ПОЛІТИКА ДЕНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНЦІВ У ПЕРІОД ПРАВЛІННЯ Н. ЧАУШЕСКУ

УДК 94(498) - 054.62

У статті аналізується політика режиму Н. Чаушеску щодо денаціоналізації української меншини в Румунії в рамках створення «унітарної національної держави» та її крах, що привів до грудневої революції 1989 р.

Ключові слова: українська національна меншина, Румунія, денаціоналізація, тоталітаризм.

В статье анализируется политика режима Н. Чаушеску по денационализации украинского меньшинства в Румынии в рамках создания «унитарного национального государства» и ее крах, что привело к декабрьской революции 1989 г.

Ключевые слова: украинское национальное меньшинство, Румынии, денационализация, тоталитаризм.

The article analyzes the policy of Ceaushesku regime as to the Ukrainian minority denationalization in Romania as a part of «unitary national state» formation and its collapse which led to the December 1989 revolution.

Key words: Ukrainian minority, Romania, denationalization, totalitarism.

Актуальність статті полягає в тому, що автор зосереджує увагу свого дослідження на найтрагічнішій сторінці життя української меншини Румунії ХХ століття - тоталітаризму Н. Чаушеску. Падіння цього режиму змінює парадигму в етнонаціональній політиці Румунії та відкриває можливість для української меншини заявити світу про свої проблеми, розпочати активний процес зі збереження своєї національної ідентичності.

Дослідження проблематики, пов'язаної зі становищем української меншини Румунії в період тоталітарного режиму Н. Чаушеску, найбільш аналітично висвітлене в праці В. Куриляка [5], І. Ілієску [9] та М. Михайлюка [13]. Багато матеріалу щодо досліджуваного питання містить часопис Союзу українців Румунії «Український вісник» [4; 6; 12] та українські друковані ЗМІ [2]. Значну увагу російська сучасна періодика приділяє падінню режиму Н.Чаушеску [10; 14].

Мета статті полягає в тому, щоб дослідити стан існування української національної меншини в часи тоталітаризму з метою глибшого розуміння причин такого високого рівня денаціоналізації українців і такого низького культурно - освітнього рівня їхнього розвитку.

Найвищої висоти політика денаціоналізації української меншини в Румунії з боку правлячого режиму, розпочата комуністичною владою у післявоєнний час, досягла в період правління Н. Чаушеску.

В 1965 р. у Румунії помер беззмінний лідер Румунської робітничої партії Георге ГеоргіуДеж, який залізною рукою вів країну до соціалізму протягом 20 років. Його наступником став досить молодий і не дуже відомий член політбюро - Ніколає Чаушеску [1, 641].

Н.Чаушеску був румунським комуністичним політиком. Після ІІ світової війни, коли радянський вплив став більш політичним у Румунії, він був призначений секретарем Комуністичного союзу молоді. У подальші роки молодий політик устиг покерувати обкомом на малій батьківщині - Олтенії, обійняти посаду заступника міністра оборони й дослужитися до членства в ЦК. Став членом політбюро й очолив відділ по роботі з кадрами [2, 17]. Працював на різних посадах у державному апараті влади.

В 1965 р. Н.Чаушеску займає пост генерального секретаря Румунської робітничої партії. Однією із перших дій Ніколая було те що, прийшовши до влади, Румунську робітничу партію перейменовує у Румунську комуністичну партію, а державу - у Соціалістичну Республіку Румунії. Він також вніс зміни до конституції з метою підтвердження свого лібералізму, а саме: положення про «соціалістичну законність», на основі якого репресивні органи були поставленні під контроль партії. Цим самим була обмежена компетенція МВС і органів безпеки, але розширені права судових органів. Значно посилилася роль партії, яка визнавалась «керівною політичною силою для всього румунського суспільства» [1, 583]. В доповіді, присвяченій 45 - річчю створення Румунської Комуністичної партії, Н. Чаушеску піддав критиці визначення Румунії як багатонаціональної країни та висунув тезу про «унітарну національну державу».

