Специфіка формування сучасної електоральної культури Західного регіону України

Юрій Федчик, аспірант кафедри політології Волинського національного університету імені Лесі Українки

УДК 342.845(477.8):17.023.36

Аналізуються фактори, що мають найбільший вплив на формування електоральної культури мешканців Західного регіону України в контексті сучасних виборчих процесів. Досліджено роль регіональної виборчої субкультури, яка визначає асиметричні норми політичної поведінки населення.

Ключові слова: електоральна культура, регіональні особливості, політичні цінності і традиції, норми політичної поведінки.

Анализируются факторы, имеющие наибольшее влияние на формирование электоральной культуры жителей Западного региона Украины в контексте современных избирательных процессов. Исследована роль региональной избирательной субкультуры, определяющей иногда асимметрические нормы политического поведения населения.

Ключевые слова: электоральная культура, региональные особенности, политические ценности и традиции, нормы политического поведения.

In the article analyzes the factors that have the greatest influence on the formation of electoral culture of the inhabitants of the Western region of Ukraine in the context of modern electoral process. The role of the regional electoral subcultures, which determines the sometimes asymmetric norms of political behavior of the population.

Key words: electoral culture, regional features, political values and traditions, norms of political behavior.

Сучасне українське суспільство переживає кризовий етап своєї трансформації. Останні виборчі кампанії наочно продемонстрували і підняли на поверхню цілий ряд деструктивних явищ, притаманних політичному процесу нашої держави. Попри широку участь громадян вибори досі не стали наріжним каменем стабільної демократії, а їхні результати не дозволяють визначитися з подальшим вектором розвитку українського суспільства. Дослідження виборчої проблематики і поведінки виборців зокрема, дозволить науково обґрунтувати електоральну диференціацію території України, усунувши спекулятивні розмови про розкол на «Схід — Захід», антагонізм між мешканцями різних регіонів країни.

Актуальність проблеми зумовлена важливістю впливу електоральної культури на електоральну поведінку населення у контексті демократичних перетворень України. Окрім цього, дослідження специфіки регіональних електоральних культур допоможе виявити і пояснити відмінності між ними, що можуть мати конфліктогенний характер, усунути штучне нагнітання соціальної напруги, ініційоване певними політичними силами в ході передвиборчих баталій.

Аналіз останніх досліджень і публікацій засвідчив, що різним аспектам виборчого процесу вітчизняні науковці приділили значну увагу. Особливості українського електорального простору досліджували В. Бебик, В. Березинський, В. Бортніков, І. Бекешкіна, Є. Головаха, О. Зубченко, Б. Ідрісов, О. Михайлич, М. Михальченко, Л. Нагорна, В. Паніотто, А. Романюк, Н. Ротар, О. Толочко, М. Хилько, Г. Циганенко, К. Черкашин та інші.

Втім роботи вказаних вище науковців торкаються, насамперед, загальних категорій політичної культури та виборчих процесів. Разом з тим проблема виборчої культури не є достатньо розробленою, що пов’язано із складністю самого предмета вивчення, тому варто окреслити невирішені раніше питання електоральної культури, як самостійної підсистеми політичної культури, що впливає на перебіг виборчих процесів у державі.

Розбіжності в електоральній поведінці протягом кількох виборчих кампаній представників різних частин України підтвердили тезу про те, що формування електоральної культури має яскравий регіональний характер. Саме ці обставини зумовили постановку мети даної статті — систематизація та аналіз факторів, що визначають поведінку мешканців Західного регіону під час їх волевиявлення.

Варто зазначити, що дослідження електоральних процесів вітчизняними науковцями розпочалось порівняно недавно. Причиною цьому є об’єктивне підґрунтя — за тоталітарного суспільства вибори були формальністю, а висока явка виборців — звичайне прагнення створити ширму легітимності політичного режиму. Опинившись у новій системі координат, викликаною розпадом Радянського Союзу, Україна вибрала демократичний шлях поступу.

Принципову роль виборчої культури в демократичному державотворенні розкрив у своїх дослідженнях Л. Даймонд. Проаналізувавши практику демократизації держав протягом ХХ ст., він дійшов висновку, що успішний перехід до демократії відбувся, насамперед, у країнах із системою культурних цінностей, притаманних західним суспільствам. Водночас демократична консолідація не була досягнута в «дефективних» електоральних демократіях країн «третьої хвилі». Р. Даль зазначав, що відсутність відповідного рівня виборчої культури суспільства взагалі може призвести до відкату демократичних реформ [3].

