«ДЕМОКРАТИЧНІ ХВИЛІ» ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕАЛЬНОГО ДЕМОКРАТИЗМУ

Резюме: обгрунтовано, що «нелінійність» історичного розвитку дозволяє розглянути «хвилі демократизації» як перехід групи країн від недемократичних режимів до демократичних.

Ключові поняття: людина, культура, демократія, демократизація, «демократична хвиля», політична культура, виховання.

Резюме: обосновано, что «нелинейность» исторического развития позволяет рассмотреть «волны демократизации» как переход группы стран от недемократических режимов к демократическим.

Ключевые понятия: человек, культура, демократия, демократизация, «демократическая волна», политическая культура, воспитание.

Resume: it is grounded, that «non"linearity» of historical development makes it possible to consider of «waves of democracy» as a transition of a group of countries from undemocratic regime to democratic.

Key concepts: human, culture, democracy, democratization, «democratic wave», political culture, education.

Однією із центральних проблем сучасної політології є дослідження трансформацій від авторитарних і тоталітарних режимів до демократичних. На сьогодні день у політичній науці немає єдиної теорії, яка б пояснювала закономірності становлення механізмів демократизації. Під єдину схему неможливо підвести все різноманіття демократичних перетворень, що розгорнулися у другій половині ХХ - початку ХХI ст., а тим більше всю історію розвитку демократії попередніх епох. Політологи у дослідженнях перспектив демократизації суспільства виокремлюють два напрями його переходу до демократії. Перший акцентує увагу на своєрідності кожної країни і ставить питання про можливість типологічної різноманітності моделей демократії. Наприклад, розглядається питання про самобутність «східної» демократії (індійської, японської), про схильність тієї або іншої держави до східного або західного типу [3, с. 105]. Якщо в західних теоріях культурними

передумовами демократії виступає розповсюдження цінностей індивідуалізму, що замінюють колективістські і патріархальні типи мислення, то в східних демократіях, як визнають дослідники, західні цінності можуть існувати параллельно з колективізмом.

Другий напрям аналізує моделі переходу до демократії. Серед політологів певний час популярними були теорії «транзитології» (від лат. дієслова transire - переходити). Вчені намагалися змоделювати процеси перехідного (транзитивного) періоду від недемократичних режимів до демократичних і виявити набір чинників, які сприяють або ускладнюють ці переходи.

Сучасні країни, що встали на шлях демократичного розвитку, володіючи різним потенціалом і готовністю до змін, демонструють різні моделі переходу. Перехід до демократії більшою мірою залежить від вибору тактики переходу, застосування конкретних механізмів та врахування соціально - економічних і культурних чинників. Побутує думка, що розширення політичного простору демократії визначається бажанням і волею правлячих еліт [4, с.71]. У рамках цього напряму можна виділити теорію раціонального вибору, згідно з якою всі політичні процеси детерміновані діяльністю людей, що приймають рішення для досягнення певних цілей. Відповідно перехідний період розглядається як боротьба між прихильниками і супротивниками змін, результат якої залежить від здатності цих груп домовитися між собою і укласти «пакт» (угоду) про набір нових демократичних правил і процедур. С. Хантингтон стверджує, що демократизація в різних країнах є результатом комбінації низки чинників, що веде до встановлення демократичних устроїв, що відрізняються від країни до країни [6, с. 214215]. Предметом нашого дослідження є демократизація як суперечливий соціально - політичний процес, в контексті розгляду її в межах транзитивної парадигми. Ми припускаємо, що механізмом становлення реального демократизму, незалежно від конкретної транзитивної моделі, повинно бути: утвердження правової держави на принципах верховенства права, розширення та поглиблення прав і свобод людини й формування та розширення громадянського суспільства.

