Базові теоретичні підходи до поняття «електоральний простір» та його інтрепретації

         УДК 324

         У  статті досліджено теоретичне підґрунтя поняття "електоральний простір", наведені основні методологічні підходи  до вивчення електоральних процесів та електоральної поведінки. Автор, спираючись на розробки в межах електоральної географії та теорії електоральної поведінки, наводить власне визначення поняття "електоральний простір" та встановлює  методологічні переваги його наукового застосування.

          Ключові слова: електоральний простір, електоральна поведінка, електоральна географія, електоральні розмежування.

         В статье исследованы  теоретические основы  понятия "электоральное пространство", приведены основные методологические  подходы к изучению электоральных процессов и электорального поведения. Автор, опираясь на разработки в рамках электоральной географии и  теории электорального поведения, приводит собственное определение понятия «электоральное пространство» и устанавливает методологические преимущества его научного применения.

          Ключевые слова: электоральное пространство, электоральное поведение, электоральная географія,  электоральные размежевания.

           In article theoretical bases of concept "electoral area" are investigated, the basic methodological approaches are led to studying of electoral processes and electoral behaviour. The author, leaning against workings out within the limits of electoral geography and the theory of electoral behaviour, results own definition of concept «electoral area» and establishes methodological advantages of its scientific application.

           Key words: electoral area,  electoral behaviour,  electoral geography, electoral splits.

           Електоральний простір є об'єктом дослідження політологів, соціологів, географів і культурологів. У дослідженні закономірностей формування електорального простору покладені принципи й методи, вироблені в політичній науці та політичній електоральній географії. Поняття "електоральний простір" має два базових характеристик.  Електоральний простір є комплексом інтеракцій  елітарних та неелітарних груп в умовах політичного процесу та процесу формування органів влади. У той же час,  поняття "електоральний простір" може  розглядатися у географічно - просторовому контексті, що відображає регіональні відмінності й особливості у взаєминах учасників політичного процесу щодо формування легальних органів влади.

            Теоретичне  підґрунтя досліджень  електорального простору.

            Електоральна географія розвивається на Заході з початку ХХ століття, що пов'язано з розвитком екологічного  підходу А Зігфрида [1].  Предтеча електоральної географії,  екологічний підхід, виходила з того, що формування політичних поглядів населення визначається комплексом факторів, у т.ч. особливостями історичного, адміністративного, соціально-економічного формування держави, специфікою соціальної структури, впливом зовнішнього середовища. Відповідно до запропонованої французьким соціологом А. Зіфрідом аналітичної моделі (заснованої на аналізі електоральної статистики за тридцятирічний період), визначальними чинниками електоральної поведінки є: 1) характер ландшафту, 2) тип поселення, 3) відносини власності. Вони тісно пов'язані між собою та формують соціальну структуру й релігійний клімат, що безпосередньо впливає на голосування. Тобто,  соціальні фактори політичного та електорального процесів виводяться безпосередньо з географічних.

            Предметом дослідження електоральної географії є політіко-географічна диференціація території, просторові відмінності в політичних орієнтаціях населення. Головний метод електоральної географії - порівняльний аналіз результатів голосування в територіальному розрізі. Інші методи електоральної географії дозволяють досліджувати процеси політичного районоутворення, формування регіональних політичних культур і їх кордонів. Електоральна географія не лише аналізує поточні (на момент виборів) настрої виборців, але і розглядає весь спектр причин, що впливають на той або інший вибір населення. Серед об'єктивних чинників, що здійснюють вплив на результат виборів, виділяються соціальні характеристики суспільства: вікова структура населення, рівень життя, рівень безробіття, доля осіб з вищою освітою, регіональна політична культура та інші. В цілому, географічний підхід до електоральних процесів переважно має прикладний характер. Основна увага сконцентрувалась  на застосуванні статистичних методів дослідження узагальненних даних в прогностичних цілях.   

