Процес становлення багатопартійності в Україні: ретроспективний та політико - режимний аспекти

УДК: 329 (477)

Досліджуються особливості розвитку політичних партій в Україні. Як підтверджує світовий досвід, важливу роль роль у процесах змін сучасного світу відіграють політичні партії, тому віддзеркалено також їх роль у період трансформаційних та модернізаційних процесів.

Ключові слова: політична партія, незалежність України, демократія, політичний режим, політична участь.

Исследуются особенности развития политических партий в Украине. Как подтверждает мировой опыт, важную роль в процессах изменений современного мира

играют политические партии, поэтому показана также их роль в период трансформационных и модернизационных процессов.

Ключевые слова: политическая партия, независимость Украины, демократия, политический режим, политическое участие.

The article deals with the peculiarities of development of the political parties in Ukraine. As world experience confirms the important role during changes of the modern world is played by political parties, therefore their role during the period of transformation and modernization processes is shown.

Key words: political party, independence of Ukraine, democracy, political regime, political participation.

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувалося за надзвичайно складних умов. Український народ, як і населення всього колишнього Радянського Союзу, тривалий час жив за умов однопартійності, коли для визначення могутньої КПРС досить було написати просто слово «партія», щоб усі розуміли, про що йде мова. Ця партія - гігант зрослася із державними структурами й безроздільно панувала в економіці, політиці та ідеології. Шлях до політичного плюралізму в Україні, що

почався у 1987 році, мав певні етапи. Спочатку це була дозована гласність і плюралізм у засобах масової інформації, далі - створення політичних клубів і неформальних суспільних об'єднань, потім - народних фронтів (рухів) і, нарешті, партій. На думку С. Назаренка, відродження політичного плюралізму й багатопартійності у посттоталітарній Україні бере початок від діяльності дисидентських правозахисних груп і, насамперед, Українського Гельсінського Союзу, які стежили за виконанням гуманітарної частини Гельсінських угод (1976). З іншого боку, їм назустріч рухалися громадські союзи й об'єднання, засновані переважно творчою інтелігенцією протягом 1987-1988 років.

            Умовно можна виділити три етапи формування багатопартійності в Україні:

1) 1988-1990 рр. - в Україні поширилася ідея про створення масового демократичного руху. Увересні 1989 року був створений «Народний рух України за перебудову». Згодом виникають нові формування: «Зелений світ» у Львові, Радикальна українська національна партія тощо;

2) з квітня 1990 року відбувається подальша радикалізація Руху, створюється Українська республіканська партія, Партія демократичного відродження України, Демократична партія України. У жовтні 1990 року Верховна Рада України скасувала ст. 6 Конституції УРСР, чим започаткувала у країні багатопартійність;

3) 1 грудня 1991 р. Україна проголосила незалежність, розташування політичних сил у країні докорінно змінилося. Відтоді починається третій етап, що характеризується створенням нових партій за нових умов незалежної України. У цей час відбувається диференціація політичних сил у рамках існуючих партій, об'єднань і створення нових структур. Загострюється боротьба навколо питання про місце кожної партії в політичній системі та їхнього відношення до владних структур (приміром, розкол УРП - травень 1992 р., Руху - поч. 1993). На парламентській основі відроджується ліва (комуністична) частина політичного спектра. Утворюється Соціалістична партія на чолі з О. Морозом (1992) та відрожується КПУ під керівництвом П. Симоненка (1993).

Важливою віхою у формуванні багатопартійності став Закон України «Про об'єднання громадян» (1992 р.), деякі статті якого вперше врегулювали діяльність партій (наприклад, визначення партії, порядок їхньої реєстрації, форми діяльності, символіка тощо). Із цього моменту статус партій України став загальнонаціональним. Більш чітких ознак правове поле діяльності українських політичних партій набуло з ухваленням 5 квітня 2001 року Закону України «Про політичні партії в Україні». Згідно зі ст. 2 Закону України «Про політичні партії України» політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах [1]. Крім Конституції України та вищезазначених нормативно - правових актів статус політичних партій в нашій країні закріплено в «Положенні про порядок легалізації об'єднань громадян», затвердженого Кабінетом Міністрів України 26 лютого 1993 року та у виборчому законодавстві.

