Поняття опозиційного дискурсу

                Петро Олещук, кандидат політичних наук, асистент кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 324.8: 373.23: 811.111

Досліджено комунікативний аспект опозиційної боротьби та сутність концепції «позиційного дискурсу». Вивчено опозиційний дискурс як набір комунікативних практик. Виділено типи і структури опозиційного дискурсу.

Ключові слова: політична опозиція, дискурс, політична комунікація.

Исследован коммуникативный аспект оппозиционной борьбы и сущность концепции оппозиционного дискурса. Изучен оппозиционный дискурс как набор коммуникативных практик. Выделены типы и структуры оппозиционного дискурса.

Ключевые слова: политическая оппозиция, дискурс, политическая коммуникация.

The paper is devoted to the essence of concept «the opposition discourse». In the article are investigated the communicative aspect of the opposition struggle. Also in the article is studied the opposition discourse as a Communication Practice.

Key words: the political opposition, the discourse, the political communication.

Актуальність дослідження проблеми політичної опозиції визначається вагомістю цього інституту для функціонування повноцінної демократії, оскільки у демократичному суспільстві опозиція виконує ряд важливих політичних функцій, до числа яких, насамперед, належить політичний контроль за інститутами влади та висування альтернатив до наявного політичного курсу.

Відповідно, це зумовлює теоретичну та практичну актуальність комплексного дослідження політичної опозиції. Водночас, за сучасних умов розвитку ЗМІ та медіатизації суспільства, діяльність політичної опозиції переміщується у комунікативну сферу, оскільки саме через суспільну комунікацію та може апелювати до суспільства для реалізації поставлених цілей. Це зумовлює значимість вивчення, насамперед, комунікативних аспектів опозиційної боротьби, до числа яких, зокрема, належить і опозиційний дискурс, як комплекс комунікативних практик опозиційних політичних сил.

Теорія дискурсу і дискурсного аналізу бере початок у лінгвістиці і філології. Згодом цей підхід одержав поширення у переважній більшості сучасних гуманітарних наук. Значення терміна «дискурс» у соціології та політології значною мірою метафоричне; він визначає не міжперсональний діалог як «мовленнєвий акт», а соціальний діалог, що відбувається через посередництво суспільних інститутів між індивідами, групами і організаціями. Тобто комунікація розглядається не з абстрактних позицій обміну інформацією, а як певна соціальна взаємодія, що реалізується на фоні соціально - політичного контексту.

Дискурсивний погляд на вивчення проблеми політики дозволяє розглядати останню не тільки як статичну сукупність інститутів, а, насамперед, як динамічну єдність індивідів, поєднаних ситуаціями перманентних комунікативних актів, що відкриває додаткові можливості для політологічних досліджень, у тому числі і для дослідження політичної опозиції як комунікативної спільноти.

У вітчизняній політичній науці проблема опозиційного дискурсу розроблена недостатньо. Численні дослідження політичної опозиції реалізуються, переважно, в інституціональному та конституційно - правовому контекстах. Наявна певна кількість прикладних досліджень структури політичного дискурсу України, у межах яких, зокрема, вивчаються і ключові теми політичного дискурсу української опозиції [1]. Водночас, з лінгвістичної точки зору мовно - структурні елементи дискурсу опозиції вивчала К. Серажим [6]. У російській політичній науці особливості опозиційного дискурсу аналізував А. В. Дука [2].

Проте, наявні дослідження не вирішують питання про сутність опозиційного дискурсу, його структуру та особливості.

Відповідно, можемо назвати в якості мети дослідження вивчення поняття опозиційного дискурсу. Згідно з поставленою метою, нашими завданнями будуть: дослідження опозиційного дискурсу як форми політичної комунікації, формулювання специфічних рис опозиційного дискурсу, визначення форм та типів його.

Загалом, оскільки у межах даного дослідження будуть, насамперед, розглядатися комунікаційні аспекти опозиційної діяльності, то остання досліджується у найзагальнішому сенсі - як певний протестний суспільний рух. У межах цього руху існують різні організації, партії, непоєднує їх усіх бажання та прагнення змінити нинішню внутрішню і зовнішню політику та змістити групи, що перебувають при владі, або існуючу систему панування загалом [2, с. 93].

