Мультикультурний інституціоналізм і дорадча демократія

Борис Кучменко, кандидат філософських наук, професор

УДК 008+32

У статті розглядається дилема громадянства, етичні засади демократії та посилення впливу культурних факторів на політичні процеси.

Ключові слова: мультикультура, політика, етика, дорадча демократія.

В статье рассматривается дилемма гражданства, этические основы демократии и усиление влияния культурных факторов на политические процессы.

Ключевые слова: мультикультура, политика, этика, совещательная демократия.

We discuss the dilemma of citizenship, ethical basis of democracy, and increased influence of cultural factors upon politics.

Key words: multiculture, politics, ethics, delibe rative democracy.

Принципи дискурсивної етики вимагають: для забезпечення демократичної легітимності потрібно, щоб усі ті, кого можуть торкнутися наслідки прийняття будь - якої норми, різною мірою брали участь в її утвердженні. З цієї точки зору територіальний поділ та державні кордони не співпадають з межами морального співтовариства. Дискурсивні співтовариства можуть виникати там і тоді, де і коли люди здатні вплинути на дії і благополуччя, інтереси чи ідентичність одні на одних. Кордони морального і політичного співтовариства не співпадають. Потрібно навіть підтримувати різницю між ними. Бо те, що ми повинні один одному через приналежність до людського роду, не можна зводити до того, що ми повинні один одному як громадяни однієї держави чи як члени одного культурного «ми» - співтовариства, яке історично склалося і яке визначається єдністю пам'яті та життєвого досвіду. Наша ідентичність як сучасних суб'єктів включає в себе всі ці різнорідні виміри - і як моральних істот, і як громадян, і як членів будь - якого етнічного співтовариства. Тому дуже цікаво розглянути проблему в контексті мультикультурного інституціоналізму та дорадчої демократії.

Критики дорадчої демократії, які звинувачують її у тому, що вона передбачає культурно однорідну державу, не звертають увагу на неминуче протиріччя, яке виникає між універсалістськими вимогами дискурсивної етики, які кличуть до подолання національних і етнічних кордонів, та особливими зобов'язаннями людей стосовно одне до одного, що передбачає сааме членство у будь - якій політичній системі. Критики більше стурбовані тим, щоб продемонструвати, що навіть у межах моделі дорадчої демократії, орієнтованої на забезпечення загальних прав, не знайдуть задоволення вимоги деяких груп, а тому у крайніх випадках ці групи вважатимуть за краще відокремитись, а в інших випадках - заявлять претензію на будь - яку форму розподілу влади.

Основоположним для дорадчої демократії є принцип, згідно з яким голос кожного, кого стосується норма, закон чи політичний курс, повинен бути включеним у демократичне обговорення, яке веде до їх прийняття. Тому дана модель відкрита для широкої гами варіантів інституціонального устрою, які могли б забезпечити таке включення. Діапазон подібних варіантів простягається від розподілу влади між різними культурними групами у законодавчих, а також судових інстанціях до органів масової інформації на різних мовах і різній культурній приналежності, у тому числі газет, радіо і телебачення. Мовний бар'єр не повинен перешкоджати демократичній участі.

Особливі методи розподілу влади можуть передбачати пропорційне представництво, а також створення місцевих і регіональних асамблей та передачу повноважень від центру до периферії. Якщо наш основний принцип полягає у тому, що потрібно забезпечити якомога повнішу участь усіх, кого стосується дана проблема, то багато рішень краще приймати на місцевому і регіональному рівнях при участі тих, чиї інтереси більш суттєвим чином порушуються. Проте при використанні цих різноманітних інституційних узгоджень слід звертати увагу на нормативні принципи - егалітарний взаємозв'язок, добровільне самовизначення, свободу виходу та асоціації.

Егалітарний взаємозв'язок передбачає неприпустимість, щоб у представників культурних, релігійних, мовних та інших меншин, саме через їх приналежність до таких, було менше громадянських, політичних, економічних і культурних прав, ніж у представників більшості.

Добровільне самовизначення - це коли не можна автоматично зачисляти людину до культурної, релігійної чи мовної групи, ґрунтуючись на обставинах її народження. Членство індивіду у групі повинно припускати найширшу форму самовизначення та самоідентифікації. Державі не слід просто дарувати групі право встановлювати і контролювати членство в ній на шкоду окремим особам. Бажано, щоб у мультикультурних суспільствах, в яких держава визнає за культурними і релігійними групами право на самоуправління і автономну юрисдикцію у певних сферах (прикладом є досвід Канади, Ізраїлю та Індії), у будь - який момент, по досягненню зрілого віку, кожну людину запитували б, чи готова вона зберегти свою приналежність до тієї групи, з якої походить.

