наук, що досліджують проблеми інновацій, дозволило б стимулювати досягнення того ефекту, що насправді очікується від інноваційних технологій.

Англійське слово «innovation» (інновація) поширилося у вітчизняній літературі нарівні з його перекладом «нововведення», внаслідок чого вони стали за умовчанням сприйматися як синоніми. Утворена термінологічна двозначність під інновацією припускала розуміти як рядове раціоналізаторське рішення, так і появу персональних комп'ютерів, що відкрили шлях в еру тотальної інформатизації.

Відповідно до міжнародних стандартів інновація визначається як кінцевий результат інноваційної діяльності, що втілився у вигляді нового чи вдосконаленого продукту, впровадженого на ринку, нового чи вдосконаленого технологічного процесу, використовуваного у практичній діяльності, або в новому підході до соціальних послуг. Інноваційний процес - це процес, пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій, отриманням нових знань. Неодмінними властивостями інновації є науково-технічна новизна та виробнича застосовність.

Нові знання виробляються під час зіткнення з непізнаним, із нестандартними ситуаціями, коли виявляються проблеми неможливості досягнення нових ідеалів чи цінностей на базі накопиченого досвіду, знань, наявного інтелектуального потенціалу. Цю область діяльності соціум і виділяє в особливу сферу - інноваційну діяльність.

Інновації є універсальною цінністю суспільства та можуть бути як соціально-економічні, так і культурно-освітні, організаційно-управлінські, техніко-технологічні тощо. За визначенням, в інноваційній діяльності задіяні різні соціальні групи (замовники, безпосередні розроблювачі, громадськість та ін.), кожна з яких має власні інтереси, задачі та цілі. Члени кожної з груп можуть мати неоднозначні уявлення, очікування, емоційні переживання, пов'язані з можливими наслідками інновації [1].

Інноваційна діяльність виявляється у створенні та впровадженні тих нововведень, що породжують значні зміни в соціальній практиці, відкривають суспільству якісно нові можливості.

Нововведення можна визначити як такий різновид управлінського (менеджерського) рішення, внаслідок якого відбувається істотна, радикальна зміна певного процесу чи явища - політичного, економічного, технічного, соціального або будь-якого іншого.

Саме поняття «інновація» вперше з'явилося в наукових дослідженнях культурологів (насамперед, німецьких) ще в середині XIX м.. й означало введення (інфільтрацію) деяких елементів однієї культури в іншу. При цьому звичайно йшлося про впровадження європейських способів організації виробництва та життєдіяльності у традиційні (архаїчні) азійські й африканські суспільства. У 1920-х роках минулого століття стали вивчатися закономірності технічних інновацій (нововведень). Пізніше (у 1960-11970-х роках), як зазначалося, починає складатися спеціальна міждисциплінарна галузь наукового знання - інноватика. Її фахівці використовують накопичені дані всіляких наук - інженерії, економіки, соціології, психології, акмеології, технічної естетики, культурології тощо. Однією з найбільш розроблених сучасних прикладних наукових дисциплін є інноваційний менеджмент, що розуміється як сукупність знань і система дій, спрямованих на досягнення конкурентноздатності створюваних нововведень [2].

Інноватика нині - це наука про те, якими мають бути технології створення нових речей (у широкому значенні слова, і які ті політичні, соціальні, технічні, економічні, психологічні та інші передумови, що забезпечують підвищення ефективності таких інноваційних технологій. В інноватиці за сферою застосування нововведень можна виокремити їхню класифікацію. Технологічні інновації спрямовані на розширення асортименту та поліпшення якості вироблених товарів і послуг (інновація-продукт) чи використовуваних при цьому технологій (інновація-процес). Саме вони лежать в основі задоволення зростаючих, дедалі різноманітніших особистих, виробничих та інших потреб, насичення та відновлення ринків товарів і послуг, підвищення ефективності виробництва, зміни моделей і поколінь техніки, технологічних устроїв і технологічних способів виробництва [3, с. 9-19].

