Місце та роль інституту президентства в політичній системі суспільства

Юрій Кулик, аспірант кафедри суспільно - політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 342.511

 

Стаття присвячена аналізу основних моделей інституту президентства, визначення місця та ролі інституту президентства.

Ключові слова: політична система, модель, інститут президентства.

 

Статья посвящена анализу основных моделей института президентства, определению роли и места института президентства.

Ключевые слова: политическая система, модель, институт президентства.

 

The article analyzes the basic models of the Institute of Presidency, definition of the place and the role of the Institute of Presidency.

Key words: рolitical system, model, Institute of Presidency.

 

Україна перебуває на шляху розбудови демократичної держави та формування правових засад громадянського суспільства. Це дуже складний і довготривалий процес, який передбачає злам старої системи правових і політичних цінностей, а відтак створення нових структур влади. Останнє є одним із найскладніших завдань, які постають перед суспільством під час демократичних перетворень, оскільки подальший розвиток країни багато в чому визначатиметься якістю створених інститутів влади. Впровадження президентства відкрило новий етап у розвитку української державності і засвідчило готовність України не лише сприймати, а й утілювати в життя передовий досвід правових інститутів розвинених демократичних країн.

Особливо назрілою на сьогодні є проблема місця та ролі інституту президентства в системі розподілу влади, стримування та противаг гілок влади. У сучасному світі президентство є дуже містким і багатоликим інститутом. Однак наявність поста президента сама по собі мало про що говорить. Якщо обмежитися західними країнами, то президенти є і в президентських (США), і напівпрезидентських (Франція), і парламентських (ФРН) республіках, значно відрізняючись за обсягом повноважень, характером функцій, роллю у суспільних справах. Якщо в Європі і Північній Америці дуже сильна президентська влада врівноважена парламентом і судами, то на інших континентах це зовсім не обов’язково. Так, у Латинській Америці глава держави нерідко домінує на політичній арені. Афро – азіатська модель президентства характеризується ще більшим авторитаризмом, що часто набирає диктаторських форм, де «батько нації» один у трьох особах: глава держави, глава уряду і лідер правлячої партії.

Період теоретичного дослідження питань інституту президентства в 30–40 роки ХХ ст. в США був бурхливим, адже відтепер президентура розглядалася як важлива ланка політичної системи. Варто відзначити, що і на сьогоднішній день більшість праць за цією проблематикою належить американським авторам, оскільки саме тут ефективно працює модель класичної президентської республіки. Саме «класичну» президентуру дослідники прагнуть порівнювати із формами в інших, як правило, недемократичних країнах, показуючи переваги американського досвіду. Серед дослідників цього напряму можна назвати Джованні Сарторі, Сеймура Мартіна Ліпсета, Гільєрмо О’Доннелла, М. Шугарта та Дж. Кері. Серед вітчизняних дослідників слід зазначити роботи М. Кармазіної, Ф. Рудича, Ю. Стасюк, О. Токовенко, В. Чиркіна, В. Шаповал, Г. Щедрової та інших.

Незважаючи на те, що інституту президентства присвячено достатньо праць сучасних вчених, на сьогодні можна виділити невирішені раніше питання щодо проблем президентури. Вивчення науковцями інституту президента відбувалося переважно в рамках конституційно – правового підходу. Процес формування даного інституту приваблює дослідників тому, що саме він є зосередженням гострих проблем суспільства.

Саме цим обумовлена постановка завдання даної статті як визначення місця та ролі інституту президентства.

Відомо, що будь – яка конституція базується на політико – правових ідеях та філософських концепціях минулого. Основи сучасного конституційного ладу — це концентрований вираз ідей цілого ряду найвідоміших філософів, юристів, істориків і державознавців з часів античності до наших днів. Дослідження у напрямі теорій розподілу влад та ідей правової держави представлені іменами видатних теоретиків світової політологічної думки Шарля Луї Монтеск’є, Жан Жака Руссо та Джона Лока.