Українському суспільству не вдалось уникнути помилок і хибних кроків у ході трансформаційного періоду. Запозичені інститути народовладдя (в першу чергу інститут вільних виборів) не стали базисом для побудови реального демократичного механізму. Спрацювала теза відомих американських вчених Г. Алмонда та С. Верби: «Для розвитку стабільного й ефективного демократичного ладу потрібно щось більше, ніж певні політичні й управлінські структури. Цей розвиток залежить від орієнтацій, наявних у людей відносно політичного процесу, тобто від політичної культури. Якщо вона не здатна підтримати демократичну систему, шанси на спіх останньої досить слабкі» [1].

Саме від політичної культури залежить рівень політичного розвитку суспільства. Вона включає в себе головні політико – світоглядні цінності, набутий політичний досвід, потреби та інтереси, уявлення громадян про владу та оцінки політичних явищ, визнані суспільством політичні традиції, норми і способи політичної діяльності, зразки політичної поведінки тощо. Політична культура визначає характер і зміст оформлення інституційного дизайну держави, дихотомію взаємовідносин між нею та громадянським суспільством, можливий перебіг та результати виборчих процесів.

Відображенням політичної культури є електоральна культура, яка визначає тон та специфіку електоральних процесів у суспільстві. У наукових працях І. Гомерова вперше запропоновано дефініцію поняття «електоральна культура», що трактується, як специфічний елемент політичної культури, як система знань, оцінок і норм політичних виборів, включених у виборчий процес, діяльність і взаємини електоральних суб’єктів. Він стверджує, що електоральна культура складається із субкультур, локалізованих у певних просторових сферах, а також ігрових, міфологічних, теологічних, художніх, нормативних, оціночних, пізнавальних та інших її підсистем [9, с. 152–153].

Підсумки кількох виборчих кампаній виявили стабільність електоральних преференцій мешканців різних регіонів України. Однак результати виборів — свідчення швидше існування чіткої сегментації електорального простору, ніж розколу країни на два ворогуючі табори. Регіональні відмінності політичних уподобань громадян не нове для нашої держави явище. Президентські вибори в цьому разі більш показові, що не в останню чергу зумовлюється їх двотуровим характером. Симпатії громадян різних регіонів до політичних партій теж відрізнялися: на Заході традиційно вищою була підтримка партій національно – демократичного спрямування, тоді як на Сході і Півдні голосували переважно за ліві сили, а в Центрі симпатії виборців ділили національно – демократичні та лівоцентристські партії [14].

Об’єктивною основою такої регіональної диференціації є економічні, етнічні, міжконфесійні та культурні фактори. Гетерогенність нашої політичної культури зумовлена тривалою відсутністю власної державності. Менталітет, що сформувався таким чином, перебування українських земель у складі кількох країн з відмінними цивілізаційними і культурними системами, тривале панування комуністичної ідеології, складні процеси демократичного транзиту — чинники, що вплинули на формування нинішнього рівня політичної культури українського суспільства. Розчленованість території та асиметричність зовнішнього впливу виявилися джерелом фрагментарної політичної культури, якій притаманні відсутність консенсусу між населенням країни щодо майбутнього вектора розвитку та головних суспільних цінностей.

Значення електоральної культури не зводиться лише до відображення виборчих процесів. Демократична виборча культура як сукупність норм, цінностей, установок має відтворюватися членами суспільства для того, щоб демократична політична система могла існувати. До основних проблем виборчої та в ширшому розумінні — політичної культури сучасної України дослідники відносять: феномен «серединної» основи між українською та російською ідентичностями, відсутність довіри до найважливіших інститутів держави, значне зростання розчарування у постмайданній владі серед більшості громадян, соціокультурні, етнічні, мовні особливості різних регіонів України, що знаходять відповідне втілення в електоральних орієнтаціях їхніх жителів, недемократичний характер виборчих перегонів, патерналізм та амбівалентність свідомості значної частини громадян, відокремлення влади від народу та визрівання конфлікту між ними [2].

Варто відзначити, що формування електоральної і політичної культури взаємопов’язані та взаємодоповнювальні процеси. Політична культура є похідною від процесів, що відбуваються у суспільстві, тому для перехідних суспільств характерний «проміжний» тип культури: він акумулює в собі як рудименти минулих суспільних відносин, так і паростки нових. Для характеристики основних тенденцій політичної культури українського суспільства працівниками Інституту соціології НАН України був розроблений інтегральний тест типів політичної культури. В його основу було покладено підхід, який передбачав дві змінні: тоталітаризм/демократія; активність/пасивність (табл. 1).

