Форма правління як парадигма політико - правової взаємодії політичних інститутів: методологічні засади дослідження

                 Ігор Алєксєєнко, кандидат юридичних наук, завідувач кафедри цивільного, трудового та господарського права Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара

УДК 321.01:342.2

Стаття розглядає методологічні підходи та методичні засоби дослідження сучасної форми правління держави як сукупності нормативно - правових вимог, неформальних політико!владних практик, які забезпечують взаємодію політичних інститутів сучасного суспільства. Приділено увагу методичним комплексам, на основі яких розробляються окремі компоненти форми правління як предметної сфери політичної науки.

Ключові слова: методологія, метод, форма державного правління, політична система, політичні інститути.

Статья рассматривает методологические подходы и методические средства исследования современной формы правления государства как совокупности нормативно - правовых требований, неформальных политико!властных практик, которые обеспечивают взаимодействие политических институтов современного общества. Уделено внимание методическим комплексам, на основе которых разрабатываются отдельные компоненты формы правления как предметной сферы политической науки.

Ключевые слова: методология, метод, форма государственного правления, политическая система, политические институты.

The article examines methodological approaches and methodical facilities of research of modern form of rule of the state as an aggregate of normative!legal requirements, informal poltikal!power practices which provide co!operation of political institutes of contemporary society. Attention is spared to the methodical complexes on the basis of which developedseparate components of form of rule as a subject sphere of political science.

Key words: methodology, method, form of state rule, political system, political institutes.

Постановка проблеми. Актуальність вивчення методики та методології дослідження форми правління, як парадигми взаємодії політичних інститутів, викликана ситуацією в сучасній політичній науці, яка перебуває на межі впливів політико - емпіричного та політико - теоретичного досліджень. Ці дві основні методологічні площини передбачають, з одного боку, аналіз фактів політичного життя, з іншого - їх узагальнення. Разом з тим, у сучасній політичній сфері існують такі предметні компоненти, які об'єднують в собі теоретичні та практичні засади. Однією із таких складних для політологічного дослідження предметних засад є форма правління. Ця площина політичної реальності належить до основних предметів дослідження теорії держави і права. Водночас, політизація взаємодії політико - владних інститутів породжує необхідність політологічного дослідження цієї проблеми. Звернення до методики та методології форми правління спричинене тим, що в сучасній Україні не склалися умови для дослідження форми правління як проблеми міждисциплінарного синтезу. Політологічне дослідження форм правління виступає в цій ситуації таким, яке поєднує одразу кілька методологічних традицій. Це, зокрема, соціологічна, психологічна, філософська, історична, правознавча та власне політологічна. Остання у баченні проблеми форм правління ґрунтується на традиції конституціоналізму періоду розвитку політичної науки США другої половини дев'ятнадцятого століття, а також ґрунтується на державознавчій традиції європейського континенту, до якої, зокрема, належить і Карл Шмітт.

Обрання адекватної методичної та методологічної стратегії визначає успіх викладення матеріалу та досягнення цілей та завдань дослідження. В умовах сучасної України потребує визначення баланс між політико - системним та структурнофункціональним методами, які орієнтовані на аналіз політичних явищ, та групою нормативно - ціннісних методів, які включають вивчення якісних та ціннісних параметрів політичного та громадського життя.

Аналізуючи дослідження і публікації, на які спирається автор цієї статті, слід зазначити, що категорія «форма державного правління» та ме тодологічні підходи до її вивчення стали предметом пильної уваги вітчизняних та російських учених (правознавців, філософів). Ця тема також отримала закономірне продовження в працях радянських і російських учених, присвячених проблемам загальної теорії держави та права, конституційного (державного) права, адміністративного права, інших галузевих наук. Істотний внесок до теоретичної розробки концепту «форма правління» в контексті правознавства зробили B. C. Петров [1], В. О. Тененбаум [2], Л. П. Рожкова [3], Б. А. Стародубський [4]. У їх доробках розглянуті, відповідно, сутність, зміст і форми держави [1], система категорій держави [2], принципи і методи типології держави і права [3], процес «раціоналізації» парламентарної системи в капіталістичних країнах [4] як перспективне явище. В межах вітчизняних політичних наук слід виокремити роботу В. Є. Протасової [5], в якій розкрито поняття «форма державного правління», визначено місце та роль форми державного правління в системі елементів форми держави, встановлено критерії класифікації республіканської форми державного правління. Водночас, цілісної картини методологічної бази дослідження сучасних форм правління в контексті взаємодії політичних інститутів представлено не було.

