Суспільно - політичні та економічні проблеми інноваційного розвитку

                Микола Дмитренко, доктор політичних наук, профессор кафедри політичних наук НПУ імені М. П. Драгоманова

УДК 378

У статті розглядаються проблеми інноваційного розвитку українського суспільства на основі «інноваційного прориву» та цільового вибору «проривних напрямів» як загальної стратегії суспільно - політичного розвитку України.

                Ключові слова: інновації, інноваційний розвиток, стратегії розвитку.

В статье рассматриваются проблемы инновационного развития украинского общества на базе «инновационного прорыва» и целевого выбора «прорывных направлений» развития Украины.

Ключевые слова: инновации, инновационное развитие, стратегии развития.

In clause problems of innovative development of the Ukrainian society on base of « innovative break» and a target choice «прорывных directions» developments of Ukraine are considered.

Key words: innovations, innovative development, strategists of development.

Проблеми інноваційного розвитку висвітлювалися у багатьох працях сучасних вітчизняних учених у контексті вироблення стратегії політичного та соціально - економічного розвитку України. Ідеться про роботи І. Кураса, О. Кіндратець, В. Гейця, А. Гальчинського, В. Семиноженка, Ю. Пахомова, А. Чухна, С. Пирожкова, М. Долішнього, І. Пригожина та ін.

Перш ніж звернутися до питань інноваційного розвитку в роботах цих учених, наведемо висловлювання одного з них - С. Пирожкова - стосовно вироблення стратегій розвитку загалом: «Розробка стратегій розвитку суспільства є своєрідним «плануванням» історії... Державно організоване й національно свідоме суспільство має власну волю для втілення тих своїх рішень, що визначені його розумом. Воно повинно планувати своє майбутнє, виходячи з реальної ситуації й усвідомлення власних інтересів. В іншому разі його долю вирішуватимуть держави із сильнішою волею і проникливішим розумом» [1].

Якщо необхідність стратегічного планування майбутнього розвитку держави була усвідомлена відразу після проголошення незалежності України, про що свідчить утворення відповідних інституцій (Національний інститут стратегічних досліджень, Інститут економічного прогнозування та ін.), то для вибору стратегії розвитку знадобилося набагато більше часу.

Перші роки української незалежності були пов'язані із випробуванням різноманітних, навіть протилежних стратегій і моделей розвитку. Політичним перетворенням часто був притаманний фрагментарний і непослідовний характер, що пояснювалося піонерним характером перетворень, методологічним вакуумом щодо їх стратегії, значною часткою невизначеності реакції політичної системи на перетворювальні впливи [2].

Лише з виникненням перших ознак стабілізації економіки окремі науковці заговорили про можливість застосування для України стратегії інноваційного розвитку. Однією з перших праць в Україні, де було окреслено відповідні питання, є робота А. Гальчинського, В. Гейця і В. Семиноженка «Україна: наука та інноваційний розвиток» [3]. Автори розглядають інноваційний розвиток як пріоритет нової політики нашої країни, спрямованої на забезпечення довгострокового промислового зростання. Пропонуючи стратегію інноваційного розвитку, вони виходять з того, що Україна, маючи великий інтелектуальний і науково - технологічний потенціал, може і повинна орієнтуватися на науковотехнологічні моделі економічного зростання, пов'язані саме з використанням чинників інтелектуально - освітнього потенціалу, розвитку науки й інноваційної активності [3] та політичних інститутів. При цьому, враховуючи особливості перехідного періоду, за умов яких формується нова модель інноваційної системи, автори праці стверджують, що відповідна стратегія має орієнтування на освоєння базових інновацій, що дозволяють перейти до нових товарно - продуктових і технологічних структур виробництва та забезпечити конкурентоспроможність підприємств на внутрішньому та зовнішньому ринках [3].  

