Дипривований хронотоп як негативний чинник самореалізації особистості

        В статье идет речь о негативном влиянии пространственно - временных ограничений на развитие детей, лишенных семейного попечительства. Раскрыта психологическая специфика депривированного хронотопа как отрицательного фактора самореализации личности.

        Ключевые слова: депривация, депривированная личность, депривированный хронотоп, самореализация, самоактуализация.

         Speech goes in the article about negative influence of spatio-temporal limits on development of children, deprived domestic guardianship. The psychological specific of deprived is exposed chronotop as a brake factor of self-realization of personality.
         Key words: deprivation, deprived personality, deprived chronotop, self-realization, actualization.

         У складних реаліях активної трансформації освітнього простору нашої держави окремого наукового статусу набуває проблема онто - і соціогенезу депривованих дітей, які, переживаючи різновидові форми обмежень, відчувають своєрідну елімінованість із соціуму та мають цілу низку перепон для повномірної самореалізації у найтиповіших статусно - рольових формах життєдіяльності. Ми вважаємо, що потрібно вести мову про депривований хронотоп дітей, позбавлених сімейної турботи, зокрема вихованців інтернатних установ, оскільки просторові обмеження і зрушення часових параметрів самосприймання й самоосмислення негативно впливають на офіційний і неофіційний внутрішньогруповий статус та на реальне бачення ними свого актуального й перспективного життєвого шляху [1; 2; 3].

        Депривований хронотоп трактується нами як обмеження для дітей, позбавлених батьківської опіки, реальних можливостей для гармонійної просторово - часової самореалізації. Тобто постійне перебування в замкнутому ареалі існування (закритий простір інтернатної установи, сувора регламентованість пересування за її межами, «дозвільність» поведінки вихованців тощо) породжують блокований, обмежений топос (місцевість). Існує навіть феномен «загальної власності» (відсутність власного куточка, особистих речей, спільні іграшки тощо), внаслідок чого депривовані діти через тривале проживання на певній території закладу не розрізняють «своє - чуже». Феномен «загальної власності» блокує розвиток відчуття автономії, самості вихованців: загальними стають не тільки всі речі й місця всередині інтернату, але й будь-які події та людські стосунки. Відсутність власного куточка, речей, предметів, які належали б вихованцю особисто, з якими б він ідентифікувався, унеможливлюють його «внутрішню свободу», усвідомлення себе автономною особистістю і впливають на ставлення до інших як до таких, чию незалежність можна не поважати. Отже, цілком очевидним є факт постійної детермінації поведінки людини в умовах обмежень конкретними просторовими і територіальними умовами. Оскільки людина у процесі повсякденного буття потребує комфортного побутового життєіснування як на матеріальному, так і на духовному рівнях, то й переживання «своє - чуже» в неї починає належати до соціальних, філософських, естетичних переваг настільки, що навіть простір може ставати предметом відторгнення чи захисту. Звичайно, в умовах режиму депривації така проблематика в дітей лише загострюється, набуваючи амбівалентних поведінкових модальностей: від аутистичного збайдужіння до постійної агресивності, від пасивного конформізму до перманентних протестних поведінкових бунтів.

         Отож тривалість депривації є негативним чинником у соціо - психореабілітації дитини, і чим триваліший досвід депривації, тим складніша ресоціалізація. Слід відзначити дифузність, хаотизм і різнобій у сприйманні депривованими особами часу власного життя, що проявляється, насамперед, у переплетенні ретро - і перспективних векторів власної стратегії розвитку та в розбалансованих часових параметрах життєвих потенціалів і настановлень. Тривалий і комплексний характер процедури ресоціалізування як поступового повернення депривованого індивіда до аксіологічно - нормативного укладу соціального довкілля, звичайно ж, передбачає зміни не лише соціальної ситуації розвитку, але й зміщення його власного хронотопу. Темпоральність є потужною детермінацією базових конструктів самосвідомості депривованої людини, тому потрібно констатувати тісну залежність між тривалістю, часом і мірою позбавлення особистості від впливу депривованих умов і успішністю всього її подальшого становлення.

         Результати теоретичного аналізу проблеми.

