Особливості вирішення політичних конфліктів в умовах адміністративної реформи

                Анатолій Ткач, здобувач кафедри суспільно - політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

УДК 321.015

Проаналізовано поняття: політичний конфлікт, вирішення політичних конфліктів. Розглянуто політичні передумови та чинники політичних конфліктів. Розглянуто проблеми вирішення політичних конфліктів залежно від формування інформаційного суспільства та забезпечення інформаційних технологій в Україні

Ключові слова: соціально - політичний конфлікт, соціальне партнерство, демократичний політичний режим, правова держава, ліберальна держава, конфлікти інтересів.

Проанализировано понятия: политический конфликт, разрешение политических конфликтов. Рассмотрено политические предпосылки и факторы политических конфликтов.

Ключевые слова: соціально - политический конфликт, социальное партнерство, демократический политический режим, правовое государство, либеральное государство, конфликты интересов.

The article is about following aspects: political networks, communities methodological installations of the concept of political networks, positions futurologists concerning bipolar structure and changes, features modern theories of modernization: crisis of the paradigm by the example of the countries of Ukraine.

Key words: social state, social policy, social partnership, democratic political regime, legal state, liberal state, social democracy.

Конфлікт і компроміс, конфлікт і консенсус, конфлікт і гармонія - неодмінні супутники людської цивілізації. Взаємодіючи та змінюючи одне одного, вони забезпечують існування і визначають розвиток будь - якого суспільства та людства в цілому. Ідеї і теорії безконфліктного суспільства - соціальна утопія, а спроби його створити - шлях до застою, великих жертв та катастроф. Самі по собі конфлікти не є ні добрими, ні поганими, ні прогресивними, ні реакційними. Вони з однаковим успіхом можуть бути джерелом хаосу і порядку, руйнування та будування, дезінтеграції й інтеграції. Все залежить від типу суспільства, пануючого в ньому політичного режиму, намірів конфліктуючих сторін тощо. В демократичному, правовому суспільстві конфлікт є відкритим та безперервним, складним і суперечливим, але в абсолютній більшості випадків - природним та мирним. Не випадково на Заході давно вже стало аксіомою твердження про те, що свобода і демократія - це політика існування в конфлікті, це безперервний конфлікт.

Конфлікти у політичній сфері - звичне явище в демократичному суспільстві. Їх особливість полягає в тому, що вони можуть переростати у великомасштабні громадські події (повстання, масові безладдя, революції, громадянські війни). Для багатьох сучасних політичних конфліктів характерний міжнаціональний аспект; майже в усіх випадках політичний конфлікт є одночасно національним або має таку сторону, як «урапатріотичний», сепаратистський або релігійний рух.

Політичний конфлікт - це протистояння, конфронтація, теоретична і практична боротьба суб'єктів політики за утримання, захоплення або перерозподіл влади з метою збереження чи підвищення свого політичного статусу і зміцнення чи зміни політичного режиму та політичної системи.

Небезпечність політичних конфліктів зумовлена високим рівнем імовірності розвитку непрогнозованих і некерованих дій з боку порушників громадського порядку, кількість яких може дуже швидко збільшуватися та згодом перетворитися на агресивний натовп. Маловтішними є й наслідки цих конфліктів. Зазвичай вони супроводжуються величезною кількістю травм, які отримують учасники конфлікту, неконтрольованим насильством, жорстокістю, руйнуванням, пограбуванням, нехтуванням усталеними нормами поведінки, зневажливим ставленням до працівників правоохоронних органів.

Серед функцій конфліктів можна навести такі: розрядка напруги між антагоністами, конфлікт грає роль «відвідного каналу», «вихлопного клапана» для розпечених пристрастей; комунікаційно - інформаційні (в процесі протистояння люди можуть глибше розпізнати одне одного, можливо й зблизитись, об'єднатись на тій чи іншій платформі); конфлікт може бути немовби стимулятором, рушійною силою соціальних змін; сприяти формуванню соціально необхідної рівноваги, переоцінці цінностей і норм суспільства; а також є гарантією розвитку суспільства (завдяки розкриттю протилежних інтересів, утворенню можливостей для їх наукового аналізу, визначення необхідних змін).

Різновидами конфліктів політичного аспекту є міжсистемні, регіональні, внутрішньодержавні, міжнаціональні, міжпартійні, між особові тощо.

