Мультикультурний інституціоналізм і дорадча демократія

            Елеонора Кучменко, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри державного управління та політики зайнятості Інституту підготовки кадрів державної служби зайнятості

          Борис Кучменко, доктор філософії, професор кафедри загально - юридичних дисциплін Інституту права і психології Київського національного університету внутрішніх справ

                УДК 008+32

Розглядається дилема громадянства, етичні засади демократії та посилення впливу культурних факторів на політичні процеси.

Ключові слова: мультикультура, політика, етика, дорадча демократія.

Рассматривается дилемма гражданства, этические основы демократии и усиление влияния культурных факторов на политические процессы.

Ключевые слова: мультикультура, политика, этика, совещательная демократия.

We discuss the dilemma of citizenship, ethical basis of democracy, and increased influence of cultural factors upon politics.

Key words: multiculture, politics, ethics, deliberative democracy.

Принципи дискурсивної етики вимагають: для забезпечення демократичної легітимності потрібно, щоб усі ті, кого можуть торкнутися наслідки прийняття будь - якої норми, у різній мірі брали участь в її утвердженні. З цієї точки зору, територіальний поділ та державні кордони не збігаються з межами морального співтовариства. Дискурсивні збігаються можуть виникати там і тоді, де і коли люди здатні вплинути на дії і благополуччя, інтереси чи ідентичність один на одного. Кордони морального і політичного співтовариства не збігаються. Потрібно навіть підтримувати різницю між ними. Бо те, що ми повинні один одному внаслідок приналежності до людського роду, не можна зводити до того, що ми повинні один одному як громадяни однієї держави чи як члени одного культурного «ми» - співтовариства, яке історично склалося і яке визначається єдністю пам'яті та життєвого досвіду. Наша ідентичність як сучасних суб'єктів включає в собі усі ці різнорідні виміри - і як моральних істот, і як громадян, і як членів будь - якого етнічного співтовариства. В цьому контексті цікаво розглянути проблему в контексті мультикультурного інституціоналізму та дорадчої демократії.

Критики дорадчої демократії, які звинувачують її у тому, що вона передбачає культурно однорідну державу, не звертають увагу на неминучу суперечність, яка виникає між універсалістськими вимогами дискурсивної етики, які кличуть до подолання національних і етнічних кордонів, і особливими зобов'язаннями людей стосовно одне одного, що передбачає саме членство у будь - якій політичній системі. Критики більше стурбовані тим, щоб продемонструвати, що навіть у межах моделі дорадчої демократії, орієнтованої на забезпеченнязагальних прав, не знайдуть задоволення вимоги деяких груп, а тому у крайніх випадках ці групи будуть мати за краще відокремитись, а в інших випадках - заявлять претензію на будь_яку форму розподілу влади.

Основоположним для дорадчої демократії є принцип, згідно з яким голос кожного, кого стосується норма, закон чи політичний курс, повинен бути включеним у демократичне обговорення, яке веде до їх ухвалення. Тому дана модель відкрита для широкої гами варіантів інституціонального устрою, які могли б забезпечити таке включення. Діапазон подібних варіантів простягається від розподілу влади між різними культурними групами у законодавчих, а також судових інстанціях, до органів масової інформації на різних мовах і різній культурній приналежності, у тому числі газет, радіо і телебачення. Мовний бар'єр не повинен перешкоджати демократичній участі.

Особливі методи розподілу влади можуть передбачати пропорційне представництво, а також створення місцевих і регіональних асамблей та передачу повноважень від центра до периферії. Якщо наш основний принцип полягає у тому, що потрібно забезпечити як можна повнішу участь усіх, кого стосується дана проблема, то багато рішень краще ухвалювати на місцевому і регіональному рівнях за участі тих, чиї інтереси більш суттєво порушуються. Проте, використовуючи ці різноманітні інституційні узгодження, слід звертати увагу на нормативні принципи - егалітарний взаємозв'язок, добровільне самовизначення, свободу виходу та асоціації.

Егалітарний взаємозв'язок передбачає неприпустимість, щоб у представників культурних, релігійних, мовних та інших меншин, саме внаслідок їхньої приналежності до таких, було менше громадянських, політичних, економічних і культурних прав, ніж у представників більшості.

Добровільне самовизначення - це коли не можна автоматично зачисляти людину до культурної, релігійної чи мовної групи, ґрунтуючись на обставинах його народження. Членство індивіду у групі повинно припускати найширшу форму самовизначення та самоідентифікації. Державі не слід просто дарувати групі право встановлювати і контролювати членство в ній на шкоду окремим особам. Бажано, щоб у мультикультурних суспільствах, де держава визнає за культурними і релігійними групами право на самоуправління і автономну юрисдикцію у певних сферах (прикладом є досвід Канади, Ізраїлю і Індії), у будь - який момент після досягнення зрілого віку кожну людину запитували б, чи готова вона зберегти свою приналежність до тієї групи, з якої походить.