         Про негативний і руйнівний вплив ранньої депривації на особистість, а, отже, і на її потенційні можливості щодо реадаптації в нуклеарне тло соціуму йдеться у низці досліджень, присвячених так званій «материнській депривації» [4; 6; 9]. Чітко зауважується головна тенденція, що окреслюється такою тезою - однакові за тривалістю факти депривування зміщуються в напрямку негативності значення і впливу на особистість дитини в залежності від міри своєї «ранньості». Тривала відсутність материнської турботи з плином часу призводить до серйозних форм порушення поведінки, неврозів, страху, фрустрації та інших сповільнюючих загальноособистісний розвиток психотичних станів. Bowlby J. Ще в 50-х роках ХХ століття він висловив аргументоване припущення, що темпоральні бар'єри як довгострокова розлука дитини з матір'ю чи з іншою особою, що займає її місце, у перші три-п'ять років життя призводить, як правило, до порушень психічного здоров'я дитини, залишаючи негативні наслідки, які можна постійно спостерігати у всьому подальшому її розвитку. Таким чином, у науково - психологічний обіг було введено поняття «сепарація» - як патогенної й винятково важливої обставини, що детермінує особистісне становлення упродовж усього часу життєіснування людини [9]. Особливості психічного розвитку депривованої дитини залежать від віку, в якому вона залишилася без матері. Тому значну роль у формуванні негативних рис характеру особистості дитини - сироти відіграє материнська депривація, коли дитина з певної причини позбавлена матері (батьків), обмежена чи обділена любов'ю й опікою з її боку. Для дітей, які залишилися без батьків відразу після народження, характерні невпевненість у своїх можливостях, здібностях, млявість прояву емоційних реакцій, невміння встановлювати нормальні відносини з іншими людьми, замкнутість тощо. Розвиток дітей, які були залишені матір'ю пізніше і усвідомили розлуку з нею, характеризується важкими емоційними переживаннями, зокрема почуттям занедбаності, знехтуваності, непотрібності, покинутості.

        У результаті ранньої й тривалої депривації навіть такі парціальні біологічні й психофізіологічні явища, як прямоходіння, розрізнення гарячої та холодної їжі, справляння фізіологічних потреб можуть нормативно не набуватися й суттєво відрізнятися від загальноприйнятих у людському суспільстві («синдром Мауґлі»). Соціальна дезадаптованість, поведінкові відхилення пояснюються інтелектуальними дисфункціями й супроводжуються тривалою сихічною інфантильністю, що є наслідком дії цілого комплексу типів депривації, пережита в ранньому дитинстві. Перебіг особистісного розвитку відбувається в таких випадках у вигляді збідненого життєвого тонусу, малоструктурованого й неадекватного адаптування до конвенційних норм моралі цивілізованого соціуму.

         Деприваційний негативний попередній досвід виховання в сім'ї з девіантними та зміщеними ціннісними орієнтаціями перешкоджає дитині у процесі творення власної Я - концепції. Зовсім не в кращому становищі знаходяться діти, які пізнали ранню закладову депривацію - аморфність і обділеність, незгрупованість і обмеженість їхнього ціннісноорієнтаційного простору мало сприяють успішній ресоціалізації. Пригнічення темпоральних аспектів минулого («важке дитинство»), незадоволення минулими базовими й інструментальними цінностями, теперішнє ненабуття деяких із них у зв'язку з трансформаційними й кризовими соціально - економічними умовами соціуму підвищують імовірність болісних і деструктивних розладів усієї ціннісно_оцінної системи особистості. Така особистісно_темпоральна розбалансованість неминуче збіднює семантику змістового наповнення стратегій і тактик реадаптації депривованої дитини, звужує шляхи і способи оптимізації системи її різнобічного повернення до конвенційно - нормативного укладу суспільства.

         Якісне насичення, багатство, адекватність і стабільність розвитку дитини навчально - виховного закладу закритого типу безпосередньо залежать від градуйованості темпоральної деприваційної шкали - пізніші форми мають полегшений, згладжений, малопомітніший вплив у порівнянні з гостротою ранніх форм депривації.

         У контексті вивчення особливостей інтеграції підлітків у нове соціокультурне середовище С. Мікаелі було вичленувало фактори, що утруднюють і полегшують процес адаптації та абсорбції дітей - емігрантів. Серед критеріїв успішної інтеграції в нове довкілля найважливішою змінною називається параметр часу, який, на думку дослідниці, має найсуттєвіший вплив на перебіг тісно пов'язаних когнітивних і емоційних процесів. Водночас стверджується, що за певних переваг незакінченої соціалізації підлітків, які можуть проявитися згодом (адже чим раніше відбувається культурний перехід, тим імовірніша максимальна укоріненість у приймаючу культуру), все ж фактор часу стає певним ускладненням на шляху продуктивної абсорбції. Головна причина полягає у перебуванні дітей - емігрантів на дуже складному популяційновіковому відтинку часу життя - підлітковості, тому на етапі адаптації природні труднощі підліткового віку посилюються і проявляються в ускладнених інтелектуально - емоційних станах та поведінкових відхиленнях [7].