Під загальною назвою «інновації» виявляються принципово відмінні за характером, рівнем новизни, тривалості та наслідками нововведення.

Розглянемо їх більш детальніше.

Державно-правові інновації представлено використанням нових форм організації державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) та керування на муніципальному, регіональному, національному та міждержавному рівнях, прийняттям чи коригуванням правових документів, організації виборів і відновлення державних органів тощо.

Соціально-політичні інновації містять нові форми організації суспільних рухів і політичних партій, надання допомоги безробітним, пенсіонерам, дітям, організації охорони здоров'я та ін.

Інновації в духовній сфері виражаються в наукових відкриттях, винаходах, гіпотезах, концепціях, теоріях, конструкторських ідеях, художніх, музичних, літературних та архітектурних стилях, театральних, кіно- та теленововведеннях, використанні більш ефективних форм освіти (педагогіки, методики, організації); висуванні та закріпленні нових етичних норм, релігійних учень, ідеологічних прагнень.

Інновації військові й у галузі правопорядку містять нові способи ведення бойових дій, організації збройних сил і сил правопорядку, підтримка безпеки громадян і держави, боротьби з кримінальними структурами, профілактики злочинів та ін.

Економічні нововведення відображаються у використанні більш ефективних форм організації, спеціалізації, кооперування, концентрації, диверсифікованості виробництва, методів організації праці, нових фінансово-кредитних інститутів та інструментів, видів цінних паперів, керування економічними процесами, прогнозування їхньої динаміки і змін кон'юнктури тощо.

Екологічні інновації забезпечують раціональне, більш ощадливе використання залучених у виробництво природних ресурсів, ефективніші методи їхнього відтворення (пошуку та розвідки родовищ корисних копалин, вирощування лісів, меліорації та рекультивації земель тощо) і зменшення шкідливих викидів у навколишнє середовище. Цей вид інновацій тісно пов'язаний із інноваціями технологічними та нерідко може розглядатися як їхній різновид з особливою цільовою функцією.

Епохальні інновації здійснюються раз на декілька сторіч, тривають десятиліттями, призводять до глибоких трансформацій певної сфери життя суспільства і знаменують перехід до нового технологічного чи економічного способу виробництва, соціокультурного ладу, чергової світової цивілізації. Як приклади можна навести освоєння землеробства і скотарства, виникнення писемності, державотворення, промислову революцію, науково-технічну революцію, поширення глобалізації, створення вогнепальної та термоядерної зброї та ін.

Базисні інновації виражаються в радикальних змінах у технологічній базі і способах організації виробництва, державно-правового та соціокультурного устрою, духовного життя тощо. Хвилі базисних інновацій в останні сторіччя спостерігаються приблизно раз на 50 років, під час переходу до чергового технологічного ладу, радикальним перетворенням в інших сферах суспільства в рамках певної світової цивілізації (чи її етапу), технологічного й економічного способу виробництва, політичного та соціокультурного устрою та ін. Прикладами можуть слугувати формування акціонерних товариств, монополій, державно-монополістичного капіталізму в рамках індустріального способу виробництва. Базисні інновації також відображаються у створенні нових галузей, форм організації виробництва, державно-правових інститутів, наукових і художніх шкіл тощо.

Поліпшуючі інновації спрямовані на розвиток і модифікацію базисних інновацій, їхнє поширення в різних сферах відбувається з урахуванням їхньої специфіки. Потоки поліпшуючих інновацій ідуть за хвилями базисних, вони на порядки численніші за перші, але відрізняються значно меншою новизною та коротшим життєвим циклом. Принесений кожною з них ефект звичайно значно менше, ніж у базисних нововведень, але через масовість загальна сума ефекту найбільша. Саме в поліпшуючих інноваціях виражається дух новаторства, властивий мільйонам лідерів у різних сферах життя суспільства.