Ці вказівки знайшли широке висвітлення в історичній і суспільно - політичній літературі, виданій в Румунії, починаючи із середини 60-х років. Процес перегляду корінних питань національної історії та відносин Румунії, із сусідніми країнами проходив інтенсивно, і в основному, завершився офіційним закріпленням «нової історичної концепції», відображеної в ретроспективному огляді історії Румунії, включеному до Програми РКП. В цьому «ретроспективному огляді» отримали концентрований вираз основні ідеї і тези теорії «континуїтету» румунської історії в Карпато - Дунайському басейні. Мета цієї «теорії» полягала в тому, щоб довести «історичне» право Румунії на території Бессарабії і північної частини Буковини. Ця концепція стала серцевиною всієї ідеологічної політико - виховної роботи РКП [3].

60-ті роки позначились тим, що румунська комуністична владна машина, набираючи обертів, почала поступово знищувати корені української культури закриттям українських шкіл [4, 17]. Так, закриття українського ліцею у місті Сігету Марамацієй надзвичайно негативно позначилося на освітньому та культурному рівнях населення краю. В усіх шкільних закладах українських сіл викладання українською мовою було замінене румунською. Тільки в окремих сільських школах були українські відділення, куди потрапляли слабкі учні, неспроможні навчатися в школах із румунською мовою викладання. Припинилося друкування українських підручників [5, 91].

Такі дискримінаційні щодо української мови зміни, шкільництва загалом, демонстрували безперспективність українських класів на випадок вступу їх випускників у румунські навчальні заклади. З іншого боку, генеральні інспектори освіти були зацікавлені в наявності поодиноких українських класів для «належної» повітової статистики. За таких умов увесь навчально - виховний процес відбувався у суто румунському дусі [6, 7].

Українська мова зазнає значного асиміляційного впливу. Українська інтелігенція здебільшого розмовляє румунською мовою, населення широко вживає румунську лексику у побуті та в спілкуванні між собою. Все це є свідченням того, що почався процес денаціоналізації української меншини.

В 1965 р. у Румунії прийнято закон про права національних меншин, проте лише угорці, німці, чехи, серби користувалися цим правом, оскільки посольства та представники дипломатичних місій їхніх держав захищали інтереси своїх співгромадян, які проживали на території Румунії. Україна, яка на той час фактично не була незалежною державою, а отже, не мала ні посольства, ні представництва в Румунії, не могла бодай якось захистити права своїх одноплемінників [5, 91].

В цей час посилювались утиски церкви, як православної, так і греко - католицької, що були основною опорою збереження національної свідомості українців. Забороняється друк релігійної преси, здійснюються заходи із повного витіснення церкви із освітньої галузі. Школи, які належали релігійним інституціям, було передано у відання держави, духовні семінарії закрито, у світських школах скасовано викладання Закону Божого. Подібним чином здійснювалася секуляризація медичної галузі. У католицької церкви було відібрано всі лікарні, які перейшли у власність держави.

Слідом за конфіскацією церковного майна і витісненням релігійних інституцій із різних сфер публічної діяльності держава стала вживати репресивні заходи щодо служителів церкви. Було заарештовано і відправлено до виправно - трудових таборів сотні священиків, ченців і черниць [7, 7].

Дискримінації піддавалися церкви національних меншин, в Трансільванії насильно було ліквідовано Румунську католицьку церкву. Водночас держава докладала зусиль, намагаючись організувати підконтрольне світській владі штучне релігійне утворення - «національну церкву», яка всупереч засадам католицизму, не залежала б від Риму і не підтримувала б з ним ніяких зв'язків. Священиків, які залишалися на волі, влада примушувала складати присягу на вірність атеїстичній державі. Водночас їм суворо заборонялось підтримувати будь - які контакти із Ватиканом.

Взявши титул президента Соціалістичної Республіки Румунії (1974р.), формуючи власний культ особи, Н. Чаушеску став більш нахабним, безпрецедентним в Європі після смерті Сталіна. У пресі його прибічники титулували: «Ніколає Чаушеску - генеральний секретар Румунської комуністичної партії, президент Соціалістичної Республіки Румунії, верховний головнокомандувач збройних сил». Найменування часто додають в якості «генія рульової», «самий найлюбленіший син румунського народу», «яскрава особистість сучасного світу», «Геній Карпат», «великий вождь». Дружину Чаушеску називали «всесвітньо відомий науковець» і «любляча матір людей» [8].