            Продовжувачем традиції екологічного підходу прийнято вважати французького політолога  Ф.Гогеля, який співвідносив соціальну структуру поселень  з політичною поведінкою [2]. Втім, вже в середині 50 -років XX ст. екологічний підхід у дослідженні електорального процесу активно критикується.  Якщо раніше об'єктом дослідження була територіальна одиниця, то після критичного переосмислення   таким об'єктом стала  соціальна група з її специфічними особливостями. Методи "екологічної школи" не виключались,  а доповнювались додатковими  методами. У цьому аспекті досить показовими є роботи М.Догана[3], присвяченні  дослідженню електоральної поведінки французьких робітників.  Доган запропонував "комбінований підхід" до аналізу електорату, якій передбачав синтез "екологічного підходу"  та даних  опитувань громадської думки. Зміст цього методу- у виділенні типічних з точки зору соціально-економічної структури зон (промислові, аграрні, змішані). На цю класифікацію накладається інша- за типом домінуючої в тій чи іншій зоні  системи політико-ідеологічних орієнтацій. У подальшому висувається гіпотеза про тенденції електоральної  поведінки соціальної групи, яка перевіряється даними опитувань громадської думки. Прикладом застосування такого методу можуть слугувати дослідження взаємозв'язку соціально-економічної структури та активності виборців. Важливою передумовою  таких досліджень є виявлення максимальної кількості факторів, які визначають політичну поведінку. Також принципово важливим є встановлення  взаємозв'язку між політикою й основними соціально-економічними структурами. 

            Теоретичне підґрунтя досліджень електорального простору  тісно пов'язане  з теоріями електоральної поведінки. У сучасній науковій літературі переважають три основні теорії електоральної поведінки: соціологічна, соціально-психологічна і раціонально-інструментальна. В межах т.зв. соціологічного підходу найважливішим чинником поведінки виборця визнається його приналежність до певної соціальної групи, солідарність з інтересами якої і відображає електоральний вибір. Значний внесок  у обґрунтування даного підходу внесли західні вчені С.Ліпсет і С.Роккан, які розрізняли  чотири типи розколів чи розходжень, що здійснюють,  на їх думку, істотний вплив на електоральну політику: між центром і периферією, державою і церквою,  містом і селом,  власниками та робітниками [4]. Мова йде про приєднання до думки більшості, до політичних преференцій референтної групи чи групи спільнот. Хоча даний підхід знайшов широке застосування в електоральних дослідженнях на Заході, втім він має обмежені можливості в прогнозуванні результатів виборів. Складність, зокрема, викликана тим, що в індустріально розвинених суспільствах характер соціальних конфліктів змінюється. Крім цього,  є  значні проблеми у  його застосуванні на прикладі трансформаційних суспільств. Зокрема, нідерландські соціологи Гісбертс та Ніюберта зробили наступний висновок  про  залежність між соціально-груповими відмінностями та партійними приналежностями: "У посткомуністичних країнах представники різних соціальних класів послідовно відрізняються своїми ставленнями до нерівності  доходів й соціальної захищеності, але навряд чи своїми електоральними  стратегіями. Через політичну нестабільність у нових демократіях Східної Європи громадяни різних соціальних груп та класів не можуть трансформувати свої політичні погляди у партійні ідентифікації "[5]

            У 60-х роках ХХ ст. на основі вивчення американської партійної системи була розроблена социально-психологічна  теорія електоральної поведінки. Основний внесок в створення цієї теорії належить групі дослідників під керівництвом Е.Кемпбелла [3] . Згідно цьому підходу, основою електоральної поведінки є потреба виборця виразити емоційну солідарність з політичною партією, іншими словами - партійна ідентифікація. Крім цього,  М.Дженнінге зазначає що, партійна ідентифікація формується ще в дитинстві, під впливом батьків майбутнього виборця [3]. Розвиваючи дану теорію,  можна прийти до висновку, що в основі голосування може бути емоційна прихильність не лише партії, але і широкому ідеологічному напрямку. "Ідеологічна  модель" електоральної поведінки заснована на ідеї про наявність у партій чи кандидатів - прихильників певної ідеології - стійкої соціальної бази.

            Масовий відхід виборців, що стався в  в 60-70-х роках ХХ ст., від традиційних партійних інститутів викликав хвилю критики в бік соціально-психологічної теорії теорії. Чинники ослаблення  партійної ідентифікації були вже детально досліджені західними вченими, але труднощі в поясненні динаміки електоральних  уподобань залишаються істотним недоліком социально-психологічної електоральної поведінки.

