Категорія «народ» у публіцистичному наративі другої половини XIX — першої третини ХХ ст.: генеза, онтологія, коннотації, трансформація уявлень

УДК 070.13.001.11:347.132.124 - 57.4

У статті здійснюється спроба окреслити лінію орієнтації в публіцистичному дискурсі другої половини XIX - першої третини ХХ ст. на народ, передусім селянство, як націотворчий формат. Розглянуто змістове наповнення категорії народ у синхронному та діахронному вимірах, понятійне поле, розбудоване довкола цього терміна. Проартикульовано роль народу як етнічного субстрату у процесі викшталтування національної ідентичності.

Ключові слова: національна ідентичність, публіцистика, категорія народ, коннотації, «офіційна народність», провідна верства, національний ідеал.

В статье исследуется линия ориентации в публицистическом дискурсе второй половины XIX - первой трети ХХ веков на народ, прежде всего крестьянство, как основу нации. Рассмотрено смысловое содержание категории народ в синхронном и диахронном измерениях, понятийный круг, образованный данным термином. Функционирование категории народ в медиатекстах соотнесено с проблемой формирования национальной идентичности.

Ключевые слова: национальная идентичность, публицистика, категория народ, коннотации, «официальная народность», высшие слои общества, национальный идеал.

At the article the author tries to outline the orientation to the people, firstly, to the peasantry, as the nation!forming agent at the publicistic discourse of the 2nd half of the 19th century - the 1st third of the 20th century. The article deals with the category «people» at the synchronous and diachronic measurements and the terminological field relating this term. The author underlines the role of the people as the ethnic substratum during the national identity formation.

Key words: national identity, publicism, category «people», connotation, «official nationality», top layer, national ideal.

Світові глобалізаційні та інтеграційні процеси, міждержавна координація у різноманітних галузях суспільної діяльності (економічній, політичній, соціокультурній), складання наднаціональних - європейської та панросійської - ідентичностей інспірували обговорення перспектив існування національних державних утворень, питання про трансформацію національної ідентичності, потребу концептуальних підходів до формування її в нових умовах. Відтак актуалізованим виявилося вивчення генези, сутності цього феномену. Одним з аспектів дослідження національної ідентичності (лояльності) є аналіз контенту публіцистики. Серед помітніших праць, у яких порушувалася проблема національного самоусвідомлення у медіа - дискурсі, - наукові розвідки С. Андрусів, І. Михайлина, Н. Сидоренко, С. Костя, В. Лизанчука, Л. Василик та ін. У нашій статті ми маємо наміри дослідити в контексті уявлень про національну ідентичність функціонування категорії народ. Об'єктом дослідження обрано публіцистику другої половини XIX - першої третини ХХ ст. Мета роботи - з'ясувати генезу, семантичні коннотації, численні інтерпретаційні підходи та пояснювальні моделі категорії народ у публіцистичному дискурсі.

Після підписання в жовтні 1648 року Вестфальського миру на географічній карті світу на зміну імперіям поступово з'являються нові форми суспільної організації - суверенні національні держави. Етноси трансформуються у модерні нації. Відбувається перебудова «традиційного» суспільства у всіх найважливіших напрямах - світськість обмежує сферу релігійного, ідеї рівності витісняють уявлення про ієрархію.

Філософсько - світоглядною основою та мистецьким напрямом, який корелюється з періодом становлення національних спільнот, став романтизм. За Бертраном Расселом, романтизм - «союзник націоналізму» в практичній політиці [14, с. 603]. Поняття народ, нація - основоположні у романтичній парадигмі - інтерпретуються як духовна субстанція. У контексті романтизму, передусім завдяки публіцистиці та літературі, відбувається окреслення національного ейдосу - обґрунтування історичного походження народу, його самобутності, а відтак пробудження національної свідомості. Дослідниця романтизму Т. Бовсунівська твердить: «Проекція романтичного бачення використовується з метою національної ідентифікації, трактується ж романтика як доленосний період в історії народу. Романтичні категорії поступово стають мірою українства взагалі» [1, с. 11].

