Політичні інститути сучасної України: еволюція політичних структур та впливів

                Ольга Охотникова, аспірантка кафедри суспільно - політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 321

У статті проаналізовано еволюцію політичних інститутів сучасної України протягом 1990-2010 років.

Ключові слова: політична система, політичні інститути, легітимность.

В статье проанализирована эволюция политических институтов современной Украины в течение 1990 - 2010 годов.

Ключевые слова: политическая система, политические институты, легитимность.

In the article is analyses development of political institutes of modern Ukraine in 1990-2010.

Key words: political system, political institutes, legalisy.

Проблема легітимності будь - якої влади та політичних впливів певних політичних інститутів тісно пов'язана із сприйняттям громадською думкою тієї чи іншої моделі влади, конкретних форм політичних інститутів держави [1; 2; 3; 5; 15; 19]. В цьому зв'язку ми і спробуємо проаналізувати еволюцію політичних інститутів сучасної України (починаючи з 90 - х років минулого століття) та оцінити їх впливи на політичне життя сучасної України, осмислити оцінки громадської думки щодо перспектив і напрямків розвитку сучасної української державності.

Проголошення державного суверенітету сучасної України ознаменувало принципово новий етап в розвитку тисячолітніх традицій української державності [4] і грунтувалося на демократичних традиціях як базової «складової генетичного коду українського народу» [8].

Політико - правовою базою сучасного етапу національного державотворчого процесу стала ухвалена 16 липня 1990 р. «Декларація про державний суверенітет України» [9], яка створила умови для встановлення принципово нових засад державного будівництва незалежної України.

І в цьому зв'язку вельми показово, що «державність має тенденцію набувати ті форми та той характер, які відповідають рівню і розвитку громадянського суспільства, а не навпаки. Намагання йти всупереч цим природним співвідношенням, у кінцевому підсумку, незмінно має руйнівні наслідки та не дає бажаного результату» [17].

Кожні вибори, які відбувалися в Україні після проголошення її незалежності, вносили свої корективи до стратегії і тактики, а  відтак, і перспектив та специфіки національного державного будівництва в країні. Скажімо, перший Президент України Л.Кравчук (1990 - 1994 рр.) під тиском шахтарських виступів та скоординованого й організованого парламентського лоббі «червоних директорів» був змушений піти на дострокові президентські вибори, водночас погодившись ще й на обрання обласних голів всенародним голосуванням.

Негативні (з точки зору) управління державною вертикаллю результати не забарилися, оскільки виявилося, що несистемні зміни до моделі політичного управління значно ослабили керованість структур виконавчої влади, коли обласні голови, отримавши легітимну підтримку своїх виборців, практично вийшли з - під контролю Президента та уряду.

Відтак, Л. Кучма, котрий переміг у другому турі президентських перегонів 1994 р., був змушений відновлювати управлінську вертикаль через низку відповідних указів та «протискування» (під загрозою розпуску Верховної Ради) нової редакції Конституції України, яка й була ухвалена 1996 р.

Загалом у тогочасній Верховній Раді України домінували лівоконсервативні політичні сили, які прагнули реанімувати радянську модель політичного управління суспільством на засадах демократичного централізму та ієрархічно - бюрократичних структур державної влади.

Проте наприкінці 1994 р. вказані лівоконсервативні політичні сили опинилися у парламенті в меншості, а другому Президенту України в червні 1995 р. вдалося суттєво обмежити в правах і політичних амбіціях «прорадянське» лобі шляхом підписання «Конституційного договору», в якому було передбачено, що до прийняття Конституції України в державі будуть діяти політико - правові норми, передбачені «Законом про державну владу і місцеве самоврядування в Україні».

Даний Закон оперував, зокрема, статусом територіальної громади, що об'єднує громадян, які проживають у містах, селищах та селах, в якості первинного суб'єкта місцевого само врядування. На цьому рівні державно - управлінської ієрархії були створені відповідні виконавчі комітети рад народних депутатів. Своєю чергою, обрання рад народних депутатів, як і раніше, здійснювалося населенням указаних територіальних громад.

Зберігалися й ради на обласному та районному рівнях. Проте в якості органів виконавчої влади там виступали відповідні місцеві державні адміністрації, голови яких (за калькою з російської моделі регіонального управління) призначалися Президентом України.