            Основу рационально-інструментальної теорії електоральної поведінки складає припущення про те, що виборцем рухають раціональні мотиви, засновані на прагматичному розрахунку. У електоральних дослідженнях раціональною вважається така поведінка, основу якої складає максимізація вигод та мінімізація зусиль на електоральний вибір. Основи інструментального підходу були закладені Й.Шумпетером в роботі "Капіталізм, соціалізм і демократія". На думку Шумпетера сфера електоральної політики подібна до ринку товарів і послуг, на якому політичні партії пропонують, а раціонально мислячі виборці вибирають політичні програми [6]. Значний вклад в розробку даної теорії був внесений Е.Даунсом в роботі "Економічна теорія демократії". Згідно Даунсу "кожен громадянин голосує за ту партію, яка, як він вірить, надасть йому більше вигод, чим будь-яка інша"[7]. Роблячи вибір, виборець орієнтується на найбільш загальні програмні установки партій, які сконценровані в їх ідеологіях. Згідно концепції "асиметричної" економічної поведінки виборці готові покарати правлячі сили за невдалу економічну політику, але не квапляться заохочувати уряд за успіхи. У сучасних версіях рационально-інструментальной теорії  вказується, що на виборців впливають не лише економічні умови, але і ідеологічні позиції партій, а також політичний контекст в цілому.  Істотним  недоліком раціонально-інструментальної теорії електоральної поведінки є необгрунтованість  пропонованих нею пояснень явки на вибори. Голосування нераціональне, оскільки "витрати", пов'язані з ним, не компенсуються отримуваними вигодами .

            В рамках інструментальної моделі також обговорюється вплив соціально-економічних проблем на електоральну поведінку. Дійсно, інструментальна поведінка за визначенням повинна грунтуватися на оцінках досягнень уряду у вирішенні окремих проблем. Проте питання про те, чи досить політично зацікавлені виборці, щоб приділяти увагу партійним позиціям по конкретним проблемам - залишається відкритим.

            Дослідниками було виявлено "егоцентричне" і "социотропне" голосування. У першому випадку виборці голосують, виходячи з їх власного економічного стану а в другому - на основі оцінки положення суспільства в цілому.            Також обговорювалося питання про те, що важливіше для виборця: ретроспективна оцінка результатів діяльності уряду або очікування досягнень в майбутньому. Перший тип голосування названий ретроспективним, а другий - перспективним.

            Електоральний простір як об'єкт  дослідження: географічний та поведінковий аспекти.

            Нерідко під електоральним простором розуміють конфігурацію політичних сил у виборчому процесі. Однак у ній немає власне просторової складової, немає атрибута протяжності. Як відзначає російський вчений Р. Туровський, поняття «електоральний простір» доцільно використовувати саме в географічному змісті, але водночас в жодному разі, не відриваючи його від політичної ситуації [1] .

            Однак у виборах беруть участь не території, а люди, і на це варто зважати. Не так уже й рідко в науковій літературі звертають увагу на те, що регіон, територія «голосує» у той чи інший спосіб.

            Р. Туровський виокремлює два виміри електорального простору: соціокультурний та регіональний. У соціокультурному вимірі виокремлюють дві його складові - соціальну й етнокультурну. Головний елемент електорального простору - територіальні співтовариства, під якими розуміють людей, що населяють територію.

            Як вважає  російський  дослідник М. Арбатська, поряд із просторовими ознаками поняття електоральний процес має також обов'язково враховувати характеристики процесу, тому що «сутнісна характеристика політики - не спокій, а рух, і в центрі уваги політичної науки перебуває політичний процес» [8] .

            На думку українського дослідника В. Березинського, термін «електоральний простір» описує стійкі взаємини виборців, які мають соціально-політичні позиції в електоральному процесі й у зв'язку з цим є постійно діючою, загальною умовою протікання електорального процесу [9]. Змістом електорального простору є різноманітні відносини між партіями (блоками партій) і соціальними групами, які пов'язані з виборами.

            Для уточнення понятійного статусу електорального простору пропонуються різні формулювання. Але з огляду на те, що електоральне є частиною політичного, а політичне - частиною загальної соціальної картини світу, то на перший план виходить структурно-просторова специфічність феномену. «Просторовість» полягає в тому, що реальний електоральний простір, на відміну від матеріальних предметів, що перебувають у ньому, має притаманні тільки йому властивості:

а) однорідність / неоднорідність;

б) ізотропність / анізотропність;

в) симетрію / асиметрію.

