Субсидіарність як ієрархія рівнів громадянської залученості

       У статті досліджується феномен нетериторіальної (горизонтальної) субсидіарності з точки зору її відповідності концепції громадянського суспільства. На основі виявлених спільних рис між цими ідеями, а також з урахуванням просторового критерію, субсидіарність представлена як шестирівнева ієрархія рівнів громадянської залученості, де кожному рівню відповідає певна спільнота та набір форм громадянської активності.
           Ключові слова: субсидіарність, громадянське суспільство, суспільна ієрархія, громадянська залученість.

      В статье исследуется феномен нетерриториальной (горизонтальной) субсидиарности с точки зрения ее соответствия концепции гражданского общества. На основе общих черт между этими идеями, а также с учетом пространственного критерия, субсидиарнисть представлена как шестиуровневая иерархия уровней гражданской вовлеченности, где каждому уровню отвечает определенное сообщество и набор форм гражданской активности.
        Ключевые слова: субсидиарность, гражданское общество, социальная иерархия, гражданская вовлеченность.

         The article deals with the phenomenon of non-territorial (horizontal) subsidiarity with relation to its accordance with conception of civil society. On the basis of common features of these ideas, and also taking into account a spatial criterion, subsidiarity is presented as a six-level hierarchy of civil involvement, where every level is corresponded with a certain association and set of forms of civil activity.
         Key words: subsidiarity, civil society, social hierarchy, civil involvement.

        Принцип субсидіарності потрапив в коло актуальних питань сьогодення завдяки дискусіям, що розгортаються в Європі навколо майбутнього Європейського Союзу. Дискусії про субсидіарность як принцип розподілу повноважень між різними рівнями прийняття рішень підживлюють науковий інтерес к теоретичним основам даної доктрини та різним сферам застосування принципу. У працях італійської дослідниці Ш. Миллон-Дельсоль, німецького політичного філософа Г. Отфріда, японського фахівця у галузі європейської інтеграції К. Ендо, російського політолога С. Большаков, які детально досліджували історію розвитку відповідної ідеї, принцип субсидіарності розглядається не тільки як політичний, але й як етичний та соціальний принцип, який пояснює смисл будь-яких суспільних відносин. Саме в такому аспекті розглядатиметься принцип субсидіарність у межах даної публікації, яка націлена на пошук спільних рис принципу субсидіарності та досить популярної в наш час ідеї громадянського суспільства, яка претендує на утвердження вищої якості суспільних відносин. На основі порівняльного аналізу цих ідей, здійснимо спробу представити субсидіарність як ієрархію рівнів громадянської залученості.
        Передусім зазначимо, що найбільш розповсюдженим у сучасному політичному дискурсі розуміння субсидіарності як принципу, який вимагає прийняття або принаймні реалізації рішення на якомога наближеному до громадянина рівні. Він обґрунтовує пріоритет прав та інтересів особи перед правами та інтересами будь-якої спільноти, пріоритет меншої (раніше утвореної) суспільної одиниці порівняно з більшою одиницею (або одиницею вищого рівня). Відповідно субсидіарна ідея полягає у побудові суспільних відносин з низу: від індивіду до сім'ї, місцевих спільнот та більш великих груп. Саме таким чином уявляв суспільну організації засновник концепції субсидіарно структурованого суспільства середньовічний філософ держави Й. Альтузіус, хоча про розвиток складних систем із простих, принципи ієрархічності та функціональної доповнюваності розмірковували ще Платон і Аристотель. Зокрема, останній суспільну ієрархію уявляв у такому вигляді: політична істота - політична сім'я - політична община - держава [1, с. 6-7]. Альтузіус розвинув цю ідею своїми уявленнями про суспільний устрій як сукупність різнорівневих консоціацій від сім'ї, коледжів, станів, корпорацій, міст і провінцій до держави, де організованість кожного наступного рівня відбувається субсидіарно, тобто доповнюючи [2, c. 128]. А ще пізніше відомий анархіст П. Прудон запропонував модель багаторівневого суспільства, яке починається з людини й «поверхами» якого є сім'ї, групи, економічні об'єднання, місцеві співтовариства й далі - аж до всеосяжної транснаціональної федерації (або конфедерації конфедерацій) [цит. за 3].