Більш ґрунтовне дослідження проблеми інноваційного розвитку було подано в роботі «Інноваційна стратегія українських реформ» [4]. У ній звертається увага на те, що саме теперішній технологічний поділ світу вимагає нового підходу до питання розвитку. «Практично всі нації проголосили свою прихильність до глобального ринку. Проте на зміну ідеологічним розходженням прийшов набагато глибший поділ, цього разу заснований на технології. Менша частина планети, на якій мешкає приблизно 15% населення, забезпечує практично весь інший світ технологічними інноваціями. Друга частина світу, що становить приблизно половину населення планети, спроможна впроваджувати ці технології у власну систему виробництва і споживання. Частина, що залишилась, приблизно третина жителів планети, є технологічно відірваною від світу - вона як сама не продукує інновацій, так і не впроваджує іноземні» [4]. Щоб встигати за розвитком глобальних технологій, мати переваги під час опрацювання інновацій, слід дотримуватися стратегії «на випередження» в соціально - економічному розвитку. «Така стратегія дозволяє прискореними темпами пройти необхідні стадії розвитку в застосуванні тієї або іншої технології. Максимальний виграш можна отримати, якщо здійснити перехід відразу на рівень принципово нової технології (прорив на поверх вище)» [4].

Необхідність реалізації так званої «стратегії інноваційного прориву» в Україні доводить Ю. Пахомов у підготовлених підрозділах книги «Цивілізаційні моделі сучасності та їх історичні корені» [5]. Дослідник обґрунтовує свою позицію так: «Країна, що перебувала під владою двох шоків, вибухового ліберального і придушуючого стабілізаційного, непідйомна ні для слабких монетарних заходів, ні для традиційних для

Заходу важелів державного регулювання. Разом із усім цим тут потрібні особливі політичні заходи, що викликають енергію масової довіри та дають кумулятивний ефект з резонансними наслідками» [5].

Запропонована Ю. Пахомовим «стратегія інноваційного прориву» передбачає здатність здійснити технологічний ривок, ривок, який вступає в суперечність зі «свободою» ринкового саморегулювання. При цьому він зазначає, що для реалізації стратегії важливий не лише наявний стан суспільного розвитку, але й так звана «суспільно - технологічна генетика», тобто переконання народу в його причетності до інноваційного прогресу та загальна освіченість населення.

Дослідник зазначає, що необхідно припинити нав'язаний країні шлях руху від складного до примітивного та повернути країну у бік того складного, що є шляхом прогресу. Наша трансформація, на думку вченого, має відштовхуватися не від примітивних, а від досконалих суспільних систем, що визначають формування постіндустріального суспільства. «Конструкцією, яка несе реформістський успіх, а значить, і соціально - економічне майбутнє, було б «збуджене» індустріальне ядро, що формує стратегію зростання. Окрім того, слід пам'ятати, зазначає Ю. Пахомов, що саме реалізація тривалої стратегії, що вибудовує пріоритети майбутнього, з часом обернеться значною користю» [5].

Про інноваційний розвиток ідеться у праці «Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки - 2004» [6]. Інновації мають бути спрямовані на реалізацію стратегії тривалого зростання й інноваційного розвитку. Серед численних завдань інноваційних реформ згадується заохочення інноваційних процесів через створення середовища, сприятливого для використання інвестиційної діяльності як дієвого важеля здобуття конкурентних переваг. Окрім того, вказується на необхідність застосування спеціальних важелів державної політики, що компенсуватимуть підвищену ризиковість інноваційних проектів, та активної діяльності держави з підтримки наукових і науково - технологічних розробок у фундаментальній і прикладній сферах [6].

Сучасні дослідники погоджуються з думкою про те, що повторення вже пройденого розвинутими постіндустріальними країнами шляху, так званого «наздоганяючого розвитку», який передбачає масове виробництво промислових товарів на підставі дешевизни власних ресурсів, не є ефективним. Наздоганяти в такий спосіб можна нескінченно, наздогнати - ніколи [7]. Єдиною можливістю рівноправного входження України у глобалізаційні відносини є побудова унікальної інноваційної архітектоніки, що має базуватися на вже наявних «випереджальних конкурентних перевагах» у гуманітарній, геополітичний, економічній сферах [8]. Однією з таких конкурентних переваг України є традиція домінування теорії над практикою, фундаментальних досліджень над прикладними, яку, хоча й критикують роками за її відірваність від реальності, від потреб масового споживання, від реалій світового господарства, але яка мало виражена в західній науці [9].