Побудова комплексної методології дослідження форми правління базується на потребі визначення парадигми взаємодії політичних інститутів, якими у демократичному суспільстві є гілки влади, органи державної влади. Парадигма є надзвичайно широким і ефективним інструментом для систематизації різних рівнів осягнення політичної дійсності. Разом з тим, вона є і феноменом політичного життя, засобом впорядкування політичної дійсності, тому необхідним є розподіл у дослідженні понять і явищ. Метою статті є дослідження методичних та методологічних засад форми державного правління як парадигми політико - правової взаємодії політичних інститутів.

Основний зміст статті. Значення теоретикометодологічних засад політологічного дослідження форм правління та досвід вивчення цього сегмента політичної реальності у світовій політичній думці. В політичній філософії Нового часу, виходячи із практики античної та середньо - вічної демократій, а також практики ранніх буржуазних революцій, багато політичних мислителів XVIІ-XVIII ст. поєднували можливість демократичної форми правління з географічними кордонами держави. Так, Ж.- Ж . Руссо писав: «Якщо в різних державах число вищих магістратів має перебувати у зворотному відношенні до числа громадян, то звідси виходить, що, загалом кажучи, демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне - для середніх, а монархічне - для великих» [6, с. 254].

Для традицій різних періодів розвитку політичних доктрин характерним був практичний інтерес до форм державного правління. Зокрема, ще Н. Макіавеллі із цього приводу зазначав: «Усі держави, які володіли або володіють владою над людьми, були суть або республіками, або держави, керовані єдиновладно» [7, с. 4].

Навіть для сучасних правознавчих досліджень характерною є увага до політизації функцій форм правління у сучасному суспільстві. «Сучасна теорія описує ці вихідні форми держави насамперед поняттям «форма правління» і розрізняє за формою правління монархії й республіки. Але, при цьому, з одного боку, у категорію монархій підпадають не тільки держави, у яких реальна влада належить монархові,відділеному від підданих, але й номінальні монархії, у яких у монарха немає реальної влади; останні - це, як правило, демократичні держави, які, по суті, являють собою республіки. З іншого боку, до республіканської форми правління належать і такі держави, у яких громадська та політична активність істотно обмежені, політичні права грубо порушуються... Інакше кажучи, і монархії, і республіки можуть бути реальними і номінальними» [8, с. 545].

Як відомо, в основі кожної форми правління (для сучасних розвинених демократичних держав характерні три форми правління: президентська республіка, парламентарна форма правління і змішана республіка) покладено певну (відповідно - президентську, парламентарну і змішану) модель організації державної влади.

Для найповнішого охоплення предметної сфери форми правління необхідною є увага до дискусій, які існують щодо визначення та ідентифікації форм державного правління.

На відміну від традиційних моделей - президентської та парламентарної - державно - правову модель змішаної республіки сучасна наука трактує неоднозначно.

Існує напрям досліджень, який взагалі ставить під сумнів сам факт її існування, визнаючи лише традиційні моделі організації державної влади. Відмінності державно - правових систем окремих держав прихильники даного підходу зараховують до особливостей зазначених моделей. Так, наприклад, предметом гострих дискусій є форма правління П'ятої Республіки у Франції. Частина науковців вважає її класичною змішаною республікою; опоненти характеризують її як класичну президентську.

Аналогічними є дискусії з питання про форму правління в Російській Федерації (за Конституцією 1993 р.). Так, частина дослідників (Е. В. Ассанов [9]) наполягає на тому, що це змішана республіка; інші (В. І. Каінов [10]) - що президентська; треті (Н. Н. Арзамаскін [11]) роблять висновок про те, що це неопрезидентська республіка; четверті (Л. А. Окуньков [12], В. Е. Чіркін [17]) стверджують, що форма правління в РФ - це особлива модифікація президентської республіки (російська модель президентської республіки).

Особливої актуальності набуває науковий розвиток, який вивчають сучасні форми правління та визначають їх особливості на основі поточного політичного процесу.

Важливе значення для комплексного охоплення предметної сфери форми правління у політичному контексті має здатність дослідників до моделювання та інтеграції класичних моделей форм правління. Необхідний також є аналіз усталених категорій, які належать до концептуалізації форми державного правління.

