ПОДОЛАННЯ КРИЗИ ІДЕНТИЧНОСТІ В УКРАЇНІ ЯК ЧИННИК ПЕРЕХОДУ ДО ОРГАНІЧНОЇ МОДЕЛІ МОДЕРНІЗАЦІЇЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

У статті розглянуто особливості кризи ідентичності в Україні в якості однієї із основних проблем переходу до органічної модернізації політичної системи та визначено шляхи її подолання. Зроблено висновок, що радикальна трансформація традиційних структур і принципів самоідентифікації призводить до зміни ідентичності всього суспільства і є однією із важливих функцій модернізації. Головною складовою цього процесу має стати формування так званої позитивної ідентичності, яка передбачає ефективну трансформацію цивілізаційних особливостей саме на основі адаптації запозичених інноваційних практик та інститутів у ресурси національного розвитку.

Ключові слова: глобалізація, самоідентифікація, позитивна ідентичність, європейська ідентичність, органічна модернізація політичної системи.

В статье рассмотрены особенности кризиса идентичности в Украине в качестве одной из основных проблем перехода к органической модернизации политической системы и определены пути ее преодоления. Сделан вывод, что радикальная трансформация традиционных структур и принципов самоидентификации приводит к изменению идентичности всего общества и является одной из важных функций модернизации. Главной составляющей этого процесса должно стать формирование так называемой позитивной идентичности, которая предусматривает эффективную трансформацию цивилизационных особенностей именно на основе адаптации заимствованных инновационных практик и институтов в ресурсы национального развития.

Ключевые слова: глобализация, самоидентификация, позитивная идентичность, европейская идентичность, органическая модернизация политической системы.

In the article the features of crisis of identity in Ukraine considered as one of basic problems of transition to organic modernization of the political system and the ways of its overcoming are determined. A conclusion is done that radical transformation of traditional structures and principles of selfidentification leads to change of identity of all society and is one of important functions of modernization. Forming of so called positive identity which foresees effective transformation of civilization features exactly on the basis of adaptation of adopting innovative practices and institutes into the resources of national development is to become the main constituent of this process.

Key words: globalization, selfidentification, positive identity, European identity, organic modernization of the political system.

Модернізація є варіантом розвитку в рамках удосконалення, накопичення позитивних якісних та кількісних змін у різних сферах життя, а саме:

- у соціальній сфері - диференціація і спеціалізація ролевих функцій індивідів, заміна відносин особистої залежності між людьми відносинами їхньої особистої незалежності, основаноїна еквівалентному обміну речами;

- в економічній сфері - розвиток науково - технічного прогресу, поглиблення розвитку ринку товарів, послуг, капіталу, робочої сили, виникнення соціальної ринкової економіки;

- у культурній сфері - секуляризація освіти і розповсюдження грамотності, залучення населення до світових культурних надбань, розвиток інформаційного суспільства;

- у політичній сфері - існування розумного принципу поділу функцій влади, залучення населення до політичного процесу, формування усвідомлених інтересів різних груп суспільства, встановлення демократичних політичних інститутів.

Уся історія цивілізації складається із взаємо відносин країн, які швидше або краще розвивалися, та тих, що намагалися їх наздогнати. При цьому місця у змаганні нерідко змінювалися. Політична та економічна могутність переходила від однієї країни до іншої разом зі зразками культури та соціального устрою. Могутня у XVI столітті Іспанія згодом перетворилась у другорядну державу і тільки за наших часів наздоганяє передові країни Європи. Класичним прикладом є Сполучені Штати. У XIX столітті молода держава наполегливо наздоганяла Європу. В тому числі це стосується і політичного досвіду. Зокрема, американський демократичний конституціоналізм базувався на працях європейських теоретиків.

Загалом виокремлюють два основні типии модернізації. Перший із них - це первинна або органічна модернізація, яка є характерною для країн, що пережили перехід до раціональних суспільних структур у результаті поступового, тривалого розвитку внутрішніх процесів, через поступове спонтанне накопичення передумов у тих чи інших областях суспільного життя, поєднання яких надавало якісного поштовху.