Відмічено наявність значної частини представників типологічної групи «пасивно – тоталітарного типу політичної культури» — 26,7%, які, на відміну від носіїв свідомості «активно – тоталітарного типу» — 5,9%, також не сприймають ідей демократії, але при цьому не налаштовані активно захищати цінності тоталітарного суспільства, яких дотримуються. В українському суспільстві переважає «пасивно – демократичний тип політичної культури» — 50,7%. Люди, які входять до означеної групи, сприймають цінності демократичного суспільства, але не готові активно підтримувати їх.

Політична культура сприяє кристалізації цінностей соціального розвитку соціуму через принципи демократії. В електоральній культурі знаходять власне відображення основні ціннісні орієнтації, знання, установки і традиції, найбільш типові для суспільства патерни електоральної поведінки громадян. Їхній прояв відбувається через безпосередні механізми політичної дії, одним із яких є волевиявлення. Важливим є те, що характер і зміст електоральної культури визначається станом політичної культури суспільства [6, с. 10].

Визначають фрагментарний тип сучасної української електоральної культури, яка складається з кількох різних субкультур. Специфіку оформлення регіональних електоральних культур у різних частинах нашої держави можна зрозуміти, беручи до уваги нерівномірність поширення прихильностей до нових політичних цінностей та електоральних акторів.

Наявні об’єктивні відмінності регіонів знаходять своє відображення у притаманних їм політичних культурах. Екстраполяція цивілізаційно – культурних розбіжностей на політичну сферу відбувається, насамперед, у ході передвиборчої боротьби. Міфи, що підживлюються певними політичними силами, мають на меті повну дезорієнтацію населення, сегментацію електорального простору, формування бінарних ментальних моделей. Традиційно побутує думка, що ідеалом політичного правління на Сході України є «тверда рука», авторитарні методи управління, для Заходу України — демократія, право на участь індивіда у вирішенні найважливіших питань у державі і суспільстві.

У масову свідомість імплементовано стереотипи, що обумовлюють некритичне співвіднесення представників правого спектра українського політикуму із «Заходом» і «демократією», а всіх інших — із «Сходом» та «авторитаризмом». Умисна стереотипізація масової свідомості українців не лише ускладнює соціальну інтеракцію представників різних регіонів, але й негативно впливає на процеси формування громадянського суспільства в Україні і демократизації в цілому [12, с. 56].

Такі стереотипи значною мірою мало спростувати масове опитування громадян, проведене Інститутом соціальної та політичної психології АПН України 3–5 серпня 2006 року (табл. 2).

Логічним поясненням цього явища була існуюча розстановка політичних сил у країні, надії мешканців Західного регіону на покращення становища в державі, пов’язані з тодішнім Президентом України Віктором Ющенком. Мешканці Східного регіону проектували аналогічні сподівання на парламент, оскільки саме тут Партія регіонів є безперечним лідером електоральної підтримки. Таким чином, вибір населенням форми правління в умовах інституалізації політичних інститутів значною мірою залежить від розбіжностей в електоральних культурах і цінностях, що панують у конкретно взятому регіоні України.

Регіональні електоральні культури є складовими загальнонаціональної та розвиваються в її рамках, пристосовуючи загальнодержавні формальні та неформальні електоральні стандарти до певних територіальних спільнот. Це своєрідні матриці загальнонаціональної електоральної культури, що відіграють посередницьку рольу трансляції політичних нововведень та забезпеченні зворотного зв’язку з громадянами. Відповідно до цього, електоральні культури, що формуються в перебігу електоральної регіоналізації, поділяють за аксіологічним (цілісна, домінуюча, дихотомізована та фрагментарна), ідентифікаційним (двопартійна, мультиваріантна та атомізована), регулятивним (ринкова, бюрократична та керована) критеріями [4, с.12–13].

Особливо цікавим явищем є становлення електоральної культури Західного регіону. Перебування цієї частини України у складі Австро – Угорщини, Польщі, Румунії і Чехословаччини наклало окремий відбиток на ментальність і політичну поведінку населення. Прикордонне становище, що й зараз впливає на систему ціннісних орієнтацій, в сумі з існуючими політичними традиціями, сприяють структуруванню політичного простору регіону. Традиційно до нього відносять сім областей, а саме: Волинську, Рівненську, Львівську, Тернопільську, ІваноФранківську, Чернівецьку і Закарпатську.

Необхідно відмітити, що підсумки кількох виборчих кампаній довели, що малювати фон суспільних настроїв і очікувань у західноукраїнському регіоні якоюсь однією фарбою було б необачно. Складна історична доля населення регіону, якому лише в межах ХХ ст. доводилося кілька разів змінювати орієнтаційні матриці, пристосовуючись до різних політичних режимів, зумовила амбівалентність суспільних настроїв, які варіюються у діапазоні від нестримних захоплень до гірких розчарувань [8, с. 206].