Політичні конфлікти, що відбуваються між політичними лідерами, керівниками політичних партій, фракціями у парламенті, з одного боку, відволікають політичні та владні структури від конструктивної роботи, підривають віру населення у здатність політиків чи владних структур вирішувати нагальні проблеми розвитку країни, а, з іншого боку, пожвавлюють політичне життя широких верств населення, виявляючи вагомі політичні проблеми, що торкаються народу та потребують свого розв'язання. Отже, якщо вважати, що «політика - це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт становить собою протиборство соціальних чи політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання та збалансування інтересів і відносин між різними соціальними й політичними суб'єктами щодо життєво важливих питань, які торкаються їхніх корінних інтересів (власність, влада, гуманізм, справедливість), то політичний конфлікт - це конфлікт двох чи більше протидіючих сторін з приводу життєво важливих політичних питань» [12, с.15]. Наприклад, політичний конфлікт у надрах політичної партії РУХу України. Учасниками конфлікту виступили члени цієї партії, які розкололися на 2 частини: одна - на чолі з Ю. Костенком, а інша - з Г. Удовенком. Мета перших - перереструктуризація партії, яку зумовили певні внутрішньопартійні зміни. Мета других - утримання політичної влади. Результатом цього конфлікту стала поява нової політичної фракції.

Позитивна роль політичного конфлікту визначається тільки тоді, коли існує можливість його регулювання. У противному разі конфлікт здатний призвести до політичної кризи і навіть суспільної катастрофи.

З'ясування проблем, які стимулюють політичний конфлікт, надає можливість визначення його простору. З огляду на українське суспільство до таких проблем належать: кому належить вища політична влада у суспільстві, тобто, хто входить до того класу, який забезпечує національні інтереси або, принаймні, інтереси головних соціальних та політичних груп у суспільстві; наскільки ефективною є існуюча в суспільстві структура «балансуючих противаг і стримувань», тобто яким є механізм організації та здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів); хто і яким чином впливає на прийняття рішень; хто є виконавцем рішень і як він визначається? [4, с. 86].

У стабільному суспільстві між владою та населенням (громадянським суспільством) діє ефективний посередник, який виконує роль балансуючої противаги - це сукупність недержавних суспільних інституцій, які виражають різноманітні інтереси населення (професійні, політичні, етнічні, корпоративні).

Цікавим є з'ясування того, хто ж виконує роль «посередника» між владою і населенням в Україні. Напевно, це мали б бути політичні партії. Але сьогодні в Україні налічується понад сто політичних партій і громадських організацій. За такої кількості партій пересічним громадянам України важко визначитися з відповідями на питання: з якими політичними силами вони пов'язують свої надії на краще майбутнє чи який рівень їхньої довіри політичним партіям? Значна частка респондентів, як правило, не може визначитися. І це означає, що є над чим замислитись політичним діячам, лідерам політичних партій, політологам.

У політичному конфлікті слід ураховувати й соціальні чинники, які створюють умови для конфліктогенів. У цьому контексті потрібно звернути увагу на такі чинники: боротьбу за політичні посади в структурах виконавчої та законодавчої влади, які пов'язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів; боротьбу цінностей та ідеологічних доктрин, боротьбу конкуренції стратегічного порядку відносно майбутнього розвитку України (ця складова політичного конфлікту виявляється в полеміці у ЗМІ, деклараціях і заявах суб'єктів політичної діяльності, учасники політичного конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську думку та прагнуть здобути якомога більше прихильників); наявність «анонімного третього учасника», до якого звертаються учасники конфлікту як до арбітра (окремі політики, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації) або який у змозі силовими методами ліквідувати конфлікт [4, с. 31].

Урегулювання політичних конфліктів може бути легітимним і нелегітимним. В Україні головним легітимним засобом урегулювання політичних конфліктів є Конституція.

Урегулювання політичних конфліктів у конституційних межах передбачає дотримання декількох вимог: наявність довіри населення до політики і політиків; пріоритет професійних якостей, а не національних ознак при кадровому формуванні органів влади; наявність громадських організацій для контролю за діями та зміною влади; припинення діяльності екстремістських (національних, релігійних) організацій і рухів; заохочення утворення та вдосконалення інститутів громадянського суспільства із властивими йому толерантними різноманітними зв'язками.