- м.- станція-іст спрямовані на поліпшення окремих параметрів продукції, що випускається, використовуваної технології, економічних, соціальних, політичних систем тощо і зазвичай не приносять значного ефекту.

- м. - станція - істс - категорія, що виражає помилкові шляхи людської винахідливості та заповзятливості. Вона спрямована на часткове поліпшення і продовження агонії застарілих у своїй основі, засуджених на відхід із історичної арени технологій, суспільних систем та інститутів.

- м.- станція - істс, переважно, поширені на заключній фазі життєвого циклу системи, що відбувається, коли вона вже майже вичерпала свій потенціал, але всіляко пручається заміні більш прогресивною системою, прагне за допомогою видимості відновлення зберегти свою нішу в новому світі.

- м. - станція-іс - категорія, що вводиться, для позначення тих нововведень, що носять реакційний характер, позначають крок назад у певній сфері людської діяльності. Як виняток це можуть на певний час стабілізувати застарілий інститут, але зазвичай вони породжуються консерватизмом мислення, намаганням зберегти минуле благополуччя.

Інновації мають також різне територіальне поле. Епохальні та базисні інновації поступово охоплюють, поширюючись з епіцентру, майже всю населену територію планети, глибоко її трансформуючи. Поле діяльності поліпшуючих інновацій може бути обмеженим територією країни, регіону, міста, а найдрібніші з них обмежуються одним підприємством, організацією, колективом (точкові інновації).

Процеси глобалізації, інформатизації та інтелектуалізації зумовлюють те, що гуманітарні знання, рівень освіти, її практична орієнтація стають життєво важливими складовими будь-якого суспільства і повинні розглядатися як необхідне джерело для вироблення інноваційних стратегій подальшого розвитку і суспільства, і держави. Для інтегрування України в Європейське співтовариство та глобальну економіку конче необхідні стратегічні інновації й у галузі комп'ютерних, інформаційних та комунікаційних технологій. Значне відставання України в галузі розвитку електронної промисловості ще більше посилює її економічну залежність від західних країн, обмежує можливості створення власної інформаційної економіки, яка забезпечує найбільші прирости капіталів. Зокрема, розвиток інформаційних технологій став у значній мірі визначати економічний потенціал США й істотно впливати на його стан у світовому розподілі праці й міжнародній торгівлі. У США майже 75% доданої вартості в промисловості отримувалося з використанням інформації [4].

Цілком зрозуміло, що подальше нехтування розвитком цієї перспективної галузі загрожує Україні перетворенням на сировинний придаток постіндустріального світу, втратою економічної, інформаційної та соціальної безпеки. Окрім того, «...нестабільність політичної системи, брак чітких орієнтирів суспільного розвитку, економічна відсталість, корозія моральних принципів суспільства і відмова від духовних цінностей та ідеалів своїх батьків, екологічна занедбаність довкілля відкидають українське суспільство на узбіччя цивілізаційного розвитку та підривають нашу стратегічну перспективу» [5].

Загальновизнаний факт: сучасна постіндустріальна цивілізація пов'язана з корінним поворотом у системі відносин «людина - виробництво», а саме з тим, що сучасна економіка дедалі набуває інноваційності.

Крім іншого, це означає, що матеріальні та речовинні фактори виробництва перестають бути головними, оскільки застарівають кожні 5-6 років. Знаряддя праці, машини, верстати, різноманітна техніка змінюється на очах. Додатковий імпульс цьому процесу додає розмах інформатизації виробництва і життєдіяльності суспільства. Головним чинником відновлення виробництва та підвищення його ефективності стає людина, її знання, вміння, досвід, творчі здібності.