У широкому сенсі демократизація означає процес політичних і соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу [2, с. 45]. На різних стадіях суспільно - історичного розвитку цей процес завжди визначався конкретними історичними типами демократії. У містах - державах Стародавньої Греції демократичні форми правління приходили на зміну тиранічним або олігархічним режимам, не міняючи соціально - економічної рабовласницької природи. В епоху середньовіччя (якщо не рахувати дворянське станове представництво) ми спостерігаємо лише появу або зникнення окремих острівців демократії, як результат боротьби між феодальною аристократією і третім суспільним шаром. На пізніх етапах феодалізму демократизація, як правило, відбувалась у протиборстві між буржуазією, що зароджувалася, і дворянством, що тяжіло до буржуазії, з одного боку, і феодальною абсолютистською системою, з іншого. Кульмінацією цього процессу вважається Велика французька революція.

Перша якісна відмінність буржуазної демократії пов'язана зі встановленням демократичних відносин у рамках національних держав на відміну від міст - держав античності і середньовічних міських комун. Не випадково відомий американський політолог Р. Даль, аналізуючи загальносвітовий демократичний процес, виділяє його першу трансформацію - становлення демократичних міст - держав, і другу трансформацію - становлення націй -держав [7, с. 13 - 14, 213 - 215].

Суперечлива сутність демократизації підтверджується «нелінійністю» історичного розвитку даного процесу. На початку 90 - х років до політичної науки увійшло нове поняття - хвилі демократизації. Важливе значення у розробці теорії хвиль демократичного процесу належить американському політологові, директору американського Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету С. Хантингтону, який у монографії «Третя хвиля. Демократизація в кінці XX століття» (1991 р.) проаналізував передумови, хід і перспективи переходу від тоталітаризму і авторитаризму до демократії в світі. Хоча одним із перших, хто звернув увагу на хвилеподібність демократизації у світовому масштабі, був Р. Даль, який у своїй роботі «Демократія і її критерії» виділив три основні етапи становлення поліархії. Крім того, слід зазначити важливість робіт Ф. Шміттера, Д. Джагерса, Т. Гарра. Але розроблена С. Хантингтоном теорія хвиль отримала більший резонанс у наукових колах.

Учений у своїй роботі пропонує таке визначення «демократичної хвилі» (або «хвилі демократизації»): «Хвиля демократизації є перехід групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що протікає у певний період часу і за чисельністю, що істотно перевершує ті країни, в яких за той же період часу розвиток протікає у протилежному напрямі» [8, с.15]. У процитованому визначенні С. Хантингтона вказується і на наявність у межах демократичної хвилі протилежних, тобто антидемократичних процесів. Йдеться, таким чином, про кількісне переважання демократичних тенденцій у рамках відповідного проміжку часу, які накладають якісний відбиток на характер останнього.

Перша хвиля демократизації сягає своїм корінням американської і французької революцій. Проте поява демократичних, в сучасно му розумінні, політичних інститутів є феноменом XIX ст. Умовно демократизація в рамках її першої хвилі відрізняється двома ознаками: 1) поступове поширення виборчого права на переважну більшість дорослого населення зі скороченням, а потім і скасуванням майнового цензу; 2) становлення і розвиток відповідальних представницьких інститутів і підзвітних їм виконавчих органів. Виходячи з цих критеріїв, на рубежі XIX та XX ст. перехід до демократії був завершений у таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Швейцарія, Австралія, Канада і Нова Зеландія і низці країн Північної Європи. Незадовго до першої світової війни демократичні режими були встановлені в Італії й Аргентині, а у післявоєнний період - у двох нових державах Європи, що отримали незалежність - Ісландії й Ірландії [2 с. 45 - 46].

Перша хвиля відкату від демократизації умовно бере початок у 1922 р., тобто з походу Б. Муссоліні на Рим з подальшим захопленням влади і встановленням фашистської диктатури. Невдовзі декади нестійкі демократичні інститути в Польщі, Литві, Латвії і Естонії були ліквідовані в результаті військових переворотів, що відбулися там. У 1926 р. в Португалії, внаслідок державного перевороту, владу захопили військові, і в країні встановилася військова диктатура, що проіснувала майже п'ять десятиліть. У Німечинні прихід у 1933 р. Гітлера до влади і встановлення фашистського режиму ознаменував поразку Веймарської демократичної республіки. Аншлюс Австрії, що відбувсяза цим, супроводжувався відповідно ліквідацією в цій країні демократичних структур. В Іспанії громадянська війна 1936 - 1939 рр., що завершилася встановленням диктатури генерала Франко, перервала короткочасний процес демократизації, який почався там у 1932р.

