Пріоритетні напрями і механізми взаємодії систем громадянського суспільства та органів державної влади в процесі формування етнонаціональної політики в Україні (2008–2009 рр.)

          Юлія Лихач, здобувач Інституту політичних і етнонаціональних

 

         Проаналізовано основні аспекти діяльності органів державної влади та громадянських інституцій, в яких у концентрованому вигляді відтворено процес вироблення і реалізації державної етнонаціональної політики у 2008-2009 рр., окреслено основні напрями діяльності органів влади, що дає можливість сформувати уявлення про поточну ситуацію в сфері державної етнополітики.
         Ключові слова: етнічні меншини, правовий статус етнічних меншин, етнонаціональна політика, права національних меншин, законодавство

 

        Проанализированы основные аспекты деятельности органов государственной власти и гражданских институтов, в которых в концентрированном виде воспроизведен процесс выработки и реализации государственной этнонациональной политики в 2008-2009 гг., очерчены основные направления деятельности органов власти, что дает возможность сформировать представление о текущей ситуации в сфере государственной этнополитики.
         Ключевые слова: этнические меньшинства, правовой статус этнических меньшинств, этнонациональная политика, права национальнх меньшинств, законодательство.

 

          The basic aspects of government and civil institutions, which in concentrated form creation, development and implementation of the ethnic policy in 2008-2009, outlined the main activities of government that allows forming a picture of the current situation in the state ethnic policy .
           Key words: nationality, ethnic minorities, legal status of ethnic minorities, ethnic policy, minority rights, Legislation.

 

          Постановка проблеми у загальному вигляді. Характеризуючи етнополітичну ситуацію в Україні, слід наголосити на принципово новій моделі міжнаціональних відносин, яка склалася в державі за роки незалежності. Наразі, моніторинг міжетнічної ситуації свідчить, що в нашій державі існує загалом безконфліктний, інтегративний тип розвитку міжнаціональної взаємодії, хоча ряд питань етнонаціональної сфери потребують вирішення.