На відміну від терміна «нововведення», що передусім фіксує творчий аспект, термін «інновація», що узвичаївся, як уже зазначалося, лише в середині ХХ м.. і був безпосередньо пов'язаний із протиставленням традиційним формам дії, мислення та поведінки. Те, що виходило за рамки традиції і звичаю, те і є інновацією, - така позиція культурної антропології в першій половині ХХ м.. Саме з такої концептуальної схеми, де інновація протиставляється традиції, виникають і інші дихотомічні варіанти класифікації, зокрема, розподіл усіх суспільств на традиційні та сучасні. За цієї класифікації сучасне суспільство засноване на домінуванні наукових і технічних інновацій, а архаїчне - на традиції. Така класифікація суспільств насамперед пов'язана з іменами розробників цього поділу, серед яких Д. Белл, А. Турен, Е. Тоффлер, П. Дракер, З. Бжезинський, Й. м.ст та ін.

Перший тип суспільства характерний своїм прагненням до максимально ефективного використання ресурсів, пошуку нових технічних рішень, організаційних інновацій. Другий - до відтворення самих себе. Першим типам суспільства властиве прагнення до незалежності особи й індивідуалізму. У других переважає пріоритет колективізму. Прикладом техногенних суспільств є євро-американське, а традиційних - майже всі цивілізації Сходу. Такий розподіл цивілізацій, звичайно, дуже умовний: у рамках кожного цивілізаційного класу існує своя досить широка палітра особливостей. Проте така дихотомія має сенс, і вона спостерігається з античних часів. Багато з цивілізаційних особливостей консервативні, і народи зберігають їх протягом тисячоліть. Але зараз очевидною є недостатність такої класифікації та необхідність глибшого аналізу особливостей цивілізації різних країн і народів. Традиційні суспільства, сформовані в Японії, Тайвані або в Кореї, вийшли сьогодні на «пік» технічного прогресу. Вони стали безперечними лідерами постіндустріального суспільства та розглядаються багатьма, як зразок техногенних цивілізацій. Разом із тим у взаєминах особа - суспільство, у стосунках між людьми, у системі цінностей і пріоритетів, у прагненні зберегти самих себе, власний спосіб життя, ці держави належать до традиційних цивілізацій.

Узагальнюючи написане зазначеними ученими в 60-90-ті роки XX м.. щодо інформаційного суспільства, можна в такий спосіб вивести наступні базові риси цього типу соціальної організації:

Визначальним фактором громадського життя загалом є наукове знання. Воно витісняє працю (ручну та механізовану) в її ролі фактора вартості товарів і послуг. Економічні та соціальні функції капіталу переходять до інформації. Як наслідок, ядром суспільної організації, головним соціальним інститутом стає університет як центр виробництва, переробки та нагромадження знання. Промислова корпорація втрачає чільну роль.

Рівень знань, а не власність стає визначальним фактором соціальної диференціації. Розподіл на «багатих» і «незаможних» здобуває принципово новий характер: привілейований шар утворять інформовані, а м.стенціяіс - це «нові бідні». Вогнище соціальних конфліктів переміщається з економічної  у сферу культури. Результатом боротьби та розв'язання конфліктів є розвиток нових і занепад старих соціальних інститутів.

Інфраструктуру інформаційного суспільства становить нова «інтелектуальна», а не «механічна» техніка. Соціальна організація й інформаційні технології утворять «симбіоз». Суспільство вступає в «технотронну еру», коли соціальні процеси стають програмованими.

За Д. Беллом, нове, постіндустріальне суспільство базується на теоретичному знанні, що є його визначальним принципом, джерело якого - інновації.

Протягом майже всієї історії, крім часу сучасної цивілізації, людина скоріше уникала новизни, ніж прагнула до неї. Інновації проникали у світ через «чорний хід», нелегально. У давніх суспільствах, традиційних культурах більшість радикальних винаходів не використовувалося, хоча люди про них часом і знали.