Свобода виходу і асоціація - мається на увазі, що свобода індивіда на вихід з групи, до якої він із самого початку зарахований, не повинна нічим обмежуватися, хоча такий вихід може супроводжуватися втратою якихось формальних і неформальних привілеїв. Остракізм та відхід - це неформальна ціна виключення, а втрата прав на землю і певних соціальних виплат склали б формальну плату за це. Що стосується останнього моменту, то ліберальна демократична держава має можливості втрутитися і відредагувати сплату за вихід відповідно з принципами рівності громадян.

У конкретно - інституціональному сенсі дані нормативні принципи передбачають: якщо процедури пропорційного представництва пристосовані до того, щоб охопити і виключені меншини, відповідним групам і асоціаціям слід поважати застережені вище умови. Методи пропорційного представництва не повинні приводити до «замкнення» індивідів у тих общинах, до яких вони (із самого початку) зараховані, якщо останні, наприклад, не дозволяють їм голосувати за кандидатів інших груп та партій. Представники меншин повинні мати можливість створювати коаліції і асоціації з членами інших груп, включаючи представників більшості, які поділяють їхні погляди. Потрібно підтримувати крос - культурні та міжкультурні політичні об'єднання, делегації і регіональні асамблеї. На нашу думку, не слід схвалювати методи пропорційного представництва, коли вони спираються на ідентичність, яка визначається з точки зору культури, етносу і релігії. Але слід вітати зусилля до розширення демократичної участі меншин, які певним чином не представлені, якщо тим самим членів меншин заохочують голосувати, обиратися на виборні посади та утворювати спілки і асоціації, а також політичні партії. В цілому, інституціональні механізми повинні балансувати вимоги індивідуальної автономії учасників суспільного дискурсу, яких розглядають як осіб, котрі самовизначаються у культурному відно шенні, і претензії на колективну автономію груп, які намагаються використати своє право на самовизначення.

Цілком можливі випадки, коли більшість відмовляється погоджуватись на заходи демократичного включення чи їх виявиться недостатньо для задоволення вимог меншин на самовизначення. У подібних випадках доведеться проводити різницю між пригніченою більшістю і меншинами, які намагаються до піднесення за культурними ознаками, а потім на підставі вивчення історії, економічних і культурних аспектів конфлікту встановлювати, чи є відокремлення морально виправданим. Ми не бачимо причин, щоб на підставі доречної чи дискусійної моделі у принципі виступати проти відокремлення. Права на індивідуальне і колективне самовизначення можуть вимагати створення нових політичних співтовариств.

Водночас існує небезпека у спробах деяких мултикультуралістів і націоналістів ліберального спрямування прикрити романтичним флером моральні і політичні витрати створення все нових національних держав [1]. Ті, хто писав на цю тему, відмічають свого роду феномен «матрьошки». Кожна нова політична система, якщо вона приймає форму національної держави, - слід зазначити, що у більшості випадків рухи за відокремлення розвиваються саме тому, що меншина намагається створити власну державу, в якій переважала б саме її культура, - передбачає, що за неї доведеться сплатити у моральному і політичному відношеннях. Для кожного націоналістичного руху меншин існують свої власні «інші». У кожній державі виникають свої правила включення і виключення. Деякі з протиріч, які властиві сучасній ліберальній демократії, можна особливо яскраво спостерігати при розгляді змін, які відбуваються сьогодні у правилах і звичаях, що регулюють питання громадянства, тобто політичного членства. Іронія історії полягає у тому, що культурні рухи, які націлені на воз'єднання із одноплемінниками за кордоном чи на відокремлення, зараз виникають у світі, де ситуація усе більшою мірою визначається переміщенням народів через державні кордони, яке неможливо зупинити, і неминучим переміщенням культур. На нашу думку, не слід вірити у чистоту культур чи у те, що вони потребують очищення. Не можна погодитись і з тим, що державні кордони повинні обов'язково співпадати з кордонами переважаючих культурних общин. З цього приводу доречним є спроба протиставити романтиці культурного самовизначення аналіз прикладів трансформації інститутів громадянства у старих національних державах на земній кулі, а саме у європейських країнах. Слід відмітити, що одвічне протиріччя між правами людини і вимогами самовизначення відіграє основоположну роль у ліберальних демократичних суспільствах, якщо вони хочуть залишитися такими та не піддатися романтизму національній чи культурній чистоті.

