Сутність політичного рішення: від традиції до новації

Наталія Вінникова, кандидат політичних наук, доцент Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

УДК 32:005.53:001.891.3

Стаття присвячена аналізу теоретичного дискурсу навколо прийняття політичних рішень як проблеми наукового пізнання. Представлена спроба систематизувати теоретичні й методологічні підходи до розуміння концепту політичного рішення, а також визначити ключові перемінні, які обумовлюють специфіку сучасних процесів політичного управління.

Ключові слова: політичне рішення, політичне управління, сучасні політичні процеси.

Статья посвящена анализу теоретического дискурса вокруг принятия политических решений как проблемы научного познания. Представлена попытка систематизировать теоретические и методологические подходы к пониманию концепта политического решения, а также определить ключевые переменные, обуславливающие специфику современных процессов политического управления.

Ключевые слова: политическое решение, политическое управление, современные политические процессы.

The article sets out to explore the theoretical discourse of political decision"making as the problem of scientific cognition. There is an attempt to systemize theoretical and methodological approaches to the understanding of political decision concept and to determine key variables that specify contemporary political processes.

Key words: political decision, political governing, contemporary political processes.

У сучасній політичній науці та практиці відбувається безперервний пошук оптимальних моделей прийняття політичних рішень, які б забезпечували ефективне функціонування політичних інститутів незалежно від кон’юнктури або особистих преференцій суб’єктів, які беруть участь у цьому процесі. За останні 40 років з моменту видання культової праці Грема Аллісона [20], у політичній науці накопичений значний досвід аналітичного узагальнення процесів прийняття політичних рішень на основі різноманітних методологічних підходів і теоретичних моделей. Водночас комплексні трансформації, що відбуваються у сфері політичного управління під впливом процесів глобалізації, виявляють усе нові чинники, які потребують новітніх підходів як до наукового осмислення цієї проблематики, так і до практичної реалізації політичних рішень. Однак будь – яка спроба розробки нової концептуальної моделі потребує ґрунтовного аналізу теоретичних основ зазначеної теми. Мета нашого дослідження полягає в узагальненні засад та специфіки процесу прийняття політичних рішень на сучасному етапі. У зв’язку з цим першочерговим завданням постає критичний огляд дослідницьких підходів до процесів творення політичних рішень.

Теоретичні основи процесу прийняття політичних рішень

Термін «політичне рішення» увійшов у широке користування в ХХ ст., хоча багато творчих ідей і практичних принципів прийняття рішень було сформульовано ще у період ранньої античності. Кожна епоха мала власну ключову теорію держави, розвивала різноманітні підходи до прийняття політичних рішень. Засади появи теорії політичних рішень та її основні принципи викладені в роботах Конфуція, Платона, Арістотеля.

Епоха Відродження та Просвіти відмічена формуванням наукового дискурсу навколо державної політики і здійснення політичних рішень (Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Ш. Л. Монтеск’є, Ж. Ж. Руссо та ін.). Представники епохи Нового часу сфокусували увагу головним чином на дослідженні політичних процесів, пов’язаних з діяльністю політичних партій та інших політичних організацій. У цей період формуються вихідні принципи теоретичного трактування поняття політичне рішення та його використання для пояснення функціонування політичних механізмів у роботах М. Вебера, К. Шміта, К. Маркса, Ф. Енгельса.

Із середини ХХ ст. починається новий етап у розвитку наукового знання про категорію політичне рішення як самостійного теоретичного напрямку. Зазначимо, що уявлення, які вже встигли скластися на цей момент у суспільно – політичній думці, не давали системного опису поняттю «політичне рішення», а лише опосередковано зачіпали окремі компоненти процесу його прийняття і реалізації. Разом з тим було створено контекст для розвитку наукових концепцій політичного рішення.

Першість у розробці теорії прийняття рішень як автономної наукової дисципліни належить американським ученим: Г. Аллісон [20], Г. Брук, Б. Сапін, Р. Снайдер [29: 1, 2, 3]. У подальшому дослідницькі напрямки формувались навколо центральних категорій аналізу Г. Аллісона (моделі раціонального вибору, організаційної та бюрократичної моделей). Перший, до якого належать праці Р. Нойштадта і Р. Мея [48], Р. Астьє і Р. Доуза [31], базуються на теорії раціонального вибору, в якій рішення розглядається як результат продуманого вибору раціонального суб’єкта.

