Проблема багатопартійності в контексті концепцій демократичних трансформацій

Катерина Меркотан, кандидат політичних наук,

головний консультант Українського центру політичного менеджменту

УДК 321.01 (477)

У статті розглядається теоретичне підґрунтя проблеми багатопартійності

з огляду його відповідності розвитку сучасних політичних систем. Аналізуються

демократичні тенденції, які є визначальними в діяльності сучасних партій і партійних

систем; визначаються підходи та концепції, що зумовлюють необхідність перегляду

методології дослідження багатопартійності.

Ключові слова: політична партія, багатопартійність, теорія, демократичні трансформації.

Демократичні трансформації є на сьогодні чітко окресленою тенденцією політичного розвитку. Вони є чинниками суттєвих змін у політичних ландшафтах різних регіонів світу, починаючи з середини минулого століття. За Т. Карозерсом, це: 1) падіння авторитарних режимів у Південній Європі в середині 1970_х рр.; 2) заміна військових диктатур обраними цивільними урядами в Латинській Америці (70-80 рр.); 3) кінець авторитарного правління в низці країн Східної та Південної Азії з середини 80-х рр.; 4) крах комуністичних режимів Східної Європи наприкінці 80-х  рр.; 5) розпад Радянського Союзу і становлення незалежних держав у 1991 р.; 6) занепад однопартійних систем більшості країн Центральної Африки 1990_х рр.; 7) слабка, але впізнавана тенденція до лібералізації в деяких країнах Середнього Сходу в 90-х рр. [1, с. 42].

Без сумніву, рівень демократизації цих країн істотно різний. Серед них і розвинуті демократії, і так звані транзитні країни, в яких нещодавно розпочато демократичні перетворення. Втім, для дослідження політичних партій, що діють у межах демократичної системи, варто застосовувати загальні принципи. Підставою для такого підходу може слугувати єдиний демократичний порядок формування й функціонування політичної влади, а саме вибори представницьких органів, поділ гілок влади, багатопартійність, демократичні свободи тощо. Те, що демократичними процесами охоплена й Україна, актуалізує дослідження змін функціонування політичних партій за нових умов.

Які ж демократичні тенденції є визначальними в діяльності сучасних політичних партій і партійних систем? Насамперед, це помітний розвиток процесів соціальної, ідеологічної та політичної гомогенності суспільства, що викликало істотні зрушення в партійних системах західних країн. Як відомо, в Європі протягом століть розгортався процес соціальної диференціації суспільства з одночасною модифікацією політичних форм діяльності. Партії вписались у цей процес тоді, коли склалася певна соціальна структура і право впливати на прийняття політичних рішень за допомогою участі у виборах одержала переважна більшість населення.

Сформовані за таких обставин стабільні партійні системи дали підстави для створення відомої концепції «заморожених партійних систем» Ліпсета - Роккана [2]. Однак партійний розвиток останніх десятиліть спонукає до перегляду традиційних типів політичних партій і партійних систем. Про це свідчать роботи політологів різних країн [3; 4; 5; 6; 7], які доходять висновку, що концепцію Ліпсета - Роккана проблематично застосовувати в сучасних умовах. На сьогодні в більшості країн розмежування замінено відкритою та гнучкою партійною конкуренцією. Крім того, ефективність сучасних партійних систем може залежати від різноманітних причин, наприклад, від економічних трансформацій, зміни партійних лідерів тощо.

Друга тенденція розвитку процесів багатопартійності полягає в тому, що останнім часом в демократичних державах зменшується роль політичних партій як головного каналу участі громадян у соціально_політичному житті. Громадяни дедалі менше самовизначаються через політичні партії. Україна, без сумніву, є яскравим підтвердженням цієї тенденції. Час висвітлив чимало труднощів у створенні дієвих партійних осередків.

