Про довіру до церкви та армії в соціумах РФ і України

Анастасія Сичова, аспірантка кафедри політології Донецького національного університету

УДК 130.3:355

Проаналізовано стан довіри до церкви та армії як найбільш традиційних інститутів у трансформаційних соціумах України та Російської Федерації. Автор фокусує увагу на причинах, котрі обумовлюють високі рейтинги даних структур у «пірамід і довіри», а також надає стратифікаційний огляд розподілення довіри за віком, регіонами та іншими ознаками для українського/російського суспільств.

Ключові слова: довіра, церква, армія, релігійність, символічність.

Ппроанализировано состояние доверия к церкви и армии как наиболее традиционных институтов в трансформационных социумах Украины и Российской Федерации. Автор фокусирует внимание на причинах, которые обусловливают высокие рейтинги данных структур в «пирамиде доверия», а также предоставляет стратификационный обзор распределения доверия по возрасту, регионам и другим признакам относительно украинского/российского обществ.

Ключевые слова: доверие, церковь, армия, религиозность, символичность.

In article it is analyzed the state of trust to church and army as the most traditional institutions in transformational societies of Ukraine and Russian Federation. The author focuses her attention on the reasons, which condition high ratings of present structures in «pyramid of trust», and she also gives stratification review about trust distribution on age, regions and other indications for Ukrainian/Russian societies.

Key words: trust, church, army, religiousness, symbolicalness.

На сьогоднішній день армія та церква в суспільній свідомості виконують роль опорних точок для підтримки всієї конструкції так званого «цілісного суспільства». Саме дані інститути асоціюються у респондентів з пунктами соціологічного опитування «повністю довіряю» і «скоріше довіряю», починаючи з 1991 році і закінчуючи сучасністю (хоча у 1993 році спостерігався певний спад довіри до вказаних вище структур). Звичайно, з кінця 1999 року вершинною постаттю довірчої піраміди в РФ постає Президент (тут спостерігається ототожнення персонального та структурованого рівнів довіри, не пов’язаного з ефективністю діяльності). Що стосується переваг українських громадян, то ситуація докорінно не змінилася. Тому, на наш погляд, аналіз причин, котрі обумовлюють високий ступінь довіри до церкви та армії протягом декількох років в обох соціумах, виступає більш ніж актуальним, з огляду на жалюгідний стан, що утворився навколо інших політичних інститутів у данному аспекті. Розуміння критеріїв, як і чому, українці та росіяни беззастережно вірять першим, незважаючи на потужний інформаційний потік з негативними повідомленнями, допоможе усвідомити політикам первісні вимоги громадян задля прояву довіри до останніх.

Тематизація феномену довіри стосовно церкви та армії знаходить своє відбиття в роботах російських дослідників: В. Бараннікова, І. Дубова, К. Кааріайнена, Ю. Сінеліної, Д. Фурмана та ін. На жаль, набутків українських вчених на цьому ґрунті не спостерігається.

Якщо розглядати рейтинги політичної довіри до владних структур і суспільних інститутів у регіональному розрізі, то складається така картина. В Україні найбільшою довірою серед неполітичних структур в усіх регіонах користується інститут церкви (на Галичині відсоток її прихильників становив 72,6% громадян). Також українці довіряють Збройним силам (найбільше в Донбасі — 61,7%), системі освіти та вітчизняним ЗМІ. Регіональні симпатії до окремих інституцій розподіляються так: СБУ довіряють переважно громадяни Північного Сходу, Донбасу, Півдня та Сходу, Верховній Раді — мешканці Сходу, Донбасу та Києва, Кабміну в 2006 році віддали довіру переважно мешканці Галичини, інших західних областей, Києва та Північного Сходу. Міліція, прокуратура та суди користуються довірою мешканців Криму, Сходу, Північного Сходу та Донбасу.

Щодо РФ, то найбільшим авторитетом у літніх людей користується армія (48% людей старше 60 років), а найменшим — у людей призивного віку (32% людей до 30 років довіряють армії, 33% — не довіряють). Ставлення до ЗМІ визначається рівнем освіти: особи з вищою освітою формують єдину групу, котра ставиться до них з підвищеною критичністю (29% у даній групі довіряють засобам масової інформації, а 33% — не довіряють) [10].