Слід зауважити, що до кінця XVIII століття головним диференційним чинником залишався чинник віросповідання. Національна ідея легітимується наприкінці XVIII століття. Під час Великої Французької революції (1789-1794), яка базувалася на ідеології Просвітництва і до своєї стратегії національних завдань не інтегрувала, культ нації виник стохастично. Теоретичне обґрунтування та дескриптивні характеристики він отримав згодом, передусім у працях Й. Г. Фіхте, І. Гердера, котрий визначав націю як фундаментальну цілісність, єдине «тіло», наділене власним «духом» (Volksgeist). Варто зауважити, що споріднено національний континуум трактують представники української філософсько - публіцистичної думки. У публіцистичному доробку П. Куліша національне єство, народ витлумачується з просвітницько - романтичного погляду «как собирательная личность» [7, с. 136]. (Сааме П. Куліш увів в український термінологічний обіг і поняття «національної ідеї» [4, с. 9]. Для порівняння - Г. Федотов та П. Струве, Н. Лоський і Л. Карсавін націю тлумачать як «велику особистість», «живу соборну особистість», «особистість вищого порядку», «симфонічну особистість». Сучасні дослідники (Б. Андерсон) розглядають націю як «уявлену спільноту»).

Отже, як бачимо, від задекларованого первісно обстоювання прав окремої особистості відбувається паралакс до легітимації прав суспільних організмів. А проблема дефініцій, семантичних коннотацій понять: народ, нація, національна самототожність лише оприявлена, оскільки їх трактування (й реальне наповнення) детерміноване історично та обумовлене світоглядними особливостями публіцистів. У російській періодиці, яка складала сегмент інформаційно - комунікаційного простору не лише для підросійських українців, адже поширювала свій вплив і на інші частини українського соціуму, поняття народ мало кілька основних коннотацій, як і похідне від нього - народність.

Російська дійсність у медіасекторі подала зразок такого явища як «офіційна народність». (М. П. Погодін - редактор журналу «Москвитянин» перед опублікуванням власних гострокритичних памфлетів («Историко - политических писем» (1854), записки «Дума Русского во второй половине 1855 г.») добровільно узгоджував їх з імператорським двором. Санкціонована критика інтерпретувалася як засіб, скерований на вдосконалення кадрової політики. Інший вияв офіційної народності зафіксований у коронаційному маніфесті Миколи I у вигляді ідеологеми: православ'я, самодержавність, народність.

У теоретичному та публіцистичному дискурсах, починаючи із 30-40 років XIX століття, відбувається дихотомія семантики поняття народ на ethnos і demos, відповідно виникає розрізнення категорій «національність» та «демократизм». Здійснюються спроби диференціації понять народ та нація, хоча і в подальшому вони вживатимуться як синонімічні форми. Переакцентація, ситуативна актуалізація, зміна домінування полюсів ethnos і demos спостерігається у межах категорії народність, контекстуально обумовленої, термінологічно невиаргументованої, швидше символічної та міфологічної.

Поняття народність в українських координатах передусім публіцистично - літературне, оскільки це сфера, де «вироблявся «захисний імунітет» нації проти нівеляційного тиску, забезпечувалося збереження етногенетичних джерел та вимушена консервація пасіонарної енергії» [5, с. 10].

Українська народницька ідеологія легітимується із виданням «Основи», на сторінках часопису відбувається осмислення поняття «народ» через його соціальні, моральні та естетичні ідеали. Народ виступає як єдність етнічного типу, способу відчуття, мислення, своєрідності характеру і психічного складу. «Після «Основи», - наголошував А. Ковалівський, - П. Куліш пішов своїм власним шляхом, розвиваючи ідею не служіння «народові», а керування ним з боку «культурної» інтелігенції, повстав проти ідеалізації козацтва, не стільки в негативній оцінці Хмельницького, Мазепи, Полуботка (як ми це бачимо в статтях «Основи»), скільки самих народних революційних рухів, зв'u1103 язаних з козацькими повстаннями. Разом з тим він рішуче розійшовся з основною течією української літератури» [6, с. 13].

