Партійна система України: прогресивні тенденції з регресивним підтекстом.

          Сергій Череватий, здобувач Військового інституту 

          Київського національного університету м.. Тараса Шевченка
          УДК 329 (477)

           У статті досліджено тенденції становлення партійної системи України, періодизацію етапів партійного будівництва, позитивні та негативні наслідки ствердження партій як елементів політичної системи.
           Ключові слова: партії, партійна система, політична система, періодизація партійного будівництва.

          В статье исследовано тенденции становления партийной системы Украины, периодизация этапов партийного строительства, положительные и отрицательные последствия конституирования партий как элементов политической системы.
           Ключевые слова: партии, партийная система, политическая система, периодизация партийного строительства.

          In article tendencies of coming into being of party system, periodicals of phases of party building, positive and negative consequences of assertion of party as elements of political system are explored.
           Key words: parties, party system, political system, periodicals of party building.

          Новим для України явищем, що проявилося саме тоді, стало виникнення маргінальних партій. Причин їхньої появи було доволі багато. Насамперед, це соціальна, етнічна, мовно-культурна, регіональна сегментність суспільства. До цього додалися суб'єктивні чинники: брак досвіду будівництва нових партій; нездатність лідерів до порозуміння, їхнє бажання одноосібного лідерства, неспроможність йти на політичний компроміс; відсутність досвіду політичної діяльності в умовах радикальних політичних, економічних, соціальних та ін. змін; відсутність у політиків «відчуття» електорату та розуміння ролі партій в політичній системі в цілому.
          Отже, партійний спектр України у першій половині 90-х поступово заповнювався, проте значна кількість впливових політиків того часу визнала за необхідне віднести себе до департизованої номенклатури, що гуртувалася навколо постаті Л.Кравчука. Як наслідок, тогочасні партії були насамперед «клубами за політичними інтересами», своєрідними «додатками» до іміджу амбіційно налаштованих політиків, що визнали за необхідне посилити свої суспільні позиції партійними проектами.
           Третій період становлення партійної системи розпочався у 1994 р. з прийняттям закону, що дозволяв політичним партіям брати участь у парламентських виборах. Відповідно до тогочасного законодавства, половина складу Верховної Ради обиралася за виборчими списками політичних партій. Саме тоді партії отримали монополію на формування половини парламенту та потужну правову підтримку під час виборів у мажоритарних округах. Крім того, вибори за змішаною системою посилили вплив партій і на президентські вибори.
           Можливість участі партій у виборах посилила механізми виникнення центристських партій. У другій половині 90-х років центристськими утвореннями себе проголосили Народно-демократична партія, Трудовий конгрес України, Міжрегіональний блок реформ та ін. Складність президентських виборів 1999 та 2004-2004 рр. стимулювала їх динамічну трансформацію аж до повного розпаду окремих центристських сил.
Можливість формування половини парламенту за участю партій була миттєво врахована фінансово-промисловими колами та провладними угрупованнями, які розглядали політичні партії як додатковий механізм впливу на законодавчий орган та політичну систему в цілому. Наслідком такої уваги стало збільшення кількості партій з 1997 по 2001 роки у 2,5 рази (приблизно 20 на рік). Як вважають С.Здіорук та В.Бичек, значна кількість партій є закономірним явищем в умовах переходу від однопартійної системи до справжньої багатопартійності (3). Але набути основних кваліфікаційних ознак та стати самостійними інститутами політичної системи суспільства змогли лише поодинокі партійні утворення.
           Наприкінці 90-х років швидких змін зазнавало середовище маргінальних партій. Окремі з них перетворилися в «технологічні партії», орієнтовані на відтягування голосів на чергових виборах. Інші стали партіями актуальної соціальної тематики (наприклад, Партія зелених України на основі цілеспрямованої експлуатації екологічної проблематики у 1998 р. змогла подолати виборчий бар'єр і потрапити у Верховну Раду). Як побічний результат розвитку української політики на основі недостатньо сформованої політичної культури населення, проявилися псевдопартії (Партія автомобілістів, Партія любителів пива тощо), які були випадковими, а відтак тимчасовими елементами політичної системи.
