«Загробные заметки» — політичний заповіт М. Х. Бунге

               Анна Мірошниченко, викладач кафедри психології і педагогіки НТУУ «КПІ»

УДК 378.4.013

У даній статті з позицій розширення джерелознавчого поля вивчення історико - педагогічних явищ і персоналій розглянуто політичний заповіт «Загробные заметки» видатного педагога, вченого - економіста, урядовця і непересічної особистості Миколи Христиановича Бунге.

Ключові слова: історико - педагогічне дослідження, освітня політика, національне питання.

В данной статье с позиций расширения источниковедческого поля изучения историко - педагогических явлений и личностей рассмотрено политическое завещание «Загробные заметки» выдающегося педагога, ученого!экономиста, государственного деятеля и незаурядной личности Николая Христиановича Бунге.

Ключевые слова: историко - педагогическое исследование, образовательная политика, национальный вопрос.

In the thesis from a position of extention learning historically - pedagogical event and personalities had been looked political Memorandum «Afterworld notes» of outstanding pedagogue, scientist!economist, statesman and fabulous person Nikolay Khristianovich Bunge.

Keywords: historically - pedagogical research, educational politics, national approach.

Актуальність і своєчасність порушеної проблеми зумовлені й тим, що вона сприяє вивченню, актуалізації і оприлюдненню досвіду попередніх поколінь, створює передумови для реалізації принципу єдності та наступності історико - педагогічного процесу, дозволяє здійснити порівняльний аналіз минулого й сучасного, спрогнозувати можливі варіанти розвитку новітніх освітніх систем, забезпечити єдність і спадкоємність історико - педагогічного процесу.

Метою даної статті є вивчення спадщини М. Х. Бунге, яке пояснюється зростанням інтересу громадськості до видатних педагогічних персоналій. Незважаючи на те, що на сьогодні у вітчизняній науці є значна кількість досліджень у галузі історії культури і галузі історії освіти, дотепер не існує цілісних і скільки - небудь докладних досліджень, що узагальнюють досвід просвітницької діяльності представників родини Бунге у процесі розвитку вищої освіти в Україні.

Микола Христианович Бунге (1823-1895) - вчений - економіст, педагог, засновник Київської економічної школи та соціологічного напряму у статистиці, автор багатьох навчально - методичних посібників з економічних дисциплін, блискучий лектор та керівник, який доклав значних дидактичних та організаційних зусиль до становлення системи економічної освіти. За свою 30 - річну педагогічну діяльність в університеті св. Володимира тричі обіймав ректорську посаду, був відзначений державними нагородами: орденами св. Анни 1 - го ступеня, св. Володимира 2 - го та 3 - го ступенів, св. Станіслава 1 - го та 2 - го ступенів та Білого Орла.

Визначною є діяльність М. Х. Бунге і на найвищих державних посадах: заступник, а потім і Міністр фінансів Російської імперії, голова Комітету міністрів та багатьох урядових комісій. За видатні досягнення у науковій галузі був обраний дійсним членом Академії наук, ординарним академіком по відділенню політичної економії і статистики, був почесним членом Російського географічного товариства, університетів Петербурзького, Новоросійського та св. Володимира, Товариства історії та російської старовини при Московському університеті, Історичного товариства Нестора - літописця, Юридичного товариства при університеті св. Володимира, Товариства сприяння російському торговельному мореплаванню, Міжнародної Академії загальних промислових наук у Мадриді тощо.

Особистість Бунге, його внесок у розвиток науки, громадського руху та внутрішньої політики завжди викликали інтерес сучасників. Про це свідчать статті в енциклопедіях, біографічних словниках та некрологах [1, 2, 5], що з'явилися у пресі після його смерті. Чималу увагу описам діяльності Бунге присвячено у ювілейних виданнях Міністерства фінансів і Комітету міністрів.

До цих джерел додається політичний заповіт Бунге - неофіційна записка, що отримала назву «Загробные заметки» [3]. За тематичною розмаїтістю, глобальним охопленням корінних проблем державного життя і економічного розвитку країни вона перевершує нечисленні програмні документи інших вищих сановників. У записці детально розглядаються актуальні питання національних відносин, державного управління, народної освіти, селянського та робітничого законодавства, оподаткування. Значна частина «Загробних заметок» присвячена методам боротьби з впливом ідей соціалізму і комунізму.