У XVIII ст. з початком формування демократичних країн Нового Світу було введене до наукового обігу саме поняття «президент». Оскільки президентура як державний інститут вперше з’явилася у США, то першими дослідженнями засад ефективності роботи Президента займалися американські політичні діячі: Т. Джефферсон, Д. Медісон та О. Гамільтон. Так, Джеймс Медісон у роботі «Федераліст» виклав основні принципи побудови демократичного суспільства та наполягав на тому, що державі необхідно мати «освіченого державного діяча». Томас Джефферсон під час створення, без сумніву, найважливішого документа в історії США — Декларації незалежності — користувався дослідженнями попередників, втілюючи у реальне життя принципи розподілу гілок влади, їхню незалежність одна від одної, ефективної роботи державних інституцій для добробуту кожного громадянина.

У структурній організації будь – якої республіки президенту належить особливе місце, оскільки він уособлює державу, виступає від її імені і забезпечує узгоджене функціонування всього державного механізму. У напівпрезидентській республіці президент структурно не належить до жодної з гілок влади. Це ускладнює чітке наукове визначення місця й ролі глави держави у державному механізмі, який базується на принципі поділу влади і потребує ґрунтовного дослідження функціонального призначення

цього органу. Погляд на інститут президентства як орган, який перебуває над іншими гілками влади, є неправомірним та потенційно небезпечним для демократичного розвитку держави. Нині наука конституційного права пропонує виділити інститут президентства у самостійну гілку влади [1, с. 171].

У сучасному світі інститут президентства досить поширений. Президенти є главами держав майже у 150 країнах світу. Правовий статус президента визначається, як правило, конституціями відповідних держав, а іноді й окремими законами. Ці нормативно – правові акти визначають роль і місце президента в механізмі держави і його взаємовідносини з іншими органами державної влади, порядок заміщення поста президента, а також його повноваження та відповідальність за порушення конституції, державну зраду тощо.

Статус президента має відмінності залежно від різновидності республіканської форми правління (парламентської, президентської або змішаної).

Слід зазначити, що поєднання функцій глави держави і глави виконавчої влади характерне для так званих президентських республік, в яких уряд очолює сам Президент. В напівпрезидентських республіках глава держави певним чином дистанціюється від виконавчої влади, яку уособлює уряд, хоча його повноваження багато в чому пов’язані саме з діяльністю виконавчої влади. В країнах, де в органах державної влади існують посади президента і прем’єр – міністра, нерідко виникають проблеми співвідношення їхніх повноважень і розв’язуватись вони мають на основі конституційних положень, що закріплюють передусім статус глави держави.

У президентській республіці президент є главою держави і главою виконавчої влади (США, Бразилія). Йому підпорядковані міністри як тоді, коли вони складають уряд — раду (кабінет) міністрів, так і коли не утворюють колегіального органу. Посада прем’єр – міністра за умови утворення колегіального органу виконавчої влади у президентській республіці є символічною. Це — адміністративний прем’єр – міністр. Фактичним керівником уряду (ради, кабінету міністрів) є сам президент, відповідно не існує у таких республіках і уряду як колегіального органу, а є кабінет президента.

Як зазначають Б. Баглай і Б. Габричидзе, «функція гаранта Конституції» передбачає широке право Президента діяти на свій розсуд, виходячи не лише з букви, а й з духу Конституції і законів, надолужуючи прогалини в правовій системі і реагуючи на непередбачувані Конституцією життєві ситуації [2].

Слід зазначити також, що, коли главі держави у структурі державної влади належить провідна системоутворююча роль, завжди надто великою є ймовірність замаху на владу. Для формування правової демократичної держави і виключення у майбутньому ексцесів культу особи й авторитаризму необхідно реалізувати потужний потенціал системи стримувань і противаг, передбаченої чинною Конституцією. Водночас потребують наукового обґрунтування і впровадження у політикоправову практику нові механізми, спрямовані на забезпечення неупередженості глави держави, на його «раціональне дистанціювання» від уряду і виконавчої гілки влади в цілому [3; 21].