Політичні партії утворюються та діють тільки із всеукраїнським статусом. Рішення про створення політичної партії повинно бути підтримане підписами не менш ніж 10 тис. громадян країни, які мають право голосу, зібраних не менш ніж у 2/3 районів та 2/3 областей України. Реєстрація політичної партії здійснюється Міністерством юстиції України. Протягом шести місяців з моменту реєстрації партія зобов'язана створити й зареєструвати регіональні осередки. Партії не можуть мати воєнізованих формувань. Діяльність політичної партії може бути припинена тільки за рішенням суду. Членство в партії є фіксованим, для цього обов'язкова наявність заяви громадянина України. Членами політичної партії можуть бути громадяни з 18 років, крім суддів, працівників прокуратури, співробітників СБУ, МВС, а також військовослужбовців. Не допускається створення й діяльність структурних підрозділів політичних партій в органах виконавчої й судової влади, виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, навчальних закладах та інших державних установах і організаціях.

Залежно від підходів щодо питання про державний устрій і правління, цілей та методів проведення політико - економічних реформ, оцінки геополітичного положення України сучасні політичні партії поділяють на чотири групи ідеологічного спектра: націонал - радикальну, націонал - демократичну, ліберально - центристську та соціал - комуністичну (див. табл.1).

Характерною особливістю перехідних суспільств, у тому числі й українського, є певне відставання у розвитку партійної системи від аналогів, що існують у розвинутих демократіях. Більшість українських партологів, серед яких Д. Арабаджиєв, С. Бабій, В. Базів, Л. Дунаєва, Б. Козак, В. Журавський, пов'язують виникнення політичних партій як масових політичних організацій у новітній Україні з чітким ідеологічним розмежуванням, що утворилося в суспільстві. Вони наголошують на тому, що в українській політиці залишаються партії, які мають чіткий ідеологічний стрижень, організаційне структурування, відомих лідерів, соціальні програми, громадський авторитет у певних груп населення. Якщо ж подивитися на результати минулих парламентських виборів 2002 року, то слід звернути увагу насамперед на харизматичний ресурс, який дозволив новоствореному блоку В. Ющенка «Наша Україна» виграти вибори, а блоку Ю. Тимошенко посісти почесне четверте місце. Можливо, приклад політиків нової генерації, до якої можна віднести й В. Ющенка, і тим більше Ю. Тимошенко, надихає багатьох українських політиків, які створюють «партії під себе» та намагаються будь - що взяти участь у політичних процесах України. Головною особливістю сучасного етапу партійного будівництва в Україні, який розпочався після парламентських виборів у 1998 р. і триває дотепер, є істотне прискорення процесу створення нових партій: їхня кількість з 1998 р. зросла - з 53 до 75 (на 1 червня 1999 р.) та до 123 на поч. 2003 року більше ніж удвічі, але після перереєстрації станом на листопад 2003 року відбулося скорочення політичних партій до 96 [2]. З 2005 р. спостерігається нова хвиля зростання кількості політичних партій в Україні. Якщо на червень 2005 року Міністерство юстиції України зареєструвало 127 політичних партій, то станом на 1 травня 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 177 політичних партій (див. сайт ЦВК). Такі тенденції не можна вважати нормальними з огляду на перспективу справжньої, реальної демократизації України після Помаранчевої революції, адже в такій кількості партій надто важко розібратися пересічному громадянину, який переймається політикою здебільшого час від часу.

Розглядаючи загалом сучасну, багато в чому деформовану партійну систему в Україні, необхідно впроваджувати нові наукові категорії, які б дозволили відділити «зерна від полови». Нещодавно з подачі Ю. Древаля у політологічний вжиток увійшло таке поняття як «перцептивна партійна система» (від англ. perception - сприйняття). За допомогою цього поняття основна увага концентрується на проблемі сприйняття політичних партій з боку електорату. У цьому зв'язку можна стверджувати, що політичні вибори є головним інструментом визначення перцептивної партійної системи [3, с. 6] Проте точнішою уявляється інша категорія - «воутингова партійна система» - «voting party system» (від англ. voting - голосувати) або «партійна система, за яку голосують»[4, с. 48]. Адже сприйняття політичних партій виборцями може бути як позитивним, так і негативним. Тобто є формальна партійна система, яка складається з офіційно зареєстрованих політичних партій, а є реальна «воутингова» партійна система, яку утворює лише невелика кількість політичних партій, за які голосує електорат. Скажімо, зі 162 політичних партій, які є на сьогодні в Україні, до парламенту на виборах 2007 р. потрапили 15, в тому числі і в складі блоків. Тож реальна партійна система, яку знає та за яку голосує електорат, становить не понад 100 «паперових» партій, а до 20 справжніх партій, що у десять (!) разів менше номінальної кількості. Всі інші партії - нікому не потрібний за великим рахунком баласт, який лише дезорієнтує виборців.