           Початок четвертому етапу партійного будівництва поклало прийняття у 2001 р. Закону України «Про політичні партії в Україні». Закон дав можливість дещо нормалізувати сферу партійного життя, виключивши з партійної системи ті утворення, які не мали належних політичних ознак або стимулювали дисбаланс всієї партійно-політичної сфери. З прийняттям цього правового акту необхідно пов'язувати й інші суспільно-політичні процеси, насамперед, остаточне «входження» у велику політику фінансово-промислових груп, урізноманітнення та швидке поширення практики лобізму, доповнення вузького партійного мислення більш широким блоковим (коаліційним) тощо.
           У ставленні до політичних партій як впливових соціальних інститутів поступово сформувалася тенденція зростання довіри з боку населення. За даними Інституту соціології НАН України, у 1995 р. партіям довіряло 8,7% населення, у 1998 - 23,4%, у 2002 - 32,4%, у 2006 - 42,9% (4).
            До важливих підсумків четвертого етапу становлення партійної системи України доцільно віднести політичні реформи 2004 р., а також вибори: президентські 2004-2005 та парламентські 2006 і 2007 років. Саме тоді проявилися наступні аспекти організації політичного життя на партійній основі:
            зростання ролі політичних партій під час формування органів влади на всіх рівнях;
            перебирання бізнес-структурами на себе контрольних стосовно політичних партій функцій. Це породило перманентний конфлікт між партійною бюрократією, олігархами та державним істеблішментом;
            послаблення ідеологічного протистояння політичних партій та посилення альтернативних критеріїв партійної поляризації за новими підставами - ставленням до партійного лідера, регіональним представництвом, зовнішньополітичними уподобаннями;
           завершення процесу дихотомічної диференціації партійних програм за формулою «порядок - зміни (модернізація)». По суті, це стимулювало боротьбу двох новітніх тенденцій партійного життя: доцентрової (діяльність політичних партій спрямовується на загальну інтеграцію політичної системи) та відцентрової (партійна активність стимулює дезінтеграцію суспільних відносин).
           Період після 2007 р. доцільно визначити як п'ятий етап партійного будівництва, який продовжується й зараз. Етапові властиві риси, які органічно виростають з попередніх партійних трансформацій, проте мають новітні суспільно-політичні особливості.
           Насамперед, продовжується тенденція збільшення кількості політичних партій. За останні 5 років їх число зросло ще у півтора рази й на початку 2010 р. піднялося до 170. При цьому кількість так і не переросла в якість: більшість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій залишається нечисленними, маловідомими та, як наслідок, невпливовими елементами політичної системи України.
            Політичні партії реально стверджуються як впливові елементи демократичного режиму, що склався в Україні. Попри значну критику на свою адресу, вони виконують функцію політичного представництва впливових соціальних груп та забезпечують ротацію політичних еліт. Разом з тим, важливих ознак, притаманних європейським партіям, їхні українські аналоги поки що не досягли. Вже сформовані партійні ознаки - визначення приходу до влади як головної мети, наявність професійного апарату, прагнення спиратися на широку підтримку населення, - урівноважуються істотними недоліками партійного будівництва, про які йтиметься далі.
           До інших позитивів партійного життя в Україні, шо проявилися останніми роками, слід віднести еволюцію ряду партійних утворень у сили, які претендують на загальнонаціональний масштаб діяльності, самостійне політичне мислення, можливість брати участь або навіть самостійно формувати парламентську коаліцію та уряд.
           Продовжується процес диференціації провідних партій на ідеологічній основі, проте все ще відмінній від західних партійно-ідеологічних підходів. Зокрема, класичною «ідеологічною» силою, що має постійне представництво в парламенті, залишається КПУ. БЮТ своєю офіційною ідеологією проголосив солідаризм, хоча процес ідеологічного визначення цієї політичної сили ще не завершився. ПР та НСНУ були й залишаються блоковими утвореннями, що пояснює ідеологічну строкатість їхніх програмних документів. Попри це, цінності справедливості, свободи та солідарності з різною мірою інтерпретації присутні в програмних документах всіх парламентських партій та блоків.
