Особливості сучасної утопії як соціально - політичного феномену.

           Андрій Смірнов, здобувач кафедри політичних наук
           Національного педагогічного  університету ім. М.Драгоманова
           УДК 323.21

           Ключові слова: утопія, ідеалізм, ідеологія, футурологія, технократія, комунізм.

           Рассматривается феномен утопии на теоретически-мировоззренческом и практически-политическом уровнях, выясняются особенности развития утопического сознания в ХХ веке. Исследуются антиномии утопия-идеализм, утопия-идеология, утопия-футурология, благодаря чему формулируется специфика современных утопий, указаны их отличия от утопий классического периода. Отдельное внимание посвящено анализу основных разновидностей коммунистической утопии.
           Ключевые слова: утопия, идеализм, идеология, футурология, технократия, коммунизм.

          The phenomenon of utopia in the ideological and theoretical-practical and political levels, investigates the characteristics of utopian consciousness in the twentieth century. Study antinomy utopia-idealism, utopia-ideology, utopia-futurology, thus formulated as the specifics of modern utopias, given their differences from the classical period of utopias. Special attention is devoted to analysis of the main varieties of communist utopia.
            Key words: utopia, idealism, ideology, futurology, technocracy, communism
 

           Дослідники називають століття, що минуле, по-різному: деякі століттям великих війн і трагедій, інші - епохою величезних політичних і соціальних експериментів, треті - віком кардинальної зміни провідних векторів розвитку людської цивілізації. Багато хто з цих вчених погоджується з одним - саме ХХ століття стало тим часом, коли відбувся радикальний перегляд засад теорії і практики політичних утопій як світоглядних концептуальних систем та безпосередніх спроб побудови «нового, досконалого суспільства». Сьогодні ж, у ХХІ столітті можна спостерігати наступний парадокс: з одного боку, і на рівні політологічної науки, і на рівні політичної практики яскраво простежується відмова від принципів утопії та ідеалізму, але, з іншого боку, - прагнення побудови більш високого, досконалого, гуманного щодо кожної окремої людини устрою є природним для будь-яких дослідницьких пошуків у царині соціально-гуманітарного знання. Отже, можна стверджувати, що проблематика дослідження феномену політичної утопії не є вичерпаною та такою, що втратила свою актуальність у наш час.
            Метою представленої статті є з'ясування особливостей трансформації утопії як соціально-політичного феномену впродовж ХХ - на початку ХХІ століття. Завданнями запропонованого дослідження виступають:
            • розгляд утопії як проблеми вибору на світоглядно-теоретичному та практико-перетворювальному політичному рівнях;
            • аналіз специфіки утопії через дослідження антиномій утопія-ідеалізм, утопія-ідеологія, утопія-футурологія;
            • виокремлення ознак та різновидів сучасних утопій, які їх відрізняють від класичних утопій;
            • порівняльне дослідження теоретичного та практичного рівнів розвитку комуністичних утопій протягом минулого століття.
           

           Підготовка представленої статті здійснювалися на основі залучення наукових джерел таких вітчизняних і зарубіжних дослідників: К. Гаджиєва, В. Денисенка, В. Климончука, А. Кольєва, К. Лефора, К. Мангейма, К. Міллса, Л. Сарджента, Ф. Фюре, Є. Шацького та інших.
            Розглядаючи аксіологічно-світоглядні засади політологічного дискурсу, контексті яких, на нашу думку, варто досліджувати феномен утопії, необхідно зазначити, що ці засади багато в чому ґрунтуються на основі вибору. Вибору між тим, що є, і тим, як має бути; вибору наявного і належного; вибору між поточною реальністю та ідеалом-утопією. Вітчизняні вчені - автори дослідження «Дискурс свободи: утопія та реальність вибору» - В. Денисенко, В. Климончук, Ю. Привалов переконані: «Уся історія людства - це проблема постійного вибору. І чим більше ускладнювалися суспільні відносини, їхні якісні відозміни та розвиток, тим інтенсивніше змінювалися характер, умови, зміст вибору. Визначальним символом, що зумовлює динаміку людської активності, є система цінностей. ... цінності у будь-який час і в будь-якій моделі суспільства були тим підґрунтям, що, по-перше, визначало межу досягнутого людством рівня розвитку, що «відкладалося» в адекватних алгоритмах ціннісних узагальнень; по-друге, окреслювало перспективні можливості розвитку соціальних, політичних, економічних систем, виступаючи свого роду параметром (вектором) поступу; по-третє, слугувало своєрідною системою критеріїв гуманістичного спрямування самого розвитку» [1, с. 75].