Інновація стає повсякденною реальністю, коли в суспільстві з'являються такі цінності, як воля й особистість. Повною мірою це характерно для християнської цивілізації (яка згодом стала глобальною), де процес творчості в усіх його проявах, збігаючись з вектором звільнення людини від традиційного суспільства, зрештою, стає рисою повсякденності. Соціальний час прискорюється, інновації дедалі виразніше полегшують тягар існування, підвищується ступінь незалежності людини від природи. Але простір інновацій при цьому аж ніяк не обмежено техносферою, мабуть, ще більш масштабне явище - соціо-гуманітарні винаходи та технології [6].

                Необхідно зазначити, що сучасне значення поняття «інновації» пов'язане з досить складним шляхом розвитку культури. Витоки цього феномену сягають ще сільськогосподарського, аграрного, виробництва, що, принаймні, в Європі, панувало аж до XVIII століття. Саме в цей період починають складатися передумови для суттєвих змін. Відокремлюється ремесло, що є самостійним напрямом у культурі, відмінне від культури присвоєння чи аграрного виробництва. У XIV-XV м.. ремісниче виробництво, що концентрується в містах, змінюється і переходить на свою вищу стадію - мануфактуру. Спочатку мануфактура дає швидкий ріст продуктивності праці, але вже незабаром, вичерпавши всі можливості ручного виробництва до росту, потрапляє у кризу. Із XVI м.. подальше зростання може бути забезпечено змінами в технічній базі суспільства та переходом на нову технологічну основу. Це відбувається в XVIII -м.. під час промислової, індустріальної революції. Саме вона аж до ХХ -м.. визначала обличчя нашої культури, поки і її не змінює період «третьої хвилі» - постіндустріальної культури.

               ХVIII м.. завершується циклом політичних революцій в Англії, Нідерландах, Франції, внаслідок яких до влади приходить новий клас - буржуазія, що сприяє розвитку капіталістичних відносин у їхньому класичному варіанті - вільного ринку та вільного виробництва товарів. Таким чином капіталізм із його специфічною культурою нововведень виникає ще в надрах феодального суспільства в XIV столітті. І аж до XVIII -м.. затверджується як нова економічна, політична, а значить, і культурна сили. Це етап виникнення, становлення буржуазної культури.

Промислова революція дає життя двом новим напрямам: романтизму та позитивізму. Таке нововведення поділяє єдину колись культуру на відособлені сфери: матеріальної праці, виробництва, де панує необхідність, закон, і на сферу «культури» в сучасному її значенні, тобто мистецтва, творчості, де діють категорії належного, ідеального. Оскільки художник, діяч «культури» перебуває у сфері належного, ідеального, він і намагається осмислити своє життя і свою творчість у категоріях «свідомості», «свободи», «незалежності». Таким чином, становище людини в системі суспільного виробництва, зокрема, духовного, формує й особливе сприйняття його місця та ролі в суспільстві. Для діячів, зайнятих у сфері мистецтва, творчості це виявляється у виникненні «романтичної культури» та методів, характерних для романтики в будь-якій професії. Романтизм того періоду може розглядатися як загальнокультурний рух, претендувати на створення цілісного світогляду. У рамках романтизму художник мислить свій світ як єдино реальний, сущий, а дійсний світ - як додаток, продовження свого уявно-реального світу. Таким чином, відбувається подвоєння світу в очах теоретика, художника, «діяча культури». Для романтизму характерне визнання прірви між ідеалом і життям, а виходить, - ірраціональності, нерозумності сущого, дійсності. У цьому плані епоха панування романтизму заперечує культуру Просвітництва. Якщо для Просвітництва характерними були вимоги розумності, раціональності, то досить скоро життя спростовує ці установки. Гасла революції 1793-1794 р. у Франції - свобода, рівність і братерство, як раціональні вимоги, незабаром показали свій ірраціональний характер.