         Аналіз останніх досліджень і публікацій. Аналізом діяльності органів державної влади, громадянських організацій та політичних партій у сфері етнонаціональної політики займаються ряд вітчизняних науковців, а саме: Ю. Тищенко, Г. Луцишин, А. Попок, А. Малюська та інші.
         Формулювання цілей статті. Проаналізувати основні аспекти діяльності органів державної влади громадських організацій та партій у 2008-2009р р., окреслити основні напрями діяльності органів влади, сформувати уявлення про поточну ситуацію в сфері державної етнополітики.
         Виклад основного матеріалу. Досвід майже двадцяти років існування суверенної України підтверджує, що наша держава - одна з небагатьох поліетнічних країн, в якій відсутні відкриті етнічні конфлікти. І ця позитивна тенденція досягнута завдяки виваженій і ефективній етнополітиці, в основі якої лежать міжнародні правові акти, ратифіковані Україною і її чинне законодавство. Варто зауважити, що основні документи у цій сфері були прийняті у 1990 х рр., коли після проголошення незалежності України розпочався процес формування її державної етнополітики, і тому вони містять у собі ряд суперечливих положень, які згодом спонукали етнічні меншини апелювати саме до них, вимагаючи задоволення своїх вимог з боку держави.
         Різні інститути державної влади та інші задіяні у формуванні етнополітики суб'єкти протягом розглядаємого періоду з 2008 р. по сьогоднішній день зробили відмінний по значущості і вагомості внесок у дану справу, або принаймні позиціонували себе як активні сторони в цьому процесі, що знайшло своє кількісне і якісне відображення.
         Зокрема, Президент України В.Ющенко неодноразово наголошував на пріоритетності питань, пов'язаних із забезпеченням прав національних меншин і збереженням культурної різноманітності. Він, як колишній член Комітету ВР України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, визнав повагу до національних меншин одним із ключових внутрішньополітичних пріоритетів держави, принаймні на час свого президентства.
          Так, на зустрічі з верховним комісаром Організації з безпеки та співробітницва Європи у справах національних меншин К. Воллєбеком, В. Ющенко відзначив високий рівень забезпечення прав національних меншин в Україні. Це, зокрема, підтвердили і результати спільного українсько-румунського моніторингу за участю експертів ОБСЄ. «Україна готова до розширення практики подібних моніторингів у співробітництві з іншими державами» - наголосив Президент. Водночас він привернув увагу верховного комісара до неналежного задоволення потреб українських громад у деяких державах-членах ОБСЄ та звернувся з проханням приділити цій проблемі більше уваги [6].
Питання етнонаціональної злагоди були у центрі уваги при зустрічі Президента з представниками польської громади у березні 2008 року. В. Ющенко зауважив: «Міжнаціональна злагода є пріоритетом внутрішньої політики нашої держави. Україна надає особливої уваги питанню розвитку міжетнічних відносин, адже становлення і розвиток української нації невідривно пов'язані з розвитком національних меншин».
          У квітні 2008 року Глава держави звернувся до Генерального прокурора України та міністра внутрішніх справ з проханням виробити ефективну програму протидії всім формам ксенофобії, расової і національної нетерпимості в Україні, а в системі СБУ були організаційно утворені відповідні підрозділи по боротьбі з такими проявами.
          Ющенко торкався етнонаціональних питань і під час щорічного звернення до народу України з нагоди незалежності в 2008 році, в якому він наголошував, що: «Ми свідомі своєї відповідальності за збереження культурної і етнічної мозаїки сучасного світу. Україна стала рідним домом для багатьох національних громад. Ми зробимо все, щоб у його стінах вони зберігали свою неповторну мовну і культурну спадщину. Для цього ми будемо використовувати європейські моделі підтримки національних меншин» [6].
В лютому 2009 року, при підведенні підсумків зустрічі з головою Ради національних товариств України Іллєю Левітасом, Глава держави дав доручення Кабміну і безпосередньо міністрові освіти та науки І.Вакарчуку опрацювати програми щодо підтримки культур національних меншин в Україні.
          Профільний Комітет ВРУ з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин під керівництвом представників Блоку Литвина І.Шарова і О.Зарубінського упродовж 2008-2009 рр. розглянув 32 проекти нормативно-правових актів. З них лише шість законопроектів і дві постанови безпосередньо стосувалися питання вдосконалення законодавства у сфері забезпечення прав національних меншин.
          Проаналізувавши діяльність народних депутатів і КМУ щодо законодавчих ініціатив у питаннях етнонаціональної політики ми отримали наступні результати:

         Проведений аналіз результатів свідчить, що протягом 2008-2009 рр. ВРУ було прийнято лише три закони, які регулюють відносини в етнонаціональній сфері:
        1. Закон № 2752 від 05.09.2008р. «Про внесення змін до Закону України "Про громадянство України" (щодо усунення колізій, які дозволяють подвійне громадянство);
         2. Закон № 2232 від 06.04.2009 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань міграції».
         3. Закон №2281-1 від «Про внесення змін до Кримінального кодексу України» (відносно відповідальності за злочини з мотивів расової, національної та релігійної нетерпимості) [5].
        Як видно з наведених даних, Верховною Радою України за два останніх роки не було зроблено відчутних кроків щодо вирішення проблем національних меншин.
         Не краща ситуація і у ВР АРК, де Постійною комісією з міжнаціональних відносин і проблем депортованих громадян, яку очолює Р. Ильясов, за два останні роки не було винесено на розгляд сесії жодного проекту постанов.
         Кабінет Міністрів України постановою № 171 від 12 березня 2008 року затвердив «Типове положення про управління відділ) у справах національностей та релігій обласної, відділ у справах національностей та релігій Севастопольської міської державної адміністрації»,тим самим розпочавши розбудову вертикально структури органів виконавчої влади у сфері етнонаціональної політики, однак на сьогодні відповідні підрозділи створені далеко не у всіх обласних державних адміністраціях, не говорячи вже про міські.
         В липні 2009 року Віце-прем'єр-міністр України у справах європейської та міжнародної інтеграції Г. Немиря провів зустріч з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин К. Воллєбеком. Cторони обговорили питання облаштування та інтеграції в суспільство АР Крим депортованих за національною ознакою меншин. Під час зустрічі було підняте питання захисту прав національних меншин в Україні на національному та міжнародно-правовому рівнях, зокрема, щодо гарантування права на використання ними рідної мови [4].
         У вересні 2009 року Кабмін ухвалив постанову в якій йдеться про про вживання тільки української мови в робочий час у державних школах. Але в навчальних закладах, де навчання відбувається мовою національних меншин, не заборонялося використання цих мов і в позаурочний час.
         Отже, Уряд Тимошенко закладає підвалини розвитку української мови, формуючи цілісний мовний простір у місцях, де формується нове покоління українців, - у школах. «Наше з вами завдання - об'єднатися заради наших цінностей, наших ідеалів, європейського вибору, заради збереження й примноження наших національних традицій. Під ці цінності будемо збирати країну», - вважає Юлія Тимошенко.
         Відбулися структурні реорганізації у Міністерстві освіти та науки, оскільки у листопаді 2008 року скасовано Відділ культури етносів України і української діаспори при Міністерстві освіти та науки, а у січні 2009 році запроваджене обов'язкове складання тестів на знання української мови та літератури при вступі на всі спеціальності вітчизняних вузів. Водночас, Міносвіти запровадило програму з оптимізації вивчення української мови в школах з навчанням мовами національних меншин [4].
          Державний комітет у справах національностей та релігій є центральним органом державної виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, на який покладено найбільший обсяг відповідальності за здійснення державної етнонаціональної політики. З 2007 по травень 2009 року його очолював О.Саган, а 13 травня 2009 р. розпорядженням Кабінету Міністрів України № 503-р від 13 травня 2009 р. на посаду Голови Держкомнацміграції призначено Ю. Решетнікова, який спеціалізується на тематиці міжконфесійних відносин, тому пріоритету в діяльності Комітету набула дана тематика.
         У 2008-2009 рр, за фінансової підтримки Комітету, відбулись близько 200 культурно-просвітницьких заходів, спрямованих на відродження, розвиток і збереження етнічної самобутності національних меншин, проведено ряд зустрічей з представниками громадських організацій національних меншин, більше 10 науково-практичних конференцій з даної проблематики [3].
       Державним комітетом за вказаний період було підготовлено 3 проекти законодавчих актів, а саме, «Концепції державної етнонаціональної політики України» (2008 р.), закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою», (2009 р.), Концепції Державної цільової програми облаштування депортованих та їх інтеграції в українське суспільство на період до 2015 року (2009 р.).
         Державним бюджетом України передбачено виділення коштів на розвиток культур та забезпечення захисту прав національних меншин України, зокрема:        