            На думку деяких авторів, для визначення цього поняття потрібно розглядати електоральні змагання як концентроване виявлення політичного ринку (за природою циклічного, дискретного, з обмеженою свободою конкуренції). У своєму найпростішому вигляді політичний ринок структурується навколо трьох елементів, що формують систему: виборців (відособлених або об'єднаних у певні структури), політиків (так званих незалежних або теж об'єднаних у блоки та союзи) і різних механізмів, що забезпечують взаємодію виборців і політиків. У системі цих механізмів найважливішу роль відіграють засоби масової інформації.

            Через призму категорії «політичний ринок» пропонує інтерпретувати поняття «електоральний простір» М. Богданова: функціонування ринку проявляється в тому, що в процесі електорального змагання (як концентрованого образу політичного ринку) відбувається свого роду зустріч пропозиції (набору політичних диспозицій й ідентичностей) і попиту (політичних настанов і переваг) [ 10]. Під час цієї зустрічі політичні актори (партії, кандидати та ін.) змушені орієнтуватися на попит шляхом активізації своїх диспозицій і демонстрації ідентичності, претендують на зайняття якихось позицій. Під час передвиборного змагання й особливо голосування відбувається свого роду «тестування» носіями попиту (виборцями) успішності претензій акторів. Загалом виграють ті політичні сили, чия демонстрація відповідності тієї або іншої позиції («відповідності обійманій посаді») виявилася найпереконливішою.

            Отже, електоральний простір можна представити як місце зустрічі попиту та пропозиції на політичному ринку, а його структуру - як упорядковану сукупність політичних позицій та ідентичностей акторів електорального змагання [10].

            З наявних у науковій літературі визначень поняття «електоральний простір» можна виокремити такі:

- система (структура) електоральних позицій і переваг;

- динамічний процес приведення у відповідність «політичних установок і орієнтацій виборців до запропонованих на їхній вибір позицій» учасників електорального змагання;

- концентроване вираження політичного ринку;

- структура очікувань виборців, яка реалізується в процесі виборів, та інші.

            Зазначені варіанти дають змогу дійти висновку про структурність і неодностайність електорального простору та стисло виражаються такими формулюваннями.

            «Електоральний простір" є:

а) відображенням політичного процесу, що характеризує локалізовані в соціальному й географічному просторі взаємини елітарних і неелітарних груп у період легального формування органів влади;

б) населеною територією, що має стало виражені регіональні (місцеві) відмінності й особливості у взаєминах учасників політичного процесу щодо формування легальних органів влади».

            В останньому визначенні беруться до уваги такі географічні особливості, як комплексність, територіальність і конкретність, які становлять суть поняття: зафіксовані в просторі електоральні події, їхня топологічна характеристика та реальний час для вирішального зіставлення політичних позицій еліти й електорату.

            Основою для структурування електорального простору є ситуація, коли між елітою й електоратом починається погодження умов, на основі яких формуються так звані комунікативні спільності, або електоральна база політичного угруповання (лідера), що дає можливість їй (йому) здобути перемогу в балотуванні й «змінити в потрібному напрямку... політичний баланс і зміст владних відносин» [9].

            Український дослідник В. Березинський вважає, що електоральний простір є інституційованою частиною комунікативного простору публічності: «Він виникає й існує як сукупність випадкових актів комунікацій, не пов'язаних із якимись нормами й обмеженнями. У просторово-тимчасовому континуумі соціуму такі поодинокі комунікативні імпульси складаються в певну, здатну до самоорганізації сукупність суб'єктів, що містять синергетичний початок, закладений у соціумі» [9].       

            На думку цього автора, електоральний простір має таку тривимірну структуру:

1) публічна боротьба партій (її кандидатів) за голоси виборців, що після закінчення виборів згасає;

2) постійна неформальна взаємодія партій з виборцями і під час виборів, і в проміжках між ними;

3) «дрейф» уподобань електорату від виборів до виборів.

            Зміст кожного з наведених рівнів електорального простору визначається трьома показниками: електоральна мобілізація - рівень готовності електорату брати участь у виборах; поляризація електорату - розмежування політичних преференцій; персоніфікація - орієнтація виборців на особистості політичних лідерів [9].

            Структура електорального простору формується під впливом сукупності різнорівневих структурувальних чинників. Виокремлюються «довгострокові» та «короткострокові» чинники.