          Таким чином, виходячи з мети та завдань представленої статті, найдоцільніше розглядати феномен соціально-політичної утопії як проблеми вибору на світоглядно-теоретичному та практико-перетворювальному політичному рівнях. Це є передусім вибір між потенційними можливостями людства в цілому або того чи іншого суспільства та наявною політичною ситуацію сьогодення і найближчого майбутнього. Наявність такого вибору передбачає альтернативність суспільно-політичного розвитку, адже вибір і надає суспільству певну альтернативу. З огляду на те, що одними з найперспективніших напрямків сучасної політичної науки є альтернативістика, футурологія та теорія постмодернізму, можна з впевненістю стверджувати - інтерес до утопії, хоча і значно зменшився у наукових та політичних колах, але остаточно він не зникне ніколи.
           На наш погляд, поняття «утопія» неможливо розглядати без дослідження поняття «ідеалізм», що обґрунтовує необхідність розгляду світу ідеального, світу такого, яким він має бути на засадах досягнення гармонії між людьми у царині соціального, політичного, економічного, духовно-культурного буття. Певним чином можна оцінювати поняття «ідеалізм» як категорію філософії політики (та / або політичної філософії), а поняття «утопія» - в якості власне політологічної категорії. З цієї точки зору утопія - це сформована концептуальна система про досконалий соціально-політичний порядок, який підійде для усього людства та кардинально змінить вектори розвитку світової цивілізації. Варто зазначити, що таке розуміння утопії було дещо змінено у ХХ столітті, коли здійснювалися неодноразові спроби побудови ідеального або, принаймні максимально наближеного до ідеального, суспільства в окремо взятих країнах чи регіонах.
           У сучасній політологічній науці поширена думка про те, що корені усіх соціально-політичних утопій слід шукати в ідеальній державі Платона - мислителя, якого по праву вважають фундатором політичного ідеалізму. Проте, попередником Платона на ниві ідеалізму й утопізму авторитетний російський вчений К. Гаджиєв пропонує розглядати Конфуція, теорія ідеального (утопічного) суспільства якого, на відміну від більшості соціально-політичних утопій, звертається не вперед - у майбутнє, а назад - у минуле. Особливістю конфуціанської, а потім і платонівської утопії була консервація ідеального суспільства, що існувало раніше, за умов суворого дотримання ритуалів, правил, норм, моралі, встановлених пращурами, але підірваних нинішніми поколіннями [2, с. 212, 213].
         Інший російський вчений - А. Кольєв - переконаний у тому, що феномен соціально-політичної утопії якнайкраще розкривається в антиномії утопія - ідеологія. Якщо утопія геть не пов'язана з безпосереднім політичним і соціальним буттям, то ідеологія - спирається на нього, виходячи з поточних завдань. Спільним для обох цих понять є їх вихідний пункт - ціннісна система, а найбільша різниця - принцип реалізації. Виходячи з вказаного, А. Кольєв вважає, що специфікою сучасних утопій є те, що вони не є моделями вдосконалення світу, створеними для засудження діючих соціально-політичних моделей. Сучасні утопії вже не є над ідеальними конструкціями, що не мають нічого спільного з буденністю. Дуже часто вони перетворюються на прості, привабливі гасла. «Утопія являє собою сьогодні радше розумовий експеримент, що досліджує цінності певного соціального проекту, опис уявного суспільства, побудованого на засадах певної соціально-історичної гіпотези: його організації, інституціональної форми, соціальної диспозиції тощо», - пише вчений [3, с. 212].