З точки зору організаційної концепції політичне рішення являє собою результат взаємодії урядових структур, які керуються рутинними інтересами: (Р. МакДермотт [40]).

Представники бюрократичного підходу наполягають, що політичне рішення є результатом компромісу між суб’єктами, кожен з яких переслідує власні цілі (Дж. Марч [38]).

Автори моделей, сформульованих у межах когнітивного напрямку (Дж. Барон [23], А. Джордж [30], П. Скотт [46]), звертають увагу на те, що у багатьох випадках суб’єкти, які приймають політичні рішення, перебувають у ситуації дефіциту часу й обмеженої інформації.

Одним із найбільш продуктивних напрямків у рамках теорії прийняття політичних рішень є дослідження динаміки цього процесу. Центральною категорією аналізу в цьому аспекті постає поняття політико – управлінського циклу (Дж. Андерсен [22]).

Можна констатувати, що особливо продуктивно цю наукову проблему розробляли у рамках системної, функціональної та біхевіористичної методологій. Системний аналіз, розробкою якого в політичній науці займалися Д. Істон [26], К. Дойч [24] , Г. Алмонд [21], ґрунтується на понятті «політична система», яка володіє тенденціями саморегуляції та саморозвитку, реагуючи на імпульси ззовні. Метою розвитку системи є підтримка стабільності та посилення підтримки з боку громадян держави. Рушійною силою розвитку є механізм зворотного зв’язку. Громадяни формулюють свої вимоги і підтримку системі, котрі спрямовуються на її вхід, а на виході система виробляє рішення та дії, які, у свою чергу, викликають нові вимоги громадян. У подальшому цю теорію було розроблено Г. Алмондом [21], який розширив поняття політичної системи, включив до неї не тільки політичні інститути (інституційний аспект), а й політичну культуру (орієнтаційний аспект).

Структурний функціоналізм, представлений Т. Парсонсом [12] і Р. Мертоном [41], виходить з поняття структури, під якою розуміється сукупність відносно стійких елементів політичної системи. В якості таких виступають стійкі зразки поведінки індивідів у системі, нормативні очікування індивідів відносно дій інших. Дії та роль індивідів у системі є функцією. Структури однозначно не пов’язані з конкретними індивідами, однак є позиціями участі індивідів у системі. Функціями є те, що виконується структурними елементами, т. зв. функціональними імперативами, такими як пристосування системи до навколишнього середовища, організація комунікації між її членами, розв’язання конфліктів у системі.

Особливе місце в дослідженнях процесів прийняття політичних рішень займають біхе – віористська теорія Г. Лассуела [36], теорія «обмеженої раціональності» Г. Саймона [47], інкременталізм Ч. Ліндблома [37], «нормативно – оптимальна» модель І. Дрора [25], а також модель «змішаного сканування» А. Етціоні [28]. У цих підходах особливо виразно проявляється дихотомія нормативної та дескриптивної парадигм у прийнятті політичних рішень, що підтверджує необхідність розробки синтетичної теорії, яка б ураховувала аспекти поведінки і своєрідність політичної ситуації, а також логічне мислення та інтуїцію, що спирається на інформаційно – аналітичні методи під час формулювання рішення.

Теорія прийняття рішень у західній політології на сьогодні є одним із провідних напрямків суспільного знання. Decision – making (англ. досл. «вироблення рішення») є усталеною аналітичною категорією, яка включає увесь процес від розробки до прийняття і реалізації політичних рішень. У вітчизняній політичній науці зазначене наукове питання лише починає входити у предметне поле теоретичних розвідок, і тому аналізу піддаються лише окремі суб’єкти політики, окремі категорії політичної науки. Розкриттю сутності політичного рішення та змісту етапів його розробки і впровадження у демократичному суспільстві присвячене наукове дослідження О. Шаяна [18]. Науково – теоретичне обґрунтування підготовки й прийняття державно – політичних рішень і визначення шляхів застосування отриманих наукових результатів у практиці державного управління в Україні представлено у роботах Ю. Мірошниченка [9].

З позицій національних наукових шкіл варто відмітити суттєвий внесок російської політичної науки у дослідження проблеми прийняття політичних рішень. Російський блок досліджень включає роботи як політикоправового, так і політологічного характеру, присвячені дослідженню політико – інституційних аспектів творення політичних рішень переважно в рамках теорії державного управління: Т. Виноградова [2], А. Дегтярьов [3], І. Кисельов [4], Т. Клементович [5], В. Конишев [6], Т. Корнілова [7], О. Ларичев [8], М. Осипов [10], Є. Плєшакова [13], Т. Руссо [14], А. Соловйов [15], Д. Сосунов [16] та ін.