       Усі ці мислителі, які заклали у своїх працях теоретичні основи доктрини субсидіарності, до суспільної ієрархії відносили різні за походженням та призначенням спільноти. Натомість об'єктом уваги Католицької соціальної доктрини, якій належить офіційне формулювання принципу субсидіарності, виступали передусім природні групи - церква, професійна група, сім'я, які є не територіальними за своєю природою. Тому, зазначає К. Ендо, принцип субсидіарності був проголошений церквою заради захисту нетериторіальних асоціацій [4], а пізніше під впливом ідеї європейського федералізму він став використовуватись для розподілу повноважень територіальних спільнот. Слід акцентувати увагу на тому, що саме з появою католицьких трактувань субсидіарності відбувається концептуальне розрізнення на територіальну та нетериторіальну, або вертикальну та горизонтальну субсидіарність. Хоча останні формулювання більш вживані, К. Ендо, вказує на те, що перші більш вдалі, оскільки майже усі типи субсидіарності можуть бути кваліфіковані як вертикальні [4].
        Таким чином, в контексті поставлених завдань нас цікавить передусім нетериторіальна (горизонтальна) субсидіарність, яка вимагає автономії особи та природних суспільних об'єднань. Досить вдало цей аспект субсидіарності висвітлено О. Батановим у відповідній статті Політологічного енциклопедичного словника. Субсидіарність у суспільних відносинах, зазначає він, «виходить від конкретного індивіда, тобто індивіда, що бере участь у системі різних спільнот, поза якими він має можливість реалізовуватися як особистість. Спільноти (соціальні групи або інституції), членом яким є індивід, можуть мати будь-яку природу: сім'я, територіальна громада, об'єднання, асоціація, нація, національність, громадянське суспільство, трудовий колектив, підприємство, тобто все те, в рамках чого людина реалізує себе як особистість. Незважаючи на те, що у суспільстві існує певна ієрархія спільнот (інституцій), кожна людина оцінює значущість кожної із них відповідно до власної шкали цінностей, на основі якої вона будує власну ієрархію названих спільнот (інституцій). Виходячи з цього, у найзагальнішому вигляді принцип субсидіарності зводиться до того, що спільноти є субсидіарними (додатковими) до особи, або інакше не особа існує для спільноти, а різного роду спільноти утворюються для реалізації її інтересів» [5, с. 642].
         У наведеній цитаті субсидіарність трактується у дусі традиції, закладеної соціальною Католицькою доктриною, яка виходить з того, що саме людська особистість «є та має залишатися принципом, суб'єктом та ціллю усіх соціальних структур» [6, ст. 1892], адже її гідність «укорінена в створенні її за образом та подібністю Господа» [6, ст. 1700]. Утверджуючи пріоритет прав та інтересів особи, доктрина субсидіарності услід за католицьким соціальним вченням та християнством загалом не позбавляє її широкого кола соціальних обов'язків. Адже з християнської точки зору повна реалізація людської гідності можлива лише у взаємодії з іншими людьми. Інтерпретуючи папські послання К. Ендо зазначає: «лише в процесі пошуку своєї власної ролі, прийняття рішень та дії через різноманітні види контактів з іншими людьми можна розвивати свої потенціали, що вказує на повну реалізацію своєї гідності» [4].
         Ідея субсидіарності виходить з того, що вищі суспільні одиниці не мають права посягати на свободу та відповідальність нижчих суспільних утворень. При цьому вони мають надавати підтримку щоразу, коли приватної ініціативи недостатньо для досягнення цілей, необхідних для підтримки людської гідності. Цю підтримку вони повинні здійснювати такими способами, які сприяють розвитку природного потенціалу людини, оскільки суспільство існує для людини, реалізації її гідності. Цей аспект субсидіарності, якій закликає до допомоги та самодопомоги, не завжди ураховується у сучасних трактуваннях субсидіарності, про що свідчить наведене вище енциклопедичне пояснення даного принципу.