          Із надмірної кількості політичних партій виокремилася група партійних (блокових) лідерів. У політично насичене перше десятиріччя нового віку ними стали ПР, БЮТ та НСНУ. Політичні аналітики припускають, що перша політична сила поступово схиляється до консерватизму, друга - до соціал-демократії, третя - до лібералізму (5). Подібні партійні трансформації слід вважати додатковими векторами забезпечення євроінтеграційних прагнень України, хоча при цьому не слід забувати про складність та історичну інертність такого процесу.
Проявилися якісні відмінності між організаційно та фінансово потужними партіями (блоками) та позапарламентськими партійними утвореннями. Зокрема, партії-лідери прагнуть забезпечити всеукраїнську електоральну підтримку, хоча «на старті» своєї політичної біографії вони мали яскраво виражену регіональну прив'язку.
         Привертає увагу тенденція щодо тривалої підтримки виборцями обраної ними партійно-політичної сили, відхід громадян від ситуативного голосування, що було поширеним явищем у 90-і роки. Інтенсивному розширенню впливовими партіями своїх регіональних мереж посприяло впровадження пропорційної системи виборів до місцевих рад.
         Якщо узагальнити досвід становлення політичної системи впродовж всього періоду української незалежності, то близькою до реальності виглядає теза, запропонована фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД): «важливою ознакою політико-режимного переформатування політичної системи України, що розпочалася у 2004 р., стала зміна ролі партій у політичному житті суспільства. Конституційна та виборча реформи суттєво підвищили їх статус як суб'єктів політичного процесу, суб'єктів формування органів державної влади. Партії перетворилися на ключових політичних акторів, вагомішим став їх вплив на суспільно-політичний розвиток країни» (6).
           Проте такі конструктивні зрушення об'єктивно заперечуються не менш значними недоліками функціонування як окремих партій, так і їхніх об'єднань. На погляд фахівців НІСД, вадами партійної системи України є такі (7):
          1. Невідповідність національного законодавства про політичні партії стандартам Євросоюзу (тобто, визнаним у світі демократичним взірцям). По аналогії із західними документами Закон України «Про політичні партії в Україні» докладно регламентує процедури створення, реєстрації, членства та прав політичних партій. В той же час відмінностей між партійними процесами, що розгортаються в ЄС та Україні, налічується більше, ніж моментів подібності. Це стосується процедур створення політичних партій, їхньої організаційної й територіальної структури, способів прийняття рішень партійними керівними органами, механізмів вирішення внутрішньопартійних суперечок, джерел фінансування, підстав для обмеження процесів створення й діяльності.
          Наявне українське законодавство випустило з поля свого зору й інші процедури: виключення членів політичної партії (особливо партійних керівників) та судового опротестування такого рішення, розформування партійних осередків, формування та затвердження списків кандидатів у депутати тощо.
         2. Ідеологічна невизначеність партій, формальний підхід до розробки та реалізації програмних документів, що призводить до розходження заявлених програмних зобов'язань з практичною діяльністю. Широке використання популізму та інших маніпулятивних технологій як способу розширення (фактично, вербування) власної електоральної бази.
        3. Персоніфікація партійно-політичного життя, надмірна залежність діяльності політичних партій та блоків від особи лідера, використання його імені як ключового електорального ресурсу.
        Застосування імперативного мандату та закритих партійних списків на парламентських виборах призвело до узурпації партійними лідерами права формувати персональний склад народних депутатів. Наслідками стали політична корупція, домінування серед особистісних рис депутатів безініціативності та цілковитої підконтрольності партійному лідеру.
         4. Невідповідність структури та внутрішньої організації партій демократичним канонам. Первинні (низові) осередки, кількість яких часто є недостатньою, не мають реального впливу на діяльність партії як кількаповерхової структури. Керівні органи партії як правило наділяються надто широкими повноваженнями.
        5. Залежність партії від її парламентської фракції (у випадку наявності останньої), а не навпаки. Фактична неможливість здійснення партійного контролю за діяльністю представників партії N в органах народовладдя - центральному та місцевих.
        6. Поширення позаідеологічної практики створення міжпартійних виборчих блоків, зумовлене слабкістю їхніх регіональних мереж, кадрових, фінансово-матеріальних та інших ресурсів. Необхідність інтеграції зусиль напередодні виборів призводить до утворення «химерних» партійних об'єднань, розрахованих не більше ніж на один електоральний цикл.