             В. Зомарт писав про перших підприємців того часу, як про пілотну соціальну групу, для життєдіяльності якої характерні динамізм, соціальні інновації, «ненавмисні соціальні винаходи» [7, с. 18], що поширювалися на суспільство загалом і формували суспільство індустріальної сучасності [8, с. 99-100]. Перехід від поняття «час - коло», характерне для традиційного суспільства, до поняття «час - стріла», властиве індустріальному суспільству, відбувається в Європі саме в XVI-XVIII м.., коли народилася в буржуазно-купецьких колах формула «час - гроші», що стає загальним надбанням і поступово проникає в повсякденне життя. Починається епоха модерну, що ототожнюється в сучасній соціальній теорії з індустріальним суспільством, суспільством класичного  капіталізму [9, с. 57].

             Людська діяльність, активність узагалі взаємозв'язані з суспільною свідомістю. Справді, діяльність в усіх випадках доцільна, вона завжди планує певне майбутнє, формуючи мету та досягаючи її. Особливо істотним «механізмом», що породжує сучасність у її дійсності, тобто - в єдності сутності й існування, є інновація [10, с. 51-56]. І справа не лише в тому, що за крилатим висловом Ю. Хабермаса - «модерн - це незавершений проект» [11]. Не лише «наша» сучасність принципово не довершена. Будь-яка сучасність принципово не довершена, оскільки вона - сучасність. Аналіз зв'язку часу та нового ми знаходимо в М. Хайдеггера, де осмислюється «первинний час» як самоплив, як «саме-собою-починання» [12, с. 81]. У літературі звертається увага на ту обставину, що для М. Бердяєва час - це творчість [13]. Творчість «зчасовлює» буття, долучаючи творця до вічності. За творчістю стоїть революційна надія на майбутнє, де збуваються мрії.

Новий час, що орієнтується на ідею прогресу, новоєвропейська цивілізація, особливу роль відводить саме інновації. У світ свідомо, цілеспрямовано вносяться зміни, за якими і можна буде надалі судити про «наш час». Інновація - це дійсність сучасності. Інновація - це створення знака, якому приписуються в історії все нові і нові значення. Вона відкриває арену боротьби між «центром» і «периферією»: якщо інновація виникає на периферії, то це порушує питання про переміщення туди центра.

Інновація, таким чином, містить два необхідних моменти, що розвивають єдність існування та сутності, які з'являються відповідно як новизна і значимість. Остання є тією, фундируваною самим устроєм світу, реальністю, куди ця ні на чому не заснована новизна здатна проте включитися. Інновація є «святом», вдалою зустріччю нового і значимого. Із цього погляду інновація може бути визначена як ставання необхідним того, що було (чи - здавалося) досі неможливим [14, с. 138-157].

              У формуванні сучасності вирішальне значення має роль людини діяльної, -м. - стенція. Сучасність створюється безліччю саме таких людей. Справжні сучасники - ті, хто чітко розуміє, в яку епоху живе. Ці люди ідентифікують себе зі своїм часом, переживають тут і тепер «повноту часів» і утворюють спільності залежно від того, як саме бачать вони сучасність. Такі спільності активних суб'єктів А. Тойнбі називав «творчою меншістю». Сучасність тому є складним соціальним інститутом, що поєднує творчих людей, їхні спільності й осередки, а також норми й оцінки, відповідно до яких ці спільності й осередки виникли. Вирішальну роль у їхніх духовних орієнтирах відіграє згаданий «осьовий час» [15, с. 34] не лише у всесвітньо-історичному масштабі, як у - м.- стен, але і локальні «осьові часи», що задають точку відліку в кожній епосі. 

            Інновація вривається в реальність, порушує звичні, «затишні» для суспільства відносини. Щоб насмілитися на новизну, щоб мати талант, необхідні, насамперед, зухвалість, мужність, неоглядна впевненість у собі. Це обов'язкові властивості революціонера. Тому -м.-стенці/революціонер завжди не стільки видатний розум, скільки видатний характер, а інновації з'являються як новоєвропейська форма подвигу. І тому - це завжди іспит, як для окремого новатора, «творчої меншості», так і для всього суспільства. 

