Проектування взаємовідносин суб’єктів державного управління з громадськістю

УДК 316.343:321:35.08

Розглядаються питання взаємовідносин суб'єктів державного управління з громадськістю через проектування комунікативної діяльності. Співвідносяться дані соціологічних досліджень з теоретичними та науково - практичними підходами до процесів комунікації, інформування, висвітлення діяльності. Наголошується на елементах проектного менеджменту, доцільних для комунікативної діяльності.

Ключові слова: взаємовідносини, проектування, комунікативна діяльність,

Рассматриваются вопросы взаимоотношений субъектов государственного управления с общественностью через проектирование коммуникативной деятельности. Сопоставляются данные социологических исследований с теоретическими и научно"практическими подходами к процессам коммуникации, информирования населения. Акцентируется внимание на элементах проектного менеджмента, наиболее целесообразных для коммуникативной деятельности.

Ключевые слова: взаимоотношения, проектирование, коммуникативная деятельность, информирование, результативность.

Questions of mutual relations of subjects of the government with the public through designing of communicative activity are considered. Comparison of the given sociological researches to theoretical and scientifically - practical approaches to processes of communications, population informing is spent. The attention is focused on elements of design management which are most expedient for communicative activity.

Key words: mutual relations, designing, communicative activity, informing, Productivity.

Питання сьогодення щодо побудови взаємовідносин суб'єктами державного управління з громадськістю через інформування та різні форми комунікацій стосується не тільки різного тлумачення термінів, а й тих форм і методів, які вони передбачають. Спостерігається, з одного боку, певна плутанина та заміщення при використанні різних методів та технологій інформування та комунікацій. З іншого - направленість на синергетичність у практичній інформаційній та комунікаційній діяльності.

Це визначає наукові завдання щодо побудови взаємовідносин з громадськістю через ЗМІ та ЗМК через комунікативні проекти з урахуванням інтересів громадськості та суб'єктів державного управління: характеристика наукових та науково - практичних підходів до розуміння комунікації як процесу і як засобу побудови взаємовідносин, визначення різниці між цілями та завданнями суб'єктів державного управління та бізнес - структур, описання методів роботи зі ЗМІ та ЗМК, формулювання критеріїв визначення впливовості інформації. Практичні завдання стосуються питань використання технологій проектного менеджменту в організації комунікативної діяльності та інформування населення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми, демонструє, що існує кілька напрямів у трактуванні поняття комунікації. Один із найпопулярніших (особливо для впровадження елементів е - документообігу та е - взаємодії) - це розуміння комунікацій і інформації в менеджменті. Останні можна розглядати як локальні, тобто орієнтовані тільки на визначену організацію, на методи і засоби побудови внутрішніх взаємозв'язків. Часто їх визначають як інформаційні потоки. При цьому не завжди звертається увага на те, що підстави для побудови певних комунікаційних систем можуть лежати далеко за межами організації, можуть бути загальними або системними.

Інші підходи стосуються того, що одним із важливих факторів визначають необхідність точної діагностики ситуації, необхідність ясного уявлення, на якій арені відбуваються комунікації, яким чином взаємодіють внутрішні і зовнішні комунікації, а також чіткого і точного визначення, що собою являє організація та її діяльність. Така діагностика вимагає виділення таких складових, котрі не зв'язані з внутрішньо - організаційними обставинами і зусиллями. У ряді випадків акцентується увага на розгляді внутрішньоорганізаційних основ для формування тих або інших форм комунікації, що найчастіше приводить не до системного розуміння комунікації в організації, а до ситуаційного, тобто заснованого на впровадженні різноманітних, іноді суперечливих, популярних комунікаційних методів, що не завжди відповідають цілям і завданням організації і тому найчастіше у динаміці, у розвитку організації комунікація постійно повинна бути в центрі уваги керівників [1; 2].