Ще опукліше проблему репрезентації народу, різнотлумачень цього поняття, цілепокладання в українській справі на селянство або ж інтелігенцію засвідчила знаменита полеміка Івана Франка («З кінцем року» (1896), «Коли не по конях, так хоч по оглоблях» (1897) та Лесі Українки («Не так тії вороги, як добрії люди» (1897) у журналі «Житє і слово». (Слід зауважити, що нині вже склалася своєрідна історіографія досліджень та рефлексій, присвячених цій дискусії, серед найпомітніших, написаних з різних поглядів, - Ю. Лавріненка («Українська соціал - демократія (група УСД) та її лідер Леся Українка», - «Сучасність», 1971. - Ч. 6), С. Павличко [13, с. 41-42], О. Забужко [4, с. 61-63].

Ця публічна суперечка «між своїми» про те, «як зробити Україну політичною силою», на шпальтах галицького видання порушила питання політично - культурної неодноцільності Наддніпрянщини та Галичини, проблему онтологічного простору нації, національної ідентичності. Водночас полеміка увиразнила ще один важливий аспект - у відповідності до міркувань Л. Українки - еліти витворюють певні ціннісні системи, які впливають на суспільство, через що першочергове завдання вона вбачала у тому, «щоб здобути інтелігенцію, вернути нації її мізок» [15, с. 233]. І. Франко орієнтує на використання наявної етнічної субстанції (у середовищі демосу найкраще збережена традиційна культура народу, у нього вища захисна здатність щодо асиміляції).

Вимогу здобути «політичну силу на своїм ґрунті» (за В. Стефаником «із мужиків зробити народ») І. Франко пов'язує в тому числі із публіцистикою, газетами, брошурами [15, с. 224]. У відповідь Леся Українка констатує, що в Східній Україні «брак елементарних прав слова і людини» стає перешкодою для праці з народом. Зауважує опоненту, що він «слово народ уживає не в європейському розумінні, а в народницькому - «селяни» [15, с. 232].

В українській публіцистиці окреслені класиками лінії орієнтації в політичній праці на народ чи інтелігенцію склали певні кластери. Традиція франкової рецепції народу прослідковується у публіцистичній діяльності Гната Хоткевича. (Проблеми самототожності, порушені ним, зокрема у творах «Хто я? (політичне кредо) ossolineum», «Хто ми і чого нам треба», «Умови з'єднання України з Московщиною», «Гетьман Іван Мазепа»). Прикметну характеристику, висловлену Гнатом Хоткевичем на адресу власного народу, містять і не так давно уведені до наукового обігу архівні матеріали: «Він властиво, був величеньким таки численно, але в смислі культурнім мав надзвичайно малу голову. То народ був наскрізь демосом, нація хлопів...» [10]. (Слід зауважити, журналістський доробок Гната Хоткевича належить до маловивчених. До певних аспектів його публіцистики зверталися Н. Шумило, М. Брайчевський, Галина Хоткевич. Публіцистичній спадщині письменника в контексті національно - визвольних змагань присвячені статті І. Михайлина [12, с. 404-415; 11, с. 415-424]).

У В. Липинського періоду, коли він перебував на демократичних позиціях, думка І. Франка експлікується в концепцію, в якій націєтворчу роль делеговано хліборобському класу: «Тільки така суспільна група, яка міцно зв'язана спільним економічним інтересом; тільки така група, яка має спільну традицію та спільну культуру й одну, випливаючу зі спільного інтересу та спільної традиції й культури, спільну і ясну, свою власну політичну лінію, тільки така група може об'єднати і зорганізувати біля себе всю націю... На нашу думку, класом, що єдиний може мати на Україні потрібні для об'єднання та зорганізування цілої нації силу й авторитет - єсть найдужчий з усіх українських класів наш класс хліборобський. Ми не маємо і ще довший час не могтимемо мати сильного класу міщанського, буржуазного, такого, який став підставою національного об'єднання, скажім, сучасної Чехії та Польщі. Наш слабкий і нечисленний пролетаріат теж до такої ролі нездатний. Тільки український клас хліборобський в стані власною силою і власним авторитетом політично зорганізувати і національно об'єднати нашу етнографічну масу, тобто сотворити Українську Державу і Українську Націю...» [8, с. 454-455].