        Проблематика утопії може розглядатися і з точки зору сучасної футурології. Так, польський фахівець з теорії утопізму Єжі Шацький зазначає, що деяких утопістів можна назвати попередниками футурологів, а футурологія, у свою чергу, «...оновлює утопічний інтерес до світу поки що не здійснених можливостей» [4, с. 180]. Але не слід плутати футурологію й утопію. Якщо футурологія цікавиться тим, що виникає з існуючого становища речей, то утопія - лише тим, що кидає виклик існуючому суспільно-політичному порядку. Прибічник футурологічного напрямку переконаний у спадковості суспільного поступу і людської цивілізації, а прихильник утопії виступає за творення якісно нового, несхожого ні на що попереднє, ідеальне. Таким чином, формується діалектична єдність-протилежність футурології та утопії.
         Чим же відрізняються сучасні утопії? Єжі Шацький вважає, що прихильників утопії сьогодні можна поділити умовно на декілька шкіл. З одного боку, «нові утопісти» захоплюються новітніми можливостями науки, техніки й організації життя у глобальному масштабі. Цей напрямок можна охарактеризувати як технократичний утопізм. З іншого боку, значною є група прихильників утопії, які досліджують не глобальний розвиток сучасної цивілізації, мікрокосм - людську душу як основу якісного відновлення найпростіших міжлюдських відносин - це напрямок гуманістичного утопізму [4, с. 181].
          Прибічники технократичного утопізму переконані у тому, що з розвитком науки й техніки значно зростають можливості для створення ідеальних систем, вільних від будь-яких вад. Причому, основою таких систем має бути не вдосконалені люди, а вдосконалені машини і техніко-організаційні засоби. Проблему виправлення світу, таким чином, «нові утопісти»-технократи вбачають у науковій його організації, побудові досконалого суспільства-машини. «Нові утопісти»-технократи наголошують: новий технотронний порядок - єдиний справжній і надійний порядок, тому що немає такої царини суспільства, яку не можна було б перетворити за допомогою новітніх досягнень науки й техніки. Проте, як підкреслює польський дослідник, технократичні утопії не передбачають миттєвого перетворення світу, стрибка у досконале суспільство, мова йде про досить тривалий процес, тому і сучасність, на відміну від інших утопістів, технократами вже не є предметом дошкульної критики. Єжі Шацький визначає технократичний утопізм як своєрідний прогноз [4, с. 182, 183].
          Особливістю сучасного гуманістичного утопізму є створення моделі суспільства, яка здійснює спробу поєднання технологічної цивілізації, що дегуманізує людину, з ідеальними етико-естетичними вимогами. Таким чином формується утопічна модель, характерною рисою якої є намагання доповнити ідеальні уявлення про досконале суспільство (вимоги соціальної рівності та справедливості тощо) реальними рисами сучасного суспільства. Одним з найвідоміших представників цього напрямку новітнього утопізму є Л. Мамфорд - автор твору «Історія утопії» [5, с. 685].
         Більшість дослідників помічають, що сучасні утопії - це радше не моделі вдосконалення, а альтернативи сьогоденню або спроби уявити собі наслідки певних концепцій, теорій, моделей, проектів. Втім, впродовж ХХ століття змінилися погляди і на саме розуміння феномену утопії, і на поняття «досконале суспільство», яке є основою будь-якої соціально-політичної утопії. Словом «утопія» часто називають будь-які уявлення про краще суспільство, незалежно від того, які є реальні можливості творення тієї чи іншої моделі досконалого суспільства. З точки зору політичної науки, утопія - це певна система поглядів, в основі якої - ідея можливості побудови ідеального суспільства.
         Один з найавторитетніших дослідників проблематики утопізму, німецький вчений Карл Мангейм ще на початку ХХ століття запропонував відрізняти утопічну й ідеологічну форми свідомості. Він писав: «...утопічною є та свідомість, яка не перебуває у відповідності з оточуючим її «буттям». Ця невідповідність виявляється завжди у тому, що подібна свідомість у переживанні, мисленні і діяльності орієнтується на фактори, які реально не містяться в цьому «бутті». ...Ми будемо вважати утопічною лише ту трансцендентну по відношенню до дійсності орієнтацію, як, переходячи у дію, частково або повністю підриває існуючий у даний момент порядок речей» [6, с. 5].