        7. Цілеспрямоване використання окремими партіями теми протиставлення різних частин України (насамперед, регіонів, груп населення, культурних стереотипів). Така електоральна технологія зберігає свою дієвість попри постійне декларування партійними лідерами настанов на консолідацію України та претензій на загальнонаціональне лідерство.
          8. Низький рівень політичної відповідальності партійних лідерів за власну діяльність та роботу очолюваних ними партійних субструктур.
          9. Поширення тіньових схем фінансування партій, що порушило принципи прозорості та демократичності партійного життя. Зокрема, в Україні не відбулося жодного судового процесу, пов'язаного з порушенням законодавства щодо фінансування партіями (блоками) виборчих кампаній, хоча на наявність таких порушень ЗМІ та експерти вказували неодноразово.
         Значна залежність партій від фінансової підтримки з боку бізнес-структур стала живильним середовищем для поширення лобізму, корупції, олігархізації партійних структур, зрощення політичної еліти з фінансово-економічною.
         Головною причиною перетворення партій у жорстко централізовані «олігархічні» структури стала концентрація в руках партійного керівництва наявних сил та ресурсів з метою більш масштабного та оперативного впливу на політичні процеси, що відбуваються у центрі та на місцях. Остання обставина стала додатковим чинником згортання внутрішньопартійної демократії та перетворення партійних лідерів на керівників «вождістського» типу.
         10. Неадекватне представництво політичними партіями українського суспільства в представницьких органах влади, відірваність депутатів та політичної еліти від своїх виборців та їхніх потреб; широке використання популізму, маніпулятивних політичних технологій як засобу розширення власної електоральної бази за рахунок політичних опонентів.
          До цього слід додати помітне зменшення, внаслідок змін виборчого законодавства, кількості політичних партій (блоків), представлених у парламенті: з 11 у 2002 р. до 5 у 2007. Це порушило принцип цивілізованої партійної конкуренції та призвело до підвищення рівня конфліктності української політики.
         З приводу зменшення кількості партійно-парламентських сил звучать і більш жорсткі висновки. Наприклад: «Партійна система і політична система України в цілому постали перед низкою викликів, серед яких монополізація партійної системи двома різнополюсними політичними силами, що створює загрозу узурпації державної влади, «партизації» системи державного управління, зменшення суспільного впливу на формування державної влади. Таким чином, розвиток партійної системи України протягом 2005-2009 рр. можна оцінити як складний і суперечливий, а тенденції цього розвитку як неоднозначні, насамперед з погляду їх впливу на процес демократизації суспільства» (8).
         Партійно-блокові пертурбації в Україні потребують окремої ремарки з огляду на те, що формула «партії - блоки» набула асиметричного вигляду на користь саме блоків. Під час парламентських виборів 1998, 2002, 2006 та 2007 років найбільшу електоральну підтримку отримували саме блоки. Кількість партій, що об'єднувалися у виборчі блоки, також слід вважати надмірною. Зокрема, блок НУНС як переможець виборів 2007 р. складався з 14 партій.
         Як зазначається в аналітичних колах, збільшення кількості партійних блоків у парламенті та зростання загальної кількості депутатів, обраних саме за списками блоків, однозначно негативно позначилося на стабільності роботи Верховної Ради. Значна кількість партій у складі окремих фракцій ускладнювала процес формування коаліційної більшості у парламенті. Невдалий досвід міжпартійного діалогу в структурі НУНС став одним з ключових чинників стрімкої втрати популярності цим блоком (9).
         Негативних аспектів партійного блокування налічується відразу кілька. Головними з них є такі:
         - окрема партія (за винятком ПР) нездатна витримати організаційно-кадрової конкуренції з блоковими утвореннями;
         - перспектива входження до блоку гальмує процес створення партією власної регіональної мережі;
         - участь у блоці критично сприймається певною частиною партії, що негативно відбивається на її цільності та популярності.
        

         Отже, практику створення блоків слід вважати чинником ускладнення партійно-політичної сфери України.