Резистентність, консервативність та національний віталізм як питомі риси селянства трактує у публіцистичній праці «Замітки для майбутньої конференції українських націоналістів» (Прага, 1927) В. Мартинець, за спостереженням якого «саме селянство, мимо браку організації і відповідного національного проводу, проявило велику активність, що передовсім йому маємо завдячувати національні здобутки на В. (Великій - Т. Д.) Україні під большевицькою владою і в першій мірі дякуючи йому українська національна думка набула сьогоднішнього розмаху. Зрештою, було воно впродовж цілої нашої історії тим невичерпним джерелом, що видавало зі себе висші верстви, які, однак, здебільшого вкінци винародовлювалися і відпадали від нації; селянству маємо завдячувати це, що ми як народ ще не загинули і що сьогодня переформовуємося скорим темпом в націю. Без сумніву, грав тут головну ролю питомий селянству консерватизм з його пасивністю» [9, с. 240]. Здійснюючи соціальний зріз селянської верстви, місію провідника хліборобського класу публіцист віддає середнякові,вбачаючи у ньому потенціал стати «аристократією суто українською по національности» [9, с. 246]. (Пригадується наразі сентенція Б. Грінченка, висловлена ним у відомій праці «Листи з України Наддніпрянської», про те, що пробудження інтересу до національних питань розпочинається за умови досягнення певного рівня добробуту: «Самосвідомість же національна, бажання стояти й боротись за свою національність - се такі речі, що можуть вони тільки тоді мати місце, коли або важливіші економічні народні потреби забезпечено (себто: народ досяг уже певного добробуту), або коли національні права нерозірвано зв'язані будуть з народним добробутом так, що народ, досягаючи перших, досягає й другого» [2, с. 115-116]).

Утім традиція інтерпретувати «заможного хуторянина» як соціальний та національний ідеал в українській публіцистиці - давня. Найяскравіше вона виявилася в оригінальній хутірській філософії П. Куліша, котра у радянський період через кон'юнктурний ідеологічний підхід, а згодом через поверхову перцепцію зредуковувалася до відрубності, хуторянства та назадництва.

Прикметною з погляду трактування уособлення селянства є і полемічна стаття О. Шумського «Ідеологічна боротьба в українському культурному процесі» [16]. У ній автор ідентифікує імпліцитний вияв - у художніх текстах неокласиків (М. Рильського зокрема) та експліцитний - у публіцистиці М. Грушевського осанни заможній сільській благодаті. Твердження про те, на яке саме селянство взяла курс «українська культурна верства», О. Шумський ілюструє цитатами: «В історії України взагалі, - пише акад. Грушевський, усвідомлення чергової активности тої чи іншої громадської верстви викликало орієнтування на неї в письменстві, публіцистиці й в історіографії, яке завершувалося, звичайно, її літературним самовиявленням... Відродження XIX віку було орієнтуванням на селянську масу, на її інтереси і свідомість. Ця робота ще не закінчена, селянська українська маса ще не доведена до повного літературного самовиявлення. А тим часом через повне усвідомлення селянства лежить шлях до відповідної і повно розвиненої робітничо - селянської України і національної повноти українського народу». О. Шумський концептуалізує власні спостереження: соціальна ідеологія М. Грушевського забарвлена національно, він орієнтується на заможного, самодостатнього, свідомого свого українства селянина, «на селянсько - робітничу Україну, яку ми добре знаємо з недавнього минулого, що мала назву УНР» [16].