Відповідно, оскільки опозиція формується довкола неприйняття влади, то вона покликана її змінити або замінити, видозмінивши, тим самим, і характер державної політики. Водночас, для реалізації поставлених завдань, опозиція повинна залучати значну кількість прихильників, і це залучення відбувається єдино доступним для опозиційних рухів способом - через переконання, тобто через акти комунікації щодо тих чи інших суспільно - політичних проблем.

Відповідно, будь - яка опозиція створює власний дискурс, який являє собою не просто форму комунікативної активності, але впорядковану певними ідеями комунікацію.

Дискурс - це не просто взаємодія, це органічне поєднання комунікативних актів, а також системи інтерпретації інформації. Тобто це не просто інформація, це і соціально - психологічні «фільтри» її сприйняття, це контекст сприйняття, а також форма поширення. Інформація, що циркулює у дискурсі, не абстрактна, а політично вмотивована, реалізує певну мета - ідею даного дискурсу. Таким чином, дискурс опозиції - це сукупність невдоволених владою політичних суб'єктів, що поєднані між собою перманентними актами комунікації, мають загальний «культурний код», за допомогою якого вони знаходять між собою спільну мову та набір проблем, довкола обговорення яких безпосередньо і будується дискурс.

Тому найважливіший аспект дискурсу - специфіка інтерпретації, що задається в його рамках. Для будь - якого суспільного руху відокремленість його від зовнішнього світу - необхідний момент, який визначається саме дискурсивною практикою [2, с. 94]. Тобто, дискурс визначає систему інтерпретації і так визначає сприйняття інформації, створюючи інформаційні бар'єри. Ці бар'єри відгороджують включених до дискурсу від інших, які не володіють наявною системою інтерпретацій. Відповідно, виникає ситуація, за якої представники різних політичних позицій, користуючись одними і тими ж мовно - знаковими системами, «говорять різними мовами».

Вузлові смислотворюючі конструкти дискурсу можна (за Девідом Сноу) назвати «фреймами», які визначаються як «схеми інтерпретацій, що дозволяють індивідам локалізувати, сприймати, ідентифікувати і позначати» події, у яких прямо або побічно вони беруть участь [цит. за: 2, с. 94].

Фрейми задають структуру мислення, а, отже, і певну структуру мовлення індивідів, які включені у дискурс. Якщо ця схема суттєво відрізняється від схеми поєднання фреймів у межах офіційного владного дискурсу, то це створює ситуацію дисонансу схем інтерпретації та протистояння фреймів (наприклад, коли офіційна владна інтерпретація історичних подій чи пріоритетів політичних цінностей відрізняється від аналогічної у певних соціальних групах, то ці групи можуть створювати власний дискурс, який потенційно може бути опозиційним).

Опозиційний дискурс може функціонувати у двох основних формах: системній та антисистемній. Якщо перша використовує офіційні канали комунікації і традиційну політичну термінологію, оперуючи загальновизнаними проблемами та обмежуючись внесенням окремих думок і пропозицій, то антисистемний дискурс повністю відкидає офіційний дискурс, проблеми та, навіть, формує власну «мову».

Зокрема, опозиційний дискурс за умов радянського тоталітаризму формувався, переважно, у межах пануючої системи та у вигляді художнього слова та інших мистецьких форм. Зокрема, в якості внутрішньосистемної опозиції до пануючого у суспільстві режиму можна оцінювати творчість О. Гончара та інших радянських письменників УРСР, у творчості яких іноді знаходили відображення опозиційні мотиви, зокрема, протиставлення офіційної ідеології та мотивів традиційної духовності [7]. Подібний «дискурс ревізіоністів», які намагалися створити опозиційний дискурс у межах офіційно прийнятного (наприклад Дзюба як автор «Інтернаціоналізму чи русифікації?»), був обмеженим як за сферою поширення, так і за значимістю [9].

У свою чергу, зразок антисистемного опозиційного дискурсу явив феномен т.зв. самвидаву, який «...кинувши режимним зусиллям виклик в усіх трьох напрямках - несанкціонованим спілкуванням із закордоном, підхопленням естетичних позицій інших, досовєтських або ранньосовєтських епох, і посяганням на святая святих контролю - вибудовуванням своїх власних, альтернативних офіційним інформаційних інфраструктур, непідвланих волі невсипущого тоталітарного ока» [9].

Проте, говорити про загальносуспільний опозиційний дискурс за умов тоталітаризму не доводиться, оскільки будь - які спроби створення альтернатив до офіційного простору пропаганди тоді жорстко придушувалися на перших етапах.