Між тим скорочення політичних партій в Україні було б позитивним показником позбавлення від зайвого баласту. Істотне зменшення кількості політичних партій в нашій країні після виборів у Верховну Раду України та органи місцевого самоврядування можливе за умови збільшення прохідного бар'єру в парламент до 4%. Це дозволить поставити надійний заслон партіям - «карликам» й ефективно вирішити роблему структурування Верховної Ради та формування політично відповідальної більшості, яка б забезпечила законодавчу підтримку курсу Президента та унеможливила превалювання політичних інтриг над розробкою вкрай потрібних суспільству законів. Таким чином, реформа виборчої системи у бік упровадження пропорційної складової істотно підвищила роль політичних партій у виборчому процесі та взагалі у політичному житті України, зробила їх чи не єдиним дієвим суб'єктом української політики. Це в стратегічній довгостроковій перспективі дозволить подолати теперішню ситуацію, коли з великої кількості політичних партій в Україні лише деякі цілком відповідають агальновизнаним критеріям, що застосовують до таких структур. Наприклад, кількість членів середньої політичної партії в Україні у 2-10 разів є меншою порівняно з середньою партією у країнах з розвинутою демократією, близьких до України за чисельністю населення (Франція, Італія, ФРН). Загальнонаціональні партії у згаданих країнах нараховують від 200 до 800 тисяч членів [5, с. 31].

Наразі в Україні розпочався якісно новий етап формування багатопартійності, позаду залишився певний «рубікон» цього процесу, коли за деякими партіями через об'єктивні та суб'єктивні причини не виявилося суб'єктів, чиї інтереси вони виражають. Політичний спектр партій здійснює перехід від специфічного національного виміру до загальноприйнятого в Європі поділу на правих, центр та лівих (поляризований плюралізм). Однак за наявності браку політичного конструктивізму у середовищі політичних партій та нестійкої рівноваги політичних відносин у цілому, існує загроза постійного загострення суперечностей і збурення пристрастей в українському політикумі. Провідні політичні партії України, незважаючи на всі зусилля, які докладають їхні функціонери у партійному будівництві, на сьогодні ще далекі від можливості отримати більшість у парламенті та одноосібно сформувати уряд.

Щодо політико - режимного аспекту розвитку українських партій слід зазаначити таке. Соціально - економічна система, що сформувалася в Україні, на жаль, не сприяє створенню політичних партій, усередині яких ведеться чесна і відкрита конкуренція, а сприяє вона створенню компаній за комерційними інтересами. Сучасні вибори з новими піартехнологіями є дорогою процедурою. Наприклад, на парламентських виборах 2006 року офіційно політичні партії витратили чималі суми. Загальний розмір виборчих фондів політичних партій становив - 553,6 млн грн, в тому числі:

- власні кошти партій - 480,4 млн грн;

- добровільні внески фізичних осіб - 73,2 млн грн.

У п'ятірку лідерів 2006 року за розміром сформованого виборчого фонду увійшли: Партія регіонів (112,8 млн грн), Блок «Наша Україна» (74,2 млн грн), Народний блок Литвина (68,9 млн грн); Соціалістична партія України (35,6 млн грн); Блок Юлії Тимошенко (13,6 млн грн) [6, с. 12].

Треба відзначити, що це тільки офіційні дані. Згідно з розрахункам ЦВК, парламентські вибори 2007 року зажадали бюджетних витрат у розмірі 312 млн грн. За прогнозами експертів, виборча кампанія для партії, яка намагається подолати 3% бар'єр з невеликим запасом, обійдеться мінімум в 20 млн дол. Політичний простір України, досліджуваний з ракурсу відносин обміну владними ресурсами, дедалі частіше розглядається як ринок, на якому здійснюються торги і комерційні операції. І через це, здавалося б неможливий союз політичних опонентів БЮТ і Партії регіонів у ході спільного одностайного голосування за проект про тендерні закупівлі у Верховній Раді стає можливим. Це ринок, суб'єктами якого є представники політичної еліти України, що обмінюють одні ресурси на інші. Ресурсом в акумульованому та персоніфікованому вигляді є політичний капітал. Особливість політичної еліти України полягає в тому, що вона схильна до непрямого впливу більшою мірою з боку ділових кіл, які самі приходять у владу і стають політиками - депутатами.

