ПРОСОЦІАЛЬНА ПОВЕДІНКА ЯК ПСИХОЛОГІЧНА КАТЕГОРІЯ ТЕОРЕТИЧНОГО АНАЛІЗУ

                Ігор Мельник, викладач кафедри загальної психології та психодіагностики Рівненського державного гуманітарного університету

УДК 37.015.3

Автор розкриває теоретичні концептуальні особливості просоціальної поведінки в контексті теоретичного аналізу. Представлений аналіз теорій дає можливість визначити понятійні складові та основні трактування просоціальності в психологічній науці.

Ключові слова: просоціальність, просоціальна поведінка, аналіз теорій просоціальної поведінки.

Автор расскрывает теоретические концептуальные особенности просоциального поведения в контексте теоретического анализа. Представленный анализ теорий позволяет определить понятийные составляющие и основные трактовки просоциальности в психологической науке.

Ключевые слова: просоциальность, просоциальное поведение, анализ теорий просоциального поведения.

The author of the article discloses theoretical and conceptual particularities of prosocial behavior in consideration of theoretical analysis. The presented analysis of theories gives the opportunity to determine the conceptual compounds and main interpretations of prosociality in psychology.

Key words: prosociality, prosocial behavior, analysis of theories of prosocial behavior.

Постановка проблеми. Система складних та деструктивних чинників розвитку дитини в умовах сучасного суспільства спрямовує до пошуку адекватних форм та засобів підтримки соціально конструктивних відносин у навчальному середовищі. Так просоціальна поведінка у психологічній енциклопедії визначається як поведінка індивіда, що орієнтована на благо соціальних груп та виступає протилежною ха рактеристикою до асоціальної поведінки [5]. Проблему просоціальної поведінки розглядали як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники, такі як К. Абульханова - Славська, С. Рубінштейн, В. Русалов, В. Абраменкова, Б. Братусь, Ф. Василюк, О. Леонтьєв, В. Куницина, В. Ядов, А. Адлер, А. Маслоу, Г. Сельє, В. Франкл, І. Ялом, Д. Хей, Д. Рейнгольд, Дж. Вотсон, С. Шоу, В. Джеймс, В. Занден, Л. Мерфі, В. Стауб, Р. Чалдіні, Ч. Кулі, М. Фінкелштайн, Л. Пеннер, Б. Шленкер, Д. Трудіан, С. Фріске, Р. Крамер, С. Стоун, Дж. Бендор, Р. Тріверс, У. Гамільтон, П. Кропоткін, К. Кесслер, В. Ефроімсон. Дослідження даних учених вказували на важливість вивчення проявів просоціальної поведінки на формування даної форми поведінки. Так, аналіз отриманого теоретичного аналізу вказує на важливість вивчення данного питання в молодшому шкільному віці.

Метою даної статті є визначення теоретичних категоріальних складових поняття просоціальності у психологічній науці.

Основними завданнями даної статті є визначення понятійних складових та порівняльний теоретичний аналіз основних трактувань данного поняття у психологічній науці.

Просоціальна поведінка формується під впливом внутрішніх детермінант та ускладнюється в процесі онтогенетичного і особистісного становлення індивіда, як складова системи соціальної компетентності. Так В. Стауб розглядає просоціальну поведінку як реакціюна ситуативні детермінанти, що викликана соціальним підкріпленням [22].

Просоціальна поведінка трактується досить широко й не зводиться до однієї фіксованої моделі поведінки. На думку зарубіжних дослідників, просоціальна поведінка являє собою дії, які корисні іншим людям, а також форми поведінки, що включають в себе симпатію, співробітництво, допомогу, сприяння, альтруїзм (В. Джеймс, В. Занден, Л. Мерфі, Р. Чалдіні) [25].

Просоціальна поведінка - дії, призначені для того, щоб принести користь іншій людині. Спорідненим та не близьким за значенням поняттям виступає доброта як стійка характеристика характеру. Доброта як дія, призначена для того, щоб принести користь іншій людині, без отримання зовнішньої винагороди. Так, Д. Шредер під альтруїзмом має на увазі ще більш обмежений тип просоціальної поведінки. Чистий (або справжній) альтруїзм характеризує поведінку, спрямовану на те, щоб принести користь іншій людині, і такі дії відбуваються винятково заради добробуту іншого. Спрямовані на допомогу вчинки цієї категорії відбуваються незалежно від зовнішніх або внутрішніх винагород. Винагорода за допомогу може бути, але сам вчинок залишається чисто альтруїстичним, і винагорода не обумовлює допомогу [19].

Вітчизняні дослідники В. Абраменкова, Б. Братусь, Ф. Василюк, О. Леонтьєв, В. Куницина, В. Ядов, розглядаючи поняття «гуманні відносини», еквівалентні характерним ознакам просоціальної поведінки, описують їх як відносини солідарності, взаємодопомоги, співучасті, активного «співпереживання загальних цінностей», які реалізуються у спілкуванні людей і їхньої спільної діяльності. В словнику іншомовних термінів гуманність визначається як соціальна чи індивідуальна риса, яка характеризує людяність, повагу до людини, її прав та свобод, вміння ідентифікувати себе з іншими людьми, їхніми стражданнями та болем [3].