У парламентській республіці президент є лише главою держави, в якій діє інститут контра – сигнатури. Він полягає в тому, що акти президента діють лише за умови скріплення їх підписом прем’єрміністра або міністра, відповідального за виконання цього акту. Президент у таких республіках не ухвалює рішень, які мають політичне значення.

За відсутності колегіальної ради (кабінету) міністрів міністри фактично є радниками, помічниками президента, вся повнота виконавчої влади належить президенту. Лише він ухвалює рішення, керує державною службою і делегує певну частину повноважень у галузі виконавчої влади підлеглим.

За умови існування у президентській республіці ради міністрів міністри підпорядковані президенту, вони призначаються і зміщуються президентом, щоправда, за рекомендацією прем’єр – міністра.

Для парламентсько – президентської республіки характерними є істотні обмеження ролі президента парламентом, насамперед щодо призначення прем’єр – міністра (згода парламенту або однієї з його палат) і відповідальності уряду [4].

У цілому ж глави (президенти) держав зі змішаною формою правління наділяються конституціями досить широкими правами в галузі виконавчої влади та іншими повноваженнями (нормотворчими, господарськими, координаційними тощо).

Повноваження, що надаються президентам конституціями, досить широкі. Щоправда, в одних випадках вони реалізуються президентами безпосередньо (у президентських і напівпрезидентських республіках), а в інших, як правило, — через ради (кабінети) міністрів (у парламентських і напівпарламентських республіках).

Вищими органами державної влади є глава держави, парламент, уряд, вищі суди. Конституційний статус глави держави — монарха чи президента — визначається трьома основними принципами: незмінюваності, нейтральності і невідповідальності, що суттєво відрізняють його від статусу інших органів держави та їх посадових осіб.

Президент, як глава держави, втілює національну єдність, наступність державної влади, він є гарантом національної незалежності і територіальної цілісності, а іноді проголошується також арбітром, координатором діяльності державних органів тощо. Незмінюваність полягає в неможливості усунення глави держави з поста юридичним, законним шляхом. Якщо повноваження парламенту за певних підстав можуть бути припинені достроково главою держави, уряд може бути відправлений у відставку парламентом або главою держави, то повноваження самого глави держави іншим органом достроково не припиняються.

Незмінюваність монарха є абсолютною — він перебуває на престолі довічно і може залишити його лише за власним бажанням або за станом здоров’я. Незмінюваність президента, який обирається на певний строк, є відносною — в більшості країн конституції передбачають можливість дострокового припинення його повноважень за настання певних підстав у порядку особливої процедури — імпічменту, а в деяких країнах — за волевиявленням виборців (шляхом референдуму).

Незалежно від форм правління президент є представником держави за її межами і всередині країни. Він, зокрема, укладає міжнародні договори, призначає дипломатичних представників, приймає іноземних дипломатичних представників. Від імені держави президент нагороджує державними нагородами, присвоює почесні звання, приймає осіб до громадянства даної держави, дозволяє вихід із громадянства, здійснює помилування засуджених тощо.

У більшості країн президенти мають повноваження, що стосуються організації і діяльності органів законодавчої влади. Вони призначають дати проведення виборів у парламенти, скликають їх на сесії, можуть достроково розпускати парламенти з обов’язковим призначенням нових виборів, санкціонують і промульгують (підписують і оприлюднюють) закони, мають право вето (право повернення закону на повторний розгляд парламенту). Президенти мають також право законодавчої ініціативи, право звернення до парламенту з посланнями, які не підлягають обговоренню, тощо.

Нейтральність глави держави випливає з його функції представника всієї держави всередині країни та в зовнішніх зносинах і означає, що він повинен бути політично нейтральною постаттю, стояти поза політичною боротьбою, виступати арбітром, посередником у конфліктах між різними політичними силами та органами державної влади. Монарх не може належати до жодної політичної партії. Кандидат у президенти зазвичай є представником якоїсь політичної сили, користується її підтримкою на виборах. Однак у разі обрання президентом він не повинен виявляти прихильність до жодної політичної сили. На підтвердження своєї політичної нейтральності президент на час перебування на посту може призупинити членство у політичній партії з власної ініціативи або зобов’язаний зробити це за законодавством.