Поступово відходить у минуле продаж місць партійним спонсорам. У середовищі провідних політичних партій вже давно сформувався свій прошарок «фінансистів», які підтримують партії на регулярній основі та є їхніми членами. Тому і ставлення до них, і їхнє місце в списку особливі. Як мінімум одного спонсора - мільярдера має кожна з трьох політичних сил - лідерів останніх парламентських виборчих кампаній (Партія регіонів, блок «Наша Україна - Народна самооборона» і Блок Юлії Тимошенко). У 2007 році тижневик «Фокус» видав рейтинг 100 найбагатших кандидатів у депутати. У цьому рейтингу виокремили сотню кандидатів з найвищими доходами, які були офіційно задекларовані за 2006 рік. У цьому списку опинилися 51 представник Партії регіонів, 22 представники БЮТ, 16 представників НУНС [7]. Треба відзначити, що політичні спонсори не просто наповнюють партійні каси, а й займаються конкретними регіонами. Наприклад, почесний президент «Укргазбанку» В. Горбаль, який очолював столичний штаб «регіоналів», забезпечував проведення заходів ПР у Києві, а почесний президент АО «АВЕК і Ко» О. Фельдман відповідав за політику БЮТ у Харкові.

Основна частина витрат у Партії регіонів доводиться на власника компанії СКМ Р. Ахметова, в той самий час 35 % списку ПР у Верховній Раді - люди Ахметова, серед яких зовсім не всі є професіональними економістами, юристами, політиками. До основних груп спонсорів ПР також відносять: Б. Колеснікова (компанія «АВК»), колишнього віце - прем'єра А. Клюєва, ряд промисловців: В. Богуслаєва («Мотор Січ»), В. Ландіка («Норд»), М. Янковського («Стірол»), Л. Клімова («Імексбанк»), Г. Скударя (ЗАТ «НКМЗ»), І. Гуменюка (ЗАТ «АРС»), В. Хмельницького («Київська інвестиційна група»), Н. Мхітаряна («Познякижилбуд»), О. Єдіна («Інтер - контакт»).

Першочергові «меценати» Блоку Юлії Тимошенко - К. Жеваго (група «Фінанси і кредит»), Сергій і Олександр Буряки («Брокбізнесбанк»), О. Фельдман (концерн «АВЕК»), Т. Васадзе («Укравто»), Б. Губський (облгази, агробізнес), А. Веревський (холдинг «Кернел Груп»), І. Куровський (ФСК «Житлобуд») та інші. Масована рекламна кампанія 2007 році вивела БЮТ на друге місце по витратах на передвиборну кампанію, та й зараз у блок не має браку у  інансуванні.

Блок «НУ-НС» спонсорують відразу два мільярдера. Це Ігор Коломойський і співвласник групи «ІСД» колишній секретар Ради нацбезпеки Віталій Гайдук. Депутатом від цього блоку є й почесний президент ЗАТ «Оболонь» О. Слободян. Незважаючи на відсутність у списках П. Порошенка («Укрпромінвест»), він залишився близький до «помаранчевої» команди і президента, тому також наповнює матеріальні резерви блоку. Ще одним крупним спонсором пропрезидентської сили був власник компанії «Бринкфорд» Д. Жванія. Частка фінансування лежала і на плечах Олександра Третьякова і Миколи Мартиненка. Треба відзначити, що Комуністична партія України, яка заявляє про відсутність у своїх списках олігархів, також не обмежує своє фінансування членськими внесками. Близько 90 % загального бюджету партії на останніх виборах забезпечував російський бізнесмен К. Григоришин [8, с. 87]. У списку КПУ скандального мільйонера представляє Є. Мармазов (радник компанії «Група Енергетичний стандарт «Україна», яка належить російському підприємцю). Всі парламентські партії в Україні мають своїх «фінансистів», інакше в конкурентній боротьбі в ЗМІ за голоси виборців без матеріальної допомоги їм не вижити.