За деякий час до смерті Олександра ІІІ Микола Христианович написав політичний заповіт, адресуючи його імператору (пізніше він отримав назву «Загробные заметки»). Робота над заповітом почалась на межі 80-90 - х років. Перший варіант записки було завершено приблизно до серпня 1891 р., другий до кінця 1891 - початку 1892 р., третій - до липня - вересня 1892 р. За задумом автора документ мав після його смерті надійти до Олександра ІІІ. З точки зору Л. Е. Шепелєва, який досконало вивчив історію створення «Загробных заметок», «мета Бунге, мабуть, полягала в тому, щоб мати можливість цілком відверто і прямо довести свою думку, а разом з цим, вірогідно, і в тому, щоб дати можливість адресату використати викладені ідеї анонімно або навіть від свого імені» [9]. Але записка так і не надійшла до Олександра ІІІ, у жовтні 1894 р. він помер.

У кінці 1894 - початку 1895 р. Бунге знову відредагував заповіт і переадресував його Миколі ІІ під назвою «Завдання царювання 1881-1894». Записка була отримана імператором уже після смерті автора. У зв'язку з тим, що заключна частина першого варіанта не збереглася, то спеціально для Миколи ІІ була знята писарська копія з другого варіанта, яка міститься тепер в особистому фонді Олександра ІІІ. Місце знаходження автографа до цих пір невідоме.

Остаточним став вважатися третій варіант, розмножений друкарським способом у кількох десятках екземплярів під заголовком «1881-1894 рр. Записка, що знайдена в паперах М.Х. Бунге». Обидва варіанти схожі за тематикою і структурою. Незважаючи на те, що у ході опрацювання записки Бунге постійно доповнював і редагував текст, другий варіант містить матеріал, який або не увійшов до друкованого варіанта, або викладений більш стисло.

Значні розділи «Загробных заметок» присвячені національному питанню і реформуванню освіти. Уродженець і мешканець різноплемінного Києва, Бунге рано зрозумів складність врегулювання міжнаціональних відносин. У «Загробных заметках» він виступив не з комплексом конкретних пропозицій, а, швидше, із загальними положеннями, до того ж, у досить обережній формі. Це пояснювалось як відсутністю в указі Олександра ІІІ чітко розробленої програми національної уніфікації, так, мабуть, і побоюваннями лютеранина Бунге втручатися в сферу національної політики, яка будувалась на конфесійній основі і передбачала розповсюдження православ'я на околиці. Але він настирливо попереджав про крайності русифікації і адміністративного тиску, вказуючи на можливі негативні наслідки для цілісності держави.

Проте, у «верхах» мало хто розділяв погляди Бунге. Використання силових методів залишалось головним компонентом урядової політики на околицях. Насильницька русифікація дала зворотні результати, підсилила прагнення народів до створення незалежних держав.

У цій сфері внутрішньої політики Бунге виходив із відмінностей Російської імперії від колоніальних імперій Заходу. Особливості різних етносів не заважали життєдіяльності універсальної імперської структури, що склалася в результаті як добровільних, так і вимушених чи насильницьких приєднань. Офіційно в Росії було відсутнім гноблення найчисленнішого російського народу, не було юридично пануючої нації, жоден етнос не зник за час існування імперії, але правові обмеження згідно з національною належністю, формально відсутні в законодавстві (виняток - євреї і з 1864 р. поляки - католики) діяли з урахуванням конфесійних ознак і ступеня володіння російською мовою.

