Деякі аспекти стратегії подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства в сучасній Україні

У сучасній науці більшість праць присвячено конкретним проблемам стратегії. Так, відомий російський економіст І. Ансофф розглядає стратегічне управління і визначає стратегію як набір правил для прийняття рішень, якими організація керується у своїй діяльності. Стратегія організації визначає, які ресурси повинні використовуватися, вказує ринки, напрями зростання, конкурентні переваги, очікувану синергію [1, 68]. Стратегія визначає мету і основні засоби її досягнення таким чином, що організація отримує чіткий напрямок дій. Таким чином, стратегія визначає межі можливих дій організації та рішень, які приймаються. Відповідно в управлінні виокремлюється напрям - стратегічний менеджмент, який акцентує увагу на планомірній діяльності, що спрямована на реалізацію довгострокових цілей.

Із розвитком політики вітчизняна політична наука вводить термін «стратегія» у свій обіг. Так, у політологічному енциклопедичному словнику стратегія визначається як основна лінія політичної діяльності та методів її здійснення, що визначається в програмах та інших документах партій, державних та суспільних утворень [8, 639]. Для політичної стратегії характерне - чітке визначення головного напряму боротьби, засобів, шляхів, які ведуть до поставлених цілей; продумана концепція співвідношення у просторі і часі сил і засобів, які мають суб'єкти політики; визначення основних етапів у досягненні головних цілей, усвідомлення специфіки кожного етапу, його переваг і недоліків.

У російському політологічному енциклопедичному словнику стратегія в політиці визначається як система багато масштабних рішень та намічених напрямків діяльності, послідовна реалізація яких сприяє досягненню мети, яку ставлять перед собою на певний проміжок часу державні інститути, партії, громадські організації тощо [12, 367].

Останнім часом у політичній науці сформувалась і нова галузь -політичний менеджмент, який визначає стратегією як основну лінію державного управління на всіх рівнях та методи її здійснення, що визначаються в програмах та інших документах державно - політичних  інститутів [6, 134-135].

Виходячи з такого розмаїття визначень, можна зробити певні висновки, що стратегія - це діяльність, яка виступає в різних видах і формах, результатом якої має бути досягнення певної мети. Стратегія розвитку інститутів громадянського суспільства почасти виражає загальні визначення стратегії. Проте, розробляючи стратегію, не можна обмежуватися загальними формулюваннями, оскільки її основу становлять конкретні специфічні заходи та способи досягнення з урахуванням реального політичного процесу.

Тож на часі розроблення стратегії подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, що є важливою теоретичною проблемою вітчизняної політичної науки. Аналіз функціонування інститутів громадянського суспільства та деформацій у цій царині насамперед призводить до необхідності розробки бачення інститутів громадянського суспільства як повноправних суб'єктів законодавчої ініціативи.

На сьогодні коло суб'єктів, які наділені правом внесення законопроектів у законодавчий орган, чітко визначено Конституцією України (1996). Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України (ст. 93) [5, 41]. Тільки ці суб'єкти мають право вносити законопроекти на розгляд законодавчого органу, бо вони безпосередньо пов'язані з вирішенням найважливіших загальнодержавних питань [4, 211].

Який досвід у цьому плані накопичили інші держави? Так, право законодавчої ініціативи майже в усіх країнах визначається конституцією. Наприклад, конституції США та Великої Британії наділяють законодавчою ініціативою лише депутатів парламенту. У конституціях Франції та Казахстану суб'єктами права законодавчої ініціативи є депутати парламенту і уряд. Найбільше коло суб'єктів законодавчої ініціативи окреслено Конституцією Італійської республіки, до яких відносять уряд, депутатів, фракції та постійні комісії парламенту, Національну Раду економіки і праці, обласні ради, групи виборців кількістю не менш як 50 тисяч осіб (ст. 72, абз. 2 ст. 71). Народна законодавча ініціатива закріплена також у Конституціях Іспанії, Литви [8, 210].

В Україні на першому засіданні Національної конституційної ради 20 лютого 2008 р. Глава держави запропонував встановити інститут народної законодавчої ініціативи для активнішого залучення громадян до прийняття найважливіших державних рішень. Але практично ці прагнення і дотепер не реалізовані.

Виходячи з позиції юридичної науки, законодавча ініціатива визначається як право внесення уповноваженими державними органами й особами законопроекту в законодавчу установу згідно з установленим порядком [12, 32].