        Як бачимо, у 2009 році в рамках державного бюджету відбулося скорочення більш ніж у 100 разів фінансування двох бюджетних програм, що стосуються забезпечення прав національних меншин, що можливо зумовлено кризою в економіці, однак є в свою чергу кризогенним чинником в етнонаціональній сфері.
        Політичні партії заявили про своє відношення до вирішення етнічних питань напередодні президентських виборів. Як і слід було очікувати, основна увага в зазначеній сфері майже всіх рейтингових кандидатів на пост Президента України прикута до так званого „мовного питання" - перманентного на даний час знаряддя політичної боротьби, яке аж ніяк, на думку автора, не може сприяти ні розвитку української мови, ні нормалізації стосунків між носіями української та російської мов, не згадуючи вже про традицію передвиборного загострення мовно-політичного протистояння між політичними партіями країни.
         Так, зокрема, у своїй програмі „Україна - для людей" В.Янукович під гаслом „Дві мови - одна Україна!" виступає за надання російській мові статусу другої державної. Напередодні виборів В. Янукович стверджував, що вже незабаром регіонали включать до порядку денного ВР питання "одержавлення" російської мови.
         Заступник голови ПР Борис Колесніков заявив, що, не маючи 300 голосів у ВР, регіонали підготували закон про надання права обласним радам, за заявою батьків, давати дозвіл навчати дитину всім предметам російською мовою в будь-якій загальноосвітній школі з обов`язковим вивченням державної мови, а також вести судочинство двома мовами. Але у своєму зверненні до народу 10 лютого п.р. у зв'язку з оприлюдненням попередніх результатів виборів, пан Янукович вже не торкався мовного питання, що вказує в певній мірі на підрядний характер застосування етнонаціональної проблематики, який не поширюється на реальну перспективу втілення в рамках президентської програми [8].
         Приділив увагу етнонаціональній проблематиці В.Ющенко і у своїй передвиборній програмі «Вільна, справедлива та сильна Україна», висловивши переконання, що «ми утверджуємося як модерна європейська нація з унікальною історією та культурою», з врахуванням існуючого і підтримуємого державою етнокультурного розмаїття [7].
        Інший кандидат на посаду Президента України - лідер Комуністичної партії України П.Симоненко у разі власної перемоги на президентських виборах зобов'язувався вже у 2010 році провести всеукраїнський референдум щодо надання російській мові статусу державної при збереженні та зміцненні існуючого статусу української мови. Крім цього, програма П.Симоненка містить й положення стосовно необхідності надійного захисту культурно-мовних прав національних меншин.
        Статусом „офіційної" наділяє російську мову інший кандидат в президенти - І.Богословська. Так, у своїй програмі „Дорога правди. Робота, порядок, віра" вона декларує те, що: „Російська мова буде офіційною. Держава забезпечить право громадян користуватись російською мовою в освіті, культурі, медицині, спілкуванні з державними установами та інше. Нею можуть користуватися в будь-яких умовах всі, хто вважає це за потрібне. Решта мов національних меншин будуть захищені в Україні повною мірою та відповідно до Міжнародної „Хартії регіональних мов та мов національних меншин", ратифікованої Україною". Водночас слід зазначити, що положеннями передвиборної програми І.Богословської підкреслюється те, що державною мовою в Україні „є і буде українська як мова національного самовизначення" [2, с. 22 ].
        Дещо інша точка зору декларується у передвиборній програмі під назвою „Україна: проект розвитку" кандидата в президенти С.Тігіпка. „Я поверну російській мові статус мови міжнаціонального спілкування, - зазначає він у своїй програмі, продовжуючи, - вважаю, що питання про статус будь-якої регіональної мови мають самостійно вирішувати органи місцевого самоврядування". Підтримує С.Тігіпка у вказаному питанні й чинний Голова Верховної Ради України В.Литвин, положення програми якого „Час народу" містять зобов'язання врегулювати мовну ситуацію в Україні, наповнивши реальним змістом статус української мови як державної, визначивши засади функціонування російської мови як мови міжнаціонального спілкування в усіх сферах суспільного життя, а також забезпечивши можливість повноцінного застосування мов представників різних національностей у місцях їх компактного проживання [2, c.23].
          У свою чергу, відповідно до положень передвиборної програми під назвою „Новий курс" кандидата на посаду Президента України 2010 року А.Яценюка „гарантією існування та поступового розвитку української мови як єдиної державної має бути відсутність та неприпустимість будь-якої дискримінації російськомовних та іншомовних громадян України". Схожу позицію має й наступний кандидат на посаду Президента України - А.Гриценко. Відповідно до його програмних положень „державною мовою в Україні буде одна - українська. Та я зобов'яжу чиновника спілкуватися з людьми тією мовою, якою до нього звертаються". Яценюк висловлює переконаність у тому, що саме багатонаціональність та багатокультурність України є нашим найважливішим ресурсом, силою, а не вадою. Він гарантує відсутність дискримінації громадян за національною та конфесійною ознаками: „Будь-яким спробам такої дискримінації буде жорстко даватися відсіч на підставі закону".