Формування особливого опозиційного дискурсу відмічається становленням своєї власної системи фреймів, які інтерпретують посвому ключові політичні проблеми. Наприклад, формування вітчизняної опозиції на початку ХХІ сторіччя позначалося становленням цілої низки антивладних інтерпретаційних фреймів, як, наприклад, «темники», «кучмізм» тощо. Саме через ці темники реалізовувалося осмислення політичних проблем у межах опозиційного дискурсу.

Тому становлення опозиційного дискурсу, як альтернативно - політичної форми комунікації позначається: 1) створенням власної системи інтерпретацій; 2) переінтерпретацією ключових політичних понять; 3) формуванням особливої мови, в якій описується політична дійсність.

Опозиційний дискурс - це, насамперед, певний лінгвістичний код, що заснований на ідеологічно забарвленій мові. Вдаючись до методологічного підходу К Серажим, можна виокремити такі лексичні особливості опозиційного дискурсу:

1. «Категоричні» квантори, мовними корелятами яких є такі одиниці, як категорично, ні за що, обов'язково, у кожному разі, неодмінно; завжди, скрізь, всякий, тотальний, безумовний, ніколи, ніде, ніхто; відсутність, немає нічого [антигуманнішого, небезпечнішого, жахливішого, безглуздішого...], єдиний, тільки та ін. (як засіб опису політичної дійсності, підвищення соціальної стурбованості тощо).

2. Фазові та «трансформаційні» показники (мовні кореляти): за планом, поетапно, початок/починатися, кінець/закінчуватися, тривати, продовжуватися, зберігатися, новий, старий, колишній, незмінний, зміна/змінюватися, перетворюватися, вичерпуватися, втрачати, набувати, знаходити, виявлятися, наближатися, вступати, виходити, підходити, криза, занепад, деградація, розпад, руйнування, відродження, розвій, розвиток, трансформація, модернізація, ривок, прорив, вже, ще та ін. (як засіб опису проектів змін опозиційними силами політичної дійсності).

3. Показники ранжування, частіше «позитивні» - центральний, найважливіший, головний, основний, домінування, пріоритет, суть, кредо (як засіб опису проблем, які вносяться опозицією для суспільного обговорення, оскільки обрання проблеми, довкола якої вибудовується дискурс, часто визначає його зміст).

4. Показники належності до тих чи інших можливих cвітів (для реалізації публічної дискусії, це своєрідні ярлики для позначення інформації, що перебуває за межами опозиційного дискурсу): демагогія, наклеп, брехня, обман, ганьблення; насправді, у реальності, уявний, ілюзорний, фантастичний, (не)реальний, міфічний; вигаданий, надуманий, існуючий тільки в уяві; можливий/неможливий; приховувати, виявляти, оголювати; зомбувати; прикидатися, ніби, начебто та ін.

5. Ментальні стани і дії та їх характеристики: логіка, (а)логічний, обґрунтований, закономірний, (не)природний; ясний, чіткий, раціональний; божевілля, безумство, шалений; мінливий, перекручений; пояснювати, тлумачити; передбачати, пророкувати (як опис та оцінка конкретних комунікативних актів).

6. Засоби вираження контрасту: а зіставне, але, однак; навпаки, на противагу, інакше, не так, одні та інші (реалізується порівняння двох дискурсів, опозиційного та владного).

7. «Семіотичні» категорії: символізувати, втілювати, символ, знак; відчуття, передчуття та ін. (ірраціоналізація дискурсу, переведення його у площину чуттєвості).

8. Лексика володіння: володіти, захопити, приписати, узурпувати, привласнити (влада описується як нелегітимна та незаконна сила) тощо.

9. Лексика соціальної дії: коригувати, диригувати, маніпулювати, збуджувати, експлуатувати та ін. (через апеляцію до соціальних проблем дискурс збуджує соціальну активність).

10. Каузальні та «квазікаузальні» показники: наслідок, причина, основа, стрижень, підґрунтя, триматися на, перешкоджати, с/втримувати [від] тощо (дискурс як форма протистояння абстрактним або конкретним ворожим силам).

11. Оцінна лексика: незалежність, толерантність, демократичний, вільний, національно свідомий, патріотичний (оцінюючи те чи інше явище, тим самим вводиться система співставлення цінностей, яка є основою будь - якого дискурсу) [6, с. 159 - 161].