         Темпоральні аспекти особистісного самовизначення ненецьких дітей розкриваються у дослідженні О. Лішина, Т. Бостанжієвої, І. Про - ворової, які відзначають, що ранній і тривалий відрив від сім'ї, від традиційного способу, темпу і ритму життя та культури породжує в депривованих підлітків школи - інтернату цілу низку проблем, які загострюють етносоціальну кризу народностей російської Півночі, й насамперед, особистісно - індивідувальний розвиток кожного вихованця. Діти оленеводів в умовах закладової депривації відчувають зміщення хронотопу, проявляють асинхронність мотиваційних профілів, що є свідченням підвищеної невротизації та загального соціально - психологічного дискомфорту [5].

        Темпоральними аспектами, тривалістю перебування в неоднозначному соціальному мікросередовищі, негативністю попереднього сімейного досвіду доцільно пояснити відхилення в особистісному розвитку підлітків і юнаків, що вживають алкоголь. Численні хиби й дефекти ранньої соціалізації дітей, негативна роль попереднього досвіду (наслідування девіантної чи делінквентної поведінки батьків, асоціальні впливи референтних груп, соціально - педагогічна занедбаність тощо), спричиняють значну особистісну дисгармонію в розвитку, що проявляється насамперед у вигляді депривованих домагань на соціальне визнання. Можуть вражатися всі змістові і структурно - функціональні рівні життєдіяльності підлітка, проявляючись в уатсайдерському статусі, хисткій самоакцептації, незадоволенні власною біографією, зовнішністю, іменем (віддається перевага псевдоніму, прізвиську). Соціальна мімікрія, пристосуванство, агресія, аутоагресія, слідування нормам неконвенційної моралі, сегрегація - лише короткий показниковий перелік біполярних якостей, властивих депривованим дітям, що перебувають у навчально - виховних закладах закритого типу. Тому важко не встановити чітку залежність розвитку самосвідомості вихованця від тривалості його деприваційного досвіду, що був наповнений несприятливим сімейним психологічним кліматом, залежністю від алкоголю і транквілізаторів, іншими девіантними особливостями.

        В умовах навчально - виховного закладу закритого типу, звичайно ж, відбувається деприваційна блокада багатьох параметрів, найтиповішим з яких є, власне, територія, наприклад, школи - інтернату, вихід за межі якої є регламентованим, дозвільним, зрештою, табуйованим. Територіально - локомоційні обмеження з боку адміністрації своєрідним чином деіндивідуалізують депривованих вихованців, нав'язуючи їм певні патерни поведінки, що досить часто суттєво віддалені від загальноприйнятих норм дитячої поведінки. С. Нартова - Бочавер, виділяючи основні виміри психологічного простору особистості, які відображають фізичні (територіальні й темпоральні), соціальні й духовні аспекти людського буття: фізичне тіло, територія, особисті речі, звички, друзі, зауважує, що найважливішим є не стільки «метраж» простору, скільки його суб'єктивна достатність для людини [8].

        Тривала соціальна депривація призводить до стійкої поведінкової агресивності, найтиповішим проявом якої виступає спонтанна агресія, що є наслідком ситуацій, які можуть бути узагальнені терміном «парадигма колонії». Суть полягає у сформуванні підлітками в умовах обмеженого ареалу діяльності й спілкування своєрідної соціальної групи з ієрархією домінантності. Різномодальне розшарування підлітків, маючи складні механізми й детермінанти, найчастіше проявляється якраз у формі спонтанної агресивної поведінки, однак, як згадувалося, протилежною реакцією може бути поведінка підлеглості, покори, пассивного уникнення. В залежності від особистісного статусу, ролі, місця в ієрархії взаємин, специфіки внутрішньогрупового фаворитизму, міри корпоративності такої групи особистісні параметри чи не кожного з її членів набувають полярних характеристик і забарвлень.