Вибори на сьогоднішній день не є дієвим та демократичним механізмом при відборі політичних еліт, якість яких залишає бажати кращого. Партії на сьогодні фактично перетворилися в закриті «клуби» партійної верхівки, яка самостійно вирішує, кого висувати на виборах, з ким і на яких умовах укладати політичні союзи, які питання підтримувати на голосуваннях у парламенті та місцевих радах. Але вплив фінансовопромислових груп на блоки та партії і сьогодні залишається значним. Наприклад, виходячи з інтересів Р. Ахметова, Партія регіонів тимчасово припинила блокаду парламенту і, окрім голосування за поправки до закону про прожитковий мінімум, була зроблена спроба корегувати Господарський процесуальнийкодекс України.

Як бачимо, трансформація політичної системи України пішла своїм шляхом. Зрештою, на сьогоднішній день ми маємо такий, особливий політико - економічний режим, що ґрунтується на симбіозі політики та економіки, влади та власності, на зрощуванні політичної та економічної еліт. У країнах західної демократії бюрократи, бізнес - еліта і політики існують в єдиній системі взаємного підпорядкування і взаємозалежності. Політика диктує умови «підлеглій» бюрократії як похідній від політичних інститутів, але залежить від підприємництва тією мірою, якою останнє забезпечує її фінансову стабільність. Бізнес - еліта, у свою чергу, не потрапляє в зону прямого впливу політики, але перебуває в прямій залежності від бюрократії, яка дає санкції на діяльність підприємців. В Україні ці три компоненти злилися в одне ціле. Не можна бути політиком, не маючи прямого необмеженого доступу до фінансових потоків. Неможливо займатися великим бізнесом без глибоко особистих «політичних ресурсів». В результаті отримуємо якісно нову модель, модель повної монополізації окремими групами економічних, політичних і адміністративних важелів дії.

Основне завдання сучасної влади - розмежувати бізнес і політику. Українське законодавство встановлює деякі запобіжники для зрощення бізнесових інтересів із політичними. Зокрема, Закон України «Про статус народного депутата України» забороняє народним депутатам: - «...займатися будь - якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час» (стаття 3.4.);

- «...входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку» (стаття 3.6.) [9].

Практика, втім, свідчить, що такі запобіжники не є достатньо ефективними, щоб унеможливити чи хоча б істотно обмежити зрощення бізнесу та влади. Крім того, і це найважливіше, вони стосуються тільки законодавчої влади, обмежуючи участь у бізнесі тільки народних депутатів. Водночас найбільш негативним фактором є симбіоз великого бізнесу з виконавчоювладою. Формальна відмова депутатів, урядовців та губернаторів від власного бізнесу нерідко підміняється передачею цього бізнесу своїм найближчим родичам (дружинам, дітям), що де - факто не вирішує питання розділення влади і бізнесу.

О. Турчинов вважає, що політичний режим, який утворився в Україні, можна назвати олігархофренією. Під цією дефініцією учений має на увазі як фактично необмежену політичну і економічну владу вузької групи людей, які не відповідають їхньому суспільно - політичному статусу, у поєднанні з необмеженим доступом до національних ресурсів, повним ігноруванням державних інтересів, на фоні крайніх мізерних здатностей до суспільно орієнтованої діяльності [10, с.130]. На думку американського фахівця Д. Хоффмана, який написав монументальну працю про російську олігархію, що якби ці люди (олігархи) не зробили свою справу, Росія б як і раніше чахла в умовах безнадійної неефективної адміністративно_командної системи. Але це з одного боку. А з іншого, ці люди відстоювали тільки власні інтереси і зробили найкрупнішу крадіжку в історії [11, с. 12]. Представляється, що така характеристика підходить і для української олігархії, яка ігнорує інтереси пересічних громадян для досягнення винятково своїх комерційних цілей.

Таким чином, фактично на сьогодні в Україні утворився олігархічний режим електоральної демократії, суть якого полягає в тому, що народ обирає на конкурентних виборах політиків, але потім не має механізмів впливу на їхній курс. Утворення пропозиції на електоральному ринку та контроль за політичним процесом перебуває в руках національної олігархії - представників крупного національного капіталу. «Олігархія» і демократія за своєю сутністю є антиподами, в які б демократичні «шати» не вбирався б цей режим. Досить звернутися до досвіду атиноамериканських країн - доки еліта суспільства залишатиметься олігархічною за своїм походженням, а громадськість відчужена від керування процесами, доти держава буде недемократичною.