Ще у Києві, у 1839 р., спостерігаючи, як рішенням графа Уварова університет св. Володимира був ледь не закритий через заколоти, вчинені студентами - поляками, Бунге ніколи не виправдовував схильності до радикальних заходів у вирішенні національного питання. Микола Христианович був проти будь - яких насильницьких дій при вирішенні національних проблем: «те, що досягається силою, не завжди міцне і, якщо спричиняє злобу і ворожнечу, то веде до внутрішнього і зовнішнього послаблення держави». Він пропонував гнучкі, ліберальні методи зближення окраїн з «корінною» Росією, закликав до уважного і сумлінного вивчення суспільних відносин, побуту, звичаїв народів, які населяють імперію за допомогою організації навчання. Саме освіту різних рівнів Бунге вважав опорою і механізмом здійснення як життєдіяльності, так і реформуванню держави.

Особливий інтерес викликає підхід Бунге до вирішення єврейського питання, яке загострилося на початку царювання Олександра ІІІ. В «Загробных заметках» йшла мова про більш складне завдання - перетворення «соціального устрою» єврейства, в якому і є вся його сила: скасування єврейських громад з їхнім самоврядуванням, особливим кошторисом, установами, школами, державними раввинами; переведенні завідування єврейськими благочинними закладами (богадільнями, лікарнями і т. п.) у приватне керування.

Бунге рекомендував зробити доступними для євреїв початкові і середні школи та ввести там викладання єврейського закону божого за затвердженою програмою російською мовою вчителями, які витримали попередні іспити, зі збереженням за місцевою владою функції нагляду. «Уряд не може, та й не покликаний для того, щоб творити для євреїв нове, менш фанатичне і більш розумне віровчення, - відмічав він, - але він зобов'язаний піклуватись про те, щоб із загальних навчальних закладів виходили люди, більш освічені і, можливо, менше пов'язані з фанатичним єврейством.... Треба скасувати також процентну норму євреїв в освітніх закладах і створити стимул, який заохочує їх вступати в гімназії і університети задля отримання освіти, а не яких - небудь інших задумів». Бунге вказував на необхідність пом'якшення й інших обмежень в освіті. «Треба, щоб вони (навчальні заклади - Авт.) досягали мети і не мали характеру ані суспільного, ані релігійного пригноблення, - писав він, - між тим, як у цей час вони відрізняються саме цими властивостями і ставлення в них схоже на цькування, до речі, цілком безглузде».

Коли у квітні 1881 р. на півдні країни спалахнули погроми, які охопили десятки населених пунктів у шести губерніях, їх стали розглядати як спалах справедливого народного гніву проти економічного гноблення християн єврейськими лихварями і шинкарями. «Таким чином, - писав Бунге, - виник фактичний гніт, який викликав єврейські погроми на початку 1881 р., ганебні за своїм проявом, але такі, що виявляють ненормальність відносин, що склалися між євреями й іншим населенням». Як підкреслював урядовець, погроми не можна вважати чисто російським явищем, оскільки у 80 - і роки вони щоразу траплялись також в Австро - Угорщині, Німеччині і Румунії. Бунге рекомендував перенести обговорення питання у Державну раду, виробити єдину програму перегляду законів про євреїв і приймати всі адміністративні заходи лише в законодавчому порядку.

Наступ на права євреїв проходив поетапно [8]. У 1886 р. була введена процентна норма вступу до середніх і вищих навчальних закладів. Височайше веління 8 листопада 1889 р. про допущення євреїв до числа присяжних повірених тільки з дозволу міністра юстиції (до видання маніфесту 17 жовтня 1905 р.) перешкоджало їм допуск до адвокатури. Земська і міська контрреформи фактично усунули євреїв від участі в місцевих виборних установах. Переслідування викликали у мешканців смуги осілості обурення проти влади і масовий перехід єврейської молоді «в революцію».

Не менш важливим і складним залишалося польське питання. Ще більш суворо додержувались обмежень, уведених у Царстві Польському після придушення повстання 1863-1864 рр. Полякам заборонялася купівля і оренда маєтків у дев'яти західних губерніях і дозволялось тільки придбання земельної нерухомості за спадком. Фактично припинилось запрошення поляків на державну службу. Викладання в приватних і державних школах мало проводитись російською мовою. У 1883 р. вийшло розпорядження попечителя Варшавського навчального округу А. Л. Апухтіна про викладання російською у Варшавському університеті навіть курсу польської словесності. За наказом генерал - губернатора І. В. Гурка російська мова вводилася в приватних установах, на залізниці, на афішах, різних етикетках тощо. У 1885 р. був закритий Польський банк, перетворений у Варшавське відділення Державного банку.