Особливого значення розвитку фундаментальних досліджень надавали у своїх працях і практичній діяльності такі видатні вчені, як І. Курас, С. Пирожков, які заснували провідні наукові установи у перші роки незалежності - Інститут політичних та етнонаціональних досліджень і Національний інститут стратегічних досліджень - та тривалий час очолювали їх. Ще на початку 1990 - х років ці провідні вчені усвідомлювали, як тісно переплетені між собою наука, техніка і процвітання держави, що наука як діяльність, яка генерує знання, стає специфічною сферою творення з високим рівнем ефективності. Тому своє життя вони присвятили розвитку і примноженню високого інтелектуального потенціалу наукових кадрів нашої країни.

За нинішніх умов, наголошував академік І. Курас у своїх публікаціях, лише виважена науково - технологічна й інноваційна політика можуть активно забезпечувати подолання проблем сучасної України, її розвитку на підставі широкого впровадження інноваційних технологій [10].

Фахівець у галузі регіональної політики М. Долішній у своїх працях приділяв чимало уваги питанням інноваційного розвитку регіону [11, 12, 13]. Основним фактором, який у майбутньому визначатиме інвестиційне забезпечення конкурентоспроможності регіону, вважав він, є інноваційна діяльність. Адже «конкуренція майбутнього - це, перш за все, конкуренція знань, причому знань не тільки суто професійних, що підтримують операційний склад діяльності компаній, але знань фундаментальних, абстрактних за своєю природою, і знань трансдисциплінарних, що виходять за рамки вузькоспеціалізованих підходів. Тільки такі знання здатні забезпечити усвідомлену, цілеспрямовану і правильно скоординовану дію. Саме ці знання здатні подолати хронічну маркетингову недостатність більшості наших компаній і створити реальні передумови для втілення більш амбіційних програм, які побудовані на основі широких концептуальних передбачень і підходів» [13].

Учений визнає, що нині система фінансування у сфері науки, техніки та технологій не відповідає загальноприйнятим світовим тенденціям. Адже витрати на дослідження та розробки на душу населення становлять в Україні лише $8, для порівняння: у Росії - $60, Німеччині - майже $500, Японії - до $700, нарешті, у США - майже $800. Ураховуючи такий стан, дієвим фактором активізації інноваційної діяльності на регіональному рівні дослідник вважає створення фінансово - інноваційних груп, що складатимуться з фінансової установи, наукової установи та підприємства [13].

Багато вітчизняних дослідників, які послідовно захищають ідею інноваційного розвитку нашої країни, визнають, що перейти до постіндустріального етапу розвитку, перескочивши етап індустріальної модернізації, українська економіка не спроможна, та наполягають на «поєднанні індустріального та постіндустріального типів розвитку» [14]. Інноваційна політика України має будуватися на подвійній основі: підтримка індустріальної модернізації плюс активне державне стимулювання високотехнологічного потенціалу, що базується на досить потужних пластах вітчизняної науки та накопичених знань. Однак загалом потрібно виходити з того, що утвердження основ постіндустріального інформаційного суспільства - це для України завдання на більш віддалену перспективу [14].

Такі висновки спричинені інвестиційною привабливістю підприємств передусім третього, далеко не передового, технологічного устрою. Наша економіка, зазначає В. Геєць, ще не ґрунтується на технологіях 5 - го та 6 - го технологічного устроїв і не є «новою економікою». На жаль, поки що економіка України інтегрується у глобалізовану економічну систему шляхом нееквівалентного обміну товарами, за якого за надбання економіки знань Україна розраховується доходами, отриманими від природної ренти і, таким чином, потрапляє в технологічну залежність від високорозвинених країн світу [15].