Третя тенденція, що істотно впливає на зрушення в структурі й організації сучасних багатопартійних систем, пов'язана з розвитком громадянського суспільства. Будучи само організованою й саморегульованою сферою, громадянське суспільство репрезентовано численними організаціями (спілки, асоціації, клуби, об'єднання, центри тощо), створеними громадянами для обстоювання своїх інтересів. За допомогою таких організацій громадяни взаємодіють з державою, домагаючись оптимізації умов функціонування бізнесу, оплати праці, рівня оподатковування,

внесення змін до законодавства тощо. Очевидно, що жодна політична партія не в змозі так масштабно обстоювати суспільні інтереси. Однак, як не парадоксально, громадянське суспільство, створивши альтернативні форми самовизначення громадян, все ж не стало конкурентом політичних партій у досягненні їх головної мети в боротьбі за владу. Більше того, організації громадянського суспільства, взявши на себе реалізацію численних інтересів громадян, дали можливість політичним партіям сконцентруватися на досягненні їхньої головної мети й мобілізувати сучасні технології на боротьбу вже не просто за громадянина, а власне за виборця.  

Четвертою тенденцією є повсюдне створення так званих народних партій. Відомо чимало випадків, коли партії, які тривалий час функціонували як партії робітничого класу, згодом трансформувались і стали виразниками інтересів переважної більшості громадян країни. Отже, за сучасних умов вирішальну роль у боротьбі за владу відіграють партії, які висувають програмні завдання, у вирішенні яких зацікавлене все суспільство, зокрема, соціально_економічне зростання, підвищення рівня життя громадян тощо.

П'ята тенденція стосується зміни ролі та функцій сучасних політичних партій. Насправді, громадяни, які підтримують ту чи іншу партію і готові голосувати за неї на виборах, здебільшого не виявляють бажання брати участь у роботі партії, платити внески тощо. Тим паче, свої проблеми вони вирішують через організації громадянського суспільства. Тому створення масової політичної партії в сучасних умовах - надзвичайно складний і високовартісний процес.

Усе ж головним для партії залишається перемога на виборах. Для цього важливо, щоб партія мала у своєму розпорядженні професіоналів - як кадрових політиків, так і фахівців у галузі виборчих технологій, соціологів, психологів тощо. У результаті, з одного боку, розвиваються картельні партії, а з іншого - посилюється роль партій на політичному ринку. Наростання ринкових тенденцій у політиці є загальносвітовим явищем. У західній політології й соціології вже склалася традиція аналізу політики з погляду попиту та пропозиції [8, 9 та ін.]. Так, П. Бурд'є розглядає поле політики як ринок, на якому здійснюється виробництво, попит і пропозиція особливого товару - політичних партій, програм, думок, домінуючих позицій: «Політичне поле - це місце, де в конкурентній боротьбі між політичними агентами народжується політична продукція, програми, аналітика, коментарі, концепції, події, з яких і мають вибирати пересічні громадяни, які дедалі більше перетворюються на «споживачів» і ризикують стати об'єктом маніпулювання, віддаляючись від місця виробництва» [8, с. 182]. Розвиток ринкових відносин посилив залежність партій від маркетингових стратегій, натомість віддаливши їх від електорату. Партії нового типу (наприклад, партія С. Берлусконі «Вперед, Італіє!») є свідченням того, що патримоніальні елементи політичних систем руйнуються зі зміцненням громадянського суспільства.

У процесі створення оптимального типу набувають змін у цілому і партійні системи. Практика функціонування багатопартійних систем демонструє різні їх модифікації, що приводить до перегляду теоретико - методологічних підстав багатопартійності. Так, «дезінтеграція» партійних систем країн Західної Європи веде до зниження партійної ідентифікації, зростання рівня електоральної диспропорційності, появи нових партій, що посилюють фрагментації політичного поля. Така тенденція послабляє зв'язки між партіями та виборцями і створює умови для зміни формату багатопартійності.

