Влада і духовність в умовах становлення суверенної Української держави

         Володимир  Пилипчук,  доктор  юридичних  наук,  професор, член-кореспондент Національної академії правових наук Україн

         УДК 316.75

         В статті розглядаються проблеми духовності та професіоналізму українських політиків і керівників усіх рівнів в умовах розбудови суверенної держави.

         Ключові слова: політична еліта, влада, духовність, професіоналізм.

        В статье рассматриваются проблемы духовности и профессионализма украинских политиков и руководителей всех уровней в условиях построения суверенного государства.

        Ключевые слова: политическая элита, власть, духовность, профессионализм.

        In article problems of spirituality and to professionalism of the Ukrainian politicians and heads of all levels in conditions of construction of the sovereign state are considered.

         Key words: political elite, authority, spirituality, professionalism.

         Історичний та політико-правовий аналіз становлення і розвитку незалежної України  свідчить про наявність низки системних проблем у сфері державотворення. Однією із основних залишається проблема жорсткого політичного протистояння протягом усього періоду існування суверенної Української держави, коли політичні сили та фінансово-промислові групи, що їх підтримують, задля отримання влади і досягнення власних вузькопартійних інтересів готові принести у жертву навіть державний суверенітет і добробут власного народу. За цих умов актуальною постає проблема духовності представників влади й опозиції (політиків та керівників усіх рівнів) в умовах розбудови суверенної держави.

          Досить влучні оцінки стосовно вказаної проблеми ще на початку 1990-х висловив М.Горинь [ 1 ]: «Перед лицем великої небезпеки, яка чатує на нас, ми повинні, мусимо подолати вади наших міжпартійних взаємин:

- крайню більшовицьку нетерпимість до політичних опонентів;

- моральний осуд опонентів тільки тому, що вони опоненти;

- монополію на патріотизм, на істину і єдино правильну тактику боротьби.

На таких принципах досягти згоди... практично неможливо. Нам слід виходити із засад плюралістичного суспільства, в якому багатопартійність є нормою, дискусія -  формою взаємин, національна єдність -  умовою існування держави, а толерантне ставлення до опонентів - ознакою морального здоров'я нації».

        У контексті зазначеного заслуговують на підтримку слова відомого українського письменника та громадського діяча Б.Олійника [ 2 ]: «...нині, коли ми відаємо, в яку безодню матеріального і духовного зубожіння нас кинули... як низько впала ціна людського життя і гідності, як цілеспрямовано нас ведуть на галери дикого капіталізму, як уперто підштовхують до протиприродної межі, за якою смертність перевищує народжуваність, тобто, до геноциду, коли заохочується зрадництво, відступництво і регентство як норма. Коли за вільноконвертовану валюту продається все - від національних святинь і рідної землі аж до честі і совісті, - то нині, коли ми все це знаємо..., нині се нам не проститься...Пробив роковий час, коли кожен зобов'язаний визначитись бути чи не бути».

         Український народ в ході президентських виборів 2004 і 2010 років  наочно продемонстрував усім політичним силам, що вже прийшов час змін і сферу політики та державного управління мають залишити ті, хто задля збагачення і «...задля власної кар'єри готовий принести в жертву усе -  честь, совість і власну душу» [ 3 ].

За цих умов актуальною постає проблема розвитку цивілізованих форм політичних дискусій на основі поваги до опонента, відмови від застосування т.зв. «чорних політтехнологій», спрямованих на взаємне «політичне знищення» представників влади й опозиції, підвищення професійності та рівня відповідальності політиків і державних діячів, а також беззаперечного визнання ними пріоритету національних інтересів і національної безпеки та беззастережного об'єднання усіх політичних сил задля вирішення загальнонаціональних проблем.

Розв'язання усього комплексу зазначених та інших проблем видається неможливим без підвищення рівня духовності й професіоналізму українських політиків та керівників усіх рівнів.

Що ж означає поняття «духовність»? За висновками І.В.Бичко [ 4 ] «духовність індивіда являє собою складний комплекс якостей людини, що формуються власними зусиллями, включаючи в себе не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання тощо». 

Духовність знаходить своє вираження у виробничій і політичній діяльності, створенні матеріальних і духовних цінностей, ставленні до інших людей. Саме тому суспільне життя в усьому своєму обсязі є за суттю духовним.

В історії соціальної філософії вирізняються два напрями в розумінні духовних цінностей.