У «Загробных заметках» Бунге писав, що подібна політика не тільки не вирішує польського питання, але й обіцяє великі труднощі в майбутньому. Урядовець визнав зрозумілим, але «ненормальним» відсторонення поляків від державної служби. Він негативно ставився і до насильницької русифікації Привісленського краю: «В цьому міститься одна з головних причин ненависті поляків до Росії, а між тим, саме обрусіння видається вельми малоймовірним, тому що польська мова не є простий народний говір, а мова вироблена, літературна, викорінення якої є порожня і шкідлива мрія. Можна тільки прагнути до того, щоб російська мова, як державна, зайняла таке ж місце в Польщі, як і інші мови і говірки, на яких розмовляють народи різних окраїн Росії».

В якості першочергових заходів з польського питання Бунге рекомендував: 1) збільшити кількість шкіл з викладанням російською мовою, не виключаючи польської, але надати випускникам, які володіють російською мовою, пільги при вступі на державну службу; 2) дозволити використання російської мови католиками в молитвах, проповідях і при вивченні закону божого (особливо в місцях з переважним українським і білоруським населенням); 3) ввести земські установи у західних губерніях і Царстві Польському, надати виборчі права особам, які мають майновий і освітній ценз, а також свідоцтво про знання російської мови, обов'язкового у діловодстві виборних установ; 4) залучати на державну службу земських діячів, які добре себе зарекомендували принаймні там, де польське населення не становить більшості. «Визнаючи, що задовільне рішення іноплемінних та інородських питань шляхом боротьби і винищенням не тільки не бажане, але й неможливе, - резюмував він, - треба, мабуть, підшукувати такий склад життя, при якому поляки зможуть примиритися з росіянами і перейти до впевненості, що рівноправність їх з корінним російським населенням залежить від способу дій».

На Сході влада проводила більш гнучку політику: керувала за допомогою місцевої верхівки, не прагнула до підриву форм життя, що склалися, уникала грубого тиску на традиційну релігію (іслам), пропагувала російські школи і спільне навчання тубільців і росіян. Бунге помітив особливу складність в організації російських шкіл серед мусульманського населення. Оскільки у «магометан» вся освіта базувалася на Корані, то уряд не може взяти на себе пропаганду ісламу ані арабською, ані російською мовами. Він може лише вимагати викладання в мектебах і медресе російської граматики поряд з Кораном. «Але вся увага має бути на те, - підкреслював Бунге, - щоб мусульмани визнали перевагу російської школи і щоб вони переконалися, що йдеться не про навертання магометан у християнство, а про те, щоб зробити їх повноправними громадянами держави, до якої вони належать. Можна сподіватися, що такий підхід, швидше за все, призведе до подолання мусульманського фанатизму».

На думку Куломзіна [6], Миколу Христиановича дуже непокоїла «явна схильність Миколи ІІ до течій реакційного табору», і він поспішав закінчити переробку «Загробных заметок», щоб «за життя ще спробувати спрямувати нашу внутрішню політику на правильний шлях». Особливо його непокоїв стан справ в освіті, тому що міністри Дєлянов та Толстой не вітали намагання різних громадських установ у розповсюдженні освіти серед народу, а останні роки реформування у цій галузі негативно впливали на її розвиток. Окрім цього, Бунге вважав покращення університетської освіти справою всього свого життя.

У «Загробных заметках» Бунге підкреслював, що «стан народної освіти має вкрай незадовільний вигляд». Він указував на його головні недоліки: 1) відсутність загальної доступності початкової освіти і «віросповідний характер» церковнопарафіяльних шкіл, не розрахованих на розкольників, іновірців та інородців; 2) засилля викладання стародавніх мов і вкрай однобічну освіту в гімназіях і університетах; 3) репресії щодо жіночої освіти; 4) бюрократизацію управління університетами у відповідності з новим статутом 1884 р. і занепад університетської науки. Бунге вважав найбільш доцільноюп'ятирівневу систему освіти: народні школи - нижчі училища - середні навчальні заклади - ліцеї - вищі навчальні заклади, до того ж, навчання на кожному етапі має служити основою для переходу в освітню установу більш високого розряду.