Більше того, незважаючи на декларації про перехід до інноваційної моделі розвитку, реальні кроки нашої держави в цьому напрямку не мали системного характеру та не були послідовними. Ситуація в науково - технологічній та інноваційній сферах України консервує та поглиблює технологічне відставання України від сучасних індустріальних і постіндустріальних країн, віддаляє «шанси» та конкурентні перспективи нашої держави у глобальних інтеграційних і геополітичних процесах [16].

Чи не єдиним шляхом виходу є «перехід від інтенсивного типу розвитку до якісно нового, ефективного, інноваційного, що базується на прискоренні науково - технологічного оновлення виробництва, його інтенсифікації, зменшенні витрат виробництва та підвищенні його рентабельності і прибутковості» [14]. Лише продумане перетворення наукової, технологічної, організаційної підсистем може забезпечити динамічний інноваційний розвиток нашого суспільства. Такі інновації мають здійснюватися на основі високотехнологічних галузей та інтелектуальних послуг, формування більшої частки національного прибутку за рахунок інноваційної або технологічної ренти. Детермінанта інноваційного розвитку базується на знаннях і якісному змісті освіти, що забезпечать можливість втілення гуманітарно - інтелектуального капіталу у практичні результати виробничої діяльності [17].

Це означає, що інноваційну політику держави не можна розглядати на одному рівні з іншими напрямами державної політики, такими, як розвиток промисловості, соціальної сфери тощо. В інноваційного сектора принципово інша функція - бути вектором і прискорювачем розвитку всіх інших сфер суспільства та держави [18]. По суті йдеться про реалізацію стратегії «інноваційного прориву», зосереджену на становленні шостого технологічного устрою та цільового вибору «проривних напрямів», завдяки яким країна може вийти в лідери.

Основи для реалізації країною стратегії інноваційного прориву, як вважає В. Семиноженко, має закласти прийняття та реалізація Доктрини економіки знань [19], а також розробка та прийняття науково - технологічного, інноваційного й освітнього кодексів України; оновлення законів у науково - інноваційній сфері; вдосконалення політичної системи та державного управління науково - технічною й інноваційною сферами, що має супроводжуватися розвитком інноваційної інфраструктури; кардинальна зміна системи державної підтримки науково - технічних та інноваційних програм; створення спеціалізованих цільових і приватних венчурних фондів, «бізнес - інкубаторів» тощо.

Не менш важливими моментами є впровадження інноваційної ідеології, запуск ефективних інституційних механізмів стратегічного інноваційного прогнозування, активізація соціокультурного ресурсу інноваційного розвитку, а також нові взаємини з політичною елітою [20]. Адже успіх реалізації стратегії інноваційного розвитку чи прориву пов'язаний не лише з діяльністю держави, наукових установ та окремих інститутів громадянського суспільства, але і з прийняттям інновацій широким загалом. Згідно з методологією інноваційного розвитку, для становлення економіки знань необхідно, щоб дії, пов'язані з накопиченням знань, стали звичними. У такому разі серед соціальних пріоритетів одним із найважливіших буде прагнення до інновації» [21].

Це означає, по суті, утвердження в масовій свідомості уявлень про безальтернативність можливості досягнути успіху без високого рівня спеціалізованих знань, а також виховати в кожної людини внутрішню потребу до сприйняття та вироблення інновацій.

Зупинимося детальніше на фундаментальних виданнях. Передусім, проаналізуємо праці В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка «Україна: проблеми самоорганізації» (2003) та Д. Табачника й ін. «Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004 - 2015 рр. Шляхом європейської інтеграції» (2004).

Автори «Стратегії економічного та соціального розвитку України на 2004 - 2015 рр.» [22] виходять з того, що визначений період має стати етапним у підготовці політичних, інституційних, організаційних, матеріально - технічних передумов завершення індустріального етапу розвитку України та початку її системної трансформації у структури постіндустріального процесу.