Другий тип - вторинна або рефлективна (неорганічна) модернізація, яка є характерною для країн, що з тих чи інших причин відстали у своєму розвитку і тепер за рахунок широкого використання досвіду передових держав намагаються наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Іншими словами - модернізація навздогін.

Успішність модернізації багато в чому залежить від того, наскільки процес змін відбувається органічно, тобто іманентно вписується у політичні інститути, сприймається суспільством як природній і підтримується ним.

Об'єктивність модернізаційного процесу передбачає і різні форми протидії: непорозуміння, зашкарублість, традиціоналізм, консерватизм, забобони, зволікання, прямий саботаж, а також боротьбу з ними та із їх наслідками: відсталістю, підсиленням зовнішньої залежності, стагнацією та кризами. Дані причини призводять до частковості та нерівномірності модернізації: оновлюються лише окремі політичні інститути, ідеологічні напрями, суспільні настрої тощо.

Така модернізація є фрагментарною і дуже обмеженою ефективністю. Її складовими є такі протиріччя, як прогресивна меншість та консервативна більшість, яскраві ідеї та неможливість їх реалізації, ринкова економіка та авторитарний режим тощо.

В даному випадку найбільш часто використовуваним механізмом політичної модернізації є запозичення (копіювання, імітація) зразків. Звичайно виділяють два типи імітації: імітація алгоритму, коли копіюється механізм якого - небудь процесу, включаючи його зміст чи функціональне навантаження (наприклад, процесс взаємодії трьох функцій влади); імітація результату чи форми, іншими словами, «симуляція» (наприклад, проголошення вільних виборів як принцип, тобто de jure, при їх невільному і не змагальному характері de facto або впровадження принципу поділу функцій влади без фактичної реалізації механізму стримувань і противаг). При цьому, найкращі результати, з погляду рішення завдань модернізації, дає імітація алгоритмів.

Варто зауважити, що імітація здійснюється не в порожньому просторі, а в конкретно - історичному і соціокультурному контексті тієї чи іншої країни під впливом національних традицій. Більш того, імітаційні інститути й практики не тільки змінюються під впливом традицій, а й переробляються під ці традиції.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами.

У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз, що супроводжують процесс політичної модернізації: криза легітимності, криза участі, криза проникнення, криза розподілу, криза ідентичності.

Криза легітимності. Характерні риси: відсутність згоди в суспільстві щодо політичної влади, визнання громадянами процесу прийняття рішень; надмірна конкуренція у боротьбі за владу; політична пасивність мас, які не звертають увагу на заклики влади до легітимності; нездатність правлячої еліти підсилити своє політичне панування.

Криза участі. Обумовлена збільшенням числа груп інтересів, що претендують на доступ до процесу прийняття рішень у суспільстві. Це загострює конкуренцію у боротьбі за політичну владу. Разом з тим політична система перехідного суспільства розвинута слабко, внаслідок чого не всі групи інтересів у ній представлені.

Криза проникнення. Виявляється в зниженні здатності державного управління проводити свої рішення і проекти в різних областях суспільного життя. Часто буває позв'язана з посиленням впливу місцевих структур, які прагнуть відокремитися від впливу ззовні.

Криза розподілу. Означає нездатність правлячої еліти забезпечити прийнятне для суспільства зростання матеріального добробуту і його розподіл, що призводить до надмірної соціальної диференціації та нерівному доступу до основних соціальних благ.

Криза ідентичності. В умовах політичної модернізації виділяються такі основні типи кризи ідентичності.

Перший тип породжується підвищенням ступеня соціальної диференціації суспільства, яке модернізується. У контексті політичних змін багато колишніх соціальних груп руйнуються, різко зростає чисельність маргінальних верств суспільства. Це призводить до того, що люди, втрачаючи свій колишній соціальний статус, не знають, до якого соціального прошарку вони належать, не усвідомлюють своїх інтересів, не мають чітких уявлень про нові правила політичної гри.

Другий тип характеризується конфліктом між етнічною і загальнонаціональною приналежностями.

Третій тип заснований на вимогах національного або територіального самовизначення суспільства та держави, що пов'язано із геополітичним та цивілізаційним вибором у рамках набуття певної макрорегіональної ідентичності.