         У вихованців виправно - трудової колоні, багато з яких виховувалися з раннього віку в дитячих будинках і школах - інтернатах, аналіз свого минулого й теперішнього соціального «Я» набагато нижчий, бідніший і малоконструктивніший, ніж у ровесників з благополучних сімей. Незначна увага до власного соціального «Я» у процесі усвідомлення часу життя пояснюється, насамперед, особливостями, складнощами чи девіаціями пройденого життєвого шляху. У системі міжособових взаємин вихованці виправно - трудових колоній стабільно висувають на чільні позиції власне «Я», нібито відмежовуючись і захищаючись таким егоцентризмом. Водночас можливі й протилежні за модальністю психозахисні реакції, що знаходять своє вираження в аутистичності, замкнутості, знехтуваності, внутрішній самоізоляції або й аутоагресивності. На статево гомогенній (маскулінній) вибірці досліджуваних пенітенціарного закладу (n = 247 осіб) нами було марковано типологію статусної ієрархії, що позначалася такими субкультурними назвами: «шефи», «бугри», «старики»; 2) «козирі», «шустряки»; 3) «пацани», «рядові», «бійці»; 4) «щурі», «пацюки»; 5) «масті»; 6) «тварі», «козли»; 7) «чахани», «доходяги», «чахлики»; 8) «ображені», «покидьки», «кінчені». Ми констатували випадки переходу («переводу») з однієї страти в іншу, правда, на перших етапах адаптації до закладу новачки (з найкоротшим терміном тривалості деприваційного конкретно - закладового досвіду) здебільшого опинялися на нижчих щаблях неофіційної ієрархії та прагнули допомоги психолога, демонструючи доволі часто «вдавану ресоціалізаційну готовність».

        Маскуючись чи проявляючись найрізноманітнішими способами, агресія депривованих дітей, здебільшого, детермінується гіперпідлеглою позицією та офіційним/неофіційним статусом, які вони вимушені займати в «стратометричному кліматі» навчально - виховного закладу закритого типу. Накопичення соціальної й особистісної агресивності внаслідок тривалої депривації суттєво ускладнює соціально - психологічну реабілітацію особистості, руйнує просоціальні намагання й логотерапевтичні спроби формувати конструкти власної реадаптації.

         Калейдоскопізм індивідуального й соціального часу у життєвій легенді депривованої дитини, звуження її політропності, обмеження різнобічних і тісних зв'язків з навколишніми людьми, широким соціальним довкіллям позначаються на семантичному наповненні методів і технік ресоціалізації.

        Важливість окресленої проблеми спонукає до подальшого різновекторного науково - психологічного вивчення депривованої особистості, зокрема, у ракурсі здійснення кросс - культурних досліджень. Вважаємо, що застосування кроскультурної парадигматики забезпечує досить цілісне уявлення про основні концептуальні виміри проблеми депривації та ресоціалізації, а методи кросс - культурного дослідження відповідають підвищеним вимогам інформаційної оперативності психологів і соціальних педагогів у роботі з депривовании підлітками, які потребують ресоціалізаційного впливу. Актуальність проблематики спричинена нагальною потребою надання ефективної психологічної допомоги депривованим підліткам з урахуванням соціально- психологічних особливостей їхнього навчання і виховання у різнотипних освітніх системах і закладах. У ракурсі кросс - культурного порівняння доречно вести мову про різні умови особистісної екзистенції депривованих дітей економічного, матеріального, побутового та етноментального характеру. З метою встановлення основних інтегративних теоретико - емпіричних ліній ефективної ресоціалізації депривованих підлітків нами було проведено кросс - культурне дослідження за принципом міжетнічного регіонального порівняння (Україна - Польща - Німеччина; Галичина - Підкарпатське воєводство - Тюрінгія), в якому важливу роль відіграє чинник просторово - часових обмежень розвитку.

        Висновки. Депривований хронотоп як обмеження для дітей, позбавлених батьківської опіки, реальних можливостей для гармонійної просторово - часової самореалізації, виступає однією з найважливіших детермінант особистісного розвитку. Пролонгована депривація, заважаючи повноцінному особистісному адаптуванню та самоствердженню в умовах дитячого навчального закладу закритого типу, спонукає до ускладненого й нестабільного функціонування в соціумі. Загалом, слід відзначити, що депривація простору корелює з тривожністю, агресивністю і низькою самооцінкою, тобто, його цілісність і недоторканість можна розглядати як одну найважливіших умов душевного здоров'я і комфорту людини. Існують помітні гендерні відмінності психологічного простору, а також тісний зв'язок його депривованості суверенності з різними рисами людини й особливостями її самосвідомості. На наш погляд, проблема розвитку просторово - життєвих перспектив постає надзвичайно гостро для дітей, які виховуються в умовах депривації сімейної взаємодії насамперед тому, що закритий навчальний заклад відгороджує дитину від широких соціальних зв'язків з навколишнім світом, унеможливлює отримання емоційно - психологічної підтримки від близьких, рідних людей, стимулює відчуття самотності і знехтуваності та є основним гальмівним чинником повномірної самоактуалізації. Вважаємо, що просторово - часові параметри власного світосприймання і світоосвоєння депривованої особистості, перебуваючи в хаотичному дискурсі, потребують відлаштування й узгодження, а, отже, повинні бути піддані психореабілітаційному, ресоціалізаційному впливові.