У цьому фундаментальному документі ставляться цілі закріплення позитивної динаміки економічного зростання України, що були досягнуті з 2000 року. Ідеться про необхідність реалізувати стратегію випереджального розвитку, яка могла б гарантувати щорічні темпи зростання ВВП на рівні 6-7% і, як мінімум, подвоєння у визначений період обсягів виробництва, забезпечення на цій основі відчутного підвищення життя народу. Зі світового досвіду відомо, зазначають експерти Національного інституту стратегічних досліджень, що таке зростання є цілком реальним, але воно можливе лише на основі структурно - інноваційної моделі розвитку, технічного та технологічного оновлення виробництва. Відтак, основою стратегічного курсу, його базовим принципом має стати реалізація державної політики, спрямованої на запровадження інноваційної моделі суспільного розвитку та утвердження України як високотехнологічної держави. За оцінками фахівців, які працювали над обґрунтуванням цієї Стратегії, незадіяні ресурсний, інтелектуальний і науково - технічний потенціали України в разі їх ефективного використання є достатніми для реалізації зазначених завдань. До того ж, поєднання останніх із завданнями європейської інтеграції могло б лягти в основу не лише економічної стратегії держави, а й політичної консолідації нації [1].

«Стратегія економічного та соціального розвитку України на 2004-2015 роки» передбачає здійснення ефективної політики доходів, перенесення основних акцентів насамперед на працюючу частину населення. Адже низька вартість робочої сили не стимулює науково - технічний прогрес, не забезпечує високих стандартів споживання, процесів нагромадження, формування страхових фондів, ресурсів пенсійного забезпечення.

Справою великої політичної ваги, згідно з указаним документом, є зміцнення позицій середнього класу, питома вага якого має скласти не менше 45-50% від загальної кількості населення. Водночас має скоротитися частка людей, у яких доходи нижчі за прожитковий мінімум. У політиці доходів не повинно бути місця для реанімації зрівнялівки. Причому долати диспропорції, що склалися, слід не штучним обмеженням верхньої планки доходів заможних верств населення, а навпаки їхньою легалізацією. Ще один із принципових пріоритетів політики доходів - стимулювання людей до володіння приватною власністю та її ефективний захист тощо.

Загалом увесь текст документа пронизано ідеями забезпечення випереджального розвитку соціальних інститутів (освіти, медицини, культури), відповідного зростання соціальних інвестицій, безпосередньо спрямованих на розвиток людини [23].

Праця В. Кременя, Д. Табачника та В. Ткаченка «Україна: проблеми самоорганізації» (2003) [24], як і попередні: «Україна: альтернативи поступу» (1996), «Україна: шлях до себе» (1998) та ін., відрізняється від решти робіт, до яких ми зверталися вище, оскільки вона є передусім історіософським дослідженням. Із позицій сааме історіософії у двотомнику пропонується оригінальне трактування проблем самоорганізації українського народу у площині критики його історичного досвіду. У першому томі осмислюється історичний досвід України з найдавніших часів до проголошення незалежності. У другому - критично аналізується перше десятиріччя суспільної трансформації в новітніх тенденціях світового розвитку.

На відміну від попередніх праць, націлених на визначення основних засад стратегії суспільного розвитку країни, тут ставиться навіть більш масштабне завдання - формулювання національної ідеї, причому такої, що має стати, за визначенням французького соціолога Ж. Ренана, своєрідним «щоденним референдумом» навколо одних і тих самих питань: «Хто ми? Ким ми були, ким є тепер і ким хочемо бути в майбутньому?» Адже парадигма національного творення, зазначають автори у передмові праці, знов - таки у викладі Ж. Ренана, така: «У минулому - спільна спадщина слави й каяття, а в майбутньому - спільна програма дій для всіх». Держава - нація - це передусім план дій, програма співпраці [24].

Автори праці розглядають історичну «стрілу часу» України як рівнодіючу безлічі факторів (територіально - географічних, етнічних, формаційно - класових, цивілізаційних чи державницьких), що, перетинаючись, надають траєкторії суспільного поступу нашої країни неповторної самобутності [24].