Іншими способами врегулювання політичних конфліктів в Україні бувають: організація та проведення референдуму із суперечливих питань; вибори. У передвиборчий період, як правило, обговорюються проблеми існуючого державного устрою у порівнянні з минулими. При цьому слід враховувати, що за рівнем соціальної адаптованості існує декілька категорій найбільш активних виборців: 1) «розлючені пенсіонери» - переважно люди пенсійного віку, які прожили все життя у Радянському Союзі. Для цієї категорії виборців характерна інертність мислення, негативне сприйняття навколишньої дійсності, неприйняття іншої точки зору, невміння слухати іншого та аргументувати власну точку зору, бурхливі негативні емоції з приводу всього, що обговорюється, схильність до істерії, афектів; 2) «люди з ностальгією» - переважно люди середнього віку, які значну частину життя прожили у Радянському Союзі. У них відсутня агресивність, вони здатні вислухати іншу точку зору та аргументувати власну; 3) «розгублена молодь» - молоді люди, які ще не визначилися з тим, чим вони збираються займатися у житті, але при цьому майбутнє їх лякає. Це невпевнені у собі громадяни, неврівноважені, негативно налаштовані, у них відсутня власна позиція з приводу того, що обговорюється, але декларують і підтримують вони негативну точку зору; 4) соціально адаптовані люди - люди будь - якого віку, які цілком пристосувалися до нової соціальної, політичної та економічної ситуації в сучасній Україні. Висловлюють переважно позитивні та конструктивні думки [4, с. 92].

Під час передвиборчих перегонів кожна із зазначених категорій громадян досить підозріло, вороже ставиться до будь - якого публічного обговорення, а під час обговорення може спровокувати появу конфліктної ситуації, яка за певних обставин досить швидко може перерости в конфлікт: укази, декрети, накази виконавчої влади; прийняття нових законів (парламент); дискусії; дебати; переговори; робота погоджувальних комісій; звернення до Конституційного Суду; відставка Уряду; розпуск Верховної Ради і призначення дострокових парламентських виборів [35, с. 20].

Вибір способу врегулювання політичного конфлікту залежить від суб'єктів конфлікту, його місця і часу (тобто виду конфлікту), майстерності політичних лідерів використовувати групи підтримки, знаходити прихильників і компроміси. Так, кінцева мета радикальних політичних конфліктів - докорінна зміна існуючої політичної системи управління державою, зміна політичного курсу країни, зміна владного апарату.

Наприклад, помаранчева революція в Україні, що виникла під час виборів Президента України в 2004 р. Незгода кандидата на посаду Президента В. Ющенка, його штабу та виборців із результатами виборів в Україні у другому турі, які були проголошені Центральною виборчою комісією, зумовили блокування роботи Уряду та Адміністрації Президента України, розташування наметового містечка на Хрещатику, проведення масових заходів у більшості регіонів України. До Верховного Суду України було подано позов у вигляді скарги щодо фальсифікації підрахунку голосів виборців, інших порушень під час голосування (голосування однією особою за кількома паспортами, махінації з відкріпними талонами, навмисне зволікання розгляду скарг у суді) [52, с. 23]. Після розгляду справи у Верховному Суді, пряма трансляція засідань якого висвітлювалася всіма телеканалами, було винесено рішення - переголосування за результатами 2_го туру виборів. Остаточний підрахунок голосів виборців після переголосування був на користь Віктора Андрійовича Ющенка. За більшістю голосів його було обрано Президентом України.

Ці події змінили політичний ландшафт нашої держави і, без перебільшення, сколихнули весь світ. Їх нарекли «помаранчевою революцією», уподібнюючи масові виступи протесту в Києві та інших містах, містечках та селах України до «оксамитової революції» в Чехословаччині, «трояндової революції» в Грузії, падіння режиму «вічного» Мілошевича в Югославії [9, с. 36].

Нерадикальним політичним конфліктам властива менш гостра політична боротьба, та й за характером вони не досить масштабні. Мета таких конфліктів - часткове, одноразове задоволення політичних інтересів, отримання певних владних посад, підвищення політичного статусу.

Конфліктом в українському суспільстві є протиріччя з приводу запровадження політичної реформи. Адже нині в Україні діє Конституція в редакції, яка набрала чинності з 1 січня 2006 року. Тим самим дано старт новій політичній системі - парламентсько - президентській. Відмова від попередньої, президентсько - парламентської, форми правління пов'язувалася з прагненням відійти від малопродуктивної системи, практики постійних політичних чвар, авторитарного типу політичного режиму. Метою й покликанням нововведень є утвердження значно ефективнішої моделі політичної системи.