Важливим тут постає уточнення поняття «ідентичність». Її можна визначити в якості стійких рис, що складають своєрідність чи особливості групи, а також почуття приналежності до групи, засноване на соціальній спільності.

По - перше, ідентичність не повинна сприйматися як щось статичне, тому що сама по собі вона є динамічною системою. Це означає, що жодна із форм ідентичності не є до кінця завершеною, так само як і не до кінця стабільною.

По - друге, ідентичність не повинна сприйматися як мішанина різних компонентів - це передусім більш - менш інтегрована символічна структура, яка має до того ж часовий вимір (минуле, сучасне, майбутнє), який забезпечує впевненість у тривалості і стійкості цієї структури.

Варто зазначити, що саме поняття «ідентичність» включає в себе два питання. Спочатку «хто я?», потім «ким я хочу бути?».

В умовах прискорення процесів глобалізації та інформаційного обміну індивіди, соціальні спільноти та окремі держави змушені одночасно перебувати в рамках різних варіантів ідентичності.

Тому, на нашу думку, є потреба виокремити актуальні для сучасної України параметри само - оцінки. Серед них - характеристика місця України в світі; ставлення до інших країн та до держав - сусідів; ставлення до традиційної української ідентичності, до модернізаційних процесів; ставлення до євроінтеграції та глобалізації.

В цьому аспекті важливою постає думка відомого німецького політолога В. фон Вайденфельда, зокрема щодо європейських реалій. Він вказує на існування багатьох «рівнів ідентичності»: загальноєвропейського, західно - і східноєвропейського, національного, регіонального тощо. «Усвідомлення цієї різноманітності «часткових ідентичностей» складає основу політичної культури Європи. Абсолютизація якого - небудь одного із рівнів, наприклад, націоналізму, не раз штовхала європейців на шлях помилок і катастроф. Усі «часткові ідентичності» мають бути взаємно збалансовані...» [1, с. 16].

До цього слід додати, що будь - яка із моделей ідентичності набуває в сучасному суспільстві політичного характеру.

Отже, саме третій тип кризи ідентичності є головним чинником, що гальмує поступовий перехід до органічної модернізації політичної системи в Україні.

Процес політичної модернізації можна розглядати як процес створення нових інститутів і відносин, цінностей і норм, який потребує певної зміни ідентичності суспільства і завершується цією зміною.

Процеси глобалізації поступово впливають на суспільно - політичний світогляд громадян України. Вони дійсно починають орієнтуватися на Європу. Україна прагне повернути собі європейську спадщину. Даний процес характеризується позбавленням комплексу меншовартості.

В цьому плані важливим видається твердження сучасної дослідниці А. Процик: «Вони (українці. - Ф. Б.) шукають своїх європейських коренів не тільки для того, щоб підняти українську культуру від застійної провінційності, а й для зміцнення і посилення підвалин власної національної ідентичності» [2, с. 150].

Проте кардинального перевороту в суспільній свідомості ще не відбулося. Поділ проходить у межах кожної системи суспільних відносин. Саме через цю амбівалентність політична ситуація залишається непрогнозованою. Україна не може визначитися зі своїми міжнародними партнерами, заплуталася із демократичними принципами, які вона нібито поділяє теоретично, але якими часто нехтує на практиці.

В даному аспекті, на наш погляд, важливе теоретичне міркування відомого українського дослідника О. Майбороди, який стверджує: «Геостратегічний вибір країни є оптимальним за співпадіння двох мотивів - цивілізаційно - ідентифікаційного та раціонально - прагматичного. Перший із названих мотивів обумовлює вибір країною стратегічного, а то й вічного історичного союзника за критерієм самовіднесення себе до тієї ж цивілізації, що і бажаний партнер. Зближення із цивілізаційним аналогом кратно прискорюється очікуваною матеріальною вигодою, тобто другим мотивом. Однак, коли трапляється незбіг обох мотивів, країна у своєму виборі керується одним із них. За будь - якого рішення країна та її населення мають ідентифікувати себе частиною того простору, до якого спрямований її геополітичний вектор» [3, с. 71]. За його словами: «Він (геостратегічний вибір. - Ф. Б.) буде зроблений нацією, чия психологія не буде як зараз піддатливою різним апеляціям до східнослов'янського братерства, але натомість буде ставити наріжним каменем прагматизм та ефективність. Тобто ті риси, які найбільш виразні у західній цивілізації» [3, с. 74].