Свобода виходу і асоціація - мається на увазі, що свобода індивіда на вихід із групи, до якої він з самого початку зачислений, не повинна нічим обмежуватися, хоча такий вихід може супроводжуватися втратою якихось формальних і неформальних привілеїв. Остракізм і відхід - це неформальна ціна виключення, а втрата прав на землю і певних соціальних виплат стали б формальною платою за це. Що стосується останнього моменту, то ліберальна демократична держава має можливості втрутитися і відредагувати сплату за вихід відповідно з принципами рівності громадян.

У конкретно - інституціональному сенсі дані нормативні принципи передбачають, якщо процедури пропорційного представництва пристосовані до того, щоб охопити і виключені меншини, відповідним групам і асоціаціям слід поважати оговорені вище умови. Методи пропорційного представництва не повинні приводити до «замкнення» індивідів у тих общинах, до яких вони (з самого початку) зачислені, якщо останні, наприклад, не дозволяють їм голосувати за кандидатів інших груп і партій. Представники меншин повинні мати можливість створювати коаліції і асоціації з членами інших груп, включаючи представників більшості, які поділяють їхні погляди. Потрібно підтримувати кроскультурні та міжкультурні політичні об'єднання, делегації і регіональні асамблеї. На нашудумку, не слід схвалювати методів пропорційного представництва, коли вони спираються на ідентичність, яка визначається з точки зору культури, етносу і релігії. Але слід вітати зусилля до розширення демократичної участі меншин, які певним чином не представлені, якщо тим самим членів меншин заохочують голосувати, обиратися на виборні посади і утворювати союзи і асоціації, а також політичні партії. В цілому, інституціональні механізми повинні балансувати вимоги індивідуальної автономії учасників суспільного дискурсу, яких розглядають як осіб, що самовизначаються у культурному відношенні, і претензії на колективну автономію груп, які намагаються використати своє право на самовизначення.

Цілком можливі випадки, коли більшість відмовляється погоджуватись на заходи демократичного включення чи їх виявиться недостатньо для задоволення вимог меншин на самовизначення. У подібних випадках доведеться проводити різницю між пригніченою більшістю і меншинами, які намагаються до піднесення за культурними ознаками, а потім на підставі вивчення історії, економічних і культурних аспектів конфлікту встановлювати, чи є відокремлення морально виправданим. Ми не бачимо причин, щоб на підставі доречної чи дискусійної моделі у принципі виступати протии відокремлення. Права на індивідуальне і колективне самовизначення можуть вимагати створення нових політичних співтовариств.

Водночас існує небезпека у спробах деяких мултикультуралістів і націоналістів ліберального спрямування прикрити романтичним флером моральні і політичні витрати створення все нових національних держав [1]. Ті, хто писав на цю тему, відмічають свого роду феномен «матрьошки». Кожна нова політична система, якщо вона набуває форму національної держави - слід відмітити, що у більшості випадків рухи за відокремлення розвиваються саме тому, що меншина намагається створити власну державу, в якій переважала б саме її культура, - передбачає, що за неї доведеться сплатити у моральному і політичному відношенні. Для кожного націоналістичного руху меншин існують свої власні «інші». У кожній державі виникають свої правила включення і виключення. Деякі з суперностей, які властиві сучасній ліберальній демократії, можна особливо яскраво спостерігати при розгляді змін, які відбуваються на сьогодні у правилах і звичаях, що регулюють питання громадянства, тобто політичного членства. Іронія історії полягає у тому, що культурні рухи, які націлені на возз'єднання із соплемінниками за кордоном чи на відокремлення, зараз виникають у світі, де ситуація в усе більшій мірі визначається переміщенням народів через державні кордони, яке неможливо зупинити, і неминучим переміщенням культур. На нашу думку, не слідвірити у чистоту культур чи у те, що вони потребують очищення. Не можна погодитись і з тим, що державні кордони повинні обов'язково збігатися з кордонами переважаючих культурних общин. З цього приводу доречним є спроба протиставлення романтиці культурного самовизначення аналіз прикладів трансформації інститутів громадянства у старих національних державах на земній кулі, а саме у європейських країнах. Слід відмітити, що одвічна суперечність між правами людини і вимогами самовизначення відіграє основоположну роль у ліберальних демократичних суспільствах, якщо вони хочуть залишитися такими і не піддатися романтизму національної чи культурної чистоти.