Відповідно, політичний дискурс опозиції вибудовується довкола особливих мовленнєвих структур. Водночас, його специфіка не вичерпується винятково словесними зворотами та розгортається довкола певних суспільно - політичних проблем.

Так, аналіз політичного дискурсу, представленого в друкованих ЗМІ (17.03.2003 р. - 30.03.2003 р.), що був проведений Українським незалежним центром політичних досліджень, виявив ряд специфічних аспектів відображення тих чи інших суспільно - політичних проблем у опозиційному дискурсі. Розглядалася проблема бюджету та проводилася думка про марнотратство та безгосподарність виконавчої влади у розподілі бюджетних коштів. Структура бюджету проголошувалася не відповідною реальним потребам населення. Більшість у парламенті характеризувалася як «агресивно - покірна». Поняття «реформи» у розумінні Президента треба брати у лапки тощо [1].

Відповідно, оскільки опозиційний дискурс спрямований на мобілізацію громадян для зміни влади, то він за своєю сутністю є критичним стосовно влади та покликаний віднаходити у владі певні недоліки та вади, озвучувати їх публічно та шукати такої ж публічної підтримки.

Тому проблеми, довкола яких формується опозиційний дискурс, також підбираються з числа таких, де позиції будь - якої влади є найслабкішими. Наприклад, це може стосуватися сфери фінансів (проблема бюджету), соціального забезпечення та соціальної справедливості, корупції тощо.

Дискурс, таким чином, задається не лише фреймами, але й проблемами, довкола яких фрейми вибудовуються. Але оцінка цих проблем, які можуть мати загальносуспільне обговорення, у межах опозиційного дискурсу, задається винятково «опозиційними фреймами» (бюджет не наповнюється внаслідок нерозумної фіскальної політики влади, низький рівень соціального забезпечення є лише проявом відсутності професіоналізму уряду тощо). Таким чином, загальна схема опозиційного дискурсу є такою: 1) постановка проблеми, 2) співвіднесення проблеми із базовими фреймами дискурсу, 3) інтерпретація проблеми згідно з фреймами, 4) поширення інтерпретованої думки.

Російський дослідник А. Дука пропонує таку структуру опозиційного дискурсу відповідно до часового охоплення проблем: 1) зафіксоване сьогодення; 2) опис минулого, пов'язаний із колективною пам'яттю, дає важливі характеристики політичного дискурсу; 3) фрейм майбутнього, що служить важливим орієнтиром діяльності протестного руху, опозиції, а також є додатковим компонентом у поясненні сьогодення [2, с. 95].

Відповідно, опозиційний дискурс може включати не лише нагальні політичні проблеми, але й прогностичні (майбутнє) та ідентифікаційні (минуле). Баррі Шварц стверджує, що колективна пам'ять впливає на життя, принаймні, двома шляхами: 1) дає модель суспільства як відбиття потреб, проблем, страхів, менталітету і очікувань і 2) пропонує модель для суспільства як програму, визначає суспільний досвід, артикулює цінності та мету, визначає когнітивні, афективні і моральні орієнтири для реалізації програми. В історичному дискурсі він виділяє такі елементи: легітимація, орієнтація, прояснення, натхнення, розрада. Щодо цього минуле виступає як деяка перетворена форма сьогодення [цит. за: 2, с. 95].

Саме довкола історичного кола проблем типу вибудовувався опозиційний дискурс України кінця ХХ - початку ХХІ ст. в.

Кулик виокремлював тоді два основні типи політичного дискурсу: центристський та націонал - демократичний. Перший вибудовується довкола геополітичної орієнтації на Росію, визнання наявності «спільної історії» та певного спільного культурного спадку між обома державами, у той час як другий орієнтується на Європу, закликає до переоцінки історії та трансформації вектора державного розвитку [7].

Кожен дискурс вирізняється своїми специфічними рисами: понятійно - категоріальним апаратом (апелюванням до таких термінів, як «геноцид», «окупація», «репресії» тощо), цілісним тлумаченням історичних проблем, власним міфологічно - символічним відображенням політичної дійсності.

Коли будь - яка політична проблема потрапляє в орбіту того чи іншого дискурсу, вона одразу набуває переінтерпретації згідно з визначеними схемами. Всеохоплюючий характер дискурсу виявляється, за сучасних умов, у його переміщенні на альтернативні дискурсивні майданчики, наприклад, до мережі Інтернет. Зокрема, в сучасній Україні протистояння різних дискурсивних практик реалізувалося у протистоянні щодо формулювань в україномовній версії Вікіпедії - всесвітньої електронної енциклопедії [8]. Активне зіткнення дискурсів у даному випадку засвідчує відмінності у різних дискурсивних площинах сучасної України, зокрема у вимірі цінностей та понятійно - категоріального апарата.