Постає запитання, як саме співвідносяться права людини і самовизначення у глобалізованому світі?

Сьогодні в умовах стрімкого розвитку глобалізації і фрагментації світу права людини і вимоги суверенітету все більше вступають у протиріччя одне з одним. З одного боку, повсюдно у світі зростає усвідомлення універсальних принципів, які пов'язані з правами людини. З іншого боку - все наполегливіше утверджуються особливі ідентичності національного, етнічного, релігійного, расового і мовного характеру, завдяки яким і вважається, що дехто належить до суверенного народу. Глобалізація зовсім не веде до встановлення «космополітичного порядку» як умови довічного миру між народами, які підкоряються принципам республіканської конституції [2]. Замість цього вона загострила протиріччя між правами людини і вимогами самовизначення з боку суверенних груп людей. Річ у тому, що суверенітет означає право колективу на визначення себе через встановлення влади над територією у певних кордонах. Тому дуже часто декларації про суверенітет породжують різниці між «нами» і «ними», тобто між тими, хто належить до суверенного народу, і тими, хто не належить. В історії рідко співпадає ідентичність тих, над ким влада утверджується завдяки їхньому проживанню у межах певної території, та ідентичність суверенного народу, від імені якого така влада встановлюється. У даному відношенні слушні спостереження Х. Арендт, хоча вони і були висловлені в іншому контексті і у зв'язку з труднощами захисту прав людини у період між двома світовими війнами у Європі. В них відмічалося, що із самого початку парадокс, який закладений у проголошенні невід'ємних людських прав, полягав у тому, що малася на увазі «абстрактна» людина, яка, мабуть, ніде не існувала. Відповідно, дуже швидко вся проблема щодо прав людини виявилася безнадійно сплутаною з питаннями національного визволення. Як уявлялося, тільки визволений суверенітет народу, а саме свого власного народу, був здатний забезпечити ці права [3].

Заява на отримання громадянства і натуралізацію з боку іноземних громадян, іноземців, які натуралізувалися, і резидентів (осіб, що постійно проживають у кордонах даної держави), а також закони, норми і правила,за якими здійснюються дані процедури, належать до стрижньових соціальних практик, за якими можна найбільш тісно прослідкувати за нормативними складностями у співвідношенні прав людини і суверенітету. Суверенітет передбачає право народу контролювати свої кордони, а також установлювати процедури допуску «чужаків» на свою територію і у своє суспільство. Проте у ліберальній демократичній країні подібні вимоги суверенітету завжди повинні бути обмежені правами людини, які індивіди мають не тому, що вони громадяни і є учасниками політичної системи, а у тій мірі, в якій вони просто є людьми. Загальні права людини стоять вище прав громадян і поширюються на всіх, хто вважається моральною істотою. Постає запитання, якого ж роду практика імміграції, натуралізації і громадянства була б у такому випадку сумісна з прихильністю ліберальних демократій до прав людини? Чи можливо замирити вимоги суверенного самовизначення зі справедливим і рівним ставленням до чужаків та інородців, що живуть серед нас?

У сучасних дебатах із цих питань домінують два підходи: радикальна аргументація універсалістів на користь відкритих кордонів і громадянсько - республіканське уявлення про «змістовні концепції громадянства». Радикальні універсалісти стверджують, що з моральної точки зору національні кордони довільні і єдиною моральною послідовною позицією універсалізму було б відстоювання відкритих кордонів. Дж. Каренс, наприклад, використовує винайдену Дж. Роулзом «завісу незнання», щоб розглянути принципи справедливості з точки зору біженця, іммігранта і того, хто просить надати йому притулок [4]. Постає запитання, чи є кордони, у межах яких нам довелося народитися, а також документи, на отримання яких ми маємо право, з моральної точки зору хоча б у чомусь менш довільними, ніж інші наші характеристики - такі, як колір шкіри, стать і набір генів, якими ми наділені? Каренс відповідає на ці запитання негативно. З моральної точки зору кордони, які означають територіальні межі нашого народження, як і документи, які ми маємо право отримати, довільні, бо їх розподіл не передбачає ніяких чітких критеріїв моральних заслуг, досягнень і компенсації. Тому, на думку Каренса, ліберальним демократіям слід проводити політику, максимально можливою мірою як таку, що відповідає картині світу без кордонів.