Крім того, спостерігаються науково - практичні підходи щодо розуміння інформації як складової комунікації. Найчастіше вони запозичені в теоретичних концепціях маркетингу. Інформація у цих концепціях розуміється як об'єктивні (звітні дані, результати досліджень та ін.) і суб'єктивні, що тісно пов'язані з оцінками, думками, чутками тощо. Вся інформація потрібна для ухвалення маркетингового або управлінського рішення [3-12]. Це призводить до того, що використовуються класифікації інформації у відповідності з тими, якими користуються у маркетингу: кількісна, якісна, внутрішня, зовнішня, констатуюча, аналітично - рекомендаційна, планова, контрольна, первинна, вторинна, синдикована, оперативна, стратегічна тощо.

Втім, можна виділити невирішені раніше частини проблеми. У державному управлінні такий поділ у процесі побудови взаємодії між органами влади та громадськістю не приводить до бажаного результату. Причина в тому, що для бізнесструктури інформація та різні форми комунікацій вкрай необхідні для одержання конкретного результату: одержання конкурентних переваг, зменшення ступеня ризику, прогнозування впливів змін зовнішнього середовища, прогнозування обсягів збуту в тих або інших регіонах, визначення загального ринкового потенціалу тощо. Що ж такий підхід дає для системи державного управління? Що він дає для різних суб'єктів державного управління? У відповідності з законодавчими та нормативно - правовими актами, висвітлення діяльності органів влади та інформаційне забезпечення їхньої внутрішньоорганізаційної діяльності. Що це дає для населення? Можливість висловитись на комунікативних заходах та відстоювати свої інтереси у противагу органам влади. Можна говорити про те, що така взаємодія переходить на рівень конкурентної боротьби: хто з більшою гнучкістю та натиском реалізує свої інтереси.

Отже, вимагають дослідження такі проблеми: впливовість інформації, яка подається суб'єктами державного управління, розуміння змісту термінів «висвітлення діяльності органів влади», «інформаційне забезпечення», зміни парадигми взаємодії через ЗМІ та ЗМК.

Мета даної статті - на основі аналізу науково - теоретичних підходів щодо взаємодії суб'єктів державного управління через ЗМІ та ЗМК та аналізу статистичних даних щодо довіри населення до суб'єктів державного управління продемонструвати необхідність уведення в практику діяльності системи комунікативного проектування для побудови взаємовідносин з громадськістю. Відповідно постають завдання статті: методом зіставлення охарактеризувати результативність комунікативної діяльності суб'єктів державного управління, продемонструвати переваги використання проектного підходу при організації комунікативної діяльності суб'єктів державного управління.

Більшість досліджень стосується описів поглядів, методологій, засобів та методів побудови взаємодії через інформаційні та комунікаційні технології. Втім не йдеться про результати такої взаємодії. У кращому разі - це ухвалення управлінського рішення. Вплив останнього на перебіг реальних подій не розглядається, не прогнозується, а також не визначаються ризики від ухвалення тих або інших рішень. Якщо для моніторингу економічних тенденцій розробляються та використовуються синтетичні індикатори (довіра та настрої споживачів різних ринків) [13; 14], то для аналізу державноуправлінських інформаційних та комунікативних дій проводяться за допомогою простого кількісного підрахунку. Здебільшого вважається, що чим більше публікацій, тим краще, результативніше, ефективніше й більше демонструють виконання основних функцій службовці.

Заперечують такий підхід результати соціологічних досліджень щодо довіри влади до населення (табл. 1) [15].

Таблиця 1 - Рівень довіри населення органам влади 1994-2004 роки

Ряд фахівців вважають, що 2005 рік був роком найвищої довіри громадян до владних інституцій країни найбільшим був показник довіри до Президента, в 2,5 раза меншим до Уряду і фактично порівну було тих, хто довіряє, і тих, хто не довіряє Верховній Раді. У 2006 році всі три інституції істотно втратили свої позиції і мають від'ємні показники довіри, при цьому рівень довіри до Президента знизився на 41 пункт, до Уряду майже на 44, до Верховної Ради на 32 пункти (табл. 2) [16].