При дослідженні змін у багатопартійних системах використовують, як правило, два підходи - кількісний [10; 11] і якісний [3, 12, 13]. За допомогою першого аналізується кількість партій, їх структурних одиниць, а також прогнозується оптимальне число партій для тієї або іншої багатопартійної системи.

 Другий - якісний - підхід спрямований на врахування інституційного оточення, в якому функціонує партійна система. На якості багатопартійності позначається й інтенсивність демократичних перетворень. Якщо ці зміни поступові, зачіпають окремі аспекти системи (наприклад, удосконалення виборчих процедур), то вона вважається стабільною. Якщо ж порушені головні компоненти партійної системи, то наслідки таких змін можуть призвести до зміни політичного режиму (як це відбулося після об'єднання Німеччини).

Зміни - сутнісна характеристика багатопартійних систем. Досвід свідчить, що одно - і дво - партійні системи є більш усталеними. Зрозуміло, що зміни відбуваються, але вони істотно не впливають на систему і передбачають стійкі міжпартійні відносини.

Концепт «зміни партійної системи» розкриває у плині часу розвиток базових ознак системи. Значущими показниками змін П. Пеннінгс і Дж. Лейн, зокрема, вважають: повну змінність, тобто зміни в голосуванні між виборами; поляризацію, тобто ідеологічну відстань між партіями (ліві - праві); ефективну кількість партій та індекс фракціоналізації в парламенті, електоральну диспропорційність, тобто різницю між кількістю місць і відсотком голосів, отриманих партією тощо [14].

Зміни, що відбуваються в сучасних партійних системах, дедалі більше узалежнюються від електоральної стійкості. Політологи (Р. Інглегарт, О. Кіркхаймер та ін.) [12; 15] пропонують розрізняти в електоральній нестабільності та змінах партійних систем мікрорівень (індивідуальну поведінку виборців) і макрорівень (зміни самої партійної системи). Аналіз партійних систем у країнах Західної Європи за період з 1959 по 1994 рр. засвідчив зростання електоральної нестабільності [14, с. 76]. Партії вже не в змозі розраховувати на сталість електоральної підтримки. Електорат вже так жорстко не пов'язаний з партіями, як було зафіксовано в концепції Ліпсета - Роккана. За сучасних обставин довгострокові розмежування замінюються короткостроковими електоральними уподобаннями, внаслідок чого зростає нестабільність партійних систем. У посткомуністичних країнах (особливо в Україні) цей процес посилюється невпинний виникненням нових партій, які 1) не завжди чітко самоідентифікуються; 2) не мають сталого електорату; 3) слабко зорганізовані; 4) можуть припиняти своє існування, не беручи участі в жодній виборчій кампанії.

Дослідження свідчать, що розвиток демократичних партійних систем тісно пов'язаний із рівнем особистісного впливу. Йдеться про значну роль окремих особистостей у партійній розбудові. Це знову ж таки важливо для української партійної системи. Яскравим свідченням цього стали чергові парламентські вибори - 2006 р. та позачергові 2007 р., де голоси віддавалися здебільшого за лідерів, а не за партії.

Політологи для опису такого стану речей використовують зазвичай патрон_клієнтську теорію, яка вперше застосовувалася для вивчення політичних процесів азіатських країн (Філіппіни, Індонезія тощо). Утвердження демократії послаблює особистісний вплив і спонукає до розвитку демократичних структур, зокрема партій та інших груп інтересів (інститутів громадянського суспільства).

Рівень особистісного впливу на політичний процес деяких країн*

• Складено за: [16].

Один з найчисленніших закидів на адресу сучасних партій полягає в тому, що партійне керівництво привласнює право говорити від імені членів партії та виборців, і тому партії перетворюються в електоральні машини. Іманентний конфлікт між масовою участю й ефективністю організації сучасні політичні партії намагаються вирішувати на користь ефективності. Зрозуміло, що це не просте завдання. Крім того, у багатопартійних системах актуальності набуває проблема взаємодії гілок влади. Впровадження в Україні інституту президентства та перехід до пропорційної виборчої системи загострюють інтерес до означеної проблематики.