Порівнюючи дійсність нашої молодої держави останніх років із визначенням політичної системи, впадає в очі її нестійкий розвиток, відсутність не лише належного, а й досить часто і раціонального впорядкування, унормування в багатьох сферах суспільного життя. Зокрема, останнє стосується політичної сфери, практики виборчих перегонів, відносин влади й опозиції та взаємовідносин між гілками влади.

Певно, що сформована в добу незалежності соціально - політична спрямованість на утвердження засад демократії не піддається сумніву. Також видається, що не викликають заперечень потреби регулювання відносин між різними верствами суспільства, необхідність розвитку інституту громадянського суспільства як такого та його складників. Водночас головне, що привнесено конституційними змінами з початку 2006 року, - значний перерозподіл владних повноважень у владному трикутнику Верховна Рада - Президент - Кабінет Міністрів - сприймається в суспільстві вельми неоднозначно. І це природно, адже саме ці зміни зачіпають інтереси панівної верстви - всього вітчизняного політикуму.

Йдеться про складання інституційної підсистеми, що визначають форму правління в нашій державі - президентсько - парламентську чи парламентсько - президентську. Перший період доби незалежного розвитку України дав чіткі обриси президентсько - парламентського варіанта. З ним пов'язувалися значні надії на прискорену трансформацію суспільства, розвиток на демократичних засадах [7, с. 36].

Однак практика відносин на владному олімпі висвітлила й значні вади такої політичної системи. Функціонування президентури в Україні було пов'язане, особливо за другого Президента, зі значною концентрацією владних повноважень. Окремі заходи цього інституту межували з очевидними вторгненнями в компетенцію інших гілок влади. Варто лише пригадати: Конституційний договір 1995 року, проведення Всеукраїнського референдуму в квітні 2000 - го та безуспішні намагання імплементувати його результати, вплив на Конституційний Суд і винесення ним рішення щодо правомірної можливості балотуватися на третій термін Леоніда Кучми тощо.

У цей період існував дуалізм, дублювання виконавчої влади. Так, Президент фактично очолював виконавчу гілку влади, а голову уряду реально був у підлеглому становищі.

Президент також потужно впливав і на місцеву владу: в областях та районах усім розпоряджалися й керувалися за ознаками зверхності призначені ним спочатку представники Президента, пізніше - глави адміністрацій. Відповідно до конституційних норм Президенту були підпорядковані керівники силових відомств: оборони, внутрішніх справ, служби безпеки, а також Генеральний прокурор. За його пропозицією призначалася половина керівного складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення та Національного банку. За Президентом конституційно закріпили право формувати зовнішню політику й командувати збройними силами.

Такий обсяг повноважень об'єктивно потребував від Президента утвердження потужного штабу. Водночас варто мати на увазі, що місце й роль цього президентського штабу конституційно чітко й виважено не було визначено. Це, звичайно, по - своєму вирішувалося самим Президентом, а також тими діячами, які очолювали адміністрацію. Саме в перші два роки президентства Леоніда Кучми технічно - канцелярська посада керівника його адміністрації підноситься до рівня впливової політичної фігури (саме в Україні, а не в Росії чи середньоазіатських державах). Штаб президента фактично постав вельми впливовим владним полюсом, який відігравав у державних справах провідну роль. Прикро, але й фактом лишається те, що цей прецедент політичної діяльності не отримав належного унормування, закріплення в Конституції 1996 року. Відповідно потреби виконання величезних повноважень глави держави й особисті амбіції керівників його адміністрації ставали підвалинами вдалих (чи не зовсім) прикладів авторитарного правління. З таким перебігом подій не могли змиритися не лише «одвічні опоненти» Президента. Здоровий глузд більшості парламентаріїв підказував доцільність обмеження повноважень, відхід від демократичних відхилень чи навіть волюнтаристських збочень [8, с. 37].

Саме тому в суспільстві загалом і у владних колах усвідомлювалася потреба зміни стану речей. Наслідком цього та компромісом політичних інтересів і стали конституційні зміни, прийняті Верховною Радою України 8 грудня 2004 року. Набуття чинності останніми з початку минулого року окреслює нову форму правління - парламентсько - президентську.