            Перший пов'язує цінності з вітальними потребами людей, інтерпретує цінності як те, що має значущість для їх життєвого інтересу, що врешті решт слугує задоволенню їх потреб.

           Другий напрям розглядає цінність як надвітальне утворення, як повний Абсолют, що є найвищим виміром людської духовності й орієнтиром буттєвості духу, ствердженням всезагального в індивіді, піднесенням над суто вітальним інтересом.

За нашими оцінками, саме носії другої групи цінностей мають бути партійними лідерами і займати керівні посади, зокрема, державного рівня.

            При цьому, політики та керівники державних органів мають обов'язково співвідносити свої рішення й дії з духовними особливостями українського народу, до основних з яких вчені відносять [ 5 ]:

- емоційно-шанобливе ставлення до землі та природи, надзвичайна працездатність українського народу;

- індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної влади;

- гостро-емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, поетичне, лірично-пісенне сприйняття природного та соціального оточення, пріоритет «серця» над «головою».

           Враховуючи національний склад українського народу (за результатами перепису населення 2002 року чисельність українців становить 77,8%, росіян - 17,3%, решта - інші національності) цікавими є порівняння української та російської ментальності, проведені М.І. Костомаровим. За його оцінками, до основних відмінностей українського і російського менталітетів, які остаточно сформувалася ще у ХІІ столітті, слід віднести такі [ 6 ]:

1) у росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою Людиною. Українець вище цінує окрему Людину ніж загал;

2) росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. В Україні люди звикли з давніх часів чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями;

3) росіяни - переважно народ «матеріальний», українці прагнуть «одухотворити увесь світ»;

4) росіянин не любить природу, українець - навпаки емоційно-шанобливо сприймає природу та любить її;

5) в суспільному житті росіян ціле панує над одиницею, загальне над окремою Людиною, яка є цілком придавленною, пригніченою.      Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців - добровільна спілка, «федерація».  

Ще у середині ХІХ століття щодо вищих посадовців М.І. Костомаров писав про необхідність всенародного обрання депутатів та урядовців «...не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщеності» [ 7 ].

Тобто, усі політики та керівники мають відповідати певним кваліфікаційним вимогам і ментальним потребам Українського народу. Насамперед, це стосується додержання прав і свобод громадян, недопущення авторитаризму у сфері державного правління та розвитку духовних цінностей.

           Крім цього, актуальними залишаються висновки, що «...сила керівника полягає в здібності використовувати творчі сили інших, бути лідером. Вміння бути лідером у першу чергу вимагає уміння поважати право інших щодо прийняття рішень, а це означає передачу частини повноважень на той рівень, де приймаються найбільш ефективні рішення» [ 8 ].

Загалом, проблема визначення кваліфікаційних вимог до претендентів на владу існує вже не одне століття. Але в умовах глобальних трансформаційних змін ця проблема стрімко актуалізується, оскільки динаміка цих змін потребує від національних еліт глибокого розуміння взаємозалежності кожного суспільства і держави, їх вразливості від сучасних викликів і загроз та гострої потреби спільного пошуку ефективних шляхів розв'язання глобальних і національних проблем.

У контексті зазначеного однією із ключових для України залишається проблема розмежування влади та бізнесу. 2004 року вона набула форми одного із головних (не реалізованих) лозунгів «помаранчевої революції», тому варто розглянути це питання більш предметно.

За оцінками багатьох експертів та вчених, що знаходять підтримку серед широкого загалу громадян України, наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття в умовах побудови т.зв. «дикого капіталізму» відбулися певні деформації, коли не духовно розвинені та професійно підготовлені люди отримують визнання і реальну владу, а ті, що володіють значними фінансовими і матеріальними ресурсами. Вони ж при вирішенні власних проблем досить часто заохочують поширення корупції в органах виконавчої, законодавчої і судової влади. При цьому, внаслідок поширення корупційних проявів серед значної кількості державних службовців відбувається деморалізація і розпад вказаних органів, а широкі кола населення втрачають віру в соціальну справедливість, захищеність своїх прав і свобод.

Як свідчить аналіз, для попередження вказаного перебігу подій вкрай важливо змінити основні орієнтири діючої в Україні та багатьох інших державах світу моделі ринкових відносин і ввести ряд обмежень стосовно тих, хто намагається опиратися у відносинах із оточуючими на т.зв. «силу грошей». Насамперед, це стосується національних і транснаціональних корпорацій.