Ідеологічна робота генсека була спрямована на виховання населення в дусі «національного патріотизму» і, безумовно, сприяла формуванню у багатьох румун націоналістичних почуттів. Але ж націоналізм і шовінізм, цілеспрямована румунізація національних меншин, у тому числі й української, на які розраховував тоталітарний режим Чаушеску у своїй внутрішній і зовнішній політиці, по суті були однією із причин, що

прискорили його падіння. Румунський літературний критик В. Крістя писав наприкінці січня 1990 р. в журналі «Роминія літераре»: «У феномену Чаушеску був не лише один коник - комунізм, але також й інший, не менш руйнівний за своїм впливом, - націоналізм, точніше, ультранаціоналізм, шовінізм, ксенофобія, антисемітизм. Щоб маніпулювати нами, Чаушеску грав не на комуністичних переконаннях, котрих, правду кажучи, і не було, але на націоналістичних забобонах: останні, на жаль, жили у серцях багатьох».

У темні роки диктатури українці з Румунії чи не найдужче серед національних меншин відчували на собі весь тягар «золотої епохи»: штучно відірвані від українського народу, вони, щоб вижити, зберегти свою етнічність, національну свідомість, мову, традиції ї культуру повинні були покладатися тільки на себе. Їх принижували й зневажали, відводили в офіційних документах і заявах до так званих «інших національностей», без ніякої ваги й значення в житті країни. А вони ж, українці, споконвіку живуть і працюють поряд з румунським народом та іншими національностями в Сучавському повіті, Марамуреському й Тульчанському повітах, у Банатському краю, в інших областях Румунії.

До загострення ситуації в країні призводила й національна політика авторитарного режиму. Висунувши концепцію створення «єдиної соціалістичної румунської нації», керівництво режиму Н. Чаушеску вдавалося до насильницької румунізації національних меншин, зокрема угорців, українців, циган, які мусили змінювати свої прізвища, щоб уникнути дискримінації. «Диктаторська машина» посилено почала працювати над придушенням свободи слова, друку по відношенню до національних меншин, а особливо щодо українців. Та, незважаючи, на це, Чаушеску наближався до повного політичного краху.

Причини цього краху стали предметом аналізу багатьох аналітиків, у тому числі відомого політолога Олвіна Тоффлера, який відмічав: «Драматична загибель європейського державного соціалізму була не випадковою. Соціалістичні режими розпадаються не в результаті змови, не внаслідок капіталістичного оточення чи економічного тиску ззовні. Основна причина, - підкреслює він, - полягає в класичному конфлікті між виробничими відносинами, втіленими в жорсткій, пригноблюючій систему тоталітарної держави, і продуктивними силами, представленими новими технологіями, які надають особливого динамізму економічному і соціальному розвитку. Тому комуністичні східноєвропейські уряди розвалюються як кістки доміно, зразу ж, як тільки Москва дала зрозуміти, що не може більше охороняти їх від власних народів. В дійсності, - робить висновок Тоффлер, - фундаментальний крах великого соціалістичного експерименту ХХ століття визначений концепцією пізнання, яку він проводить [9, 6 - 7].

Дати оцінку диктаторському режиму Н. Чаушеску, тай всі комуністичній системі Румунії, стало можливим тільки після грудневої революції 1989 р.

Революція була викликана тим, що більшість людей у Румунії, як і в інших сусідніх державах, не була задоволена комуністичним режимом політичної влади, падінням економіки та рівня життя людей, неспроможністю держави сплатити зовнішній борг, перетворенням Румунії на поліцейську державу [10, 5].