Групи дослідників (О. Зазнаєв, А. Ліхтенштейн та ін.) [17, 18] вважають, що високий рівень партійної фрагментації значно підвищує ймовірність конфлікту між законодавчою та виконавчою владами в країнах із президентськими формами правління. Остання добре поєднується з двопартійністю, але таке поєднання не є поширеним (США, Аргентина, Венесуела тощо). Це дало підстави Х. Лінцу зробити висновок про нестійкість президентської форми правління [19].

Крім того, президентство недостатньо ефективно поєднується з багатопартійністю. Це пов'язано з тим, що за таких умов президентській партії практично неможливо одержати більшість місць у парламенті. Отже, президент втрачає можливість працювати з лідерами сильних парламентських фракцій. Він змушений взаємодіяти з окремими законодавцями, що сприяє поширенню практики патронажу і тим самим знижує стабільність взаємин між гілками влади [20, с. 435]. На думку Х. Лінца, комбінація президенціалізму, фрагментованої багатопартійності та недисциплінованості партій утрудняє діяльність президента через партійні канали й заохочує антипартійні практики. В умовах фрагментованої та слабкої партійної системи кандидати в президенти не відчувають потреби звертатися до партій за підтримкою. Персональне лідерство й харизма набувають більшої цінності у ситуації «цинічного ставлення виборців до партій, відтиснутим на периферію електоральної політики» [19, с. 62].

Таким чином, можна припустити, що зі зменшенням фрагментації партійної системи буде підвищуватись роль партій і водночас посилюватись роль інституту президентства буде. Для багатопартійної системи це означає зменшення кількості партій до стану ефективних міжпартійних взаємодій.

Зрозуміло, що дослідження проблем багатопартійності пов'язано насамперед із процесами розвитку представницької демократії. Зважаючи на те, що єдиної теорії представництва не існує, а саме представництво може здійснюватися в різних формах, на сьогодні найбільш значущим є пропорційне представництво. Власне останнє, за М. Дюверже, і приводить до багатопартійності [21, с. 300].

До позитивних ознак пропорційного представництва, як правило, відносять:

• принцип справедливого представництва всіх партій, які мають право брати участь у виборах;

• сприяння солідаризації виборців, оскільки вони в такий спосіб починають ідентифікувати себе більше з країною або з партією, ніж з округом;

• мобілізацію партії щодо її ідентифікації виборцями;

• присутність на електоральному полі великої кількості партій, що ставить їх перед необхідністю домовлятися, йти на взаємні поступки, об'єднуватися тощо.

Негативними ознаками пропорційного представництва вважаються:

• велика кількість партій може призвести до слабкої коаліції та до слабкого (нестабільному) уряду;

• відсутність зв'язку між представниками від партій і округами;

• практичне зникнення зв'язку між виборцями та політиками, внаслідок чого зменшується можливість застосування засобів громадського контролю за діяльністю партій.