Право і держава - це загальні і необхідні форми буття та здійснення свободи індивідів. Звідси у контексті політологічного дослідження випливає, що розвинені форми державності (правова держава) максимально забезпечують правову свободу. Отже, структуроутворюючим і функціональним принципом державного механізму може бути тільки правовий принцип - принцип максимального забезпечення правової свободи.

Особливе місце в методології політологічного дослідження форми правління посідає метод теоретичного моделювання. Моделювання має теоретичний характер, відповідно в ньому, через призму відомих класичних моделей організації державної влади - президентської і парламентарної, з одного боку, конструюється третя, самостійна значеннєва модель організації державної влади, характерна для республіки зі змішаною формою правління (змішана модель організації державної влади), а з іншого - на основі норм конституції визначається коло держав, які функціонують за зразком даної моделі.

У кожній розробці (наприклад, В. І. Єфімова [13, с. 10]) теоретиків держави та права можна виявити певне історичне або регіонально - специфічне тло відбиття і культурно окреслений контекст впливу.

Необхідним у контексті дослідження форм правління як парадигми взаємодії політичних інститутів також є розрізнення політологічного та правознавчого змісту поняття форм правління та теоретичних і практичних проблем, пов'язаних з ним.

«Форма держави», як уже зауважувалося, - це досить давня категорія державознавства, яка відповідає певному періоду розвитку політичної сфери та держави. Однак, з того часу і наука в цілому, і методологія дослідження політичних систем зокрема розвинулися на якісно новому рівні. Нагальним є питання використання новітніх знань про політичні системи країн світу у вивченні і характеристиці держави як складної соціальної системи. Так, з погляду сучасних уявлень (які, зокрема, містяться в роботі Е. І. Шакотько [14, с. 6]) про політичні системи можна зробити висновок, що «політичний режим» характеризує динамічний, функціональний бік держави: те, як вона діє, організовує управління політичними процесами, яку політичну атмосферу створює в суспільстві. Категорії ж «форма правління» і «форма державного устрою» мають безпосередній стосунок до характеристики структури держави.

Традиційно на основі поняття «форма правління» проводиться аналіз вищих (верховних) органів державної влади як цілісної підсистеми держави. Як і будь - яка система, підсистема найвищих політико - владних органів держави має дві сторони: склад (сукупність необхідних та достатніх елементів) і структуру (спосіб доцільного зв'язку між елементами).

Поряд з аналізомскладу органів верховної державної влади й їх взаємин один з одним (структури), характеристика форми правління традиційно припускає і характеристику порядку формування цих органів, ступеня участі населення в цьому процесі.

Важливою складовою дослідження є увага до суміжних сфер політичної проблемності форми правління.

Поняття «політичний режим» можна трактувати як у вузькому, так і широкому сенсі. У вузькому сенсі під «політичним режимом» мається на увазі державний режим - сукупність прийомів і методів здійснення державної влади. У широкому змісті політичний режим являє собою всю політичну сферу суспільства (зазначає Й. Благож [15, с. 124]), яка утворюється взаємодією державної влади з іншими політичними силами й інститутами суспільства.

Пошук методологічних засад дослідження форми правління парадигми політико - конституційної взаємодії необхідно починати із розгляду предметної сфери. Одним із основних її компонентів є форма правління як чинник детермінації політичної системи. В цьому контексті важливим є правознавчий підхід до опису функціонування політичних інститутів та процесів. Цей підхід має дуже давні традиції і детермінує погляди на форму державного правління як на правову реальність. У зв'язку із цим актуальності набувають саме політологічні версії місця та ролі форм правління в політичному житті. Не втрачає актуальності також важливість порівняльного методу для аналізу як емпіричних прикладів форм правління, так і аналізу порівняння концепцій та теорій.

Політичний режим може відповідати різним формам правління. Так, за формою правління Великобританія - конституційна монархія, ФРН і Італія - парламентські республіки, США та Франція, згідно з Н. А. Сахаровим [16, с. 112] - президентські республіки, але політичний режим у цих країнах є демократичним.

У той же час простежуються і залежності зміни політичного режиму та одночасної зміни форми держави і навпаки - реорганізація форми правління зумовлює зміну режиму функціонування державної влади та суспільства.

Великого значення для розгортання панорами загальносуспільного значення форм правління мають філософські, соціологічні та історичні аспекти прояву політичного впливу форм правління на державу і суспільство. На основі цих трьох предметних засад мають формуватися відповідні методологічні підходи, які охоплюють правознавчу, політологічну та філософську, соціологічну та історичну традицію наукового вивчення форм правління.