Наведені типи політичних конфліктів суттєво відрізняються один від одного, отже, і способи їх урегулювання теж будуть різні, зокрема, горизонтальний політичний конфлікт, суб'єктами якого, як правило, виступають політичні інститути та організації, що функціонують у межах існуючої політичної системи (виконавча та законодавча гілки влади), є повністю інституціоналізованим, і його врегулювання визначено законодавчо закріпленими правилами політичної боротьби (Конституцією).

Українському суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна та стабільна політична влада. Політичною практикою відпрацьовано шляхи стабілізації системи, які дозволяють попереджувати політичні конфлікти [7, с. 67]. Сутність цих методів полягає в тому, що з їх допомогою стає можливим послабити конфронтацію між політичною владою та інтересами обмеженої частини суспільства, а отже, зведення до неконфліктного рівня антиурядової політичної орієнтації опозиції.

З огляду на ситуацію в Україні, до таких методів можна віднести: соціальне маневрування - перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Обсяг перерозподілу залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної та політичної напруженості, гнучкості, яку виявляє частина суспільства, в якої вилучають суспільний продукт, професіоналізму політичного керівництва. Соціальне маневрування за наявності розгалуженої інфраструктури у країні може бути у формі безкоштовного медичного обслуговування, безкоштовної освіти, пенсійної допомоги, соціального страхування; 2) політичне маневрування - застосування різноманітних заходів, покликаних забезпечити перетворення різноспрямованих інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприяє функціонуванню існуючої політичної влади. Цей метод може бути у формі: вияву можливостей політичного компромісу між сторонами, що протистоять одна одній; заміни засобів досягнення цілей (декларується мета, що відповідає інтересам більшості населення, і засоби, за допомогою яких вона буде досягнута. Але це все робиться для того, щоб виграти час, який буде використаний для застосування інших засобів стабілізації - зміни політичного лідера (не досягнувши раніше поставлених цілей, керівництво країни відправляє у відставку, наприклад, Кабінет Міністрів або конкретного лідера, залишаючись при владі); 3) політичне маніпулювання - дії політичної влади, які вона застосовує для забезпечення свого стабільного функціонування, цілеспрямований вплив на суспільну свідомість через ЗМІ (зусилля ЗМІ спрямовані на «утворення образу ворога», щоб можна було перекласти відповідальність за невирішені проблеми на інші політичні сили (опозиційні, міфічні), відвернути увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем); 4) інтеграція контреліти - неправильна кадрова політика, характерною ознакою якої є невизнання нестандартно мислячих людей, сприяє формуванню контреліт. Контреліти відіграють роль інтегратора суспільного обурення, що призводить до дестабілізації суспільної системи; 5) послаблення «системної опозиції» - заходи, що спрямовані на повну дестабілізацію існуючої системи і утворення своєї. Саме тому для політичного керівництва важливо максимально послабити дії «системної опозиції». У нагоді можуть бути такі прийоми: перехоплення ініціативи у діях, які зібралася вчинити опозиція; розкриття корисливих інтересів членів опозиції; показ неможливості здійснення цілей, що поставлені опозицією; формування недовіри до опозиції з боку соціальних верств, де вона популярна; утворення «розкольницьких груп» у складі опозиції; стимулювання «перебіжчиків» із табору опозиції, введення їх у владні структури; ненасильницька ліквідація опозиції (залучення представників до органів влади, розробки рішень); нейтралізація лідерів опозиції [4, с. 98].

Нейтралізувати лідерів опозиції можна такими методами: задоволення вимог (залучення до влади); рольовий зсув (пропозиція взяти участь у вирішенні проблем, усунення недоліків); психологічна ізоляція (абсолютизація в опозиційному лідері позитивних сторін, непомірна хвала, яка сприяє його відриву від опозиції); формалізація (формалізовані дії опозиційного лідера позбавляють їх привабливості захисника високої мети); психологічне зближення (скорочення) неформальної дистанції між керівництвом та опозицією; непряма дискредитація (пропозиція очолити в цілому престижне, але безнадійне діло); психологічна девальвація (підтримка альтернативних лідерів опозиції, які сперечаються з іншими опозиціонерами); групове викриття (ізоляція лідера від йогоприхильників, він стає  «генералом без армії») [10, с.37];

Запобігти виникненню політичного конфлікту можна за умови своєчасного та всебічного аналізу конфліктної ситуації, який передбачає знаходження відповіді на такі питання: які основні причини виникнення конфлікту, які справжні наміри та цілі сторін, які сили задіяні у конфлікті і які сили можуть взяти участь у ході розвитку конфлікту, кому вигідний конфліктний розвиток подій? На основі отриманих даних з'являється можливість: скласти прогноз можливого розвитку подій; визначити можливі варіанти врегулювання конфлікту; розробити план таких дій, визначити тактичні та стратегічні завдання.