Одне з базових положень авторів полягає в тому, що успіх будь - яких суспільних трансформацій, у тому числі й державотворення, забезпечується лише на шляху віднайдення міри відповідності між новими соціальними відносинами і традиційною культурою. Автори наголошують, що перехід від однієї стадії суспільного розвитку до іншої відбувається не лише у взаємодії, але й у конфлікті з усталеною культурою, доводячи це численними прикладами з історії. Їхні роздуми, викладені у першому томі щодо історичних подій, наштовхують на висновок про неоднозначність перспектив сучасної суспільно - політичної й економічної «європеїзації» за умови, якщо ці процеси не будуть збалансовані належним чином із традиційною культурою.

Найбільший інтерес у контексті нашого дослідження становить другий том роботи, де розглядаються десятиріччя суспільної трансформації за умов незалежної України. Усвідомлення, що ситуація на межі 1992-1993 рр. уже сприймалася як переростання соціально - економічної кризи в чергову національну катастрофу, сформувала авторську думку про те, що «особливо нагальною стала потреба чіткого визначення стану суспільства і якісно нового етапу, до якого прагнемо, а також механізмів забезпечення переходу до нього» [24].

Зіставляючи ліберальну модель (з її гаслом необмеженої свободи та обмеженого захисту населення) із патерналістською (з мінімальною економічною свободою за наявності зрівняльного розподілу), вони виступають за «третій шлях» соціально сильної держави, що передбачає достатній рівень економічної свободи, проте обмеженої вимогами соціальної справедливості в контексті підтримки найуразливіших верств населення [24].

Із середини 1990 - х років, зазначають автори, починається наступний етап державотворення, завдання якого полягає в досягненні стабільності та прогнозованості. На початку XXI сторіччя одним із найактуальніших завдань стає перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку, а системним епіцентром нової економічної стратегії - створення реальних передумов для розв'язання основного геополітичного завдання держави - набуття спочатку асоційованого, а потім повного членства в Європейському Союзі. І на цьому етапі автори послідовно захищають ідею «третього шляху» для України - «утвердження перевірених часом принципів соціальної держави», що й має стати стрижнем української загальнонаціональної ідеї, як це вже утвердилося в ідеології країн «Великої Європи» [24].

На користь ідеї «третього шляху» автори праці наводять приклади його національних варіацій у суспільному житті Німеччини, Франції, Японії, Швеції. Називаючи традиційні та нові форми державного управління в цих країнах, автори акцентують увагу й на розв'язанні питання розбудови ціннісно орієнтованого суспільства. Зокрема, на виникненні в останнє десятиріччя ХХ ст. ідеології комунітаризму, в якій наголошується не так на принципі свободи (лібералізм) чи рівності (соціалізм), як на принципі братерства. Ідеологи комунітаризму піддають критиці сучасне індустріальне суспільство в його капіталістичних і соціалістичних формах та обґрунтовують значущість ідеалу братерства. Дотримуючись принципів комунітаризму, вони не прагнуть прибутку за будь - якою ціною, а орієнтують виробничі колективи на якнайкраще задоволення потреб населення.

На співзвучні ідеї ми натрапляємо в монографії А. Гальчинського «Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи» (2006). Автор дійшов висновку, що ідеологія наздоганяючої модернізації, яка розглядалася як одна з визначальних і незаперечних цінностей трансформаційного процесу, призводить до інтелектуальної деградації суспільства, деформації його політичної системи, «придушення історії», а також денаціоналізації реформаторської еліти. Порушуючи масштабне питання, вчений фактично виводить за межі економічної проблематики ідею інноваційного розвитку нашого суспільства. Його висновки стосуються формування української національної ідеї, що має бути сформована не із зарубіжних аналогів і «матриць», а винятково з історії України, закликає спиратися на духовну суверенність нації, її споконвічні ідеали [25].