Для того щоб об’єктивно оцінювати стан електоральної культури населення України в умовах суспільства, що трансформується, необхідно відповісти на питання:

— якою мірою демократичні норми виборчого права і процесу відображають соціокультурну специфіку України і її регіонів, наскільки вони закріплені на рівні базових цінностей громадян;

 — наскільки впевнені виборці, що саме система виборів забезпечує реалізацію їхніх електоральних прав;

— що знає електорат про діяльність акторів виборчого процесу і організаторів виборів; — які групи виборців і в яких формах залучені до виборчих кампаній і виборів, а які не беруть у них участь і чому;

— які основні мотиви голосування виборців? [5]

Без сумніву, одним з найважливіших елементів формування електоральної культури населення Західного регіону є регіональна ідентичність. Вона завжди мала конкретно виражене спрямування мешканців у бік національної, хоча характер демократичних перетворень вносить до цього процесу суттєві зміни. В умовах бінарного транзиту до конфлікту цінностей та інтересів (що притаманне всім транзитивним суспільствам) додається конфлікт політичної ідентифікації, спричинений незавершеністю процесу формування політичних націй. У новоутворених державах простежуються чотири тенденції самоідентифікації членів суспільства: 1) громадянами нової національної держави; 2) громадянами колишнього державного утворення; 3) громадянами своєї історичної батьківщини (притаманна представникам національних меншин); 4) громадянами певного регіону країни, який (на їхнє переконання) має здобути політичну автономію або державний суверенітет. Останні дві породжують сепаратизм [10, с. 12].

Мешканці Заходу традиційно відзначаються високим рівнем політичної активності і довірою до державних інституцій, стійкою підтримкою сил національно – демократичного спрямування, вибором європейського вектора розвитку України. Окрім того, на формування відповідних моделей політичної поведінки, мають вплив цивілізаційно – культурні та етнічні особливості, історична пам’ять і трактування подій минулого, специфіка мовної практики, релігійно – конфесійні традиції, географічна локальність «місто – село», що в сукупності складають ретроспективні орієнтації електоральної субкультури регіону.

Президентські вибори 2010 року виявили значні зрушення у виборчій культурі населення Заходу. Результати першого туру продемонстрували розмивання контурів електоральної біполярності в Україні — відбувся значний дрейф електоральних преференцій регіону у бік центру. Попри тріумф національно – демократичних сил, перемога В. Януковича на Закарпатті і його «синє» забарвлення після першого туру — закономірне явище. «По – перше, це мультикультурний регіон, де багато нацменшин. І він дуже різнорідний, з точки зору політичних уподобань, — зазначає В. Фесенко. — Ми ж знаємо, що там іде боротьба між різними фігурами регіонального масштабу — достатньо згадати Балогу, Ратушняка, вихідців із цього регіону, які працюють в команді Януковича, — Шуфрича, наприклад. Проте перевага Януковича в цьому регіоні — відносна. Вона виникла лише тому, що був розкол «постпомаранчевого» електорату між багатьма кандидатами та низька явка» [11].

Протистояння політичних сил у середині помаранчевого табору, викликало розчарування і апатію, що призвели до зростання абсентеїстських настроїв і зменшення політичної активності мешканців регіону, оскільки після подій 2004 року з ними пов’язувалися надії на реальне покращення стану справ у державі. Електоральній культурі населення Заходу притаманний змішаний тип, оскільки частина населення — яскраві представники активістського типу, інша, котра очікує політичного лідера «сильної руки», що повинен навести лад у країні — ознаки існування патріархальної політичної культури.

Підсумовуючи, можна зробити висновки, що складність ситуації з українською електоральною культурою цілком корелюється з теорією відомих дослідників Р. Роуза та Я. Макаллістера. Сучасний виборець дедалі частіше приймає рішення на основі нових знань і отриманого досвіду про вибори, аналізу доволі суперечливої і мінливої сукупності факторів між виборчого періоду, співвідносячи власні соціальні й економічні інтереси, політичні цінності із програмами і діями політичних акторів. Електоральна культура — система сформованих на основі соціоісторичного досвіду політичних традицій, раціональних та ірраціональних орієнтацій, що формують виборчі симпатії і моделі політичної поведінки, які в сукупності з конституйованими політико – правовими нормами визначають перебіг електоральних процесів у суспільстві.

Надаючи відповідне смислове забарвлення виборчому процесу, електоральні субкультури вносять відповідні корективи до регіонального політичного процесу і перспективи подальших досліджень полягають у безпосередньому врахуванні цього чинника.