Якщо в результаті вжитих заходів урегулювати або локалізувати конфлікт не вдається і його подальший розвиток створює загрозу для суспільства, то владні структури повинні бути готові застосувати силу або припинити розвиток конфлікту загрозою застосування сили.

Окрім наведених вище конфліктів, у сучасній Україні занепокоєння викликають і етнічні конфлікти. Єдиним способом розв'язання їх і узгодження інтересів конфліктуючих сторін є демократія. Але чимало дослідників загалом висловлюють сумнів у можливості демократії в поліетнічних суспільствах, оскільки такі суспільства не забезпечують сприятливих умов для демократичних цінностей чи стабільності. А. Лейпхарт описав найоптимальнішу модель демократіїї для багатоскладових суспільств. Цю модель можна ефективно застосувати й на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Основними вимогами для мирного співіснування всіх його складових елементів необхідна наявність чотирьох основних умов: велика коаліція; автономія основних сегментів та допоміжні сегменти; пропорційна система виборів; право вето. Другорядними умовами, що сприяють установленню миру і злагоди в суспільстві, є: відсутність такого сегмента, який становив би абсолютну більшість; відсутність значної соціально - економічної нерівності між сегментами; приблизно однакові розміри сегментів (чисельність груп), що дає змогу забезпечити рівновагу сил між ними; обмеженість кількості груп, щоб переговори між ними не перетворилися на занадто складний процес; відносно невеликий розмір країни, що спрощує прийняття рішень; наявність зовнішньої небезпеки, що сприяє внутрішній єдності; наявність спільних, єдиних для всіх сегментів суспільства орієнтацій, що пом'якшують орієнтацію його окремих сегментів; компактне проживання груп населення, яке складає сегменти, що створює можливість за необхідності вдаватися до федералізму, як форми забезпечення автономії; наявність історичних традицій досягнення компромісу і злагоди [14, с. 52].

Потрібно також підкреслити необхідність формування в Україні, як і в інших посттоталітарних державах, високої культури управління політичними конфліктами, яка дає змогу швидко та безпомилково знаходити найоптимальніші шляхи і методи, які можуть сприяти розв'язанню конфлікту із урахуванням та максимально можливим задоволенням інтересів усіх конфліктуючих сторін.

Ця необхідність викликана тим, що: кілька поколінь колишніх радянських людей було виховано в атмосфері вигаданої безконфліктності та конфліктофобії; їм нав'язувалася, по суті справи, антикультура вирішення конфліктів із її антигуманними гаслами типу «Хто не з нами - той проти нас» або «Якщо ворог не здається - його знищують» та ставкою на силу; без високої культури управління конфліктами неможливо побудувати правову державу, створити громадянське суспільство [11, с. 71].

Звичайно, формування такої культури - проблема надзвичайно складна, але її вирішення цілком реальне. Доказом нього може бути розвиток Західної Європи, де на зміну культурі, що робила ставку на індивідуалізм та силу, прийшла нова культура управління конфліктами, що віддає перевагу пошукам компромісу і консенсусу. Проте при формуванні власної високої культури управління конфліктами варто не тільки і не стільки запозичувати позитивний досвід Заходу чи Сходу, скільки спиратися на кращі традиції та риси українського народу, зокрема його гуманізм, толерантність, доброзичливість.

Як стверджують провідні українські політологи, у найближчі роки для України будуть характерні три тенденції: «братерський союз» із Росією, інтеграція до Європи та зміцнення «соборності та самостійності» незалежної держави. Перевага або поєднання цих тенденцій і визначатиме зовнішньополітичний курс України [12, с. 49].

Для того, щоб в українському суспільстві не загострювались конфлікти, які можуть базуватися на політичній основі, необхідно створювати такі умови, закони, які могли б гарантувати забезпечення гармонійного розвитку цього суспільства. Однак, якщо суспільство допускає неминучість конфліктів, воно зобов'язане попередити кризові ситуації та ніколи не допускати соціальних катастроф. У цьому одна з головних його функцій.