Особливо слід зазначити, що революція почалась з конфлікту, пов'язаного із національною меншиною - угорською в м. Тімішоарі. Місцева влада прийняла рішення перевести угорського пастора - дисидента Л. Токеша, який був надто популярний серед населення, з міста в село. Це верхівка опозиції використала, як детонатор виступів проти режиму Чаушеску. Сотні віруючих угорців оточили будинок пастора, щоб перешкодити виконанню рішення. До них приєднались і сотні румунів, незважаючи на те, що десятки років націоналізм служив перевіреним способом легітимізації режиму «Світоча Карпат». Демонстранти захопили будинок місцевої влади і комітету партії. Сутички в Тімішоарах привели до загибелі 119 осіб, поранених 485 осіб. Отже, проти ненависного режиму виступили всі, незалежно якої хто нації [11, 49 - 50].

Події грудня 1989р. в Румунії зумовили виникнення після тоталітарного режиму якісно нового стану в суспільно - політичному середовищі румунського народу і дали поштовх національно - духовному пробудженню етнічних меншин. Саме представники цього стану дають правильну оцінку тому становищу національних меншин в Румунії до краху режиму Чаушеску та об'єктивно оцінюють стан українства у післяреволюційний час.

Прогресивні українці змушені були вирішувати нагальні проблеми,що виникли щодо української громади. Якою вони були колись? Відповідь була одноголосна: «затуркана», «заглушена», не мала ані своїх прав, ані власних, українських, шкіл, зате мали заборону спілкуватися рідною мовою - тобто жила в тих умовах, що мусила потроху румунізуватись, хоч це і протиприродно [12, 6].

Сам Чаушеску, чільні провідники його політики - вони зуміли зробити так, що в українських селах зліквідували українські школи. Наприклад, у Добруджі, де живуть нащадки козацтва із Задунайської Січі, на той час (1989р.) не всюди було чути рідну мову, і все - таки добруджани почуваються українцями, їх надихала і надихає сама причетність до великого, другого в слов'янському світі, народу [12, 6].

Після революції українці вперше відчули свободу слова і думки, вперше, не боячись все - видячого ока, довгої чорної руки цензури однієї із найжорстокіших і задушливих диктатур не тільки ХХ століття, а й світової історії - диктатури клану Ніколає Чаушеску. Це - завдяки революційним перемінам, започаткованим перебудовою в СРСР, продовжуваним у країнах Східної Європи й увінчаним переможною грудневою революцією в Румунії, революцією, трагічною своїми жертвами й водночас величною, в якій молодь, весь народ в одностайному вибуху гніву та протесту піднялись за гідне життя, демократію і перемогли, незважаючи на шалений кривавий опір служак тиранії. У перші дні революції люди, насамперед молодь (у тому числі й українці), могли виставити проти озброєних до зубів охоронців режиму тільки квіти й слова «Без насильства!», поки на бік народу не перейшла армія [13, 156].

Час свободи і рівності, справжньої демократії для румунського народу, національних меншин, включно українців, яких морили голодом і холодом, придушували єзуїтськими методами, прикриваючись фальшивими лозунгами визначального «щастя», настав, і це, з плином часу, відчувається все помітніше.

До революції і на першій порі після її перемоги найстрашнішою була та річ, що вони не знали, скільки їх, українців, насправді живе в Румунії. За останнім переписом населення «епохи Чаушеску» (в нинішній Румунії його прізвище пишуть тільки з малої літери), ясна річ, сфальсифікованим, оскільки «свобода» вибирати національність давала змогу властям записувати українців, сербів, болгар та інших румунами, їх було 55 тисяч; а років тридцять тому налічувалося за офіційними даними (також перекрученими) понад 100 тисяч [13, 156].

Виявляється, відбувався геноцид, назва йому - денаціоналізація. Залякуваннями, утисками, брехнею, осліпленням офіційною пропагандою людей примушували зрікатися рідного кореня, рідної мови. Кожного, хто виступав за свою національну гідність, називали націоналістом. Голосом диктатора, ревним старанням його ідеологів у українця відбиралося право на існування як окремої національностізі своєю мовою, культурою, традиціями що складалися віками. Діти були позбавленні можливості вивчати в школі рідну мову. А в загальноосвітніх школах, в яких ще збереглося викладання української мови, цей предмет вважався додатковим, не брався до уваги у загальній успішності учнів. Українці, як і інші національні меншості, були приречені на насильницьку асиміляцію.