Президенти мають значні повноваження також щодо формування й інших органів державної влади та призначення вищих посадових осіб. Це стосується насамперед формування (призначення) урядів, призначення суддів, формування або участь у формуванні органів конституційної юстиції, пропонування парламенту кандидатур для призначення на вищі посади осіб тощо.

У багатьох країнах президент наділений повноваженням видавати нормативні і ненормативні акти, які мають силу закону. Нормативні акти ухвалюються (видаються), як правило, на основі делегування повноважень парламентом.

Політична відповідальність президента може мати не тільки правовий, а й моральний характер. Моральна відповідальність президента реалізується, наприклад, на президентських виборах. Конституції більшості держав передбачають, що одна й та сама особа не може бути президентом більше двох термінів підряд. У деяких країнах одна й та сама особа може переобиратись на пост президента і без обмежень. На виборах політична відповідальність президента перед виборцями реалізується через їхню відмову в обранні його на наступний строк. У такому разі йдеться не про правовий механізм притягнення президента до відповідальності, а про моральний осуд виборцями його політики. Така відповідальність унеможливлюється, якщо особа на пост президента переобиратись не може (не має права). З незмінюваністю і нейтральністю глави держави пов’язана його невідповідальність, яка полягає в тому, що він, як незмінювана і політично нейтральна посадова особа, не несе юридичної відповідальності за свої дії, здійснювану політику.

Поряд з цими повноваженнями президенти мають право оголошувати надзвичайний чи воєнний стан, вводити президентське правління у суб’єктах федерації.

В усіх країнах за конституціями президенти є головнокомандувачами, відповідають за безпеку держави як гаранти її цілісності. Ці повноваження президенти, як правило, здійснюють через раду безпеки або подібні їй органи.

За конституціями більшості країн, президенти мають розгалужену систему гарантій своєї діяльності у вигляді стримань і противаг та несуть відповідальність за свої дії.

Зокрема, президентам властиві такі інститути стримань і противаг щодо інших органів державної влади: право розпуску парламенту (право дострокового припинення його повноважень), право вето (право повернення парламенту законів на повторний розгляд), право призначення референдуму тощо.

Президент, на відміну від монарха, несе конституційну відповідальність за виконання службових обов’язків, за свої дії. Як правило, президент несе відповідальність за навмисне порушення конституції і законів, за державну зраду, заподіяння шкоди державній незалежності, вчинення інших тяжких злочинів.

Така відповідальність має переважно форму імпічменту, процедура якого полягає в тому, що спочатку парламент формулює й висуває обвинувачення президенту, а потім ухвалює рішення про зміщення його з посади. У деяких країнах парламент ухвалює лише обвинувальний висновок, а судить президента особливий суд (Франція, Польща).

Отримані наукові результати дають підставу стверджувати, що інститут президентства охоплює своїм впливом усіх членів суспільства, має апарат управління (у більшості країн), видає обов’язкові для населення загальні закони, володіє суверенітетом (часто правом вето), а також власними функціями.

Висновки. Впродовж усієї історії розвитку президентства в країнах світу відбулися помітні трансформації, і вирішальну роль у цьому відіграв саме глава держави. Таким чином, виходить, що інститут президентства досліджується головним чином у правовій (ідеальній) моделі політичної системи. Між тим, в умовах демократичної трансформації реального посттоталітарного суспільства рамки об’єкта дослідження повинні бути значно ширшими. Неправильний вибір моделі державного устрою знижує ефективність політичного управління та несе загрозу демократичному розвитку. Виходячи з цього, необхідно шукати критерії ефективності державної влади, які зв’язали б рівень задовольняння реальних потреб суспільства з вибраною моделлю конституційного устрою. Одним із найважливіших аспектів діяльності інституту президента є адаптація обраної моделі політичного устрою до реальних умов розвитку.