            Як приклад, протягом 1980-х років «із 500 найбільших американських корпорацій стосовно 115 були зафіксовані такі злочинні дії як роздача хабарів». Зокрема, «...загальна сума хабарів, виплачених іноземним «клієнтам» концерном «Боїнг» становила 33 млн. доларів» [ 9 ]. Відповідна статистика щодо України потребує додаткового опрацювання.

В сучасних умовах певні кроки, спрямовані на подолання корупції, спричиненої застосуванням «сили грошей», вже здійснено на рівні міжнародного права і національного законодавства. Зокрема, в Україні 2010 року починає діяти низка нових законодавчих актів у цій сфері.

Водночас, головне завдання нині полягає в тому, щоб не допустити формування сталої громадської думки про те, що гроші вирішують усе, оскільки поширення таких поглядів, як свідчить негативний досвід деяких інших країн, може призвести до деградації суспільства і держави.

            Наочними у контексті зазначеного є оцінки Мічиганського університету США [ 10 ]: «Багато людей вважають, що коли у них буде більше грошей, їх життя стане більш щасливим. Результати проведеного дослідження серед осіб з різним рівнем достатку свідчать, що додаткові грошові кошти не є панацеєю від усіх життєвих труднощів, а в головних сферах життя є взагалі неефективними».

           За цих умов визнається неефективною і т.зв. «політика споживацтва», що активно реалізовувалась транснаціональними корпораціями наприкінці ХХ ­- на початку ХХІ століття, а також заслуговують на підтримку висновки  [ 11 ], що «поширення споживацтва спустошує людину... і не приносить їй щастя».

З огляду на викладене актуальними є пропозиції щодо посилення юридичної відповідальності осіб, які намагаються застосовувати корупційні механізми і т.зв. «силу грошей» задля вирішення власних чи корпоративних інтересів, зокрема, шляхом обмеження їх права власності (конфіскації, штрафи та ін.) чи заборони займати керівні посади, у державних і недержавних (політичних чи громадських) структурах.

В основу зазначеного має бути покладений конституційний принцип рівності прав і свобод людини і громадянина та рівності обов'язків усіх громадян перед законом.

            Іншою актуальною проблемою стану духовності й культури наших політиків є спосіб передачі влади від однієї політичної сили до іншої. З цього приводу слушно зауважував Б.Олійник, що «...неспроможні на владному терені мають спокійно взятися до справ, співмірних їхнім реальним здібностям. Своє слово з цього приводу має сказати народ України, всі виборці. Але борони боже зводити рахунки - в цьому випадку ми ніколи не збудуємо правової держави» [ 12 ]. 

            У контексті зазначеного заслуговують на підтримку й оцінки відомого іноземного державного діяча Лі Куан Ю (з 1959 по 1990 роки він незмінно обирався Прем'єр-Міністром Сингапуру. Під його керівництвом ця держава здобула незалежність та перетворилася із відсталої колонії в одну із найбільш розвинених країн світу, у якій чітко додержувались принципи духовності та професійності при відборі керівних кадрів. - Авт.).  Зокрема, він зазначав [ 13 ]: «...свобода може існувати лише в державі, в якій існує порядок, а не там, де панує анархія та постійна боротьба в суспільстві... Демократія працює лише у випадку, коли люди володіють культурою, яка грунтується на терпимості та прилаштуванні людей один до одного, що дозволяє меншості визнавати право більшості вести справи по-своєму до чергових виборів, терпляче й мирно очікуючи своєї черги очолити уряд у разі підтримки більшості виборців».      

Тобто, усі політичні сили мають чітко усвідомити, що єдиним джерелом влади є народ і що після правомірного обрання більшістю виборців тої чи іншої політичної сили меншість повинна визнати та підкоритися цьому вибору (до наступних виборів). Будь-яке ігнорування чи неправомірна відмова визнати результати виборів є свідченням неповаги до власного народу та низького рівня духовності й політичної культури лідерів відповідних політичних сил.

Завершуючи аналіз проблеми духовності й політичної культури представників влади в умовах розбудови суверенної держави слід зауважити, що можна на високому професійному рівні здійснювати унікальні реформи, але кінцевий результат визначатимуть не вони, а люди, обрані чи призначені до важелів влади.