Відзначимо, що ступінь довіри до релігійних організацій може істотно змінюватися залежно від соціально – демографічних характеристик матеріального рівня життя та ідейно – політичної орієнтації респондентів. Так, довіра до релігійних організацій у жінок (36,6%) набагато вища, ніж у чоловіків (27,4%) Цікавий розподіл відповідей щодо релігійних організацій залежно від віку. Серед осіб до 21 року довіряють 43% респондентів, проте вже в наступній віковій категорії (від 22 до 26 років) рівень довіри знижується більш ніж удвічі (20,5%). Це можна пояснити впливом таких факторів: певною духовною «всеїдністю» за відсутності стійких світоглядних уявлень і глибоких релігійних знань; розповсюдженим недовірливим ставленням віруючих старшого покоління до молоді, яка прийшла в храм, тощо. Зі збільшенням віку показник поступово зростає, досягаючи 42% у групі за 60 років.

Довіра до релігійних організацій обернено пропорційна рівню освіти: більше довіряють особи з неповною середньою освітою (47,1%). З повною середньою освітою — 35%, а з вищою — 24,2%. Охоче виявляють довіру до релігійних інститутів малозабезпечені індивіди та ті, хто живуть поза межою бідності (по 34%); у середньозабезпечених — 30,3%, у високозабезпечених — до 25% [10].

Слід зазначити, що довіра до церкви і її кліру має наспрасді апріорний характер, оскільки реально в які_небудь контакти з нею вступає лише крихітна меншість. Тому релігійність населення в Україні й РФ не можна назвати активною. Для нинішньої релігійної ситуації найбільше підходить термін «постатеїзм» [9]. Його основні риси:

1) позацерковність. Наявність великої кількості парафіян нетрадиційних релігійних практик (протестанти, харизмати та ін.);

2) мода на церкву, що проявляється, наприклад, у відвідуванні останньої на великі свята або у присутності священика на різноманітних світських акціях, освячення місць під будівництво офісів тощо. Негативний вплив на ставлення населення до релігійних організацій справляє і часта демонстрація тісних зв’язків представників церковного священнопочатку з керівництвом країни, зокрема, випинання телебаченням присутності високопоставлених урядових чиновників на православних святкових богослужіннях. Неправославна частина українського й російського суспільств сприймає подібні явища як спроби надати державний статус церковному інституту, що зустрічає негативне ставлення 64 росіян і 66% українців;

3) зрощення церкви з політикою. Справа в тому, що конституційні основи обрання представників українського й російського політикуму постійно ставляться під сумнів значною частиною суспільства, як правило, опозиційною. Тому влада постійно шукає додаткові, у т.ч. й містичні, джерела легітимації. Показовим поясненням подібного жесту можна вважати думку, виражену Патріархом Філаретом на сторінках «України молодої»: «У Біблії сказано, що Церква не може виступати проти влади, тому що всяка влада від Бога, тому Церква підтримує державну владу» [9]. Запопадливість священиків обумовлена двома причинами: відсутністю церковної єдності й реституцією. Питання, кому віддати перевагу при поверненні власності (або навіть передачі новобудов), виявляється надійним важелем керування соціальною політикою церков.

Високі показники довіри до церкви з боку українців і росіян пов’язані з так званими магічними уявленнями про «нетутешню силу» [3], які задають інтеграцію навколо образу даного суспільного інституту та його патріарха в значенні національного цілого, колективного «ми». Релігія надає індивідові відчуття впевненості. Людина належить до певної цілісної структури й займає в ній відповідне місце. «Вона може страждати від голоду або гноблення, але їй не доводиться страждати від найгіршого — від повної самотності та сумнівів» [1].

Отже, цінність церкви для мешканців України й РФ полягає не в тому, що вона дає вичерпні відповіді на питання моралі та сімейного життя або вирішує соціальні проблеми, а в тому, що вона являє собою якийсь «вічний» інститут. Таке сприйняття, в першу чергу, обумовлено розумінням того, що релігія як така — особлива сфера незмінного, відсторонена від повсякденності з її пошуками нового, суперечками та розбіжностями. Іншими словами, плюралізм думок, який підриває «морально – політичну єдність» пострадянського суспільства, у духовній сфері недоречний.