У 1930-ті роки відбулися також військові перевороти і у ряді латиноамериканських країн, що вибрали до цього шлях демократичного розвитку, - в Аргентині, Бразилії і Уругваї. До цього можна додати, що із сімнадцяти країн, у яких між 1910 і 1931 рр. встановилися демократичні режими, до кінця тридцятих років лише чотири зберегли демократичні форми правління.

Таким чином, друга половина 20-х - 30-х років ХХ ст. характеризуються переважанням антидемократичної тенденції. Її особливістю є те, що разом із традиційно автократичними політичними системами з'являється новий соціально - політичний феномен - тоталітаризм. Антидемократична хвиля цього періоду відобразилася на особливостях функціонування традиційних демократичних режимів. Зрештою ця хвиля відкату від демократизації стала одним із головних джерел Другої світової війни.

Друга хвиля демократизації пов'язана з розгромом фашистської Німеччини, мілітаристської Японії із звільненням західними союзницькими військами окупованих територій. У результаті були відновлені демократичні режими у Франції, Голландії, Данії, Бельгії та інших країнах Західної Європи. Присутність окупаційних союзницьких військ у Німеччині, Італії та Японії сприяла не тільки встановленню і зміцненню в цих країнах демократичних політичних інститутів, але й зробило в них демократичний розвиток незворотним. Водночас у ряді латиноамериканських країн, зокрема в Аргентині, Бразилії, Венесуелі і Перу, були проведені демократичні вибори. Друга хвиля демократизації збігалася з початком деколонізації колишніх колоній і напівколоній. За цей період були встановлені демократичні форми правління в таких країнах, як Індія, Нігерія, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Проте на початок 60-х років друга хвиля демократизації себе вичерпала. З того часу Бере початок друга хвиля відкату від демократизації. У 1967 р. в Греції, в результаті військового перевороту, було перервано демократичний розвиток і встановилася військова диктатура «полковників». Окрім Греції, друга хвиля охопила переважну більшість країн третього світу, де внаслідок військових переворотів або узурпації влади правлячою елітою встановилися авторитарні режими. Багато з них мали відверто диктаторський або військово - диктаторський характер. Ефект глобального відкату від демократії країн третього світу був вражаючим. Так, якщо в 1962 р. уряди, сформовані в результаті військових переворотів, існували в тринадцяти країнах, то до 1975 р. їх вже налічувалося тридцять вісім.

Згідно з іншими підрахунками, одна третина держав, в яких у 1958 р. функціонували демократичні режими, до середини 70 - х років мала авторитарне правління [8, с.21]. Показово, що за цей же період спостерігаютьсябагато кризових процесів і в країнах західної демократії. Тому не випадково, що в багатьох політологічних дослідженнях того часу, не тільки переважала теза про непридатність демократичної моделі для країн, що розвиваються, а й висловлювалися сумніви щодо життєздатності самої демократії.

Тим часом подальші два десятиліття стали наочною історичною ілюстрацією протилежної тенденції, спростувавши песимістичні сумніви щодо успішного функціонування демократичних інститутів. У квітні 1974 р. в Португалії демократично налаштованими силами був здійснений військовий переворот, згодом підтриманий масовим загальнонародним рухом, який поклав край багаторічній диктатурі військового режиму. Кілька місяців потому в Греції в результаті глибокої політичної кризи військовий уряд вимушений був скласти з себе повноваження, і влада перейшла в руки цивільних осіб з числа лідерів політичних партій демократичної орієнтації.