У політичній науці законодавча ініціатива (франц. initiative - ініціатива від лат. initium - початок) визначається як внесення у парламент проектів законів суб'єктами права законодавчої ініціативи.

Згідно з Конституцією України, громадянське суспільство не визначено суб'єктом законодавчої ініціативи, що значно звужує його можливість брати участь у формуванні державної політики. В українському законодавстві не існує відповідних законодавчих актів, які б унормовували механізми впливу громадських об'єднань на законодавчий процес. Конституція та Закон України «Про громадські об'єднання» від 16 червня 1992 року обмежуються лише загальними орієнтирами участі в «політичній діяльності. У статтях 36 і 38 Основного Закону зазначено, що політичні партії, громадські організації та рухи через своїх представників, обраних до Рад, та в інших формах беруть участь у розробленні та здійсненні політики, в управлінні державними та громадськими справами». У ст. 20 Закону України «Про громадські об'єднання» говориться «Основними напрямками розвитку політичної системи є поступове розгортання демократії, дедалі ширша участь громадян в управлiннi справами держави..., підвищення активності громадських органiзацiй, постійне врахування громадської думки», а також, що «зареєстровані громадські об'єднання мають право брати участь у полiтичнiй дiяльностi, у виробленнi державної полiтики, у формуваннi органiв влади, мати своїх представникiв у їх складi, проводити масовi заходи» [3; 5].

Таким чином, сучасний розвиток громадянського суспільства вимагає вирішення питання про внесення доповнень у Конституцію та чинне законодавство щодо надання йому права законодавчої ініціативи. Воно вже стало реальним суб'єктом суспільно - політичного процесу. Так, станом на 1 січня 2008 року в Україні зареєстровано 54 862 громадських організацій та їх осередків - 54 862 (майже на 8 тис. більше, ніж два роки тому); релігійних організацій різного рівня - 20 595 (на 2 тис. більше, ніж у 2006 р.); профспілок та їхніх місцевих об'єднань -20 405 (на 4,8 тис. більше, ніж у 2006 р.); благодійних організацій - 10 988 (на 1,4 тис. більше, ніж у 2006 р.) [10, 110]. Сьогодні в країні діє 2 546 громадських організацій всеукраїнського рівня, серед яких близько 930 благодійних організацій 141 та політична партія [10]. Але при постійному зростанні кількості громадських організацій, за оцінками їх представників, громадяни практично залишаються відчуженими від процесу вироблення політики, здійснення ефективного державного управління та громадського контролю. За даними соціологічних досліджень Центру Разумкова, 80% громадян не відчувають себе господарями власної держави. Таке відчуття мають лише 11% громадян [11, 110].

Саме для того, щоб громадяни відчували реальну можливість впливати на діяльність органів влади, виникає необхідність у визнанні інститутів громадянського суспільства суб'єктами

законодавчої ініціативи. Після отримання цього права вони мають ініціювати в чинне законодавство низку питань щодо підвищення ефективності своєї діяльності в економічній, соціальній і духовній сферах життєдіяльності суспільства.

Важливим напрямом стратегії подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, на нашу думку, є також створення механізмів розподілу повноважень між політичними інститутами та громадянським суспільством.

Аналізуючи функції політичних інститутів та громадянського суспільства в Україні, слід зазначити, що переважну більшість функцій життєзабезпечення виконують політичні інститути. За відсутності достатнього рівня нормативно - правової бази інститути громадянського суспільства беруть на себе мізерну частку функцій суспільства. Вони наділені лише деякими важелями громадянської самоорганізації, механізмами просвітницької діяльності, отримання та відпрацювання грантових зобов'язань, благодійництвом тощо. Але суттєво це не додає їм суспільної ваги.

Сучасна держава виконує конкретні важливі функції. Це забезпечення безпеки та правопорядку, регулювання соціальних відносин і вирішення соціальних конфліктів, розподіл цінностей у суспільстві, захист національних інтересів та забезпечення національної безпеки тощо.