Україна, натомість, тримається за своє радянське минуле. Це відбувається тому, що значна частина населення має пострадянську ментальність. Ситуація зміниться на краще тільки тоді, коли відбудеться переворот у суспільній свідомості у бік справжнього патріотизму, який саме і передбачає сприйняття європейських цінностей свободи та демократії.

Отож, якщо сьогодні пострадянська ідентичність візьме вгору, то наше майбутнє лежатиме у євразійському просторі. Іншими словами, Україна ніколи не досягне ядра європейської цивілізації, до якого дуже важко потрапити. Натомість вона назавжди залишиться на узбіччі цивілізаційного розвитку, де її місія полягатиме у захисті благополучної Європи від небажаних транзитних потоків емігрантів, зброї та наркотиків. З іншого боку, якщо Україна обере свідому стратегію орієнтації на Європу із перспективою на європейську ідентичність, то в неї ще залишиться шанс бути в єдиній Європі.

Щодо євразійської цивілізації, то вона не має ядра і підміняє реальні стандарти життя громадян абстрактними ідеями місії, яку треба виконувати, духовності, яку треба силоміць насаджувати. Європейська традиція в цьому плані є більш перспективною, оскільки навіть об'єднана Європа сьогодні є Європою націй, де ніхто нікого не прагне асимілювати силою.

Про це переконливо свідчить досвід окремих країн Європи. Зокрема, як зазначає В. фон Вайденфельд, адже саме у Німеччині тривалий час існувала могутня традиція невизнання і неприйняття сучасної цивілізації, чому слугувала антиномічна конструкція «культура - цивілізація» [1, с. 24]. Тим часом неприязнь щодо сучасної цивілізації вела німців від однієїкатастрофи до іншої [1, с. 24]. Як зауважує дослідник: «Історія ХХ століття показала, до чого призводить розвиток, що здійснюється в дусі розриву з основоположними цінностями європейської цивілізації. Будь-який тоталітарний режим або режим, що тяжіє до тоталітаризму, виявлявся водночас за своєю суттю і антиєвропейським, його теорія і практика входили у фундаментальне протиріччя з європейською ідентичністю, яка складалася століттями» [1, с. 19].

В політичному сенсі можна говорити про певні ознаки які притаманні двом цивілізаційним векторам. Європейський означає демократію, парламентаризм, толерантність. Євразійський - авторитаризм, культ особистості та сили.

Сьогодні інституційна демократія стає універсальною нормою суспільного устрою, що, у свою чергу, ототожнюється з визначенням сучасних або модернізованих держав. Про це, наприклад, переконливо свідчать останні події в арабських країнах північної Африки та Аравійського півострова.

Процеси глобалізації і глобальної експансії інформаційного суспільства визначають модернізаційні перетворення і самі механізми підтримки ідентичності, надають їм значного динамізму. Криза ідентичності стає нормою, яка є диверсифікованою залежно від значимості для даного суспільства громадянської ідентичності, що лежить в основі політичного самовизначення індивіда. Розмивання традиційних зразків ідентичності виявляє різні орієнтири ідентифікаційних процесів. Радикальна трансформація традиційних структур і принципів самоідентифікації призводить до зміни ідентичності всього суспільства і є однією із важливих функцій модернізації.

Універсальна модернізаційна модель полягає у поєднанні таких важливих цінностей як індивідуалізм, раціональність, приватна власність, правова свідомість та повага до прав людини, свобода, уявлення про універсальний характер інститутів ліберальної демократії і вільного ринку.

Утвердження універсалізму зазначених цінностей було пов'язано із динамікою якості життя в суспільствах, які поділяли дані цінності, і сприяло зростанню згуртованості сучасних розвинених країн, визначило розповсюдження інститутів, що вкоренилися в них, поза їх межами.