Постає запитання, як саме співвідносяться права людини і самовизначення у глобалізованому світі?

На сьогодні в умовах стрімкого розвитку глобалізації і фрагментації світу права людини і вимоги суверенітету дедалі більшою мірою вступають у суперечність одне з одним. З одного боку, повсюдно у світі зростає усвідомлення універсальних принципів, які пов'язані з правами людини. З другого боку, наполегливо утверджуються особливі ідентичності національного, етнічного, релігійного, расового і мовного характеру, внаслідок чого і вважається, що дехто належить до суверенного народу. Глобалізація зовсім не веде до встановлення «космополітичного порядку» як умови довічного миру між народами, які підкоряються принципам республіканської конституції [2]. Замість цього вона загострила суперечність між правами людини і вимогами самовизначення з боку суверенних груп людей. Справа у тому, що суверенітет означає право колективу на визначення себе через встановлення влади над територією у певних кордонах. Тому дуже часто декларації про суверенітет породжують різниці між «нами» і «ними», тобто між тими, хто належить, і тими, хто не належить до суверенного народу. В історії рідко має місце збіг ідентичності тих, над ким влада утверджується внаслідок їхнього проживання у межах певної території, та ідентичності суверенного народу, від імені якого така влада встановлюється. У данному відношенні слід вказати на спостереження Х. Арендт, хоча вони й були висловлені в іншому контексті і у зв'язку з труднощами захисту прав людини у період між двома світовими війнами в Європі. В них відмічалося, що з самого початку парадокс, який закладений у проголошенні невід'ємних людських прав, полягав у тому, що малася на увазі «абстрактна» людина, яка, мабуть, ніде не існувала. Відповідно, дуже швидко вся проблема щодо прав людини виявилася безнадійно сплутаною з питаннями національного визволення. Як уявлялося, тільки визволений суверенітет народу, а саме свого власного народу, був здатний забезпечити ці права [3].

Заява на отримання громадянства і натуралізацію з боку іноземних громадян, іноземців, що натуралізувалися і резидентів (осіб, що постійно проживають у кордонах даної держави), а також закони, норми і правила, за якими здійснюються дані процедури, належить до стрижньових соціальних практик, з якими можна найбільш тісно прослідкувати за нормативними складностями у співвідношенні прав людини і суверенітету. Суверенітет тягне за собою право народу контролювати свої кордони, а також встановлювати процедури допуску «чужаків» на свою територію і у своє суспільство. Проте у ліберальній демократичній країні подібні вимоги суверенітету завжди повинні бути обмежені правами людини, які індивіди мають не тому, що вони громадяни і є учасниками політичної системи, а у тій мірі, в якій вони просто є людьми. Загальні права людини стоять вище прав громадян і поширюються на усіх, хто вважається моральною істотою. Постає запитання, якого ж роду практика імміграції, натуралізації і громадянства булла б у такому разі сумісною з прихильністю ліберальних демократій до прав людини? Чи можливо замирити вимоги суверенного самовизначення зі справедливим і рівним ставленням до чужаків та інородців, що живуть серед нас?

У сучасних дебатах з цих питань домінують два підходи: радикальна аргументація універсалістів на користь відкритих кордонів і громадянсько - республіканське уявлення про «змістовні концепції громадянства». Радикальні універсалісти стверджують, що з моральної точки зору національні кордони довільні і єдиною моральною послідовною позицією універсалізму було б відстоювання відкритих кордонів. Дж. Каренс, наприклад, використовує винайдену Дж. Роулзом «завісу незнання», щоб розглянути принципи справедливості з точки зору біженця, ммігранта і того, хто просить надати йому притулок [4]. Постає запитання, чи є кордони, у межах яких нам довелося народитися, а також документи, на отримання яких ми маємо право, з моральної точки зору хоча б у чомусь менш довільними, ніж інші наші характеристики - такі як колір шкіри, стать і набір генів, якими ми наділені? Каренс відповідає на ці запитання негативно. З моральної точки зору кордони, які означають територіальні межі нашого народження, як і документи, отримати які ми маємо право, довільні, бо їх розподіл не слідує жодним критеріям моральних заслуг, досягнень і компенсації. Тому, на думку Каренса, ліберальним демократіям слід проводити політику в максимально можливій мірі як таку, що відповідає картині світу без кордонів.