Оскільки опозиційний дискурс формується як альтернатива до офіційного політичного дискурсу наявного у державі режиму, то і структуруватися він може відповідно до кількості наявних у суспільстві політичних альтернатив. За таких умов опозиційний дискурс перетворюється не на цілісне явище, а на конгломерат альтернативних опозиційних дискурсів, що не взаємодіють та не консолідуються, а протистоять як владному дискурсу, так і між собою.

Фрагментації опозиційного дискурсу сприяють: нерозвиненість інститутів громадянського суспільства, маргінальний характер опозиційних сил, соціальна фрагментарність соціуму, паройкіальна політична культура та відсутність опозиційних традицій.

Зокрема, подібне явище множення опозиційних дискурсів притаманне для сучасної Російської Федерації. П. Б. Паршин виокремлює такі опозиційні дискурси Росії: комуно - популістський, націоналістичний, державницький, ліберально - апологетичний, ліберально - критичний, тотально - іронічний [5, с. 232]. Відповідно, критика влади може розгортатися як з державницьких позицій (руйнація «Великої Росії»), так із комуністичних (критика економічної капіталізації та політичної олігархізації) або ліберальної (з позицій відсутності певного набору ліберальних свобод). При цьому, кожен із дискурсів апелює до своїх проблем, використовує власну термінологію та, цілком очевидно, перебуває у різних комунікативних площинах, жодним чином не взаємодіючи. Внаслідок множини нечисленних опозиційних дискурсів кожен з них маргіналізується, втрачаючи значення та самообмежуючись

Російський автор П. Левушкан зазначає з цього приводу: «Опозиційний дискурс безнадійно узурпований у Москві маргіналами... А в Північній столиці дискурс нині формують люди куди більше екзотичні: прихильники доктрини неоязичника ... Широпаєва ..., що виступають за територіальне розчленовування Росії» [4].

Сегментований, розчленований опозиційний дискурс не може виступати реальним виразом суспільних настроїв та приречений на маргінальний статус, що зумовлює таку тактику представників владних кіл: 1) множення опозиційних дискурсів; 2) управління дискурсів шляхом «створення проблем» в якості тем для обговорення.

Загалом, підсумовуючи усе вищесказане, необхідно відмітити таке.

Опозиція спрямована на зміну державної влади або вплив на неї з метою трансформації державної політики. Реалізація такої діяльності передбачає, насамперед, апеляцію до суспільства та заклики до підтримки пропонованих дій, що передбачає відповідний рівень комунікативної активності.

Опозиційна діяльність реалізується через формування особливого різновиду політичного дискурсу, який ми можемо назвати опозиційним.

Політичний дискурс як комунікативне явище передбачає органічне поєднання: безпосередньо сукупності комунікативних актів, через які відбувається обмін інформацією про політичний процес, а також соціокультурного контексту реалізації комунікативного процесу та набору інтерпретативних схем, згідно з якими реалізується оцінка тих чи інших фактів або інформації.

Опозиційний дискурс - це не просто набір комунікативної практики опозиційних політичних сил та їх прихильників, це певна «мова» та схеми інтерпретації, що впливають на комунікативний процес і структурують його. Подібні утворення, що складаються з інтерпретаційних схем, називають фреймами. Ситуація зародження опозиційного дискурсу може виникати за умов, коли базові фрейми тих чи інших соціальних груп входять у суперечність із офіційним політичним дискурсом. Відповідно, далі опозиційний дискурс може розвиватися в середині офіційного або формувати особливий контр - дискурс (самвидав).

Як певне мовленнєве утворення, опозиційний дискурс, насамперед, передбачає наявність певних мовленнєвих засобів оцінки, що відповідають структурам базових опозиційних фреймів.

Схема побудови опозиційного дискурсу передбачає постановку проблеми, співвіднесення проблеми із базовими фреймами дискурсу, інтерпретацію, поширення опозиційної позиції.

Оскільки опозиційний дискурс є соціокультурновмотивованим, то, відповідно, може множитись, що є фактором маргіналізації опозиції як такої.