Спільним для наукових досліджень процесу прийняття і реалізації політичних рішень на пострадянському просторі є широке і, на жаль, часто безапеляційне, використання понятійнокатегоріального апарату і методологічних принципів, запозичених у західних політичних концепціях (у першу чергу, американської політичної науки), або спроби вдосконалення вже існуючих аналітичних моделей з автоматичним перенесенням на власне національне підґрунтя.

Загалом виявлення характеристик процесу прийняття політичних рішень у контексті сучасних соціополітичних реалій потребує попереднього звернення до наукової інтерпретації сутності політичного рішення та його функцій у соціальній системі.

Прийняття політичного рішення найчастіше визначається у двох вимірах: по – перше, як технологічне перетворення політичної влади в управління соціальними процесами, а по – друге, як центральний елемент перетворення політичних вимог різних груп громадян у прийнятні для всього суспільства засоби і методи регулювання соціальних відносин. Основними характеристиками політичних рішень, які відрізняють їх від інших типів управлінських рішень, є: особлива сутність політичного рішення, яка полягає у регулюванні й розподілі суспільних ресурсів (економічних, інтелектуальних, інформаційних тощо); висока ступінь невизначеності середовища; наявність конфлікту групових інтересів і суспільного блага. Політичне рішення формулює загальні цілі та напрямки суспільного розвитку, відтворює або змінює нормативні й інституційні параметри суспільно – політичного та державного устрою, має винятково соціальний характер. До чинників, що визначають якість політичних рішень, дослідники відносять: стан законодавчої та нормативно – правової бази в галузі політичного процесу, дію механізмів відповідальності та підзвітності для суб’єктів політичної влади; відкритість і прозорість політичних процесів, професіоналізм політичних суб’єктів, які приймають рішення, використання сучасних методів політичного менеджменту та інформаційних технологій [13].

Узагальнюючи сформовані по теперішній час підходи до розуміння сутності політичного рішення, можна виділити такі. Управлінський підхід передбачає розгляд етапів і технології прийняття рішень. При використанні політологічного підходу увага акцентується на специфічних характеристиках акторів політичного процесу і владних функціях, які відображаються в прийнятті політичних рішень. Соціологічний напрямок передбачає розгляд впливу політичних рішень на суспільний розвиток, відносини між суб’єктами прийняття та реалізації рішень. За використання психологічного підходу вивчається характеристика осіб, які приймають рішення, виявляються суб’єктивні особливості сприйняття адресатом їх. У нормативно – правовому підході визначаються рамки компетенції осіб, які приймають рішення, директивність і обов’язковість виконання прийнятих інститутами влади рішень.

Зазначимо: політичне рішення й до цих пір розглядається вченими як універсалістська категорія, до якої мають застосовуватися методологічні принципи дослідження без урахування динаміки і взаємообумовленості та взаємопроникнення процесів, які відбуваються усередині й ззовні будьякого політичного суб’єкта. Хоча проблема, на якій сфокусовано політичне рішення, як правило, охоплює інтереси великих груп людей, сам процес прийняття рішення часто залишається прихованим від громадськості і наукової спільноти, що суттєво ускладнює його вивчення.

Крім того, фактично теорія прийняття політичних рішень сприймається як складова теорії державного управління. Водночас проблема системного бачення процесу розробки та впровадження політичних рішень, яка охоплює багатоманітність суб’єктів політики та їх взаємодію і взаємовплив на основі діючої правової бази в умовах становлення нових макро- та мікроінститутів потребує комплексного дослідження. Аналітичні моделі формування політичних рішень також мають ураховувати особливості конкретно – історичної ситуації, в якій вони формуються та реалізуються, культурно – національну специфіку і традиції суспільства.