Д. Хей и Д. Рейнгольд охарактеризували термін просоціальна поведінка як позитивні соціальні дії, які включають альтруїзм, допомогу, вміння поділитися, проявляти турботу та співчуття [14].

Експериментальні дослідження Дж. Раштона, H. Емлера вказують на підвищення частоти випадків просоціальної поведінки у період навчання дітей у молодших класах [17].

Р. Шелл і Н. Айзенберг провели мета - аналіз залежності проявів просоціальної поведінки від статі та віку, вказавши на найбільший показник таких проявів як турбота та здатність до пожертв саме у дітей молодшого шкільного віку [9].

Гуманність - це система установок особистості на соціальні об'єкти (людину, групу), живу істоту, обумовлена моральними нормами і цінностями. Важливо розглядати гуманність і морально психологічну якість особистості, що проявляється в усвідомленій повазі до людей, їхньої гідності, людяності, великодушності, доброті, готовності зрозуміти та вибачити провину ближньому, прагнення допомогти слабшому. Зміст життєвих цілей і визначає просоціальну спрямованість особистості. К. Абульханова - Славська, С. Рубінштейн, В. Русалов вважають, що особистість, орієнтована на реалізацію змісту, в якому відбиваються загальнолюдські цінності, є творцем як свого життя, так і каталізатором, що сприяє творчості інших людей. Дане твердження набуває особливого значення саме в процесі формування навичок просоціальної взаємодії прояви якої можна спостерігати в поведінці [1]. Поняття просоціальності тісно пов'язане з еволюційною теорією моралі, що представлена в роботах П. Кропоткіна, К. Кесслера, В. Ефроімсона, де людство проходить у своєму становленні груповий відбір на основі моральності, зокрема на альтруїстичних вчинках виживали ті групи, у індивідів яких з'являється і закріплюється генетична структура, що визначає альтруїстичне бажання допомагати, самовідданість, жертовність у поведінці [4]. Якщо взяти до уваги особливе розуміння еволюціоністами альтруїзму, як такої індивідуальної форми поведінки, що збільшує можливості пристосування і розмноження спорідненої групи при можливому зменшенні шансів одного індивіда, то стає ясно, що альтруїзм був одним із біологічних інструментів пристосованості, тобто механізмом «суспільного пристосування». Еволюціоністське розумінні альтруїзму, як механізму внутрішньогрупової взаємодії, дає можливість реалізовувати саме розвиток просоціальної поведінки в групах, які реалізують спільні суспільні цілі.

Д. Гамільтон у концепції загальної пристосованості враховує розходження між особистим і генетичним виживанням. Ця теорія утверджує, що нам важливо зберегти не тільки генотип власного потомства, але й генотип родичів, тому просоціальна поведінка виступає як форма збереження роду. Загальна пристосованість (від англ. Inclusive fitness) - виживання генів людини в його потомстві й у родичів, яким він допомагає [13].

Висунута Д. Гамільтоном концепція загальної пристосованості пояснює самопожертву родичів. Допомога не родичам пояснюється поняттям взаємної допомоги, введене в сучасну еволюційну теорію Р. Тріверсом [24]. Учений зазначав, що допомога часто взаємна, й люди роблять її спільно, так що, той хто допомагає, теж одержує користь. У всіх людських культурах існує норма взаємності, що зобов'язує людей відшкодовувати допомогу, що вони одержали.

Д. Гамільтон визнав, що з еволюційної точки зору дії окремої людини спрямовані не стільки на виживання її самої, скільки на виживання її генотипу [13]. Р. Тріверс показав, що взаємодопомога зустрічається також і серед тварин. Ті, у кого гени стимулювали таку взаємодію, частіше виживали. Взаємодопомога - форма взаємодії, що виникає в обмін на попередню допомогу. Взаємна допомога, на думку Дж. Крамера, дає доступ до винагород і тривалих вигідних взаємин, яких в іншому випадку важко було б отримати без проявів просоціальної поведінки [10].

Таким чином, позитивна оцінка особистістю себе і своїх можливостей, здатність вибудовувати відносини взаємодопомоги й співучасті з іншими людьми, гуманістична спрямованість інтересів, цінностей та ідеалів, загальна пристосованість, як виживання генів людини в її потомства й у родичів, яким він допомагає, а також здатність особистості реалізовувати себе на користь суспільству являють собою цілісну модель просоціальної поведінки.

Просоціальна поведінка людини - це спосіб взаємодії в соціально важливій для людини групі. А враховуючи той факт, що клас для молодшого школяра - це значуща соціальна група тому і прояви просоціальної поведінки є необхідним елементом повноцінної взаємодії в шкільному середовищі.