Для того, щоб зрозуміти закономірності цих взаємозв'язків, потрібно не просто розглядати співвідношення форми правління, форми державного устрою та політичного режиму, а брати до уваги всю політичну ситуацію в країні, враховувати потужний вплив на політичний режим інститутів громадянського суспільства.

За Е. В. Ассановим [9, с. 8], політичнийрежим може бути демократичним і недемократичним (авторитарним і тоталітарним).

Отже, істотним компонентом предметного сегмента політичної влади та сучасних форм правління є політичний режим як динамічна характеристика взаємодії влади і суспільства та форми правління як чинника детермінації політико - інституційної взаємодії. Як конституційний режим, так і форма правління детермінують взаємодію політичних інститутів, і цей вплив є у багатьох випадках перехрещеним та взаємообумовленим. Тому, в такому контексті доцільним є використання системного і структурно - функціонального методу.

Для конкретного політичного рівня розгортання політологічного дослідження впливу форм правління на політичні інститути надзвичайно важливим є концептуальний аналіз політичної влади в суспільстві як предметної основи структури історичних та сучасних форм правління. В цьому підрозділі предметної сфери дослідження великого значення набуває монократія як парадигма авторитарної детермінації політичних інститутів. Така парадигма втілюється у вигляді монархічної форми правління, яка характеризується стійкістю та спиранням на певні традиції. Разом з тим, цій парадигмі протистоїть парадигма полікратії, тобто тенденція поляризації впливу владних центрів і поляризація політико - інституційної взаємодії.

У сучасній вітчизняній теорії держави та права актуалізація даної теми пов'язана з руйнуванням радянської державності, розбудовою Української держави, кризою інститутів верховної влади та пошуком оптимальної форми політичної організації суспільства. Крім того, інтерес до дослідження проблем монархічної державності підтримується рядом таких обставин.

По - перше, монархія є однією з найдавніших форм правління, яка бере свій початок з доби єгипетських фараонів і шумерських правителів (ІІІ-ІІ тисячоліття до н.е.). Це свідчить про її здатність існувати в різних історичних, економічних, політичних і світоглядних умовах розвитку суспільства.

По - друге, на сьогодні кількість монархій у світі є досить великою: якщо враховувати також і держави (за Н. А. Сахаровим [16, с. 120]), які є членами британської Співдружності, у яких британський монарх представлений генерал - губернатором, то вони складають шосту частину держав світу.

Ми вважаємо, що, виділяючи класичні типи монархічної форми правління: обмежену і необмежену монархію (Н. А. Сахаров [16, с. 123]), варто надавати логічну дефініцію для кожного з них. На підставі цього, в межах категорії необмеженої монархії необхідно вичленувати деспотичний, абсолютистський і самодержавний види, а обмежену монархію розділити на конституційну та дуалістичну. Розгляд монархічного конституціоналізму і парламентської монархії як самостійних категорій градації монархічної форми правління не є доцільним (вважає А. Ш. Султанов [18, с. 7]).

Доцільним є також застосування динамічних моделей форм правління. Істотним компонентом предметної сфери політологічного дослідження форм правління є також функціональність та утилітаризм політичної влади як концептуальної засади оптимальної форми правління. В цьому випадку також доцільним є використання структурно - функціонального методу.

У процесі дослідження потрібно аналізувати праці провідних вітчизняних і закордонних учених - юристів, філософів, істориків, соціологів, політологів, економістів (оскільки проблеми форм правління невіддільні від інших загальнотеоретичних та політологічних проблем (це також зазначає російський дослідник Е. Ю.Черкашин [19, с. 9]).

У вивченні форми правління як парадигми взаємодії політичних інститутів має широко використовуватися комплексний підхід, який полягає в єдності двох методичних засобів - аналізу і синтезу. Необхідно також застосовувати багатофункціональний метод порівняльно - правового дослідження, реалізований як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях пізнання. Крім того, у ході дослідження слід використовувати системний, логічний, історичний, статистичний та інший методи пізнання.

Обговорення змісту парадигмальності форм правління для сталих демократій є однією із центральних вузлових проблем дослідження форми правління у політологічному контексті. В цьому плані великого значення набуває прогрес республіканізму в умовах глобальної інтеграції. Це явище необхідно досліджувати з позиції системи аналізу, а також діалектичного методу. Діалектичний метод необхідно застосовувати при аналізі політичного режиму та форми правління як чинників детермінації політико - інституційної взаємодії.