Специфіка сучасного етапу «decision – making»

Активне розгортання процесів глобалізації, результатом яких стала трансформація інституту національної держави в міжнародному політичному просторі, є одним з найпомітніших феноменів світового розвитку на початку третього тисячоліття. Специфіка політичних практик, зокрема прийняття рішень, пов’язана як з багатоплановим розмиванням державно – центричної системи міжнародних відносин, так і з підривом традиційних «внутрішніх» повноважень держав з боку недержавних гравців, котрі зміцнюють свої позиції в контексті глобалізації світового розвитку. При цьому необхідно враховувати, що своєрідний двоїстий характер глобалізації веде до більш наочного розподілу влади на чотирьох і навіть на п’яти рівнях: місцевому, регіональному, національному й міжнародному. Важливо, що цей процес відбувається за рахунок головного — третього рівня, тобто певного зменшення обсягу центрального правління

націодержави. За цих умов аспекти співвідношення наднаціонального та міжурядового

управлінь стають особливо актуальними, а процеси прийняття і реалізації політичних рішень набувають нової модальності. Унікальним та новаційним прикладом для науки і практики творення політичних процесів виступає Європейський Союз.

Інтеграційні процеси, що відбуваються в Європі, вже давно стали предметом інтенсивних теоретичних дискусій. З кожним новим етапом розвитку інституційної системи Європейського Союзу перед політиками і політологами одночасно постають доволі комплексні завдання концептуалізації та практичного впровадження в дію механізмів ухвалення спільних європейських рішень. Саме особливість процедур творення та ухвалення рішень в ЄС найбільш виразно виявляє його унікальність в якості системи «suigeneris», і саме від ефективності творення та впровадження рішень, у першу чергу, залежить успіх подальшого розвитку Європейського Союзу, його здатності функціонувати у форматі цілісного утворення.

У європейських студіях можна виділити три дослідницькі напрямки, в рамках яких розглядається питання процедурних аспектів прийняття рішень в ЄС. Перший напрямок пов’язаний з дослідженнями оригінальної форми урядування Європейського Союзу: а саме концептуальних моделей багаторівневого управління та багаторівневого переплетення, які є логічно пов’язаними і звертаються до питання вироблення рішень в аспекті демонстрації мережної природи інституційної структури ЄС та багатосторонньої системи творення європейських політик. Наукові дослідження з цієї проблематики ведуть А. Бенц [1], Б. Колер – Кох [35], Г. Маркс [39], Ф. Шарпф [43], М. Яхтенфукс [33].

Зростаюче злагоджування кордонів між сферами внутрішньої та зовнішньої політики держав – членів Євросоюзу сприяло поширенню досліджень «європеїзації» традиційних державних прерогатив у межах «єдиного ринку». У цьому ракурсі детально аналізується ступінь впливу загальноєвропейських рішень на різні сфери суспільного життя (М. Шмідт [ ], Ф. Шміттер [45]), з іншого — вивчається тиск, що чинить законодавство ЄС на нормативні системи держав – членів (Р. Айзінг [27], А. Ерітьє [32]).

Третя група досліджень апелює до процедурних аспектів прийняття рішень в європейській системі управління й пов’язана з питанням легітимності політичних процесів, зокрема з т. зв. проблемою «дефіциту демократії» в ЄС. Роботи Г. Кьохлера [34] та Е. Воллес [49] присвячені дослідженню розподілу повноважень між євроустановами і державами членами у процедурі вироблення загальноєвропейських рішень та механізмам залучення громадян до участі у цьому процесі.

Зазначимо, що ці аналітичні підходи фокусують увагу на процедурі ухвалення рішень в ЄС в якості методологічного інструментарію, що дозволяє продемонструвати особливості інституційної системи ЄС та інтеграційних процесів, які в ній відбуваються. Однак очевидною виявляється мала кількість наукових праць, в яких процес ухвалення рішень виступає об’єктом дослідження. Причина, на наш погляд, полягає у варіативності процедур прийняття рішень в ЄС відповідно до кожної окремої політики. Намагаючись обійти це різноманіття, науковці прагнуть винайти єдиний аналітичний дескриптивний підхід.

Головною особливістю європейської політичної системи став унікальний механізм ухвалення та реалізації рішень, а саме інтеграційний метод. Сучасна система ухвалення рішень ЄС характеризується складним переплетінням між методами наднаціональної інтеграції та міжурядового співробітництва. При детальному розгляді можна побачити, що кожна політика управляється особливим механізмом. З огляду на це, спосіб функціонування ЄС не може бути зведений до єдиної процедури прийняття рішень. Розв’язання багатьох питань потребує співпраці або координації політик між урядами без впровадження європейських законів.