         Саме католицька соціальна доктрина, яка принцип субсидіарності пов'язує передусім із гармонізацією інтересів приватної і суспільної сфер життя, людини і суспільства, суспільства і держави, послідовно розвиває як негативний, так й позитивний аспект субсидіарності. Перший захищає автономію особи та нижчих суспільних одиниць від втручання вищих у їх справи, другий відповідно вимагає від вищих суспільних одиниць втручання у разі необхідності. Але це втручання передбачає не заміщення, а певний тип допомоги, яка заохочує до власної ініціативи. Вказані аспекти сьогодні розглядаються за межами католицизму. В результаті чого субсидіарність виступає принципом суспільної організації, згідно якому завдання відбираються зі сфери діяльності індивідуальних громадян або соціальних груп лише у випадку, коли об'єднання вищого рівня здатне їх виконати більш задовільно та з більшою ефективністю.
        Таким чином, доктрина субсидіарності має багато спільного ідею громадянського суспільства. Провідна їх спільна риса полягає у тому, що в обох випадках особа (індивід, людина) виступає головним суб'єктом як громадянського суспільства, так й основою субсидіарних відносин. В обох випадках людина розглядається в контексті соціальних зв'язків, суспільних інтересів, через які реалізується її потенціал. Тому свобода, а не свавілля, є основою буття особистості у громадянському і субсидіарному суспільстві. Йдеться про розуміння людської свободи не як свободи вибору і здобуття, а як розбудови солідарних відносин між вільними індивідами. Такий вияв свободи нерозривно пов'язаний з відповідальністю як «формою активності, яка дає людині можливість зберігати автономію і проявляти ініціативу, тобто цілісно і гармонійно вписуватися в соціальний світ» [7, с. 36].
        Свобода і відповідальність особи сполучається в одному з ключових понять для концепції громадянського суспільства - понятті «громадянськості». Як зазначає український дослідник В. Пащенко, воно інтегрує всі якості та можливості, притаманні особистостям, які складають громадянське суспільство: автономність, взаємність, здатність до взаємодії з іншими людьми заради спільних цілей, уміння підпорядковувати приватні інтереси загальним [8, с. 60]. Усі ці якості є не менш важливі для індивіда, що вступає у субсидіарні відносини з іншими спільнотами для реалізації свого людського потенціалу. Громадянське суспільство, у свою чергу, спрямоване насамперед на реалізацію творчого потенціалу особи, зокрема на захист громадян від перевищення державою своїх повноважень, і на доцільне в кожний конкретно-історичний момент обмеження кількості владних структур і їхньої діяльності, тобто на теж саме, на, що спрямований негативний аспект принципу субсидіарності.
          Але позитивна трактовка субсидіарності вступає в певні суперечності з концепцію громадянського суспільства, принаймні у класичній її інтерпретації. По суті концепція громадянського суспільства визнає субсидіарні відносини виключно між особою та інститутами громадянського суспільства (громадськими об'єднаннями), тобто останні виступають доповнюючими по відношенню до особи. Суспільство та держава або громадські об'єднання та державні інститути у класичній концепції громадянського суспільства протиставляються, один одному, отже про доповнюваність не може йти мови. Абсолютне протиставлення суспільства і держави характерно, згідно Дж. Александеру, для першої стадії світового розвитку громадянського суспільства - «громадянського суспільства І», яка охоплює період від кінця XVII до першої половини XIX ст. Воно будувалось на ідеях Дж. Локка, А. Ферґюссона, Ш. Л. Монтеск'є, І. Канта, Ф. Г. Геґеля, А. де Токвіля, які започаткували властиве й нинішнім концепціям громадянського суспільства протиставлення суспільства та держави, за допомогою якого суспільна система описується як поділена на дві взаємопов'язані та взаємообумовлені, проте відмінні і, в ідеалі, автономні сфери: політичну і громадську (соціальну, соцієтарну). До останньої вони відносили й економіку, де індивіди проявляли себе незалежними суб'єктами суспільної діяльності і, покладаючись на механізми ринкової саморегуляції, прагнули якомога меншого втручання держави у свої справи. Ринок надавав цьому суспільству механізмів саморегуляції, звільняючи неполітичну сферу від потреби в державній регламентації. Разом з тим, ринок привніс і антигромадянські тенденції: надмірний індивідуалізм, різке соціальне розшарування, пауперизацію трудових класів, втрату ними почуття суспільності 9, с. 9. Саме ці негативні тенденції в соціально-економічній сфері до речі стимулювали звернення католицизму наприкінці XIX століття до ідеї субсидіарності як компромісної між ринковим фундаменталізмом та соціалістичним етатизмом.