В Указі Президента України «Про забезпечення керівництва структурами виконавчої влади на місцях» від 6 серпня 1994 р., зокрема, передбачалося, що «з питань здійснення делегованих повноважень державної виконавчої влади: голови обласних, Київської та Севастопольської міських Рад та їх виконавчих комітетів підзвітні та підконтрольні Президенту України; голови сільських, селищних, районних, районних в містах Рад та їх виконавчих комітетів підзвітні та підконтрольні відповідно головам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад і через них - Президенту України».

Останнє положення закріплювалось і деталізувалося ще одним Указом Президента України «Про делегування повноважень державної виконавчої влади головам та очолюваним ними виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад», на виконання якого була прийня та Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку контролю за здійсненням головами та очолюваними ними виконавчими комітетами сільських, селищних та міських Рад делегованих їм повноважень державної виконавчої влади» від 9 лютого 1996 р. [18; 20].

Протягом наступних років президентства Л. Кучми (1996 - 2004 рр.), після ухвалення нової редакції Конституції України в країні функціонувала президентсько - парламентська республіканська модель з дуже вагомими політичними повноваженнями і відповідними впливами Президента та жорстко впорядкованою, ієрархічною структурою управління.

Кабінет Міністрів України був повністю підпорядкований Президентові, який мав одноосібні повноваження у будь - який час змінити будь - кого із членів уряду: Прем'єр - міністра, віце - прем'єрів, міністрів та голів державних комітетів.

Відповідно, Верховна Рада України фактично перетворилася на політико - дискусійний представницький клуб з обговорення суспільних проблем. Реальний же вплив на процеси політичного управління здійснювала Адміністрація Президента України, яка мала вагомі політичні впливи як на парламент, так і на уряд.

Протягом певного часу ця політична модель сприяла стабілізації політичної ситуації в країні, проте з часом дедалі більше набувала рис авторитарного, олігархічного політичного режиму. Зростала відстороненість влади від народу, а в суспільній свідомості накопичувався критичний потенціал незадоволення існуючими політичними структурами і процесами, які відбувалися в українському суспільстві.

Зрештою, критична маса незадоволення існуючим статус - кво в політичних структурах українського суспільства постійно зростала і наприкінці другого терміну президентства Л. Кучми, навіть маючи позитивне для себе рішення Конституційного Суду щодо юридичної можливості балотуватися та третій термін (мовляв, перше президентство не рахується, бо після цього булла ухвалена нова Конституція), все - т аки Л. Кучма не ризикнув на своє третє висування на цю посаду. Дався взнаки і зовнішній тиск з боку західних держав, які натякали, що «пора і честь знати...»

Відтак після подій так званої «помаранчевої революції» 2004 р. Президентом України був обраний лідер найбільшої на той час парламентської фракції «Наша Україна» В. Ющенко, а не чинний на той час Прем'єр - міністр В. Янукович - політичний спадкоємець режиму Л. Кучми.

Водночас, зі зміною Президента, у грудні 2004 р. відбулися й зміни в Конституції України, які оформили перехід країни від президентсько - парламентської до парламентсько - президентської республіки. Президент позбувся великої частки своїх політичних повноважень у частині призначення Прем'єр - міністра, віце - прем'єрів, міністрів та голів державних комітетів (які формально не є членами уряду з правом голосу, проте мають реальні повноваження з державного управління відповідними галузями народного господарства).

Ці повноваження, відповідно до конституційної реформи 2004 р., перейшли до Верховної Ради України, яка отримала право на призначення уряду на основі формування правлячої коаліції, яка повинна була мати не менше, як 50%+1 депутатський мандат з повного складу українського парламенту [13].

Оскільки ці зміни до Конституції України були здійснені (з політико - управлінської та юридичної точки зору) не професійно і не системно, політична система країни була серйозно розбалансована, а в середині виконавчої гілки влади постійно виникали перманентні конфлікти між Президентом, у якого залишився контроль над головами обласних державних адміністрацій, та Кабінетом Міністрів України. Внаслідок цього протистояння між інститутами Президента і Прем'єр - міністра політичні структури і держава в цілому були значно ослаблені, а країна була втягнута в позачергові парламентські і частково - місцеві вибори.

Політико - правовий аналіз цих конфліктів підтвердився і дослідженням громадської думки, проведеним після парламентських виборів 2007 р. Центром політичних комунікацій Університету «Україна» та Всеукраїнською асоціацією політичних наук (ВАПН) [6], яке показало, що внаслідок перерозподілу влади і переходу України до парламентсько - президентської республіки центральні інститути держави були суттєво ослаблені.

Наприклад, оцінюючи чинники політичного впливу на результати позачергових парламентських виборів 2007 р., респонденти склали такий рейтинг указаних вище чинників політичного впливу (див. таблицю).