Значення та зміст процесів багатопартійності органічно пов'язані з факторами, що впливають на електоральну поведінку. Методологічною базою дослідження взаємодії партій з електоратом є теорії (іноді їх називають моделями) голосування - це теорія ідентифікації виборця з партією, соціологічна теорія, теорія раціонального вибору, теорія панівної ідеології [8, 14, 22, 23]. Усі перераховані теорії потребують переосмислення в сучасних умовах внаслідок розмивання соціальної бази партій, зростаючої фрагментації партій, поширення маніпулятивних технологій. Останні широко використовуються засобами масової інформації, які перетворюються на простір політичної участі. Крім того, згідно з недавніми дослідженнями у Великобританії, молодь віком від 15 до 24 років утричі частіше, ніж люди старшого покоління, користуються віртуальними формами політичної участі порівняно з традиційними. Політичні реформи багатьох країн, розпочаті з метою інтеграції суспільства, приводять до формування «електронних держав» і «електронної демократії» [24; 25 та ін.]. Такі новотвори змінюють механізм взаємин партій і держави, партій і виборців, усіх політичних суб'єктів. Електронна держава відкриває перед громадянами нові канали політичної участі, які дають їм змогу прямо спілкуватися з політиками. У рамках електронної демократії партії вкотре відчувають зміни, а саме посилюється роль виборів і зменшується значення ідеологічних факторів. Загалом змінюються й партійні стратегії. Тепер вони здебільшого спрямовані на короткострокові програми взаємодії з виборцями. Як згадувалося вище, посилюється ринкова стратегія, реалізація якої спрямована на купівлю голосів електорату.

Така ситуація сприяла появі наприкінці ХХ ст. концепції «занепаду партій» [4, 7, 12]. Дослідники зазначають, що сучасні партії не завжди відповідають демократичним змінам і процедурам. Як наслідок вони втрачають підтримку електорату й поступаються провідними позиціями в представництві інтересів альтернативним інститутам політичної участі - групам інтересів, статус яких уподібнюється статусу партії [4, с. 110]. Частиною такого процесу є зростання нових громадських рухів - рух за мир, жіночих, екологічного рухів. Навіть якщо такі рухи для поширення своєї ідеології і створюють якісь партійні організації (як це роблять «зелені»), вони при цьому прагнуть позиціонувати себе як «антипартійні партії» [26].

З методологічної точки зору важливо зауважити, що такий підхід акцентує передусім увагу на необхідності змін у зв'язку зі зміною умов функціонування партій і партійних систем. Своє місце в політичному порядку денному сьогодні знаходять інші підходи, насамперед ті, що пов'язані з феноменом постматеріалізму. Якщо раніше для вираження суспільних інтересів були потрібні масові партії, то для вирішення проблем, наприклад, забруднення навколишнього середовища, гендерної рівності тощо, потрібні інші політичні утворення.

Щоправда, зміни - це перманентний процес і проблема партійних криз виникає не вперше. Ще на початку XIX ст. М. Острогорський вказував на монополізацію влади партійною бюрократією, на маніпулювання масами, на перетворення партій на політичні машини тощо. Останнім часом спостерігається формування нової парадигми під назвою «зміна партій» [27], відповідно до якої в умовах постіндустріального суспільства політичні партії зберігають свою роль як фундаментальні інститути демократії, забезпечуючи представницькі функції. У рамках цієї парадигми акцентується увага на нових тенденціях, що виникли в західних демократіях через посилення партійної залежності від держави та медіаресурсів, ослаблення зв'язків з електора_ том і використання нових політичних технологій.

Одним із методологічних напрямів досліджень у межах «зміни партій» стала так звана м'яка версія теорії раціонального вибору, позбавлена недоліків «ортодоксальної». На відміну від останньої м'яка версія більшою мірою враховує розмаїтість типів сучасних партій та їх характеристик, завдяки чому вона полегшила порівняльний аналіз партій різних країн. Дослідження в стилі «м'якого раціонального вибору» ґрунтувалися на «систематичному емпіричному аналізі та прагненні вдосконалити теорію багатопартійності, взяти до уваги організаційну складність партій, розбіжність їх цілей (між орієнтованими на «виборців», «посади» або «політику») і взаємодій між вимогами виборців і характером пропозицій, що висловлюються партіями. Відповідно партії розглядаються як ендогенні змінні, організаційні, ідеологічні й інституціональні характеристики яких зумовлені стратегіями партійних лідерів і різними контекстами відповідних політичних систем» [28].