У пізнішій інтерпретації українського народу як селянства - у публіцистиці І. Багряного можна спостерегти розширення меж цього тлумачення: український народ - ратаї і виелімінований з них субстрат - пролетаріат. «Послідовно поборюючи те, що він інтерпретував як кастовий характер деяких відламів українського націоналізму та відповідні елітарні теорії (тепер, до речі, подекуди відроджувані), - зазначає І. Дзюба, - Іван Багряний натомість стверджував, що «носієм української національної ідеї є нині не каста, не класчи якась спеціальна група, а український народ». Проте на відміну від своїх опонентів, які також залюбки оперували поняттям «український народ», він застановлюється над соціальним змістом цього поняття: «Робітничо - селянська сьогоднішня Україна має відмінну (від інших, позарадянських країн - І. Дз.) соціальну структуру, відмінні передумови, що зумовлює наповнення національної ідеї відповідним змістом, отією «своєю правдою». Та «своя правда» виходить від першоджерел - від інтересів цілого того народу і становить ту народну правду, «смердівську» правду, що дуже мало має спільного з кастовою правдою ідеологів «націоналізму» [3, с. 8].

Відмова в національній атрибутивності провідній верстві («носієм ідеї самостійної, вільної, суверенної України сьогодні є вже не пара десятків «інтелігентів», аматорів старовини й фольклору, нікому не шкідливих, а є тим носієм ідеї самостійної, незалежної України українське робітництво й селянство, український трудовий народ» («Українські вісті», 29 травня 1952 р.), в І. Багряного еманувалась, окрім того, з певних його світоглядних переконань, пов'язаних з дезидератами егалітарності, соціальної справедливості, демократії тощо. «Іван Багряний поєднував ідею національного визволення України з ідеями соціальної демократії та соціальної справедливості, - експлікує міркування публіциста вищезгаданий І. Дзюба. - Основною силою визвольного руху в Україні він вважав робітників, селян, трудову інтелігенцію. У цьому він був близький до Микити Шаповала - діяча і теоретика українських соціалістів - революціонерів у першій третині ХХ століття» [3, с. 8-9].

Проблема цілісності національного топосу у публіцистиці І. Багряного проартикульована як проблема національної ідентичності. Засадничим для нього є - «об'єднати всю різномовну і різнорідну масу населення України в єдину українську цілість», інтегрувати мешканців міста і села, всіх, «врослих в український ґрунт» індивідів, опираючись на «єдність, спільність соціальних і політичних інтересів, нерозривно зв'язаних з територіально - державними інтересами України» [3, с. 9].

Таким чином, у нашому дослідженні простежена еволюція категорії народу публіцистичній рецепції. Тенденції зацікавлення народом (зокрема природною людиною), захисту прав простолюду, моральних переваг третього стану прослідковуються вже в ідеології Просвітництва. У добу романтизму відбуваються переакцентації у трактуванні поняття народ. У відповідності до романтичних поглядів, національність інтерпретується як диференційний чинник суспільних спільнот, а народ витлумачується як репрезентант національного континууму. Однак дослідники звертають увагу на символічність та термінологічну необґрунтованість дефініції народ у добу романтизму. Народ (переважно у розумінні селянство) - етнічний субстрат, у середовищі якого найкраще збережені традиційна культура, мова, звичаї; верства, місія якої стати осердям нації. Варто зауважити, що у досліджуваний період означники народ та нація вживаються як синонімічні. У статті розглянута специфічна модифікація народності - офіційна народність. Зосереджена увага на часописах, у яких легітимується та виаргументовується поняття народ. Проаналізовано семантичні коннотації категорії народ у публіцистиці П. Куліша, Б. Грінченка, І. Франка, Л. Українки, М. Грушевського, Г. Хоткевича, В. Липинського, В. Мартинця, О. Шумського, І. Багряного. Констатовано, що в медійному дискурсі відбувається паралакс від романтичної ідеалізації народу до осмислення його реальних потреб у соціальній та національній площинах. Відмічено, що в українській публіцистиці національна і соціальна тематика корелюються. У дослідженні також порушується проблема асиміляції провідного стану, що дало підстави для інтерпретації багатьма публіцистами українців як «плебейської нації». На основі інтегрального підходу до текстового масиву зроблено висновок про те, що ідеалом українця у соціальному плані є представник третього стану - заможний середняк. У статті окреслені два вектори у тлумаченні національної ідентичності, наявні в аналізованому корпусі текстів, - з позицій примордіалізму та соціального конструктивізму. У першому випадку відбувається акцентація на вродженій природі національного, у другому - на культивованій елітами за допомогою соціокультурних засобів.