          Вчений вказував, що утопічна свідомість не є сталою та незмінною, вона може трансформуватися. Даний феномен К. Мангейм називає «проблемою соціально обумовленого перетворення утопії». На його думку, варто вести мову про «шари» утопічної свідомості: утопічний елемент має заповнювати свідомість таким чином, щоб панувати уній, вкорінюючи власне бачення ідеального. Дослідник так описує сутність «шару» утопічної свідомості: «В утопічному центрі свідомості поєднуються специфічні за своєю структурою воля до дії і бачення; вони обумовлюють один одного і надають певну своєрідність кожній формі сприйняття історичного часу ...» [7, с. 126].
         Сучасна утопія реалізується передусім як утопізм - прагнення висловлювати політичні ідеї не у формі ціннісних суджень, а у вигляді образів майбутнього. Тому не варто протиставляти сучасні утопії існуючому суспільству. Новітні утопії часто постають цілком конформними по відношенню до поточної соціальної і політичної реальності. Соціально-політичні утопії сьогодні за умов раціонально-критичного переосмислення їх базових, засадничих ідей та ідеалів, доповнення їх певними елементами ідеології цілком можуть перетворитися у дійсність у найближчому політичному майбутньому, увійшовши в якості органічних складових політичного процесу на національному або навіть на світовому рівнях.
          А. Кольєв пропонує поділити сучасні утопії (утопічні теорії, концепції, моделі) на три великі групи. Перша група - це утопії елітистської орієнтації, прихильники якої вважають за необхідне слідувати традиціям та ритуалам, що склалися в умовах функціонування професійної і стабільної, закритої та жорстко ієрархієзованої політичної еліти, наділеної харизмом «за посадою». Відбувається персоніфікація влади або навіть її обожнення, формується міф про «правителя-рятівника нації». Друга група - утопії орієнтації народовольців - вони більше спрямовані не на майбутнє, а на минуле. Така орієнтація балансує на межі традиціоналізму і футуризму, елітизму й охлократизму за необхідності висування з народних лав Героя. Певним чином прикладом втілення в життя орієнтації народовольців можна вважати демократію американського типу, особливо у період кінця ХVІІІ - першої половини ХІХ століть. Третя група - утопії охлократичної орієнтації - мають найбільш «розмитий» ідеал «світлого майбутнього». Варіантом цієї орієнтації є віра у близький кінець світу, після якого (або напередодні) буде реалізована така утопія [3, с. 216, 217].
         Визначення утопії є доволі складним, адже воно залежить від багатьох факторів: історичного часу, домінуючого типу суспільної свідомості, особливостей політичного розвитку тієї чи іншої країни тощо. Зазвичай утопія передбачає детальний та послідовний опис уявного, але локалізованого у просторі і часі, суспільства, побудованого на основі альтернативної соціально-історичної концепції-гіпотези й організованого - як на рівні соціальних та політичних інституцій, так і на рівні людських взаємовідносин - більш досконало, ніж те суспільство, в якому живе автор утопії. Американський дослідник Л. Сарджент вказує на наступні особливості сучасної утопії, що відрізняють її від класичних утопій: «У класичній утопії моральний ідеал є трансцендентним, первинним, а соціальна організація вторинною, вона слугує тільки цілі реалізації цього трансцендентного ідеалу. У сучасній утопії головне - розумна організація. Вона і є нетрансцендентним утопічним ідеалом» [8, p. XIII].