         Блокове входження у «велику» політику не слід вважати надійно сформованою традицією України. Звучать прогнози про тимчасовість явища партійного блокування та можливість відходу від нього вже в недалекому майбутньому. Проте на етапі гострого протистояння влади та опозиції (2008-2010 рр.) у блоковій інтеграції партій при бажанні можна відшукати позитивну роль у консолідації якісно тотожних політичних сил.
         Політична система України є недосконалою і з огляду на ідеологічну розмитість, нечіткість партійно-програмних документів. Якщо «винести за дужки» обмежену кількість принципових питань - зовнішню та залежну від неї воєнно-блокову політику, стратегічне партнерство, форму державного устрою, мовну політику - то з інших важливих аспектів (економічних, соціальних, духовно-культурних) більшість партій демонструють слабко сформульовану позицію, заявляючи швидше «проти чого», ніж «за що» вони виступають. Винятком є парламентські партії, яких саме життя змусило бути більш точними та конкретними при визначенні програмних орієнтирів.
         Сумарний ефект вказаних вище недоліків проявляється як втрата популярності головних партійних (блокових) гравців та, як наслідок, зниження довіри до партій взагалі. Це призвело до зростання у суспільстві запиту на так звану «третю силу», не пов'язану з наявними політичними силами, що продемонстрували свою владну неефективність. Ознакою посилення альтернативних партій стала перемога на місцевому рівні «Блоку Леоніда Черновецького) (м. Київ, 2009 р.) та Всеукраїнського об'єднання «Свобода» (м. Тернопіль, 2009 р.). Такі «несистемні» поповнення лав партійних переможців можуть стати сталою тенденцією еволюції української політики.
          Кількість виборців, готових підтримати нові політичні сили, в різних джерелах оцінюється в межах 50-60%. Привертає увагу запит на «сильну руку», рівень симпатиків на адресу якої у 2009 р. піднявся до рівня 70-80%. В умовах відсутності впливових всеукраїнських партій центристського (демократичного) спрямування це посилює шанси політичних радикалів як «правого», так і «лівого» спрямування. Радикалізація партійного поля є цілком ймовірним сценарієм розгортання політичного процесу у новому десятиріччі.
          Небезпечним для української державності є поділ впливових політичних партій та блоків за географічною ознакою. Зокрема, на парламентських виборах 2007 р. БЮТ та НУНС перемогли в західних, північних та центральних областях (всього у 16), ПР - у східних та південних, включаючи АРК (всього у 8). Подібна тенденція спостерігалася і під час виборів до місцевих рад. Саме окремі партії несуть відповідальність за імплантацію у суспільну свідомість сталої соціально-психологічної конструкції - регіонального протистояння українського Заходу та Сходу, доповненого Півднем та АРК, здатного демонтувати наявний політичний устрій України і навіть припинити її державотворчі зусилля у наявній державно-політичній якості.
         Як цілком правильно з цього приводу зазначається в науковій літературі, становлення партійної системи України є складовою загальносуспільних процесів (10). Зокрема, брак стратегічного мислення призводить до домінування кон'юнктурних підходів у партійному будівництві та налагодженні міжпартійних зв'язків. Відсутність чітко сформульованих ідеологічних домінант живить екстенсивні погляди на партійні перспективи та призводить до домінування в партійній системі олігархічних партій. Це посилює соціальне розшарування людей та виступає потужним чинником їхньої політичної поляризації.
         Представники бізнес-еліти та партійної бюрократії продовжують перебувати поза зоною відповідальності за проголошені ними перспективи (як партійні, так і державні). Така безвідповідальність відкриває можливість змінювати партійність у кожному виборчому циклі, консервувати наявну систему політичних відносин, вихолощувати конституційні засади державного будівництва.
          Крім того, додатковим чинником сповільнення процесу перетворення політичних партій на фундамент політичної системи України продовжує бути незрілість громадянського суспільства. Партії були й залишаються іміджевими додатками фінансово-промислових, регіональних груп та збагаченої пострадянської бюрократії. Надія на переформатування партійно-громадянських відносин на користь «неолігарха», «нечиновника», «нефункціонера», «небюрократа», а «пересічної людини» поки що залишається ефемерною. Можливо, щось зміниться на ймовірному шостому етапі еволюції партійної сфери.