В цих умовах Україна змушена шукати оновлені основи власної ідентичності. До цього спонукають розмивання сталих орієнтирів національного розвитку і ціннісних засад соціальної ідентичності та процеси політичної і соціо - культурної глобалізації. За період, що минув із часу здобуття Україною незалежності наша країна не зуміла повною мірою здійснити перехід до сучасної держави і затвердити українську ідентичність як основу колективної самоідентифікації національної спільноти.

На початку ХХІ століття Україна зіштовхнулася з проблемою геополітичного вибору, вийшла до нової розвилки цивілізаційного самовизначення. Різноспрямовані зовнішньо - політичні імпульси заохочують тенденції регіональної дезінтеграції і активно перешкоджають становленню єдиного українського соціально - політичного і культурно - інформаційного простору. У низці регіонів інтенсифікуються процеси утвердження власних регіональних ідентифікаційних моделей, підсилюється усвідомлення локальної специфічності на шкоду уявленням про загальну українську ідентичність. Не викликає сумніву, що утвердження локальних характеристик ідентичності на противагу загальноукраїнським буде являти собою у майбутньому загрозу для просування національних інтересів нашої держави.

Сучасну Україну характеризує невизначеність самоідентифікації. Так, згідно із соціологічним опитуванням, більшість громадян, оцінюючи місце України у світі, схиляється до характеристики її як маловпливової європейської держави, що перебуває у пошуках свого місця у світі [Див.: 4, с. 33].

Вона розривається між своєю культурно - історичною приналежністю до Європи та перспективністю взаємодії з Росією. Пошуки нових більш сучасних основ ідентичності здійснюються на стику процесів глобалізації. Тема глобалізації все ще є присутньою лише на периферії української суспільної свідомості. Ще тільки засвоюються практики та норми, давно укорінені у більшості модернізованих суспільств.

У цьому аспекті великою проблемою для українського суспільства залишається формування адаптованої до сучасних умов моделі національно - цивілізаційної ідентичності. Зважаючи на проміжне геополітичне положення між ЄС та Росією, яке займає Україна, в українському суспільстві присутні елементи ідентичності як європейського, так і євразійського типів. Культурні запити сучасних громадян України значною мірою визначаються елементами першого типу, а саме індивідуалізмом, моделлю раціональної поведінки, мотиваційним компонентом. Проте у поведінці індивіда у публічній сфері яскраво проявляються риси другого типу: прагнення до налагоджування кланових і особистих неформальних відносин, слабка укоріненість правової свідомості, патерналістські та етатистські установки, культ особистості і сили.

Водночас можна вважати, що загальними орієнтирами формування нової української ідентичності залишаться, з одного боку, загальне культурне поле та єдність національного і ментального простору. З іншого - важливу роль буде відігравати утвердження нових сучасних інститутів соціальної ринкової економіки та демократичної, правової держави. Проте реальною загрозою на цьому шляху можуть стати процеси деградації суспільства, втрата моральних і ціннісних орієнтирів у молоді.

Для попередження та запобігання вищезазначеному вірогідному негативному сценарію розвитку подій необхідна цілеспрямована та послідовна державна політика, яка передбачає формування у всього населення України почуття приналежності до єдиної країни і держави. В цьому сенсі об'єднувальним чинником у рамках подолання напруженості усередині країни, яка викликана регіональними суперечками має стати набуття нашою державою європейської ідентичності. Усвідомлення суспільством тотожності патріотичних засад та універсальних демократичних цінностей, притаманних європейській спільноті є дуже важливими чинниками реалізації національних інтересів нашої держави.

Таким чином, на нашу думку, завдання для України полягає у необхідності ефективної трансформації цивілізаційних особливостей саме на основі адаптації запозичених інноваційних практик та інститутів у ресурси національного розвитку, що дасть змогу здійснити справжній модернізаційний ривок.

Головною складовою цього процесу має стати формування так званої позитивної ідентичності, яка передбачає підтримку широкого консенсусу та громадянську лояльність щодо вибору моделі суспільного розвитку, готовність до діалогу в публічній сфері.