Питання безпосередньо інноваційного розвитку нашої країни більш детально викладені В. Кременем у праці «Освіта і наука в Україні: інноваційні аспекти» (2005) [26]. Автор виходить з того, що визначальним чинником інноваційного розвитку має стати інтеграція науки, освіти та виробництва, а також державна підтримка науково - технічної діяльності. Тому найважливішим напрямом державної політики є переорієнтація фінансування науково - технічної сфери на засади державного замовлення та конкурентості, у тому числі в рамках базового фінансування.

Підкреслюючи значущість і перспективність інноваційного розвитку, В. Кремінь засвідчує науково - технологічне відставання України, «відплив» інтелектуального потенціалу України та втрату значних валютних коштів, що могли б надходити від продажу ліцензій та експорту наукоємної продукції. Такий стан речей зумовлений відсутністю фінансування перспективних проектів для їх комерційної реалізації, недостатністю правової охорони об'єктів права інтелектуальної власності, ігноруванням сучасних маркетингових досліджень міжнародного ринку товарів і послуг, а також браком досвіду підприємництва в науково - технологічній сфері. Тому дуже важливо, щоб у суспільстві відбулося усвідомлення необхідності участі і підприємців, і творців новітньої техніки та технологій у розбудові цивілізованого ринку інтелектуальної власності в Україні шляхом активного сприяння перетворенню результатів інтелектуальної діяльності на конкурентоспроможну продукцію та послуги [26].

Настав час, зазначає В. Кремінь, сформувати нову модель інтеграції інтелектуального потенціалу нації у світовий ринок, враховуючи як національну специфіку процесів перетворення інтелектуального надбання на конкурентоспроможну продукцію, так і відповідний світовий досвід. А світовий досвід свідчить, що інноваційні прориви в національних економіках (Японія, Південна Корея тощо) визначалися не лише науковими та технічними досягненнями, а й загальним інтелектуальним проривом у країнах за рахунок створення відповідних інституцій соціального, науково - технологічного та маркетингового спрямування, що поєднали інтелект, виробництво, торгівлю. Саме інноваційна модель розвитку, в якій роль головного джерела довготривалого зростання відіграють надбання інтелекту і вміння їх використовувати для підвищення конкурентоспроможності наших розробок на світовому ринку, гарантуватимуть високі темпи економічного зростання держави [26].

Звернення до робіт провідних українських учених переконливо доводять зростаючу потребу не лише економіки нашої країни, але й усього українського суспільства в інноваційному розвитку, зумовленому сучасною науково - технічною революцією, трансформацією індустріальної системи в якісно нову постіндустріальну цивілізацію. Саме технологічна революція та покликана нею до життя постіндустріальна інформаційна цивілізація потребують повороту всієї суспільної системи до людини. Вони ставлять людину в епіцентр свого розвитку, вимагають переорієнтації мети виробництва, її прямого та безпосереднього підпорядкування розвитку людської особистості. Учений зі світовим ім'ям академік М. Мойсеєв зазначав, що ще 40 років тому основа могутності будь - якої країни, темпи її руху вперед шляхом цивілізації визначалися насамперед кількістю виплавленої сталі, виробленої енергії, видобутої з надр сировини. Та поступово пріоритетна роль сталі і ресурсів перейшла до електроніки, обчислювальних машин, високих технологій. Нині стає дедалі очевиднішим, що нові горизонти прогресу відкриватимуться тим країнам, де суспільний устрій виявиться здатним максимально забезпечити реалізацію творчого потенціалу своїх громадян. Це є об'єктивним базисом для становлення нового за своїм змістом виробництва, нового некапіталістичного суспільства [27]. Отже, зазначає А. Гальчинський в іншій, пізнішій праці, капіталізм виконав свою місію. Однією з його визначальних заслуг стало забезпечення суттєвого прискорення економічного прогресу [25].