Однією із головних функцій конфлікту вітчизняні науковці вважають сигнальну. Вона характеризує конфлікт як сигнал порушення суспільної рівноваги. Політична ситуація в Україні наприкінці 2004 року була вкрай складна. Виник системний конфлікт, що стосувався базових підвалин і принципів існування суспільства. Проявилися кілька суперечностей, а саме: протистояння регіонів України, змагання фінансово - економічних угруповань та бізнесових кланів між собою. До протесаної активності людей підштовхувала розбіжність між способом життя, який вони змушені вести, і тими умовами, яких, на їхню думку, можна реально досягти.

А помаранчева революція, як наслідок системного соціально - політичного конфлікту, виконала й інформаційну функцію. Розгортання, перебіг, повороти конфліктної ситуації несуть певну інформацію про причини, що її породили, та про співвідношення сил у суспільстві. З'ясування суті зібраної інформації - важливий засіб розуміння суспільних процесів. Аналіз стадій розвитку конфліктів в Україні окреслив причини й визначальну лінію розколу в суспільстві.

Процес соціальної диференціації, що відбувається під впливом конфлікту, руйнує старі соціальні структури, а у випадку українських подій кінця другого - початку третього тисячоліття змінив співвідношення елементів суспільства, скорегував напрями його розвитку. Задекларовано нові форми взаємозв'язку між суспільними інститутами, визначено пріоритети та першочергові завдання щодо реалізації основних напрямів державної політики [1, с. 38].

Загальногромадянський протест сприяв консолідації окремих груп у суспільстві (страйк тележурналістів, лист із протестом проти фальсифікації виборів, під яким поставили підписи кілька сотень українських дипломатів, виступ Асоціації працівників банків, провайдерів Інтернету та ін., які представляли найпрогресивніші верстви українського суспільства). Зразки групової консолідації стали каталізаторами всенародного протесту проти масових грубих порушень чинного законодавства.

Сімнадцять помаранчевих днів зруйнували низку дуже стійких стереотипів, які сформувалися в період трансформації «безконфліктно - тоталітарного» у посттоталітарний тип українського суспільства, зміст яких зводиться до того, що «від нас нічого не залежить», «ми нічого не зможемо змінити», «як вирішить влада, так і буде». Люди повірили у свої сили й наважилися на виснажливу боротьбу за право обирати власну долю [7, с. 38].

Комунікативна функція реалізується через усвідомлення учасниками конфлікту власних та чужих інтересів і створення умов для об'єднання окремих індивідів або груп на підставі можливої ідентифікації своєї позиції із загальною, і це на тлі тез про фрагментованість українського суспільства, брак політичної нації, національної ідеї, відсутність громадянського суспільства. Учасники революційних подій продемонстрували здатність до консолідації.

Якщо погодитися з тим, що конфлікт є нормою суспільства і виконує позитивну функцію, то таку оцінку варто поширити й на випадки його переходу в насильство. Тобто суспільна роль має бути визнана за будьяким проявом конфліктних відносин, а силові, збройні, насильницькі методи розв'язання конфліктів викликають осуд, беззастережне заперечення і несприйняття.

Таким чином, враховуючи динамізм у розвитку конфліктних ситуацій у суспільстві, необхідним елементом є їх регулювання і контроль.

Сьогодні вже можна з упевненістю сказати, що соціально - політичні конфлікти в Україні кінця другого - початку третього тисячоліття виникли у результаті нагромадження суспільних протиріч, серед яких виокремилася основна лінія розколу - доведена до конфлікту суперечність між владою і народом, свавіллям та правопорядком, вседозволеністю і законністю.

Як висновок, можна підкреслити, що політичні конфлікти та кризи є складовими частинами, атрибутами життя суспільства. І підсумувати все вищенаведене можна словами Р. Дарендорфа: «Той, хто вміє впоратися з конфліктами шляхом їх визнання і розв'язання, той бере під свій контроль ритм історії; той, хто втрачає таку можливість, - отримує цей ритм собі у супротивники» [14, с. 142]. Навчити мистецтву успішного розв'язування політичних конфліктів покликана політична конфліктологія - нова наука і мистецтво управління конфліктами в політичній сфері людського життя, яка сьогодні народжується в Україні.