Можна виділити три прості формальні критерії, які дозволяють установити специфіку аналізу творення рішень у загальноєвропейській політичній системі. По – перше, рівень включення інституцій ЄС: для того, щоб надати форму кооперації, уряди можуть або включати Європейську Комісію або Парламент у процедуру формування політики, або залишити їх поза процесом вироблення політик. По – друге, критерій прийняття рішень: відмова від одностайності на користь кваліфікованої більшості демонструє бажання піднятися до спільних зобов’язань. Нарешті, є законна основа адаптованих дій, що підкреслює рівень впливу, який бажають отримати уряди. Узяті разом, ці критерії дозволяють розрізняти три головні моделі прийняття рішень в ЄС: «комунітарний метод», метод кооперації між урядами і метод «відкритої координації». Перші два протягом тривалого часу забезпечували вибір у розвитку інтеграції: або уряди вирішували сформувати спільну політику, використовуючи в якості ресурсу євроустанови, або вони тільки хотіли координувати свої національні політики в межах класичної міжурядової угоди. Третій метод, який розпочали використовувати відносно недавно, орієнтований на компромісне поєднання перших двох. До цих трьох моделей необхідно додати процедуру «централізованого регулювання», що використовують у чітко визначених сферах, в яких держави – члени прямо передають свої повноваження незалежній наднаціональній інституції.

Дослідження процедур ухвалення рішень в ЄС має застосовувати диференційний аналіз із ретельною верифікацією висновків та припущень. В якості сталих перемінних у даному випадку виступають рівень розподілу повноважень (наднаціональний, національний, інфранаціональний), на якому зосереджено дослідження, та сфера політики, в якій приймається рішення. Варто враховувати, що в системі багаторівневого управління дослідження ухвалення рішень на будь – якому рівні передбачає аналіз розподілу процедурних аспектів на інших рівнях. Тільки завдяки комплексному оцінюванню можна вийти на схему повного циклу творення рішень: від формування до імплементації, та виявити якомога більше чинників впливу, що опосередковують цей процес.

Більшість елементів Європейського Союзу, як першої дійсно наднаціональної системи, є унікальними. З іншого боку, з точки зору сучасної політики існує багато аспектів, які ЄС поділяє з іншими багаторівневими системами. Децентралізація, функціонування «політичних мереж», співробітництво між різними рівнями влади, багатоманітність методів переговорів і процедури формування рішень — усе це характеризує і сучасну державу. Останніми роками широкої популярності набули концепції багаторівневого управління та багаторівневого переплетення, які намагаються враховувати комплексність формування політик в ЄС. Концепція «багаторівневого управління» дозволяє аналізувати комплексні багаторівневі структури ЄС, особливо коли враховується не тільки законодавство щодо співпраці між Радою, Європейським Парламентом та Європейською Комісією, а й підготовка рішень у переговорах між представниками всіх рівнів та груп інтересів, а також впровадження європейської політики. Такий підхід підкреслює, що процедура вироблення рішень не обмежується урядовою сферою повноважень, тому що інші сфери, приватна і публічна одночасно, відіграють певну роль в урядуванні. Концепт «багаторівневого переплетення» зосереджений на аналізі багатосторонньої системи переговорів між урядами і «може об’єднувати колективні дії стосовно закладених у подібних структурах суперечностей» [1, c. 209]. Багаторівневі переплетення являють собою переговорні системи, які виникають з появою виторгуваного рішення. Згідно з підходом компетенції політичного переплетення, запропонованому Ф. Шарпфом, структури багаторівневого переплетення виникають, якщо актори різних рівнів при виконанні своїх завдань представлені один одному, досягають спільних рішень або координують політику. Політична координація можлива за умови взаємного пристосування, конкуренції або ієрархічного керування. Останнє положення дещо обмежує поле аналізу процедури прийняття рішень. Переговори є тільки першою сходинкою у власному процесі прийняття рішень. Переплетення відбувається надалі в тіні ієрархічних рішень або демократичних рішень більшості. У цих випадках сторони, котрі входять до багаторівневого переплетення, мають ураховувати потенційні загрози вето власних інстанцій, які приймають рішення. Це може як привести до компромісу, так і стати перешкодою для цього [43, с. 213].