            Таблиця - Рейтинг чинників політичного впливу на результати парламентських виборів 2007 р. в Україні (%)

Думки різних соціально - демографічних групп українських виборців засвідчили, зокрема, що статевий чинник респондентів у даному питанні практично не мав статистично вагомих відмінностей.

Певна різниця була зафіксована лише в оцінці рівня впливу на результати голосування з боку центральної влади (15.2 % чоловічих і 18.3 % жіночих голосів) та оцінці впливу на результати українських виборів з боку урядів зарубіжних країн (6.8 % - у чоловіків і 2.9 % - у жінок). В оцінці ж інших чинників впливу на результати виборів в Україні у 2007 р. думки чоловіків і жінок були схожими.

Суттєвих розбіжностей не було і в поглядах на впливи різних чинників на результати голосування в регіональному розрізі. Певні відмінності в оцінці згаданих чинників впливу на результати позачергових парламентських виборів були виявлені лише в оцінках вагомості впливу на перебіг виборчих перегонів з боку центральної та місцевої влади.

На сході країни значно більше громадян (21.0 %), ніж на заході (14.6 %), в центрі (16.1 %) і на півдні (13.8 %) оцінили вагомість впливу центральної влади на результати виборів в Україні. Аналогічні оцінки з точки зору українців зі східних регіонів країни (24.5 %) порівняно із українцями із західних регіонів (19.7%) та мешканцями центральної (18.9 %) і південної (19.1 %) України були зафіксовані дослідниками в контексті впливів на виборчий процес з боку органів місцевої, перш за все виконавчої, влади.

Таким чином, дані соціологічні дослідження показали, що громадська думка на сході України значно більшою мірою, ніж в інших регіонах, була переконана у вагомому впливі центральної (29.5 %) та регіональної (обласної) і місцевої влади (57.6 %) на результати голосування на виборах 2007 р. І це дало підстави для висновків, що вплив так званого адміністративного ресурсу на виборчий процес у східних областях України був більшим, ніж в інших регіонах країни.

Більше того, ці процеси, на думку опитаних, несли достатньо серйозну загрозу українській державності, оскільки: національні інститути в особі центральної влади (16.7 %) мали політичний вплив, що практично дорівнював впливам із - за кордону (15.8 %), а місцева бюрократія в особі тамтешньої влади (33.0 %) більше впливала на результати виборів, ніж громадяни (29.2 %) [6], які, власне, мали б бути головним джерелом влади.

Зрозуміло, що за таких умов громадська думка все більше розчаровувалася в ефективності парламентсько - президентської моделі політичного режиму в Україні, що підтвердилося результатами дослідження громадської думки, проведеного Центром політичних комунікацій Університету «Україна» разом із Всеукраїнською асоціацією політичних наук (ВАПН) у травні 2007 р.: 54.0 % опитаних громадян України вказали, що Україні потрібен сильний Президент і обмежений у повноваженнях парламент.

Зокрема, відповідаючи на запитання: «Чи повинен Президент, як гарант Конституції, мати право розпуску парламенту та відставки уряду в разі порушення Основного Закону України та невиконання рішення Конституційного суду?», більшість респондентів (75.0%) дала ствердну відповідь.

При цьому чоловіки в даному контексті (80.9%) виявилися більшими радикалами, ніж жінки (69.6%), а регіональний зріз відповідей з даного питання коливався від 58.3% - на сході і до 82.3% респондентів - на заході України.

Загалом же теза про так званий «розкол України» на схід і захід тут зовсім на спрацювала, оскільки в усіх регіонах країни думки більшості виборців з цього питання співпадали, що свідчило про інтегральну єдність українського народу в політико - культурному та політикопсихологічному контексті.

Водночас дослідників стурбував той факт, що в умовах ослаблення і низької ефективної державної влади в українському суспільстві була зафіксована достатньо велика кількість людей, що схилялася до підтримки авторитарних (6,0% - монархія) або тоталітарних (5,2% - диктатура) форм політичного режиму [7].

Але в цілому результати наведених вище соціально - психологічних досліджень дозволили зробити висновки, що, незважаючи на періодичні коливання громадської думки щодо певних моделей політичного управління, ролі і політичних впливів тих чи інших суспільних, насамперед - державних структур, у цілому політико - психологічна культура українського суспільства орієнтується на демократичні процедури формування органів влади [3], вимагаючи від останньої порядку, відповідальності перед громадянами та ефективності політичного управління суспільством.