         На наступних, за Александером, стадіях розвитку громадянського суспільства - «громадянське суспільство ІІ» (з середини ХІХ до другої пол. ХХ ст.) та «громадянське суспільство ІІІ» (з другої половини ХХ ст.) під впливом різноманітних факторів жорстке протиставлення суспільства і держави усувається. Напевно свою роль у його подоланні відіграла досить популярна у Західній Європі у другій половині ХХ ст. доктрина християнської демократії, яка керуючись принципом субсидіарності суспільство розглядає як органічну цілісність, що має власну внутрішню ієрархію, а державу як засіб свободи і відповідальності громадян для вирішення загальних проблем та забезпечення правового і мирного співжиття.
       Таким чином, з позицій субсидіарності державу та громадянське суспільство слід характеризувати не як протилежні, а як взаємодоповнюючі поняття. Це зумовлено тим, що державна влада та громадянське суспільство певної держави завжди існують у взаємозв'язку, є взаємозалежними. Ні держава, не громадянське суспільство не спроможні самостійно розв'язати всі суспільні проблеми. Тому наскільки це можливо, держава має передавати їх розв'язання зацікавленим спільнотам і організаціям, створювати для них сприятливі законодавчі умови, надавати організаційну і фінансову підтримку. Не випадково у країнах із розвиненим громадянським сус¬пільством відбувається роздержавлення, децентралізація та деконцентрація управлінських послуг. Йдеться про те, що держава делегує низку своїх повноважень з надання управлінських послуг населенню, органам місцевого самоврядування, недержавним громадським утворенням та структурам ринкової економіки, зберігаючи за собою право контролю за якістю їх виконання. За таких умов спрацьовує принцип субсидіарності, який забезпечує автономію відповідних спільнот та ефективність виконання управлінських послуг.
         Субсидіарність у її нетериторіальному (горизонтальному) вимірі може бути представлена як ієрархія рівнів громадянської залученості на тій підставі, що людина є творцем власного життя, спільноти, складовою частиною якої вона є, держави, в якій вона живе, та відчуває відповідальність за долю своєї родини, спільноти, країни. Причому кожен конкретний індивід відповідну ієрархію вільний вибудовувати самостійно, виходячи з власних пріоритетів. Проте, напевно, можна вести мову про універсальну, оптимальну ієрархію рівнів громадянської залученості, яка сприяє всебічному розвитку особистості та суспільній гармонії. В інституційному вимірі її можна представити у наступному вигляді: родина - трудовий колектив - громадські асоціації, спілки, товариства неполітичної спрямованості (профспілкові, професійні, релігійні, спортивні, екологічні, культурні тощо) - громадські об'єднання політичної спрямованості, націлені на громадський контроль за діяльністю органів влади різного рівня, громадські ради, політичні партії. Проте громадянська залученість не завжди набуває інституційного характеру, вона виявляється у широкому спектрі соціальних та політичних відносин, які так чи інакше спрямовані на реалізацію демократії як народовладдя. Важливішу роль тут відіграють різноманітні прояви дорадчої та безпосередньої демократії - вибори, референдуми, збори громадян за місцем проживання, громадські слухання, місцеві ініціативи, індивідуальні та колективні звернення в органи державної влади та місцевого самоврядування, до їх посадових осіб.