В епоху глобалізації й інформаційної революції розвиток людини, особистості як ніколи стає показником рівня прогресу кожної країни та набуває статусу головного важеля її подальшого розвитку. Водночас глобалізація загострює поділ між країнами залежно від рівня їх технологічного розвитку та конкурентоспроможності. Унаслідок цього держави, здатні продукувати технології, що набувають глобального поширення, стають панівними; країни, що можуть ефективно використовувати ці глобально поширені технології, перебувають у підлеглому становищі щодо тих, які продукують інновації, але крокують пліч - о - пліч із прогресом; а ті країни, що не можуть ані виробляти, ані використовувати технології, загалом опиняються на узбіччі прогресу. При цьому головним критерієм, визначальною умовою розподілу країн між цими групами стає розвиток індивідуальності, інтелектуальний розвиток усієї нації та кожного окремого громадянина, характерний для певної держави [26].

Інтелектуальний розвиток людини, у свою чергу, є необхідною передумовою її життя за умов постіндустріальної економіки, що передбачає безперервне технологічне оновлення виробництва та розширене відтворення знань, а також їх відносну доступність. Засновник теорії постіндустріального суспільства Д. Белл писав: «Постіндустріальне суспільство визначається як суспільство, в економіці якого відбувся перехід від переважного виробництва товарів до виробництва послуг, проведення досліджень, організації системи освіти та якості життя; в якому класс технічних фахівців став основною професійною групою та, що найважливіше, в якому впровадження нововведень ... дедалі більше стало залежати від досягнень теоретичного знання...» [28].

Справді, наукові дослідження дають людині нові знання, що трансформуються в технології і продукти наукомісткого виробництва, стимулюють зростання продуктивності праці, зниження матеріало й енергоємності, підвищення конкурентоспроможності суспільного виробництва, прискорюючи темпи накопичення суспільного прибутку, змінюючи мотивації трудової діяльності, та тому є фактором постіндустріального розвитку [17]. Це означає, що без демократичної політичної системи, створення належних умов для інтелектуального розвитку кожної людини, яка забезпечує у свою чергу накопичення інтелектуального капіталу окремої нації та всієї людської спільноти, інноваційний розвиток на основі високих технологій не лише немислимий, але й небезпечний.

Нині не тільки в Україні, але й всьому світі тривають дебати про роль інформаційно - технологічної революції та глобалізації в розвитку суспільства. На думку прихильників технологій, на людство чекає краще майбутнє лише за умови подолання перешкод для інновацій і конкуренції. Адже інформаційні та комунікаційні технології сприяють економічному розвитку та матеріальному добробуту, оскільки уможливлюють владу, знання і творчість. Супротивники глобалізації переймаються здебільшого її витратами - згортанням виробництва, зменшенням кількості робочих місць, відсутністю елементарної соціальної захищеності, злочинністю та життєвою невпорядкованістю, вбачаючи у глобалізації лише відновлену версію традиційної капіталістичної ідеології. Насправді, зазначає сучасний американський учений Мануель Кастельс, усе складніше. Теперішні перспективи соціального розвитку визначаються можливістю утворення синергетичної взаємодії технологічних інновацій, політичних і людських цінностей, що зумовлює таку перебудову організацій та інститутів, що створить позитивні зв'язки між продуктивністю, гнучкістю, солідарністю, безпекою, співробітництвом і відповідальністю в межах нової моделі розвитку, здатної забезпечити соціальну й екологічну стабільність [27].

Така модель розвитку, заснована на інноваціях як способі цивілізаційної реалізації людського потенціалу, дасть змогу розв'язати комплекс модернізаційних завдань, які формують порядок денний для сучасної інноваційної стратегії нашої держави. Вона, зокрема, дозволить:

- перетворити освітню сферу на джерело імпульсів структурного оновлення українського суспільства на засадах постіндустріального розвитку;

- інтегрувати розрізнений ланцюжок «освіта - наука - виробництво - система управління процесами розвитку» в єдину національну інноваційну систему;

- забезпечити здатність удосконалення структури виробництва на основі конкурентоспроможності, гнучкості, здатності до самооновлення і трансформацій відповідно до глобальних тенденцій [17].