Головною метою функціонування сучасного громадянського суспільства є задоволення матеріальних і духовних потреб людини, створення умов для забезпечення її гідного життя та вільного розвитку. А держава за цих умов неминуче набуває рис соціальної держави, що свідчить про трансформування її владних функцій. Відповідно інститути громадянського суспільства можуть взяти на себе ряд важливих функцій політичних інститутів у різних сферах суспільного життя. Такими, безперечно, можуть бути функції соціального контролю по відношенню до політичних, економічних інститутів; комунікативна функція щодо інформування держави про конкретні інтереси громадян, задоволення яких можливе тільки силами останньої. Громадянське суспільство за допомогою своїх інститутів може виконувати стабілізаційну функцію; активно залучати громадянську ініціативу, позицію, найвищим проявом яких є досягнення високого рівня громадянської культури.

Стратегія подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства не буде дієвою без залучення громадянської культури, ініціативи та відповідальності всіх інститутів громадянського суспільства.

Проведення заходів із залучення громадськості до реалізації політики на національному рівні важливе у підвищенні ролі практики проведення парламентських, президентських виборів. Потрібно всіляко розвивати інститут громадських слухань за участю громадськості. На рівні центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій варто впровадити міністерські, відомчі, комітетські слухання, як того вимагають різноманітні громадські організації. На рівні місцевого самоврядування слід реалізувати механізми громадських слухань, обговорень, загальних зборів, місцевих ініціатив, референдумів, а також консультації, «круглі столи», семінари, прес - конференції, тренінги, рольові ігри тощо.

Сьогодні, на жаль, дуже рідко використовують такі механізми громадської участі. Належним чином не береться до уваги «Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики», затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 1378. Це пов'язано з неадекватним рівнем правової компетенції лідерів громадських організацій. Вони слабко використовують громадські слухання як інструмент впливу на прийняття політичних рішень. Певна динаміка спостерігається лише в столиці, де практика проведення громадських слухань поступово вкорінюється у відносинах між громадськістю й органами влади.

Для активізації участі громадян у роботі інститутів громадянського суспільства необхідно розвивати навички щодо залучення громадян до управління справами та участі громадськості в формуванні та реалізації політики, інноваційних форм участі на місцевому рівні. Найбільш ефективною формою розвитку навичок участі є проведення тренінгів для активістів громадських об'єднань, представників органів місцевого самоврядування, депутатів, які відповідають за зв'язки з громадськістю.

Велику послугу у підвищенні громадянської культури можуть надати телебачення та інші засоби масової інформації. До участі в телепередачах варто залучати громадських діячів, науковців, діячів культури, які незаангажовані політичними партіями. При цьому треба підвищувати й професіоналізм журналістів, що, безумовно, сприятиме піднесенню рівня громадянської культури, ініціативи та відповідальності.

Прикладами позитивної участі громадськості у вирішенні державних справ стає участь вітчизняних неурядових організації в антикорупційній діяльності. Основними її напрямами є проведення просвітницької роботи серед населення (81%), захист прав громадян (72%), представлення та захист громадських інтересів (69%), залучення громадян до участі у процесах прийняття політичних рішень (63%), аналіз законодавства та розробка рекомендацій щодо його вдосконалення (51%), моніторинг діяльності влади (48%). Разом з тим ефективність антикорупційних акцій, організованих суб'єктами громадянського суспільства в Україні, залишається на низькому рівні. Лише 11,4% респондентів підтвердили свою обізнаність у таких заходах. Серед головних перешкод, які ускладнюють ефективний вплив громадянського суспільства в означеній сфері, є недостатність матеріальних ресурсів (77% опитаних) і відсутність реакції, інколи й перешкоджання з боку влади (43%) [13, 36]. Ці перешкоди є визначальними не тільки у сфері боротьби з корупцією, а й загалом у підвищенні ефективності та дієздатності інститутів громадянського суспільства.

Таким чином, розроблення стратегії розвитку інститутів громадянського суспільства стає першорядним завданням політичної науки в процесі модернізації. Важливими аспектами формування такої стратегії ми вважаємо становлення інститутів громадянського суспільства як повноправних суб'єктів законодавчої ініціативи, удосконалення механізму розподілу повноважень між політичними інститутами та громадськістю, формування громадянської культури в суспільстві. Розв'язання цих проблем сприятиме успішній інституціоналізації громадянського суспільства.

На современном этапе политической модернизации в Украине возникает потребность

в дееспособных институтах гражданского общества, которые могут выступать

стабилизационным фактором политической системы. Сделана попытка на основе

 осуществленного анализа определить составляющие стратегии развития институтов гражданского общества.