          Розгляд сучасних соціально-політичних утопій є, безперечно, неповним без з'ясування сутності найбільш поширеної як у теорії, так і на практиці утопії - моделі побудови комуністичного суспільства. Доводів того, що комуністична теорія та практика можуть досліджуватися в якості утопії є достатньо. Так, французький вчений К. Лефор, аналізуючи «Маніфест Комуністичної партії», вказує, що К. Маркс не розглядав у своїй моделі ідеального комуністичного суспільства можливості поразки пролетарської революції, його наукова гіпотеза у такому випадку передбачала лише одне - повний регрес людства. «Безсумнівність комунізму не страждає від опису того, що відбудеться. Але опис світу, який з'являється перед нашими очима, не залишає жодного сумніву щодо сенсу зародження та його результату. ...спростування комунізму призводить до спростування самого першого спростування», - зазначає К. Лефор [9, с. 200]. Отже, модель ідеального комуністичного суспільства, навіть тоді, коли вона отримала науковий вигляд завдяки К. Марксу, все одне залишалася утопічною і за формою, і за змістом.
          Безумовно, історія ідеї комуністичного суспільства є набагато ширшою та складнішою, аніж історія спроб побудови таких суспільств у ХХ столітті. Проте, і перше, і друге історично супроводжується фундаментальною ілюзією, глобальним політичним міфом. Така фундаментальна ілюзія пов'язана з глибинною вірою людини у будь-який історичний час у краще майбутнє, більш справедливе суспільство. Живильним джерелом цієї ілюзії у минулому столітті стала віра у спасіння через історію, через постійні перетворення людини, до яких спонукають зовнішні обставини. Комуністична ілюзія ХХ століття, на переконання іншого французького вченого Ф. Фюре, за своєю природою давала «загубленій в історії людині, крім сенсу життя, ще й позитивну впевненість», створюючи «утопію нової людини» [10, с. 10, 11].
         Варто зазначити, що комуністична утопія впродовж минулого століття зазнала суттєвих змін та трансформацій. Якщо класичний марксизм - це утопічна модель, заснована на принципі історичного матеріалізму, то ленінський, а потім радянський варіант комуністичної утопії - це новітня модель досконалого суспільства, якій було надано зовні глибоко наукового характеру («науковий комунізм», який вивчався у всіх вищих навчальних закладах СРСР). Однією з основних відмінностей класичного марксизму від радянського «наукового соціалізму», як вважає польський дослідник А. Валіцький, було проголошення головним джерелом зла у суспільстві не стільки особистої приватної власності, скільки ринкового обміну, який призводить до втрати колективного контролю над господарським життям [11, с. 328].
         Радянський варіант комуністичної утопії проголошував: метою комунізму, який ототожнювався зі свободою, є «запровадження раціонального контролю над сліпими силами, щоб у такий спосіб покласти край поневоленню людей продуктами їхньої власної праці». Комуністичний розвиток, на думку представників «наукового комунізму» та «наукового соціалізму» мав бути симетричною протилежністю розвитку експлуататорських класових суспільств, це досягалося завдяки подоланню відчуження. Подолання відчуження означало визволення людства, досягнення ним стану свободи, але свободи особливої - раціональної свободи або свідомого контролю в рамках розвитку планового господарства. Початок створення комуністичного суспільства позначався підкоренням своїй владі суспільних сил людства [11, с. 329].
          Оригінальну модель комуністичної утопії, яка опонувала радянському варіанту «наукового комунізму», розробив відомий угорський філософ-марксист Д. Лукаш. Можливість врятування сучасної культури вчений вбачав в ідеї «соціалізму» як нового демократичного світу, що розвивається поза класовою боротьбою пролетаріату за матеріальні умови свого життя. Досягнення такого соціалістичного ідеалу стає можливим за рахунок морального перетворення людини, коли політика виступає лише в якості інструменту етики. Тому всі соціальні і політичні інститути суспільства мають цінність не самі по собі, а тільки в тій мірі, в якій вони реалізують етичний ідеал. Д. Лукаш рішуче заперечує терор як метод політичної боротьби, а соціалізм розуміє як «повноту і розмаїття світоглядів».