Можна констатувати, що процеси глобалізації утворюють появу фундаментально нових тенденцій у процесах формування та реалізації політичних рішень. По– перше, відбувається автономізація діяльності транснаціональних акторів — етнічних, релігійних, культурних, професійних та інших груп, мультинаціональних фірм, представників ринкових, комунікативних, інформаційних і міграційних потоків, а також діаспор, кримінальних кланів, окремих видатних особистостей. За таких умов державний суверенітет підривається «розщепленням» лояльності індивіда між трьома відносно самостійними сферами – державою, транснаціональними та соціокультурними мережами, тобто відбувається мультиплікація суверенітету. Одночасно з цим обертів набирають інтеграційні процеси. Все це виставляє нові вимоги до якості прийняття рішень у сферах внутрішньої і зовнішньої політики. Адже під питанням опиняється монополія держави на юридичну суб’єктність у системі міжнародних відносин та її життєздатність у перспективі переділу світу.

Важливими чинниками, що впливають насучасні політичні процеси, виступають поступова демасифікація мас – медіа і зниження витрат інформаційного обміну. Досягнення у сфері новітніх технологій, завдяки яким суттєво змінюється характер комунікації у сучасній політичній системі, багато в чому змінили умови політичної діяльності. Без інформаційного відображення управління сучасними інститутами може бути суттєво ускладнено, а забезпечення рівного доступу до інформації за певних умов

може сприяти підвищенню рівня легітимності прийняття рішень. Однак чи дозволяє це громадянам та їхнім об’єднанням активніше брати участь у підготовці та прийнятті політичних рішень? У системі глобального управління відбувається трансформація змісту і форми традиційних складових політичного процесу прийняття рішень. Зокрема класичне веберівське визначення раціональної легітимності в системі багаторівневого врядування набуває нового виміру, а саме акцентуації на суспільному визнанні інституційно – процедурного виміру розробки і прийняття політичних рішень. Інакше

кажучи, демократична легітимність системи управління залежить від того, якою мірою громадяни можуть впливати на вироблення рішень на надціональному рівні. Іншим виміром цього питання є вироблення політичних рішень якомога ближче до рівня місцевих громад. Втілена у доктрині субсидіарності проблема безпосередньої участі громадян у процесі формування і реалізації політичних рішень залишається однією із типових дискурсивних практик наукового аналізу політичних процесів. Тому очевидною необхідністю постає включення параметрів багаторівневої інституційної легітимації до

сучасних методологічних схем дослідження політичних рішень.

Як демонструє наш аналіз, основи теоретико – методологічних підходів до вивчення політичних рішень було сформовано у період 1960–70х років, коли більшість дослідників користувалася категоріями і уявленнями про системність на засадах кібернетичної парадигми, що передбачає розгляд об’єкта дослідження в якості системи, здатної обмінюватися інформацією та енергією із середовищем крізь певні канали входу та виходу. Однак більшість систем у реальному житті є нестійкими, а їх розвиток відбувається нелінійно. Такі характеристики соціальних систем як відкритість, дисбалансованість, нелінійність набувають усе більшого значення для вивчення сучасних соціально – політичних процесів. Нові уявлення про системність закладає синергетична теорія.

По – перше, відкритість системи означає наявність у ній джерел і витоків обміну речовиною, енергією і/або інформацією із середовищем, у якому вона міститься та функціонує. Ці джерела є об’ємними, тобто мають місце у кожній точці системи.

По – друге, дисбалансованість передбачає наявність макроскопічних процесів обміну речовиною, енергією і/або інформацією в середині самої системи.

По – третє, нелінійність передбачає наявність у системі в деяких критичних точках — точках біфуркації — декілька шляхів розвитку. Біфуркація проявляється у надзвичайно дисбалансованому, нестабільному стані системи, коли загострюється її чутливість до зовнішнього впливу середовища і прискорюються внутрішні системні обмінні процеси [17, с. 4].

Політичне рішення як дослідний об’єкт характеризується суттєвою динамічністю: процеси, які відбуваються усередині і ззовні політичної системи навіть за умов постійного моніторингу, неможливо однозначно оцінити у довгостроковій перспективі. У зв’язку з цим може виявитися корисним досвід так званого, аналізу множинних сценаріїв, що набуває останнім часом популярності у різних сферах — від менеджменту до політичної аналітики, тобто всюди, де доводиться мати справу з розробленням тактик і стратегій. Ця техніка спрямована на те, щоб навчити працювати у просторі майбутнього за допомогою одразу кількох сценаріїв, що відбивають різні можливості розвитку подій. Альтернативні сценарії застосовуються для того, щоб визначити і довести вірогідність кількох, можливо досить відмінних, варіантів майбутнього з наступним ранжуванням ступеня вірогідності тих чи тих варіантів. У такому разі ті варіанти розвитку подій, що їх вважають менш імовірними, не відкидають, а повноправно враховують і на їх основі складають відповідні плани дій. Особливо ефективним такий підхід може виявитися у періоди, коли ступінь невизначеності у політичній ситуації, зокрема міжнародній, підвищується, тобто у часи криз. Слід зазначити, що «аналітичні сценарії розвитку подій, у межах яких будуються «образи майбутнього», за змістом можуть бути дуже різні (залежно від чинників і зв’язків, які формують кожний альтернативний сценарій), натомість засновані на них плани практичних дій не обов’язково суперечитимуть, а можуть доповнювати один одного» [19, c. 54]. На відміну від традиційних політичних прогнозів, які найчастіше спрямовані на