В сучасній Україні поряд з багатьма позитивними зрушеннями і напрацюваннями, на жаль, мають місце суттєві проблеми серед політичної еліти та керівництва органів влади. У політиці сьогодення, як і багато століть тому, досить часто ті чи інші рішення й події визначаються не порядністю, не рівнем професійної підготовки чи духовності людини, а жадобою до влади і багатства. У той же час, саме владою і багатством згідно з древньою мудрістю перевіряються усі політики та керівники. Вони або проходять ці випробування або ні.

Нині постійні «політичні бійки», розборки та відверта торгівля національними інтересами наносять непоправні збитки громадянам, суспільству і державі. Вказане питання вже турбує не лише експертів і вчених, але й широкі верстви населення, яке завершує перетворення із вихованого століттями покірного знаряддя в руках правителів у свідому силу - основу майбутнього українського громадянського суспільства.

За цих умов прийшов час змінити вимоги до політиків та керівників усіх рівнів, запровадивши стосовно них такі основні принципи:

- рівність усіх перед законом;

- вища посада дає не більші блага, а більшу відповідальність;

- високий рівень духовності та професійної підготовки - головна передумова обрання чи призначення на керівну посаду.

Викладені вимоги - не ідеалізм, а жорстка необхідність сьогодення, одна з умов подальшого розвитку України. Сучасні досягнення психологічних, медичних та інших галузей науки дають змогу на високому і достовірному рівні оцінювати потенційні можливості та здібності кожного кандидата в депутати чи кандидата на керівну посаду. За нашими оцінками, політичним партіям слід було б взяти це до відома.

У порядку порівняння зауважимо, що психологічне і медичне тестування обов'язково проходять усі абітурієнти, які вступають на навчання у військові, спеціальні та вищі юридичні навчальні заклади, де готують фахівців для суб'єктів сектору безпеки (військових формувань, правоохоронних органів та інших державних органів зі спеціальним статусом). Водночас, на майбутніх народних депутатів, політичну еліту і державних діячів, які несуть набагато більшу відповідальність перед суспільством і державою, зазначені вимоги не поширюються.

Як наслідок, відсутність системи партійного відбору та вивчення потенційних здібностей, професійних і моральних якостей кандидатів у народні депутати й на керівні посади, вважаємо, є однією із причин низки публічних скандалів, пов'язаних з аморальними чи протиправними діями представників політичних сил та органів влади протягом останніх років.

Загалом, розгляд проблеми духовності та професіоналізму політиків та керівників усіх рівнів  в умовах розбудови суверенної Української держави слід підсумувати такими основними висновками і пропозиціями:

1) в сучасних умовах актуальною постає проблема розвитку (на основі підвищення рівня духовності та професіоналізму українських політиків і керівників усіх рівнів) цивілізованих форм політичних дискусій, поваги до опонента, відмови від застосування т.зв. «чорних політтехнологій», забезпечення визнання результатів виборів та демократичної передачі влади від однієї політичної сили до іншої, підвищення особистої відповідальності політиків і державних діячів, беззаперечного визнання пріоритету національних інтересів і національної безпеки та об'єднання усіх політичних сил задля їх захисту;

2) усі політики мають звіряти свої дії з духовними особливостями і потребами Українського народу (любов до землі та природи, надзвичайна працездатність; індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, поваги до окремішнього індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму й абсолютної влади; гостро-емоційне переживання сьогоденності життя, життєлюбність, пріоритет «серця» над «головою» тощо). Насамперед, це стосується додержання прав і свобод громадян, недопущення авторитаризму у сфері державного правління, розвитку духовних цінностей.

3) потребує дослідження проблема визначення кваліфікаційних вимог до політиків і претендентів на керівні посади, розмежування влади й бізнесу, а також запобігання використання т.зв. «сили грошей», як одного із ключових чинників зростання політичної корупції та інших корупційних проявів. При цьому, необхідно не допустити формування сталої громадської думки про те, що гроші вирішують усе та вивчити шляхи посилення юридичної відповідальності осіб, які намагаються застосовувати корупційні механізми і т.зв. «силу грошей» при вирішенні тих чи інших питань;

4) вважається за необхідне опрацювати питання щодо оптимізації системи партійного відбору, вивчення потенційних здібностей, професійних та моральних якостей кандидатів у народні депутати й на керівні посади. Забезпечити запровадження стосовно політиків та керівників усіх рівнів таких основних принципів: а) рівність усіх перед законом; б) вища посада дає не більші блага, а більшу відповідальність; в) високий рівень духовності та професійної підготовки - головна передумова обрання чи призначення на керівну посаду.