           Дослідник відмовляється від розгляду пролетаріату в якості усереднено-безособового представника «робітничого класу», замінюючи його екзистенційно загубленою людиною, яка постійно страждає і шукає істину, перетворюючись на носія месіанської ідеї масштабного перевороту всієї сучасної культури [12, с. 182, 187]. Утопічно-месіанська концепція Д. Лукаша, таким чином, постає як своєрідний синтез ідей класичного марксизму, критичного переосмислення теорії і практики радянського варіанту «наукового комунізму» та наробок прихильників світогляду екзистенціалізму. Названа концепція частково стала основою для становлення руху «нових лівих» - чергової хвилі активізації уваги до ідеалів комуністичної утопії у 60-70-х роках ХХ століття.
           Антикапіталістичний бунт «нових лівих» був просякнутий революційним романтизмом й утопізмом, які своєрідно поєднували особисту чесність і безкорисливість революціонерів, нетерпимість щодо негайного здійснення революційних перетворень суспільства, розуміння необхідності насильницького впровадження власного розуміння соціальної справедливості з політичним авантюризмом та вірою у всесвітню переможну ходу революції. Хвиля виступів «нових лівих» у багатьох країнах була відповіддю на зростаючу бюрократизацію національних державних апаратів, на нівеляцію ролі і значення кожної окремої особистості у житті технократичного суспільства, на явні вади сучасного бунтівникам капіталізму. Як зазначає М. Хевеші: «Це була романтична критика всієї епохи індустріальної цивілізації загалом, в особливості буржуазної» [12, с. 210].
          Якщо прикладом політичної діяльності «нових лівих» є виступи студентів у Франції у 1968р., діяльність «червоних бригад» у ФРН та Італії, партизанська боротьба у країнах Латинської Америки, перемога революції на Кубі, то чітко визначити теоретичну базу цих бунтівників доволі складно. Адже до теоретиків «нових лівих» можна відносити як безпосередніх провідників цих рухів (наприклад, Ф. Кастро та Че Гевару), так й ідеї Г. Маркузе, З. Фройда, екзистенціалістів - вагому концептуальну базу філософії ХХ століття. Те, що споріднює названі теорії з утопічною свідомістю «нових лівих» - це спільне розуміння ними природи і сутності бунту, революції. Бунт, революція, як були переконані і перші, і другі, є контрнасиллям, звільненням людини від зовнішніх і внутрішніх кайданів. «Бунт - справа вірна... Ми хочемо перегорнути старий світ догори дригом, рознести його у дрізки, створити хаос, суцільний безлад і чим більше безладу, тим краще», - так визначали мету своєї діяльності французькі маоїсти у 1960-х роках. І це не є дивним, бо Ж.-П. Сартр - один з ідейним натхненників студентської революції у Франції - закликав молодь: «Спочатку діяти - потім думати» [12, с. 204 - 205]. Як бачимо, утопічна свідомість «нових лівих» багато в чому була несистемною, спонтанною, позбавленою чіткої програми дій та ясно окреслених цілей і завдань політичної діяльності.
         Утопізм «нових лівих» базувався не лише на дошкульній критиці світу сучасного їм капіталізму, але й на переконанні в тому, що створення «нової людини» - це магістральний шлях вдосконалення світу в цілому. Модель нової людини мала бути спрямована на творення особи, прямо протилежної індивіду - типовому представнику товарного суспільства. Нова людина - людина вільна від відчуження праці (тут простежується вплив класичного марксизму - авт.), особа з «новою свідомістю», позбавленою від репресивних потреб й інстинктів. У цьому простежується певний гуманістичний посил утопій «нових лівих». «Бути «лівим» означає «пов'язувати критику культури з критикою політики, а то й друге з позитивними вимогами і програмами», - писав К. Міллс ще у 1960 році [13, р. 20 - 21].
          Таким чином, можна стверджувати, що навіть, незважаючи на крах комуністичної утопії наприкінці минулого століття, сама ідея соціально-політичної утопії як альтернативного сучасності проекту творення досконалого суспільства є невмирущою. На нашу думку, утопії ХХІ століття - це моделі, пов'язані з розвитком світогляду і практики постіндустріального (інформаційного) суспільства, тому саме цей напрямок досліджень є найбільш перспективним щодо з'ясування майбутнього утопічної свідомості.