Таблиця 2 - Баланс довіриBнедовіри до Президента, Уряду та Верховної Ради протягом років: травень 1994 - квітень 2006, %

Цікавими в контексті статті є дані щодо довіри - недовіри громадян до органів влади залежно від характеру їхньої взаємодії з ними (табл. 3) [16].

Таблиця 3 - Баланс довіриBнедовіри громадян до органів влади залежно від характеру їхньої взаємодії з ними на березень 2005 року, %

Такі дані дають можливість стверджувати, що рівень довіри населення до влади залежить не від інформаційної, комунікативної та будь - якої іншої пропагандистської діяльності, а від того, який результат вони отримали від взаємодії. Отже, методи інформаційної та комунікативної діяльності виявились нерезультативними. Відсутність якісних показників їхньої ефективності та результативності призводять до витрат робочого часу, коштів і зниження рівня соціального ефекту. Цікавими є дослідження, які демонструють зниження рівня довіри населення до ЗМІ, які ретранслюють інформацію органів влади або виступають спостерігачами та коментаторами. Спостерігалося зростання обсягу тих, хто заявляє про недовіру до цього соціального інституту [17].

Дослідження фахівців підтверджують, що найбільше падіння довіри населення було відзначене до Секретаріату Президента і Президен та Віктора Ющенка. Так, якщо 2007 року цьому органу влади довіряли 15,3% мешканців країни, 2008 - го - 14,6%, то вже 2009 року - 4,7%. Також суттєво скоротився рівень довіри українців до чинного уряду. У 2007 році довіра населення до нього перебувала на рівні 16,4%, у 2008 - му цей показник збільшився до 18,1%, у 2009 - му знизився до 6,7%. Окрім того, майже вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 році Верховній Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008му - 9%, а в 2009 році - лише 4,2% [18]. Інші дослідники відзначають, що довіра до всіх інститутів влади і політиків у 2009 році доволі низька, проте до деяких поступово повертається (табл. 4) [19].

Втім є й такі дані, які демонструють постійну недовіру населення не тільки до влади, й до політичних лідерів. Згідно з даними Інституту соціології АН УРСР, наприкінці 1991 року 70% опитаних висловили думку, що «політикам ніколи не можна повністю довіряти». Більшість соціологічних служб в 2009 році фіксують недовіру до політикуму на рівні 72-78%. Цікавими є дослідження, які демонструють, що згідно з рейтингом довіри до соціальних інститутів, який проводить Інститут соціології НАН України, до 2009 року довіра до неформальних мереж, що, зокрема, вимірюється через довіру до сім'ї, родичів та колег, була стабільно високою. Проте ситуація зараз змінилася на гірше. Згідно з даними Центру досліджень проблем громадянського суспільства, в 2002 році сусідові довіряли 23%, не довіряли - 6% громадян, в 2009 - тільки 15% і 7% відповідно. Люди втрачають не лише моральні орієнтири, а й відмовляють у довірі самим суспільним зв'язкам, традиційним формам самоорганізації. Згідно з результатами дослідження «Нові лідери довіри», 92,1% опитаних бажають появи «нових лідерів» в політиці [20].

Таблиця 4 - Індекс довіри до інститутів влади, дані «Омнібус» компанії TNS, лютий - грудень 2009 року

Можна стверджувати, що інформаційна та комунікаційна діяльність суб'єктів державного управління, політична інформація, реклама та ПР необхідні, у першу чергу, не населенню, а організації для її нормального функціонування. Саме це й формує її зміст. Цей аспект організаційної діяльності, у якому значне місце посідають комунікації, здебільшого співвідноситься з певними вміннями, навичками, здібностями управлінця. Традиційно акцентується увага на вимогах до комунікації та уміння працювати з людьми як ланками, що є у системі комунікацій в організації, які виступають зв'язувальними. Здатність до комунікації значною мірою залежить від індивідуальних якостей людини. Тобто сама комунікація розуміється в даному разі не тільки як обмін інформацією, а й як здатність до спілкування, володіння певними навичками, важливими для ефективного спілкування та взаємодії.