            Короткострокові чинники («поточна проблематика», «брудні технології» тощо) досить часто є предметом аналізу суперечностей технологів та аналітиків. За всієї важливості такого аналізу для виявлення сталих елементів структури електорального простору аналіз короткострокових чинників є другорядним. Важливішим, на наш погляд, є дослідження довгострокових чинників.

            Особливості структури електорального простору, точніше однієї його складової, набору політичних позицій, а також сукупність потенційних можливостей політичних сил визначається декількома довгостроковими чинниками. Вони є різнохарактерними та різнорівневими за походженням, мірою впливу й сталості. Водночас їх поєднує довгостроковий характер впливу на структуру електорального простору.

            На формування цих чинників впливають передусім інституціональний дизайн і політичні традиції. Їхній взаємовплив формує такий набір чинників:

- електоральні правила гри (формальні та неформальні норми);

- система поділу влади (формальні рамки, їхнє реальне наповнення) й особливості розвитку інститутів політичного представництва;

- набори можливих стратегій політичних чинників;

- комплекс політичних настанов виборців і способи електорального поводження.

            Поряд з акторами виборчого процесу одночасно з розвитком демократичної електоральної системи залучаються й інші активні учасники - агенти електорального процесу.

            Як зазначає Н. Паніна, в раціональній моделі електоральної системи агенти електорального простору є необхідними елементами, які виконують конструктивні функції [12]. Призначенням агентів електорального процесу, з її точки зору, є здійснення продуктивної комунікації між електоратом і політиками. У рамках ідеальної раціональної моделі розвитку електоральної системи передбачається, що політикам необхідна об'єктивна інформація про соціально-психологічні особливості електорату (їхні інтереси, потреби, думки, ціннісні установки, особливості сприйняття політиків і політичних ситуацій), а електорату необхідно чітке подання про політичну позицію акторів і індивідуальні якості конкретних політиків для здійснення раціонального вибору. Прогресивна роль агентів у тому, що вони сприяють розвитку політичної комунікації (залученню й оволодінню знаннями з ряду наукових галузей, зокрема, соціології й психології; освоєнню й розвитку технологічних прийомів ефективної комунікації й т.д.)

            Серед агентів електорального процесу Н. Паніна пропонує виокремити такі основні соціальні категорії [12]:

1. Державні чиновники, які обіймають впливові посади в органах виконавчої влади. Цю групу можна розглядати як агента електорального процесу, позаяк тут присутній прагматичний інтерес. Тому що, незважаючи на те, що політичний успіх у структурах виконавчої влади досягається не перемогою на виборах, висуваннями й призначеннями, кожному окремо аж ніяк не байдужі конкретні результати виборів, бо від цього залежить, хто саме прийде до влади й одержить можливість призначення на посаду або відсторонення від неї.

2. Представники засобів масової інформації, журналісти (політичні оглядачі), які працюють у «електоральному полі» й опосередковують комунікацію головних акторів електорального процесу в пресі, теле- і радіоефірі.

3. Аналітики (політологи) й технологи, які виконують функції й аналітичного, і обслуговуючого характеру під час виборчих кампаній.

            На основі точок зору, викладених у науковій літературі, спробуємо уточнити визначення «електорального простору». Електоральний простір об'єднує в собі три базових компонента: 1) Географічно-просторовий компонент, який встановлює системні умови електорального процесів.2)Поведінковий компонент, який визначає індивідуальні та групові мотивації та  стримування  електорального вибору;3) Інтеракційний компонент, який визначає характер  взаємодії між суб'єктами  та агентами електоральних процесів.

            Географічно-просторовий компонент електорального простору є зовнішнім фактором по відношенню до суб'єктів взаємодії, впливає на   їх дії та  поведінку. Поведінковий компонент   електорального простору об'єднує в собі  індивідуальні та колективні мотивації до активності у виборчому процесі, синтезує соціальні, психологічні, економічні  та інші фактори.  Інтеракційний компонент електорального простору   визначає  зміст взаємодії  між суб'єктами електорального процесу  та встановлює систему обміну ресурсами між ними. Виходячи з вищезазначених компонентів,  електоральний простір можна визначити як  населена територія, яка характеризується політичними   відмінностями та особливостями в період виборчої кампанії, що виявляються в  результаті  взаємодії  суб'єктів та агентів електорального процесу.