пошук одного, найімовірнішого сценарію, що водночас подається та сприймається як найреалістичніший, за згаданої техніки робиться акцент на принциповій множинності та багатоваріантності з наголошенням радше на принциповій відкритості й альтернативності майбутнього, ніж на його однозначній детермінованості.

Підсумовуючи наш аналітичний огляд, відмітимо декілька особливостей дослідження процесу прийняття рішень в умовах сучасних політичних процесів. У першу чергу, це мультифакторний підхід до згаданого процесу. Вивчення факторів, що впливають на діяльність осіб, які приймають рішення, мають проводитися у комплексі: індивідуальні (рівень професійної компетентності, стиль керівництва, психофізіологічний стан, компліментарність особистих та суспільних інтересів); групові (кількість учасників, компліментарність інтересів у групі, розуміння один одного і готовність до співробітництва); організаційні чинники включають володіння технологіями прийняття рішень, ступінь забезпеченості ресурсами (в тому числі й темпоральними), формат відносин між рівнями вертикалі влади та особливості конфігурації «політичних мереж» у політичній системі; контекстуальні чинники (фактори середовища) складаються із соціокультурних, економічних, правових, природних, технологічних та інших характеристик.

Дослідження повного циклу творення політичних рішень потребує використання екпланант — пояснювальних чинників — з усіх рівнів аналізу: від мікро– до глобального. У зв’язку з цим прийнятним уявляється використання в якості базового теоретико – методологічного підходу концепту «багаторівневого урядування», оскільки він виявляє той факт, що процедури прийняття політичних рішень відрізняються від однієї сфери до іншої та підкреслює взаємозалежність внутрішнього і зовнішнього вимірів сучасної політики. Концептуальна модель «багаторівневого урядування» вказує на варіативність, навіть на відсутність структурованості відносин, які кваліфікуються як «сітьові» та дозволяє більш гнучко підходити до оцінювання впливу чинників на кожному етапі процесу творення рішень.

Звернення до теми прийняття рішень у сучасному політичному управлінні передбачає проведення досліджень особливостей прийняття рішень в умовах розвитку інформаційних технологій. Як результат, доцільним вбачається використання напрацювань таких дисциплін, як політологія, психологія, соціологія, правознавство, історія, культурологія, що визначає ще одну особливість аналізу сучасного політичного врядування — його міждисциплінарність.

Зазначимо також, що наукові дослідження класичного періоду основну увагу приділяли стійкості, порядку, рівновазі, однорідності — параметрам, які характеризують замкнуті системи і лінійні співвідношення елементів структури. З огляду на ущільнення простору та прискорення соціальних змін у фокусі досліджень постають зовсім інші системи — відкриті, дисбалансовані та нелінійні. Тому саме синергетичний підхід, із використанням методу множинності сценаріїв, на нашу думку, може стати прийнятним методологічним підґрунтям для розробки нових аналітичних моделей прийняття і реалізації політичних рішень.

Як бачимо, дослідження процесів розробки, прийняття та реалізації рішень з урахуванням сучасних тенденцій глобалізованого світу має бути достатньо інтегрованим теоретично для застосування його у прикладних дослідженнях. Сталий інтерес учених до цієї проблематики пояснюється безпосередньо характером політичних рішень, які здебільшого визначають інституційний дизайн політичної системи і володіють необхідними потенціалом для встановлення нових правил гри у політичному процесі. У нашій роботі було визначено концептуальні параметри, що обумовлюють дослідження та розробку політичних рішень, однак, враховуючи те, що сам процес decision_making складається з певного комплексу методик, перспективним для формування цілісного уявлення вбачається вивчення сучасних технологій прийняття і реалізації політичних рішень.