Противагу радикальному універсалізму Каренса становить ряд комунітарних і громадянсько - республіканських точок зору, на підставі яких сформульовані більш чи менш «насичені» концепції громадянства, співтовариства і приналежності. Ці теоретичні підходи до громадянства, не усуваючи і не забороняючи імміграцію, встановлюють, проте, більш жорсткі критерії для інкорпорування і надання громадянства іноземцям, ніж теорії універсалістів. Розраховувати на гостинний прийом можуть тільки ті іммігранти, які краще за інших відповідають ідеалу дійсного громадянина республіки, що передбачені даними теоріями. Інші ж отримають презирливу відмову. Зрозуміло, враховуючи те, як багато заперечень неминуче викликають такі «насичені» концепції громадянства, комунітарні теорії можуть легко стати виправданням неліберальної імміграційної політики і обмеженню прав іммігрантів і іноземців.

На думку С. Бенхабіб, доречно було б відстоювати позицію, яка знаходиться десь посередині - між радикальним універсалізмом політики відкритих кордонів, з одного боку, і застарілими з соціологічної точки зору концепціями республіканського громадянства, з іншого. Підкреслюючи визначальну суперечність між вимогами забезпечення загальних прав людини і принципами демократичного суверенітету, вона аналізує сучасні практики політичного інкорпорування у ліберальних демократичних країнах [5]. Основний об'єкт її уваги - це зміни, які відбуваються у практиках громадянства і інкорпорування в окремих країнах - членах Європейського Союзу. Дійсно, є декілька переконливих історичних і філософських причин [6], які змушують її зараз ставити сааме європейські практики громадянства і інкорпорування у фокус аналізу подібних проблем.

Маючи ліберальні демократичні устрої, країни - члени Європейського Союзу не можуть іти на будівництво «фортеці Європи». Жодна з країн ліберальної демократії не може зачинити свої кордони від біженців чи претендентів на притулок, мігрантів чи іноземних робітників. Проникливість кордонів - це  необхідна, хоча й недостатня умова ліберальної демократії. Разом з тим жодна суверенна ліберальна демократична країна не може втратити свого права визначати політику в галузі імміграції і інкорпорування. Вона зосереджує свою увагу на різницях між умовами в'їзду в країну, такими як дозвіл на відвідування, навчання і придбання власності, та умовами тимчасового перебування, а потім між тим і іншим, та постійним перебуванням, і громадянським інкорпоруванням, фінальною стадією якого є політичне членство. Це різні етапи політичного включення, грані між якими дуже часто змішуються у теоретичних дискусіях, але які все ж таки аналітично можна відрізнити. На кожному з цих етапів суверенна держава регулює права й вимоги іноземців, резидентів і громадян інших країн, але це регулювання може бути піддано перевірці, обговоренню і бути оскаржене, в тому числі оскаржено особами, відносно яких застосовувалися, їхніми адвокатами, а також національними і міжнародними групами правозахисників [7]. У цьому процесі немає одного кроку, який би можна було б приховати від уваги зацікавлених сторін. Демократична суверенність народу у питаннях імміграційної політики і інкорпорування не є нічим не обмеженим правом. Право народу на самоутвердження повинно розглядатися і оцінюватися у світлі його прихильності до загальних прав людини. Слід зазначити, що зміни у практиці громадянства і імміграції в країнах сучасної Європи відбивають деякі з глибоких утруднень, з якими стикаються всі національні держави в епоху глобалізації [8].

Для деяких Європа - це не континент, не просто географічна ознака, а ідеал, батьківщина західної філософії та Просвітництва, демократичних революцій і прав людини. Для інших Європа - це та частина світу де приховується великий фінансовий капітал. Сучасна Європа опинилася перед загрозою того, що її моральні і політичні межі будуть тепер визначатися по - новому - відповідно  до географічних кордонів. Географію використовують знову, щоб замаскувати сліди складних процесів політичного і морального включення і виключення. Де проходять зовнішні і внутрішні кордони Європи після 1989 році? Чим можна обґрунтувати стримуюче значення цих кордонів? Буцімто як ідеал чи ілюзію, але кого включає і кого виключає Європа? Хто став «іншими» для Європи після припинення «холодної війни»? 1993 рік є поворотним пунктом в імміграційних тенденціях в європейських країнах. З моменту підписання 1 травня 1997 р. Амстердамського договору країни - учасниці ЄС ще більше усвідомили необхідність гармонізувати закони про громадянство і натуралізацію, які були ухвалені в країнах - учасницях, а також зменшити розходження у правовому і політичному становищі громадян ЄС і третіх країн.

Таким чином, дилеми громадянства в сьогочасній Європі набувають особливого змісту в дебатах з приводу громадянства, що відбуваються у сучасній політичній філософії.