У результаті потенціал «м'якої» версії теорії раціонального вибору для побудови теорії партійних систем виявився більшим, ніж у структурно - системної парадигми, про що свідчать, наприклад, роботи І. Баджа [29]. Водночас рівень теоретичної продуктивності дослідження багатопартійності не може загалом задовольнити дослідників через складнощі охоплення всієї досліджуваної проблематики. Йдеться про численні спроби подати системне бачення багатопартійності, яке розкриватиме: сутність і особливості партій тієї чи іншої партійної системи; їх ідеологічну й організаційну типологію; аналіз між партійних взаємодій; опис внутрішніх і зовнішніх факторів, які впливають на розвиток процесів багатопартійності, тощо.

Зрештою багатопартійність - це  досить динамічний процес, особливо в умовах демократичних перетворень, коли деякі партії з'являються, а інші зникають. До того ж велика кількість партій - це ще не система. Наприклад, в Україні на сьогодні налічується 162 політичні партії, але навряд чи можна говорити про сформовану багатопартійну систему. Це скоріше «поведінковий плюралізм» замість інституційного. Це не справжня багатопартійність, суть якої в протилежному порядку, коли партійні структури є головними провідниками політичного конфлікту, відбивають погляди певних груп виборців, виступають від їхнього імені та беруть участь в уряді або опозиції. Системний характер багатопартійності передбачає контакти між партіями, між партіями й виборцями, між партіями та державою. Якщо такі зв'язки порушено, важко говорити про партійну систему як таку. Багатопартійність є феноменом, що самоорганізується, але аж ніяк не складається стихійно.

Таким чином, динамічні демократичні процеси, які призводять до зміни партійних систем, зумовлюють необхідність перегляду методології їх дослідження. Так, останнім часом відбувається активний перегляд класичних підходів, а також дедалі більше застосовується порівняльна методологія партійних систем. Зокрема, типологія партійних систем А. Лейпхарта може бути використана як доповнення типології Дж. Сарторі, оскільки вона фокусується на формах співробітництва між партіями. Порівняння головного постулату концепції Сарторі - поляризації та фрагментації - з основним компонентом концепції Лейпхарта - кооперацією та коаліцією уможливлює доходження висновку про те, що підхід Лейпхарта краще пояснює функції та політику партій. Більше того, за його допомогою можна зрозуміти можливості стабільності фрагментованих систем. Однак типологія Лейпхарта стає проблематичною, коли потрібно пояснити зміни в так званих відкритих партійних системах (наприклад, коли йдеться про посткомуністичні країни). Доцільним уявляється об'єднання підходів Дж. Сарторі та А. Лейпхарта для створення нової типології, здатної пояснювати такі феномени, як інтеграція або дезінтеграція партійних систем, коаліційна взаємодія, коаліційна політика тощо.

Порівняльний підхід є не менш важливим при розгляді змін партійних систем з різним рівнем демократії - розвинутої демократії, країн з перерваними традиціями демократії та таких, де демократія лише утверджується. Так, Е. Беннет у статті «Зміна партійних систем у редемократизованих країнах» вказує на певну схожість у розвитку країн Південної Європи з перерваною демократією. При цьому зазначається, що після падіння авторитарних режимів досить швидко розвивалися змагальні партійні системи, тому пропонується досліджувати та порівнювати три компоненти: кількість партій, соціальні орієнтації та нестійкість партійних систем [14, с. 79].