Шовіністична ідеологія національної гомогенізації, піднята «великим вождем» до рівня державної політики, топтала національну гідність, намагалася всіма засобами викорінити її із свідомості українців. Усе це робилося нібито від імені румунської нації. Певна річ, і серед українців, і серед румунів були такі, котрі повірили в необхідність і «справедливість» такої політики асиміляції та розбрату. Але люди доброї волі розуміли, що не може бути вільний той народ, який пригноблює інший. Українці належно оцінюють тих, хто не піддався реакційній ідеології, ставився до українців, як до своїх братів. Адже споконвіку в усіх зонах країни, де є українці, живуть вони у порозумінні й братерстві з румунами, мадярами, німцями, сербами, з трудівниками інших національностей. Ці стосунки склались у праці та боротьбі, у справжній солідарності, породженій поважанням національної приналежності, працелюбності, звичаїв, мови, традицій, культурних надбань, віросповідання [13, 156].

Нарешті, настала воля, без якої нема справжнього життя, немає творчості - ні матеріальної, ні духовної. Закріпачення, насамперед духовне, національне, закінчилось. Та одне - оголосити це, а інше - здійснити на всіх рівнях, переконати людей у неповоротності колишнього. Нова влада відразу заявила про необхідність відродження в усіх сферах національних меншин, що проживають у Румунії. І тоді виявилось в усій повноті українські проблеми, які свідомо (офіційно) нехтувалися протягом десятиріч, навіть не з часу приходу до влади Чаушеску, а раніше, можна сказати - із п'ятдесятих років, шлях до відродження, який проходить через внутрішнє розкріпачення, буде тривалий і нелегкий.

Революційний процес 90-х рр. у Румунії завершився першими за останні 50-х років (якщо взагалі не першими в історії країни) дійсно вільними президентськими виборами. Фронт національного порятунку запропонував румунам переконливий документ - Програму поступового виходу країни із загальної економічної кризи. Продуману логіку цієї Програми політичні опоненти Фронту заперечити не могли, більшістю голосів (85,07%) виборці президентом країни був обраний Голова ради Фронту національного порятунку Іон Ілієску [14, 17].

Хоча окремі румунські вчені і намагаються довести, що «під румунами жилося краще, аніж у німецькій зоні окупації» (і це ототожнюється з індульгенцією), та одночасно подають політику цивільної адміністрації на українських землях (і в тому числі й етнополітику), як «рятівну місію», спрямовану на звільнення місцевого населення від радянських більшовиків, все ж є досить підстав, аби стверджувати: це булла брутальна, жорстока й цинічна політика. А у сфері національної політики вона була спрямована ще й на зачищення краю шляхом депортації або винищення єврейського населення і румунізації інших етнічних спільнот; українці, як православні й корінна спільнота, посідали в цих планах провідне місце. Це стосувалося і громадян «румунського походження», що за радянської доби «забули свої корені й мову».

Політику румунізації впроваджувала в життя не лише цивільна адміністрація, а й військові і каральні органи. Не відставали від них і Румунська православна церква,яка досить - таки напористо впроваджувала політику «румунського місіонерства» та християнізації українських земель. У цьому дусі проводилась і вся культурницька й особливо освітянська політика Румунії. Все пояснюється відсутністю в той час самостійної національної держави - України, а також низькою активністю самих українців у боротьбі за свої права.

Отже, в тоталітарний період правління Н.Чаушеску українська меншина була позбавлена політичних, економічних та соціальних прав, велась повна денаціоналізація українців з метою знищення їх як етнічної спільноти, на це були спрямовані дії щодо закриття українських шкіл, храмів української Греко - католицької та православної церков, що вели богослужіння українською мовою. Заборонялась свобода слова, друку та об'єднання в громадські організації стосовно української спільноти. Період тоталітарного режиму є найстрашнішою сторінкою в історії українців Румунії, яка прирівнюється до національного геноциду. Він відкинув політичний та національно - культурний розвиток етнічної меншини на десятки років назад.