На даному етапі важливим елементом менеджменту у державному управлінні є використання технологій проектного менеджменту в організації комунікативної діяльності та інформування населення. Важливим етапом створення комунікативних проектів є усвідомлення і визначення того, з чого має починатися проект або фаза проекту і як здійснити цей початок. Визначаються такі складові: мета проекту, результат проекту, перепони в процесі реалізації проекту, рівень підтримки, рівень відторгнення, рівень загроз, позитив, негатив, аналіз досвіду подібних дій (вітчизняний, інших держав).

Найважливішим структурним елементом технології проектування є дослідницька діяльність, оскільки саме проектувальник повинен, по - перше, знати, бачити реальні проблеми функціонування тієї або іншої об'єктної сфері (наприклад, середовища і умов життєдіяльності особи, соціальної групи тощо); по - друге, мати уявлення про ідеальний стан цілого і способах його підтримки. Дослідницька процедура виражається тут не тільки в зборі емпіричних показників за допомогою соціологічного дослідження або контент - аналізу преси.

Необхідно звернути увагу на процес зацікавленості сторін проекту. Під терміном «зацікавлені сторони проекту» вважатимемо окремих осіб і організації, які активно залучені до проекту, або ті, чиї інтереси можуть позитивно чи негативно вплинути на результат виконання проекту або на успішне його завершення.

Варто наголосити на складності такого підходу до процесів інформування та комунікативної діяльності. По - перше, проектування є перш за все ідеально - мислиме уявлення про кінцевий продукт (параметри того або іншого явища, нові якості об'єкта), яке проходить шлях від проблематизації початкового стану об'єктної сфери проектування через формулювання цільових установок до визначення конкретних методів зміни ситуації. Цю ідеальну модель необхідно не тільки впровадити в реальну форму (організаційна структура, проведення заходів тощо), а й презентувати зацікавленим сторонам і спрямувати на залучення населення до спільної діяльності. По - друге, об'єктні сфери проектування розглядаються як теоретичні моделі, що підлягають переконструюванню і удосконаленню в рамках проекту. По - третє, цільове обґрунтування комунікативного проекту припускає всебічний аналіз ситуації і визначення на цій основі: пріоритетних сфер проектування; категорій населення і соціальних груп, яким буде адресований проект. У процесі розроблення програми дуже важливо знайти оптимальне співвідношення двох цільових установок. По - четверте, проектування виступає формою організації управлінської діяльності для досягнення цілей держави щодо формування сильної громади та розвитку культури в регіоні. По - п'яте, в процесі впровадження комунікативних проектів відкрито спостерігаються труднощі щодо налагодження ефективної взаємодії органів виконавчої влади з інститутами громадянського суспільства, яка має базуватися на партнерстві. По - шосте, такий вид проектів спрямований на перетворення оточуючої дійсності, на формування особистості, яка сприймає історичне багатство держави як складову своєї свідомості, на формування взаємодії між органами влади та громадськістю. Такі проекти не можуть дати миттєвий результат. Вони мають бути постійними, вдосконалюватись і приводити до реальних, запланованих результатів [21].

Роблячи висновки з даного дослідження, варто зазначити, що перехід до проектування комунікативної діяльності в першу чергу вимагає певної професійної підготовки суб'єктів державного управління. Крім того, необхідно виробити стратегію комунікативної діяльності і зміст інформування населення. Висвітлення діяльності суб'єктів державного управління має оцінюватись не через кількісні показники, а через якісні. Для останніх необхідно вироблення певних критеріїв.

Перспективи подальших розвідок у даному напрямі націлені на вироблення моделей комунікативної діяльності суб'єктів державного управління з різних питань їхньої професійної діяльності через упровадження системи довгострокових проектів.