            Соціальна думка традиційного суспільства загалом негативно ставилася до революції. Перед нами спадщина могутньої консервативної традиції, що йде ще від Гомера і Платона через Августина до Монтеня та Макіавеллі.

             Уже в «Іліаді» виведено фігуру -м.-стен - власне кажучи, образ «першого революціонера», який підняв голос проти царів, котрі спричинили нескінченну Троянську війну і не думали про «інтереси» пересічних воїнів.

Через багато століть Мішель Монтень, натхненний, очевидно, античним консерватизмом, говорить: «Мені здається найвищою мірою несправедливим прагнення підкорити відстояні суспільні правила й установи мінливості приватної сваволі ...і, тим більше, починати проти законів божеських те, чого не стерпіла б жодна влада у світі щодо законів цивільних; ...найбільше, на що ми здатні, це пояснювати та поширювати застосування вже прийнятого, але аж ніяк не скасовувати його та заміняти новим» [16, с. 98]. Тут істотним штрихом є те, що свідоме рішення заздалегідь називається «мінливістю приватної сваволі», хоча, мабуть, у рамках іншої ціннісної системи можна було б говорити і, наприклад, про «прорив індивідуальної волі». Із Монтенем погоджується Ніколо Макіавеллі: «...треба знати, що не існує справи, влаштування якої було б сутужніше, ведення небезпечніше, а успіх сумнівніше, ніж заміна старих порядків новими» [17, с. 259].

Парадоксальною є та обставина, що не лише у традиційному суспільстві, але й за умов новоєвропейської цивілізації, що написала на своєму прапорі безумовну цінність суспільного прогресу, загалом панує скоріше негативна оцінка соціальної революції. Ставлення до революції тепер розвивається через виявлення її подвійності. Революція, з одного боку, своєрідний метод удосконалення соціуму, вона може розглядатися як засіб, як більш-менш раціонально керований процес. Але з іншого - соціальна революція виникає як катастрофа, у ній виявляється прорив стихії.

Якщо революція мислиться переважно як катастрофа, то вона розкривається як стихійне панування позитивних зворотних зв'язків у соціумі, лавина соціальних змін, ланцюговий процес необоротного, непоправного. Саме в цьому плані революція не процес, а ексцес.

Фактор часу для революційного ексцесу виявляється найбільш істотним. Революції виникають за умов радикального дефіциту соціального часу. Велика швидкість, неосяжна нашим розумом, є неодмінною умовою революційної катастрофи.

Однак існують люди, яким здається, що вони можуть керувати революцією, вважаючи, що швидкість їхнього розуму не менша, ніж швидкість тих революційних ексцесів, які іншим видаються катастрофічними. «Революція виникає як керований процес, як «хірургічний» шлях, спосіб лікування суспільства. Розгортається метафора хірургії, на противагу консервативним методам лікування. Революціонери - це хірурги історії, а реформатори - прихильники повільних і поступових змін - надають перевагу консервативному лікуванню» [18, с. 14].

Розгортаючись на тлі так чи інакше позначеної ієрархічної структури, революція завжди є певним вибухом вертикальної мобільності за відомою формулою революційної ситуації: «коли верхи не можуть, а низи не хочуть». В кінцевому підсумку така специфічна і стрімка вертикальна мобільність означає інверсію верхів і низів: коли «останні стають першими». Верхи ідуть униз, а деяка частка низів, захоплюючи владу, починає уособлювати собою верхи.

Ця стрімка інверсія верхів і низів невблаганно веде або до тиранії в традиційному суспільстві, або до тоталітаризму в новітній час. Тиранія та тоталітаризм у свою чергу обов'язково характеризуються розв'язанням архаїчних стихій у соціумі. Тоталітарна державність, що закріплює успіхи революції, є об'єктивацією й інституціолізацією - політичним оформленням тих інфантильних та архаїстичних стихій, що діють у надрах індивідуального та колективного несвідомого чи напівсвідомого, вихлюпуючи назовні й «опановуючи маси» під час революцій [19, с. 94-95].