Вивченням паперів Миколи Христиановича після його смерті займались племінник М. К. Фліґе та А. Н. Куломзін. Всі матеріли «по справах більш - менш секретних» (у тому числі знайдені «Загробные заметки») поступили на зберігання до Канцелярії Комітету міністрів, інші - до сімейного архіву. Микола ІІ уважно ознайомився з обома основними варіантами політичного заповіту Бунге. Другий варіант, адресований Олександру ІІІ, починався словами: «Не залишаючи після себе ані щоденника, ані записок, я вважаю, проте, своїм обов'язком перед Вашою Величністю, Августійшим слухачем моїм, висловити відверто думки, викликані в мене подіями, яким я був свідком, починаючи з 1880 р. Мені хотілось і після смерті служити Вашій Величності» [3].

У пам'ять про вчителя імператор наказав розмножити остаточний варіант записки і ознайомити з ним деяких державних діячів. У 1896-1990 рр. за височайшим наказом друковані екземпляри отримали великі князі Володимир Олександрович (командуючий військами гвардії і Петербурзького військового округу), Костянтин Костянтинович (президент Академії наук), Михайло Миколайович (Голова державної ради) і Сергій Олександрович (московський генерал - губернатор), міністр народної освіти М. П. Боголєпов, міністр фінансів С. Ю. Вітте, міністри внутрішніх справ І. Л. Горємикін і Д. С. Сіпягін, новий голова Комітету міністрів І. Н. Дурново, міністр землеробства і державного майна А. С. Єрмолов, військовий міністр А. Н. Куропаткін, державний контролер П. Л. Лобко, міністр юстиції Н. В. Муравйов, обер - прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев, державний секретар В. К. Плеве, голова Департаменту державної економії Держради Д. М. Сольський, члени Державної ради К. І. Пален і Е. В. Фриш.

Тривалий час «Загробные заметки» циркулювали тільки у бюрократичному середовищі. За спогадами історика С. Ф. Лібровича [7], «про цю записку говорили в суспільстві, але ніхто не знав її змісту». В 1902 р. вийшов у світ «Исторический обзор деятельности Комитетаминистров». Керуючий справами Комітету А. Н. Куломзін, який редагував це видання, цитував у четвертому томі ряд положень «Загробных заметок», які стосувалися національної політики, місцевого самоуправління, Селянського банку і справи переселення. Десять років по тому друкарський екземпляр попав до рук публіциста Б. Б. Глінського. Документ зацікавив його, і він вирішив ознайомити з ним широкий загал читачів. У сьомому номері «Исторического вестника» за 1912 р. з'явилася стаття про «Загробные заметки», в якій Глінський навів великі фрагменти записки для супроводу власних приміток [4].

Після 1917 р. про «Загробные заметки», як і про самого Бунге, забули. Лише наприкінці 1950 - х років І. Ф. Гіндін знайшов у фонді Олександра ІІІ другий варіант записки. Невдовзі Л. Е. Шепелєв виявив у Російському державному історичному архіві друкарський екземпляр і матеріали, які мали відношення до записки [9]. Другий екземпляр було знайдено в колекції С. Ю. Вітте в Російському архіві Колумбійського університету США і у 1981 р. Опублікованo Дж. Е. Сноу [10] англійською мовою з вступом та коментарями. Видання «Загробных заметок» в Росії багато років було неможливе за «ідеологічними міркуваннями». Тільки у 1995 р. в альманасі «Река времени» був надрукований другий варіант записки із вступом і примітками В. Л. Степанова [3]. На «Загробные заметки» в своїх працях посилались Б. В. Ананьїч, Н. І. Ананьїч, І. Ф. Гіндін, П. А. Зайончковський, Л. Є. Шепелєв. Але це унікальне джерело до цього часу повною мірою не було використане.