Найцікавішою, з методологічної точки зору, є концептуальна схема порівняльних досліджень партій і партійних систем К. Джанди [30; 31]. Основними змінними цієї концепції є: інституціоналізація партії, ідеологічна орієнтація, соціальна підтримка, організаційна складність, узгодженість, автономія, залученість, стратегія і тактика, урядовий статус. Зокрема, інституціоналізація партії набуває важливого значення в умовах становлення партійної системи. Ступінь інституціоналізованості партії зазвичай вимірюється мінімальною підтримкою виборців і мінімальною тривалістю існування партії. Р. Роуз і Т. Макі, вважають, що «ми можемо говорити про інституціоналізацію партії в тому випадку, коли вона брала участь більш ніж у трьох загальнонаціональних виборах. Якщо партія не змогла цього досягти, її не можна назвати зміцнілою». Розглядаючи інституціоналізацію як залежну змінну, дослідники виділили чотири фактори, за наявності яких шанси новоствореної партії на успішну інституціоналізацію зростають. Це виникнення водночас із проведенням перших демократичних виборів; пропорційна виборча система; опора на організовану соціальну групу; початковий успіх на виборах [32].

К. Джанда емпірично підтвердив значущий вплив шести соціальних змінних: економічного статусу, релігії, етнічної приналежності (зокрема мови й раси), рівнів урбанізації й освіти, що впливають на структурування партійних уподобань. Сучасні дослідники процесів багатопартійності велику увагу стали приділяти поняттю «узгодженість», яке в порівняльному аналізі розуміється як «ступінь відповідності між установками та поведінкою членів партії» [31]. Проблема узгодженості тематизувалась у політичній науці двоїстим чином: як згуртованість і як фракційність. Згуртованість зазвичай тлумачиться як рівень єдності членів партії при голосуваннях у законодавчих органах. У результаті своїх крос - культурних досліджень К. Джанда дійшов таких висновків: партія є тим більше згуртованою, чим більше вона централізована, чим більше лівої ідеології вона дотримується та чим більше крайні ідеологічні позиції вона займає [30]. Досліджуючи принцип узгодженості, було також модифіковано класифікацію фракцій Дж. Сарторі, який запропонував виходити з їх цілей (влада або посади) і принципів (ідеології або ідеї). Новий підхід передбачав чотири типи фракційності, а саме фракційність, що: 1) зумовлена ідеологічними розбіжностями; 2) розбіжностями з конкретних питань; 3) розбіжностями з питань стратегії та 4) пов'язана з боротьбою за лідерство [31]. У ході аналізу понад сотні партій по кожному з цих чотирьох показників виявилося, що ідеологічна основа фракцій є більш поширеною, ніж інші. Разом з тим з'ясувалося, що всі види фракційності пов'язані між собою: якщо в якійсь партії виявлялися ідеологічні фракції, то були в наявності й фракції, котрі ведуть боротьбу за лідерство.

Нарешті, виявлення електоральної міці та політичного значення партій відбиває рівень участі партії в загальнонаціональній політиці. У теорії партій показники електорального успіху іноді використовуються як залежні змінні при визначенні ефективності партійних організацій. Відмічається тенденція до зростання організованості й централізації деяких партій Європи, коли ті перейшли до застосування нових прийомів ведення виборчих кампаній, пов'язаних з використанням засобів масової інформації й опитувань громадської думки.

Як бачимо, спроба узагальнити та систематизувати теоретичні надбання в галузі дослідження проблем багатопартійності потребує спеціального методологічного інструментарію. У цьому плані схема змінних, запропонована К. Джандою, хоча й викликає певні різнотлумачення, разом з тим, вона надає змогу структурувати наявне поле сучасних досліджень щодо партій і партійних систем. Крім того, за ступенем використання даної схеми, вона дає можливість подальших пошуків ефективної систематизації процесів багатопартійності. Звичайно ж, в умовах динамічних демократичних трансформацій виявлення повного набору атрибутів багатопартійності суттєво утруднюється. Проте узагальнення тенденцій розвитку багатопартійності може слугувати підґрунтям для вдосконалення теоретико - методологічних підходів дослідження.

В статье рассматриваются теоретические основания проблемы многопартийности, исходя из

их соответствия развитию современных политических систем. Анализируются демократические

тенденции, которые являются определяющими в деятельности современных партий и партийных

систем; изучаются подходы и концепции, которые приводят к необходимости пересмотра

методологии исследования многопартийности.