Тим часом неодноразово відзначалося, що в РФ і Україні релігійність людей, які називають себе віруючими, часто досить поверхнева й зводиться лише до прийняття відповідної символіки і дотримання формальних вимог (носіння натільного хреста, дотримання посту в останній тиждень перед його закінченням, як правило, для очищення совісті або як різновид дієти). В основі такої релігійності нерідко лежить винятково прагнення показати себе продовжувачами «справи батьків» [3], відновити зруйнований зв’язок часів, знайти свою національну ідентичність. Подібна формальна релігійність має тенденцію до перетворення в симулякр (відповідно до термінології Ж. Бодрійяра), коли релігійна свідомість людини являє собою суміш різних легенд, казок і повір’їв. І не дивно. Адже отримання незалежності в 1991 році Україною й РФ одночасно зі зняттям зовнішнього ідеологічного контролю винесло на поверхню приховані під покривом комуністичної риторики й радянської системи аморфність і суперечливість масової свідомості людей. Це — свідомість розгубленої, атомізованої маси, що раптово опинилася без звичного для неї контролю в ситуації, коли вона повинна щось вирішувати, вибирати, не маючи чітких критеріїв, якими можна було б керуватися. Саме тому в нестабільному суспільстві, чиї старі радянські пріоритети й ідентичності виявилися або втраченими, або девальвованими, релігія постає знаком «вічних цінностей» і символом нації, коли українцям і росіянам начебто не залишилося чим пишатися. Такого роду запит обумовив досить швидке складання в обох соціумах так званого «проправославного консенсусу» [4], коли для переважної більшості населення двох країн акцентоване позитивне ставлення до православ’я перетворилося на міцне і практично безумовне.

Але це не знищило схильності громадян до двовірства, коли люди, котрі позиціонують себе як православні, одночасно вірять і виконують язичницькі обряди. Подібна тенденція існувала ще за радянського періоду. Наприклад, переконана комсомолка, яка не лише говорить, але й думає «як потрібно», могла, проте, потай зайти до церкви і поставити свічку перед екзаменом з «наукового атеїзму» [6]. Цілком щирий комуніст міг сказати своїй матері, щоб вона «про всяк випадок, для здоров’я» охрестила онука в церкві, але так, щоб він — батько – потім міг відговорюватися від цього власним незнанням. Під час війни під кулями й снарядами комуністи робили хресне знамення і шепотіли молитви. Подібна практика спостерігається й у наш час. Українці та росіяни разом з церковними святами (Водохрещення, Великдень) відзначають Івана Купалу, Масницю, вірять у прикмети й гадання. Все перераховане вище зайвий раз підтверджує наявність «схвильованої», неструктурованої свідомості в соціумах України й Росії.

Однак більшість громадян не вважають важливим елементом віри свою конфесіональну приналежність. З тим, що людина може бути просто віруючою, але при цьому не сповідати якої – небудь конкретної релігії, згодні 64,4% опитаних у РФ і 63% в Україні. Зокрема, дані соціологічних опитувань ВЦІОМ та Інституту соціології НАН України руйнують стереотип, відповідно до якого люди, котрі вважають релігійні переконання політиків вагомими, повинні підтримувати кандидатів, чия конфесіональна приналежність і ставлення до релігії збігається з їх власними. Для третини наших громадян релігійні переконання політичних і державних діячів взагалі не мають значення, а більша частина населення сприймає як атеїстичний світогляд політика, так і його християнську орієнтацію.

Разом з тим толерантність українців і росіян стосовно релігійних орієнтацій політиків аж ніяк не безмежна. Дослідження продемонструвало, що радикально атеїстична позиція здатна забезпечити кандидатові підтримку не більше ніж 2–3% виборців і при цьому відвернути від нього 15–20% електорату [3]. Що стосується неприйняття іншої конфесіональної приналежності, то є підстави припустити, що в її основі лежить скоріше страх перед можливим руйнуванням тендітного балансу в міжнаціональних відносинах. Не виключені й інші мотиви. Наприклад, у випадку з так званими сектантами люди можуть просто не довіряти особі, яка у релігійній сфері підтримує позиції крихітної меншості за рахунок більшості (що може мати місце і при вирішенні іншого роду завдань). Втім, це лише гіпотези.

Таким чином, можна констатувати, що подібність у питаннях віри не є для українців/росіян головним мотивом їхнього політичного вибору. Доцільно підкреслити, що й демонстративна релігійність, і радикальний атеїзм сьогодні вкрай невигідні для політичного діяча. Найбільшими симпатіями наших співвітчизників користуються кандидати, які утримуються від публічної демонстрації своїх релігійних переваг. Доти, поки віра залишається особистою справою політика, відторгнення його кандидатури не відбувається.