У листопаді 1975 р. в Іспанії зі смертю Франко покладено край тридцятишестирічному авторитарному правлінню. Півтора роки потому король Іспанії Хуан Карлос і прем'єр - міністр А. Суарес здійснили серію політичних реформ (легалізацію раніше заборонених політичних партій, різке обмеження цензури, реформу органів влади тощо), які уможливили парламентські вибори. Прийнята парламентом і схвалена на загальнонаціональному референдумі у березні 1978 р. нова конституція Іспанії вже не мала нічого спільного із франкізмом.

Розпочавшись у країнах Південної Європи, з кінця 70-х і впродовж 80-х років ХХ ст. хвиля демократизації переміщується до Латинської Америки і Азії. В кінці 80-х рр. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в нову фазу, пов'язану з кризою так званого «реального соціалізму».

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі порівняно з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. С. Хантингтон виокремлює такі чинники глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється: 1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) безпрецедентне зростання світової економі ки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу; 3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і роки; 4) зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство); 5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який відігравав стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль до змін режиму в інших країнах [8, с. 24].

Розроблена в сучасних умовах С. Хантингтоном теорія хвиль має важливе значення для розуміння часового вимірювання демократичного процесу, оскільки демократія, як форма правління, виникає й функціонує на певному відрізку часу. Як ми переконалися, для становлення демократії необхідний певний час. У межах фізичного часу протікає час політичний, хоча вони далеко не завжди збігаються. Політичний час - це міра інтенсивності політичного процесу, яким, як зазначають А. І. Демідов і А. А. Федосєєв, «вимірюється частота подій в одиницю фізичного часу, може прискорюватися або сповільнюватися залежно від своєї подійної насиченості» [1, с. 107].

У контексті аналізу демократії існує певна періодизація політичного часу:

- період становлення демократичного ладу і формування демократичних інститутів у результаті кризи та поразки тиранічних, деспотичних, абсолютистських, авторитарних і тоталітарних режимів;

- період стабільного функціонування демократичного режиму;

- період виходу з політичної кризи і збереження демократичного ладу внаслідок відносно мирного вирішення політичних конфліктів і часткового (тією чи іншою мірою залежно від конкретних умов) реформування демократичного режиму;

- період занепаду демократії і зміни її різними формами тиранії або деспотії (на прикладі історії Стародавньої Греції або Стародавнього Риму), а стосовно реалій XXІ століття - в результаті кризи демократичного режиму - період поразки останнього, що супроводжується переходом до різних форм тоталітаризму і авторитаризму.

Отож, політичний час демократії, на відміну від фізичного часу, не має однолінійного характеру, а є швидше суперечливим циклічним процесом. Причому ці цикли далеко не завжди є фатально неминучими. Поява кожного з них у рамках локальних просторових меж, будь то старогрецькі міста - держави або сучасні національні держави, залежить від конкретних умов відповідної країни, економічної ситуації, розташування політичних сил, особливостей політичної культури і т.д. в ній.

Разом із локальними часовими межами демократії існує також загальносвітовий час демократичного процесу, що охоплює період становлення демократичних форм правління і демократичного ладу в цілому, або ж, навпаки, його кризи і занепад в кількох або у багатьох державах, залежно від характеру історичної епохи. Тут не можна не пригадати відомий вислів А. де Токвіля, який, аналізуючи американську демократію, представляє її як картинумайбутнього розвитку Європи, у своєму дослідженні зазначав таке: «Мені уявляється, що та сама демократія, яка панувала в американському суспільстві, стрімко йде до влади в Європі. Ми живемо в епоху великої демократичної революції. Всі її помічають, але далеко не всі оцінюють її схожим чином. Одні вважають її модним нововведенням і сподіваються її зупинити, тоді як інші вважають, що вона непоборна, оскільки уявляється їм у вигляді безперервного, найстародавнішого і постійного зі всіх відомих в історії процесів» [5, с. 27]. Отже, суперечності, що виникають у процесі становлення демократії, можуть виникати як на локальному, так і на загальносвітовому рівні.