         Хоча ми характеризуємо субсидіарність як ієрархію рівнів громадянської залученості передусім у нетериторіальному вимірі, просторові характеристики громадянської залученості суттєво доповнять ієрархічну будову, адже для захисту інтересів різнорівневих спільнот, впливу на рішення різного масштабу можуть бути корисними різні інститути громадянського суспільства та різні форми волевиявлення. Із використанням просторових ознак ієрархія рівнів громадянської залученості на основі субсидіарності матиме наступний вигляд:        

         Отже, відповідно до доктрини субсидіарності ми виокремили шість можливих рівнів громадянської залученості від індивідуального до глобального. Кожному рівню відповідають різні спільноти, до яких включений індивід, та набір інституцій громадянського суспільства та форм волевиявлення, спрямованих на захист інтересів певної спільноти. При цьому самі інституції та форми волевиявлення не унікальні для кожного рівня. Щодо інститутів громадянського суспільства, то громадські об'єднання неполітичного і політичного спрямування виявляються найбільш універсальними інституціями, що можуть діяти практично на усіх рівнях громадянської залученості, натомість менш універсальними є громадські ради та політичні партії, оскільки їх дія зумовлена наявністю відповідних органів управління. Щодо форм волевиявлення, то їх найбільше різноманіття виявляється на локальному рівні, на вищих рівнях зберігаються лише найбільш розповсюджені форми прямої демократії - вибори і референдуми, а також вступають в силу різноманітні дорадчі практики, що втілюються у тому числі через сучасні засоби електронної демократії. Найвищій глобальний рівень залученості через відсутність формальних владних інституцій поки залишається найменш керованим з боку громадян.
       Побудована з позицій субсидіарності ієрархія рівнів громадянської залученості демонструє зростання взаємодоповнюваності громадських та владних структур на вищих рівнях суспільної організації. Іншими словами, якщо на нижчих, наближених до індивіда рівнях громадянської залученості, різноманітність форм громадянської активності (членство у громадських об'єднаннях та безпосереднє волевиявлення) визначається передусім особистими інтересами та мало пов'язана з формальними інститутами врядування, то на вищих, віддалених від індивіда рівнях форми громадянської активності визначаються передусім наявністю формальних інститутів врядування, адже пов'язані з можливостями впливу на них. Це підтверджує висловлену раніше нами думку про необхідність взаємодоповнюваності та взаємозалежності держави (а точніше, формальних структур врядування) та громадянського суспільства. До якої можна додати те, що на вищих рівнях суспільної ієрархії потреба у такій взаємодоповнюваності аж ніяк не зменшуються.
        Підводячи підсумки аналізу субсидіарності як ієрархії рівнів громадянської залученості, зазначимо наступне:
        По-перше, громадське суспільство як соціальний феномен та теоретична концепція цілком відповідає принципу субсидіарності в його негативній інтерпретації, що захищає індивіда та природні спільноти або спільноти нижчого рівня від втручання у їх справи спільнот вищого рівня. Центральне для концепції громадянського суспільства поняття громадянськості одночасно виступає характеристикою особи, орієнтованої на субсидіарні відносини. Проте позитивна трактовка субсидіарності, що вимагає від вищих рівнів суспільної ієрархії допомоги у разі необхідності, вступає в певні суперечності з ідеєю громадянського суспільства, передусім, через протиставлення держави та суспільства, яке властиве для класичної та багатьох нинішніх концепцій громадянського суспільства.
       По-друге, з позицій субсидіарності державу (навіть, ширше, формальні владні структури) та громадянське суспільство слід характеризувати як взаємодоповнюючі поняття, хоча б тому, що ані владні інституції, ані інститути громадянського суспільства не спроможні самостійно вирішити усі соціальні проблеми. Побудована з позицій субсидіарності ієрархія рівнів громадянської залученості доводить, що на вищих рівнях суспільної ієрархії потреба у такій взаємодоповнюваності аж ніяк не зменшуються, адже форми громадянської залученості визначається передусім можливостями впливу на формальні інститути врядування. Сама ж ієрархія рівнів громадянської залученості представлена як шестирівнева будова, що складається з індивідуального, локального, регіонального (субнаціонального), державного, регіонального (транснаціонального) та глобального рівнів. Кожному рівню відповідають різні спільноти, до яких включений індивід, та певний набір інституцій громадянського суспільства та форм волевиявлення.