Армія, як і раніше, залишається одним із деяких державних і суспільних інститутів, що користуються досить високою довірою з боку населення РФ (поряд із Президентом і Церквою) і України (разом із Церквою й ЗМІ). Базисом такого ставлення слугує фактор причетності – непричетності тієї або іншої структури до заборонно – каральної системи. У масовій свідомості армія не сприймається як частина цієї системи, виступаючи в ролі «захисниці», яка забезпечує мир і обороноздатність країни. Зв’язок з армією, з її славним минулим є майже в кожнії родини. Не випадково серед тих, хто їй довіряє, найбільше осіб пенсійного віку, жителів села, індивідів, котрі не встигли свого часу одержати освіту.

Справа в тому, що у період трансформації українського й російського пострадянського соціумів визначальним критерієм виступає символічна приналежність організації, що зберігається й діє завдяки «стежці залежності». У подібних умовах модельним інститутом, який з’єднує нові значення сучасного, відкриваючи можливості для кар’єри та ін., але разом з тим спирається на старі, традиційні значення ієрархічного контролю та позаконкурентне панування, виступає армія. Але армія — не як соціальний механізм сучасної війни, або навіть не як інноваційна структура раціональної бюрократії, скоріше як модель керованого колективу, свого роду військова дружина. Фігура голови подібної ієрархії — не прагматичний діяч – фахівець у тій або тій сфері, не публічний лідер – демагог, котрий вийшов з лав еліти, а символ недиференційованої сили. Ознаками впорядкованості в радянському суспільстві володіли саме такі організації, структури такого типу. Вони й виявляються тепер для більшості населення втіленням порядку [3]. Звідси — висока злагоджена оцінка сили, її «зрозумілість», апріорна сприйнятність і фактичне прийняття.

Підкреслю, що армія у таких уявленнях — саме символічна модель суспільства, а не реально діючий інститут. Показово, наприклад, що українці й росіяни вкрай рідко ототожнюють з нею політичну владу в країні й не чекають самостійних владних кроків (як і у прикладі з Церквою: її участь у керуванні країною мислиться як загальне релігійне й моральне освячення влади, а також підтримка ідейного контролю над суспільством). Іншими словами, армія в подібних оцінках — узагальнений образ сили без влади. Імовірно, тому символічний престиж даного інституту не виключає значної настороженості громадян до армійської служби й прагнення молоді в масі уникнути військового призову. На думку 65% респондентів РФ і 30% в Україні, професія військового сьогодні неприваблива [10]. Хоча багато хто як і раніше вважають службу «школою життя» (58 і 52% відповідно). Серед причин негативного ставлення до армії, в першу чергу, називають небезпеку загибелі (або поранення) у військових конфліктах типу чеченського, а також указують на її розвал, корумпованість начальства, високу кримінальність і безвідповідальну політику влади стосовно неї.

Задамося питанням: чому на всьому пострадянському просторі в першу трійку за рівнем суспільної довіри до політичних інститутів навіть в 1990 – і роки входили армія й церква? Адже емпіричний досвід армійського життя (з дідовщиною, пияцтвом, деморалізацією тощо) взагалі повинен був звести рівень довіри до армії до нульової відмітки. Цього, однак, не відбулося. Відповідь, очевидно, полягає в тому, що довіра до армії й церкви ґрунтується не на споживчій логіці «послуга – клієнт», а на переконанні у вагомості місії цих інститутів, що володіють внаслідок цього легітимним правом не лише обслуговувати суспільство, а й вимагати від нього виконання певних зобов’язань. Довіра до армії й церкви визначається їхньою близькістю до народу, суспільним значенням і причетністю до повсякденних проблем.

Ми повертаємося до головної проблеми влади в українському й російському суспільствах (крім її деклараційного характеру діяльності) — до відчуження народу від політиків, що набуває останнім часом масштабності. Народним обранцям варто повчитися демонстрації близькості своєї персони до простих смертних у священиків і дисципліні у військових. Можливо, тоді наші громадяни, нехай не відразу, але поступово, почали б довіряти щирості їхніх обіцянок і брати активну, не показову, участь у житті країни, а не керуватися принципом «від нас нічого не залежить». Саме тоді у політичних діячів України з’явиться шанс очолити рейтинг суб’єктів, котрі дійсно користуються довірою виборців.