Дослідження сучасних європейських монархій як перспективи утворення синтетичної форми державного правління є предметною основою для застосування методів моделювання і політико - прагматичного методу, оскільки на цьому предметному компоненті є можливість побудови передбачення. Основою для використання інституціонального підходу є дослідження європейської республіки як форми правління в умовах втрати національними державами окремої частини суверенітету. Цей метод є основою для визначень, які стосуються нової політико - правової концепції республіки та її дефініції в нових умовах. Окремий статус у дослідженні форм правління як парадигми політичних інститутів набуває розгляд американської республіки як моделі стримування фрагментації політичних інститутів. Важливим предметним компонентом також є афро - азійська парадигма взаємодії політичних інститутів і форма правління як форма її формалізації. На цих двох предметних компонентах доцільним є використання порівняльного методу в його політико - культурній та політико - правовій інтерпретаціях. Методи узагальнення та моделювання можуть бути застосовані при аналізі такої предметної сфери як перспектива розвитку глобального уряду та його вплив на чинники модернізації політичних функцій форм державного правління.

Особливим предметним сегментом для встановлення змісту парадигмальності форми правління для взаємодії політичних інститутів є пострадянський простір як територія формування впливу форми правління на політичні процеси. В цьому зв'язку доцільний історичний метод, який передбачає аналіз ретроспективи формалізації політичних інститутів окремих країн пострадянського простору, зокрема, країн Балтії з метою простеження шляху цих держав від пострадянського перехідного періоду до сталої демократії. Водночас, структурно - функціональний та політико - прагматичний методи можуть бути застосовані для вивчення досвіду Центрально - азійських республік в їх розвитку від суперататизму до національної політії, також інституційний метод може бути спрямований на аналіз модифікації реформування політичних інститутів на основі єдиного владного центру у Росії, Білорусії та Азербайджані. Метод моделювання може бути застосований для вивчення реальності побудови парламентської республіки в умовах складних зовнішніх політичних викликів для Молдови, Грузії та Вірменії. Конфліктна взаємодія президентсько - парламентської та парламентсько - президентської форм правління в сучасній Україні також може бути дослідженою за допомогою діалектичного та структурнофункціонального методів.

Висновки. Таким чином, аналіз методики та методології дослідження форми державного правління в контексті взаємодії політичних інститутів дає змогу вважати, що методологія дослідження має розподілятися на два рівні. Першим є теоретико - концептуальний, який вивчає поняття форми державного правління в сучасних умовах та ступінь її політизації, зануреності у політичні процеси. На цьому рівні передбачається застосування загальнологічних методів, таких, як аналіз та синтез для аналізу правової і політичної складових функціонування форм державного правління в сучасних умовах. Синтез є корисним для вивчення взаємодії, різноспрямованих за змістом концепцій форм правління у політологічній та правознавчій традиції. Конкретно політичний рівень методології передбачає застосування системного і структурно - функціонального підходів вивчення особливостей політико - інституційної взаємодії в межах форми державного правління як системи політичних відносин, відокремлених від решти явищ політичного і державного життя. Системний метод необхідно застосовувати для вивчення циклів взаємодії органів державної виконавчої, законодавчої та судової влади, для визначення циклів взаємодій окремих політичних інститутів, таких, як політичні партії, групи інтересів, суспільні рухи та громадські організації. Важливою сукупністю методів на конкретно - політичному рівні дослідження є використання нормативно - ціннісного методу, який має бути спрямованим на визначення ціннісних передумов взаємодії політичних інститутів, а також конкретного ціннісного фону розгортання форми правління як парадигми взаємодії політичних інститутів в умовах конкретного суспільства та цивілізації. Доцільним для вирішення завдань комплексного дослідження форми державного правління в сучасних умовах є застосування комплексу порівняльних методів, серед яких основним є використання компаративного методу для аналізу конституційних актів різних країн, для вивчення специфіки взаємодії політичних інститутів в різних релеях світу, в різних умовах динаміки політичного процесу. В активній роботі над проблемами форм правління у політологічному дослідженні мають бути використані дані соціологічних досліджень, а також аналізу правових та політичних документів. Отже, методологія дослідження форми правління як парадигми взаємодії політичних інститутів визначається комплексністю та спрямованістю на вивчення основних предметних основ дослідження. Перспективи подальшого розвитку теми, порушеної у статті, є дослідження емпіричної бази, побудови парадигмальної точки зору на форму державного правління в сучасній політичній системі.