         Передумовою виконання місії кандидата на посаду Президента України Ю.Тимошенко є насамперед піднесення духовності нації. У цьому контексті, в передвиборній програмі „Україна переможе. Україна - це ти!" Прем'єр-міністра України йдеться „про виховання твердої віри в Бога, духовну освіту дітей та молоді, надання рівного статусу духовній та світській освіті, відродження української мови та розвиток культури, відновлення національних світоглядних традицій і нашої правдивої національної історії" [2, с. 22].
         Найбільш радикальним у вказаному питанні є кандидат на посаду Президента України О.Тягнибок, положеннями передвиборної програми якого передбачається прийняття Закону України „Про захист української мови".
         Як бачимо, етнонаціональна риторика в діяльності політичних сил застосовується здебільшого ситуативно і має декларативний характер з метою забезпечення електоральної підтримки. Політики першого ешелону або не приділяють даному аспекту ніякої уваги, або обмежуються виключно мовною проблематикою, питаннями відродження і захисту інтересів титульної нації чи найбільшої нацменшини (російської), а з досягненням мети схильні одразу ж ухилятися від виконання передвиборчих обіцянок. Політики ж другого і третього ешелонів, більш глибоко торкнувшись національного питання, насправді не мають шансів на втілення декларуємих положень через власну політичну «легковагомість» та мінімальний вплив на владну політику.
          На сьогодні в Україні діє близько 1458 громадських товариств національних меншин, 44 з яких мають всеукраїнський статус (за даними Держкомнацміграції на 2009 рік).
         Протягом 2008-2009 років організаціями національних меншин за підтримки Держкомнацрелігій було проведено ряд проектів, спрямованих на підтримку та збереження культури, історії, національної ідентичності національних меншин. Однак, фінансування таких проектів з державного бюджету в 2009 році зменшилось понад в 100 разів, що суттєво вплинуло на етнокультурний розвиток національних громад.
         Громадські організації національних меншин мають свої консультативно-дорадчі, так звані Ради представників громадських організацій національних меншин, при Президенті України, Державному комітеті з питань національностей та релігій, обласних державних адміністраціях. Однак, практично вся робота Рад зводиться до моніторингу поточного становища національних меншин, аналізу законодавства у цій сфері, а також розробці пропозицій щодо їх поліпшення. Протягом вказаного періоду робота цих Рад не мала практичного втілення в законотворчій діяльності і носила скоріше дорадчий характер.
          Ще однією важливою проблемою для інституцій національних меншин є невирішеність питання з надання приміщень для діяльності їх організацій. Більше ніж третина організацій не має власних сайтів в мережі Інтернет, що суттєво знижує їх суспільну відкритість.
Один із лідерів етнонаціонального руху в Україні О. Фельдман слушно зауважує, що в умовах економічної кризи проблемам національних меншин, навпаки, має приділятися підвищена увага, щоб запобігти зростанню конфліктності в етнонаціональній сфері. «Інакше, через якийсь час, питаннями національних меншин вимушені будуть займатися не Держкомнацрелігій і Мінкульт, а вже СБУ і МВС», - зазначив він [3].
          Висновки. Як бачимо, 2008-2009 рр. не стали роками конструктивних зрушень у сфері державної етнонаціональної політики, а, скоріше, роками відкладання очікувань. Більше того, однією з точок фокусування політичної реклами під час президентських виборів знову стають спекуляції на питанні двомовності та реґіоналізму. В Україні; невирішеним залишається ряд питання:
          1. Відсутність координованої роботи у структурах державної влади, що займаються питаннями етнонаціональної політики.
         2. Держкомнацрелігій не має інструментів для практичної захисту прав меншин. Серед прав Держкомнацрелігій немає таких, які б дозволяли ефективно захищати права меншин і боротися з проявами дискримінації. Фактично єдиною активною реакцією на протиправні дії у відношенні осіб, що належать до національних меншин, може бути звернення до суду в інтересах таких осіб (або груп осіб).
        3. Відсутність чітких механізмів реалізації навіть зафіксованих у законодавстві прав національних меншин.
        4. Недосконалість системи функціонування громадських організацій національних меншин, відсутність регулятивних зв'язків як між самими організаціями, так між ними і державою.
         5. Недостатнє фінансування з боку держави заходів, що ініціюються організаціями національних меншин.
         6. Обмежений доступ до результатів діяльності у сфері культури та інформації етнічними мовами, підтвердженням чого є замалий обсяг радіо та телемовлення етнічними мовами та недостатня представленість організацій національних меншин в мережі Інтернет.
        Попри прагнення влади використовувати європейські моделі підтримки національних меншин і зберігати культурну різноманітність України, державна етнонаціональна політика знову стала заручницею недосконалості успадкованої тактично-орієнтованої системи державного управління, проте цього разу вже у суміші із надміру стратегічними підходами нової владної еліти [1]. І тому належна увага структур державного управління до всього спектру етнонаціональних відносин, а не тільки до його окремих елементів, є необхідною умовою інтегративного розвитку і політичної консолідації багатоетнічного українського соціуму.