Оскільки базові верстви, що тяжіють до стабільності суспільства, виявляють прагнення відгородити й убезпечити себе від засилля цих стихій,  поставити агресії не свідомого якісь бар'єри раціональності й права, остільки демократичні віяння у принципі, як це не здається дивним, протистоять революційним тенденціям. Революція завжди, врешті-решт, тиранічна та «тоталітаристична», а консерватизм демократичний, він в інтересах стабільності і збереження наступності традицій готовий вислухати не лише мовчазну більшість, але й інакомислячу меншість [20, с. 56-82].

Революція як стихія виникає як необхідність «виправити справу» - необхідність, якої, звичайно, краще б уникнути. Але оскільки консервативне «лікування» суспільства не дало результатів, необхідно звернутися до радикального хірургічного втручання. Варто звернути увагу на те, що йдеться про намір свідомого втручання, свідомого поліпшення.

Так само як соціалістичний рух вплинув на всю новоєвропейську цивілізацію, так і ідея революції відіграла важливу роль у соціальній теорії ХІХ-ХХ -м.. Причому це поняття використовували не лише соціалісти та марксисти [21].

               Природно, що саме поняття «революція» з ХІХ -м.. широко використовується для історичного пояснення і в академічних колах. Навіть якщо залишити осторонь таке ключове поняття для -м.-стенція-істського пояснення розвитку науки як «наукової революції», все рівно за типом феномену соціальної революції, характерного для двох останніх сторіч, намагалися пояснити всю історію людства. Неолітична революція позначила зрушення від архаїчного суспільства до цивілізації. Перетворення середньовічного суспільства на новоєвропейське виникали як революції, що очолювалися третім станом, - буржуазні революції. Нарешті, відповідно до цієї схеми, соціалістична революція як найбільш радикальна соціальна революція завершувала низку революційних переворотів, - остання революція, як запевняли нас і все людство батьки-засновники комунізму, в якій найважливішим інструментом є насильство («революційне насильство»). Тут, на думку К. Маркса та Ф. Енгельса, відбувався остаточний і безповоротний «стрибок із царства необхідності в царство волі», після якого соціальна еволюція вже не повинна мати форму політичних революцій.

Нині, революція в широкому значенні, як і раніше, розглядається як необхідність. Правда, мається на увазі вже не стільки соціальна революція, а революція суспільна, «інноваційна революція».

Справжні інновації розпочинаються з другої половини ХХ м.. Їх спонукальний чинник - розвиток знання, науки, виробництва й інформації, що пов'язано з переходом від індустріального до постіндустріального, інформаційного суспільства.

Інформаційне суспільство відрізняється від суспільства, в якому домінують традиційна промисловість і сфера послуг, тим, що інновації - інформація, знання, інформаційні послуги і всі галузі, пов'язані з їхнім виробництвом (телекомунікаційна, комп'ютерна, телевізійна та ін.) зростають швидшими темпами, а також є джерелом нових робочих місць і стають домінуючими в соціальному розвитку.

              Слід також зазначити, що соціум, який називають постіндустріальним чи інформаційним складається, як показали засновники відповідної концепції, там і тоді, де і коли прогрес суспільства перестає бути пов'язаним із епізодичними досягненнями експериментальної науки та базується на розвитку теоретичного знання. У свою чергу, умовою вступу суспільства до інформаційної ери виступає також загальний закон експонентного росту інновацій. За підрахунками науковців, з початку нашої ери для подвоєння знань треба було 1750 років, друге подвоєння відбулося в 1900 р., а третє - до 1950 р., тобто вже за 50 років, зі зростанням обсягу інформації за ці піввіку - у 8-10 разів. Ця тенденція дедалі більше підсилюється, оскільки обсяг знань у світі до кінця ХХ -м.. зріс уже вдвічі, а обсяг інформації зріс більше, ніж у 30 разів [22, с. 28-39].