Противагою радикальному універсалізму Каренса є ряд комунітарних і громадянсько - республіканських точок зору, на підставі яких сформульовані більш чи менш «насичені» концепції громадянства, співтовариства і приналежності. Ці теоретичні підходи до громадянства, не усуваючи і не забороняючи імміграцію, встановлюють, проте, більш жорсткі критерії для інкорпорування і надання громадянства іноземцям, ніж теорії універсалістів. Розраховувати на гостинний прийом можуть тільки ті іммігранти, які краще за інших відповідають ідеалу справжнього громадянина республіки, що передбачені даними теоріями. Інші ж отримають презирливу відмову. Зрозуміло, враховуючи те, як багато заперечень неминуче викликають такі «насичені» концепції громадянства, комунітарні теорії можуть легко стати виправданням неліберальної імміграційної політики і обмеженню прав іммігрантів та іноземців.

На думку С. Бенхабіб, доречно було б відстоювати позицію, яка міститься десь посередині - між радикальним універсалізмом політики відкритих кордонів, з одного боку, і застарілими із соціологічної точки зору концепціями республіканського громадянства, з іншого. Підкреслюючи визначальне протиріччя між вимогами забезпечення загальних прав людини та принципами демократичного суверенітету, вона аналізує сучасні практики політичного інкорпорування у ліберальних демократичних країнах [5]. Основний об'єкт її уваги - це зміни, які відбуваються у практиках громадянства та інкорпорування в окремих країнах - членах Європейського Союзу. Дійсно, є декілька переконливих історичних і філософських причин [6], які змушують її зараз ставити саме європейські практики громадянства та інкорпорування у фокус аналізу подібних проблем.

Маючи ліберальні демократичні устрої, країни - члени Європейського Союзу - не можуть йти на будівництво «фортеці Європи». Жодна із країн ліберальної демократії не може зачинити свої кордони від біженців чи претендентів на притулок, мігрантів чи іноземних робітників. Проникність кордонів - це необхідна, хоча і недостатня умова ліберальної демократії. Водночас жодна суверенна ліберальна демократична країна не може втратити свого права визначати політику в галузі імміграції та інкорпорування. Вона зосереджує свою увагу на різницях між умовами в'їзду до країни, такими, як дозвіл на відвідування, навчання і придбання власності, та умовами тимчасового перебування, а потім між тим та іншим - і постійним перебуванням, та громадянським інкорпоруванням, фінальною стадією якого є політичне членство. Ці різні етапи політичного включення, грані між якими дуже часто змішують у теоретичних дискусіях, але які, все ж таки, аналітично можна відрізнити. На кожному з цих етапів суверенна держава регулює права та вимоги іноземців, резидентів і громадян інших країн, але це регулювання може бути піддано перевірці, обговоренню та оскарженню, а також оскаржено особами, відносно яких застосовувалися, їхніми адвокатами, а також національними і міжнародними групами правозахисників [7]. У цьому процесі немає жодного кроку, який би можна було б приховати від уваги зацікавлених сторін. Демократична суверенність народу у питаннях імміграційної політики та інкорпорування не є нічим не обмеженим правом. Право народу на самоутвердження повинно розглядатися і оцінюватися у світлі його прихильності до загальних прав людини. Слід зазначити, що зміни у практиці громадянства й імміграції в країнах сучасної Європи відбивають деякі з глибоких утруднень, з якими стикаються всі національні держави в епоху глобалізації [8].

Для деяких Європа - це не континент, не просто географічна ознака, а ідеал, батьківщина західної філософії та Просвітництва, демократичних революцій і прав людини. Для інших Європа - це та частина світу, в якій приховується великий фінансовий капітал. Сучасна Європа опинилася перед загрозою того, що її моральні та політичні межі будуть тепер визначатися по - новому - у відповідності з географічними кордонами. Географію використовують знову, щоб замаскувати сліди складних процесів політичного і морального включення та виключення. Де проходять зовнішні і внутрішні кордони Європи після 1989 р.? Чим можна обґрунтувати стримуюче значення цих кордонів? Буцімто в якості ідеалу чи ілюзії, але кого включає і кого виключає Європа? Хто став «іншими» для Європи після припинення «холодної війни»? 1993 рік є поворотним пунктом у імміграційних тенденціях в європейських країнах. З моменту підписання 1 травня 1997 р. Амстердамського договору країни - учасниці ЄС ще більше усвідомили необхідність гармонізувати закони про громадянство і натуралізацію, які були б прийняті в країнах - учасницях, а також зменшити розходження у правовому і політичному становищі громадян ЄС та третіх країн.

Таким чином, дилеми громадянства в сьогочасній Європі набувають особливого змісту у дебатах з приводу громадянства, що відбуваються у сучасній політичній філософії.