Оскільки просоціальна поведінка трактується як прояв, що можна спостерігати, такий орієнтований на благо суспільства й допомогу іншим, то подібна модель припускає позитивнее ставлення до людей і визнання особистості іншого, що відбивається в здатностях до емпатії, співробітництві та взаємодопомозі, умінні дозволяти конфліктні і важкі ситуації. У свою чергу, відношення до інших визначається ставленням особистості до себе.

Б. Шленкер і Д. Трудіа [18] розглядали осмислені дії, що впливають на наші уявлення про самих себе. Просоціальна поведінка не є винятком із цього правила. В одному дослідженні школярі анонімно погодившись проводити частину свого вільного часу із дітьми в лікарнях, відразу ж починали думати, що вони більше здатні на альтруїзм, ніж інші, і так і думали про себе через місяць [9]. Оскільки просоціальна поведінка впливає на те, в якім світлі людина бачить себе, можливо використати її для керованого формування образом «Я» (Я - концепцій) двома способами використання просоціальної поведінки, щоб одночасно підвищити й підтвердити самооцінку [23].

Просоціальний образ «Я» спонукає Людину приходити на допомогу, то, ймовірно, саме тому будь - який фактор, що нагадує людині або переконує її у власному альтруїзмі, повинен підсилити мотивацію допомоги. Велике значення мають два такі фактори: прикріплення ярликів і увага до «Я» [17].

Е. Шур [20] дав розуміння, що є єдиний спосіб визначити самоуявлення: простежити за реакціями інших людей, увівши поняття «дзеркальне Я», що наш образ «Я» значною мірою залежить від того, як бачать нас інші.

Д. Грузек [12] розкривав вплив позитивних соціальних ярликів на просоціальну допомогу. Експериментально довів, що, коли формується позитивна оцінка дитини як доброї і готової допомогти, то такі діти частіше анонімно віддавали свої призи за участь в експерименті іншим дітям; більше того, через три тижні діти, яких так називали, як і раніше частіше прагнули допомагати іншим. Підтримуючи оптимальний образ «Я», доводиться враховувати якості людини, якій допомагаємо, і конкретну ситуацію. А. Тессер і Дж. Сміт [23] висунули гіпотезу про те, що особистість буде намагатися допомогти доти, доки успіхінших не буде завдавати шкоди уявленням про саму себе. Вони обґрунтували це тим, що  самооцінка визначається шляхом порівняння із тими, хто здається схожим на нас, - із нашими друзями, а не з незнайомими людьми. Отже, хоча нас не обурює, коли наші друзі краще нас справляються із малозначимими для нас завданнями, ми не бажаємо, щоб вони краще нас робили те, що важливо для нашої самооцінки.

У процесі експерименту А. Тессер і Дж. Сміт також визначили, що ми не завжди намагаємося підтримати позитивний образ «Я», коли більше допомагаємо. Залежно від того, кому ми допомагаємо і якими ми бажаємо здаватися самим собі, ми можемо намагатися зміцнити нашу самооцінку, допомагаючи менше. Також, у крайньому прояві, це бажання підтримати самооцінку в процесі надання допомоги може привести до рішень, що завдають шкоди «Я» людини.

Тобто, люди можуть і використовують просоціальну активність, щоб підтримувати свою Я - концепцію. Коли просоціальні цінності важливі для Я - концепції людини, то люди частіше допомагають, ніж тоді, коли їх Я - концепція не пов'язана безпосередньо із переконаннями і цінностями. Аналогічно люди із сильними особистісними нормами щодо допомоги частіше роблять просоціальні вчинки. Вплив ситуації також підкріплює просоціальне самовизначення людини, і людина частіше приходить на допомогу.

Так, люди, коли їх називають щедрими або добрими, частіше допомагають іншим, що вказує на важливість соціального підкріплення. А люди, які, побачивши можливість допомогти, зосереджуються на собі, набагато частіше надають допомогу, тому що це звертання всередину власної особистості дозволяє їм згадати про свої цінності допомоги. Виняток становить випадок, коли той, хто допомагає занурений у свої особисті проблеми, тому що тоді, коли він або вона буде думати про себе, то, найімовірніше, згадає про проблему, а не про особистісну цінність допомоги. Нарешті, те, як люди використовують допомогу для того, щоб керувати своєю Я - концепцією, часто залежить від взаємодії особистості і ситуації. Ми можемо бачити приклади цього в рішенні людини прийняти або відкинути допомогу. Люди з високою (а не низькою) самооцінкою, як правило, відмовляються від допомоги, якщо ситуація загрожує їхньому уявленню про себе як про компетентних і незалежних особистостей [23].

Х. Хекхаузен [6] стверджує, що поняття просоціальної поведінки невіддільне від внутрішньої мотивації, тому що під просоціальними розуміються тільки безкорисливі дії. У сферу просоціальних проявів не включаються акти допомоги, здійснювані на рівні регуляції соціально - нормативного типу. До них належать:

по - перше, шаблонно - стереотипні прояви допомоги (культурні звички, правила етикету), що становлять операціональний склад просоціального стилю поведінки.

На думку Ш. Шварца [21], внутрішні переконання й цінності взаємозалежні й утворюють особистісні норми, що відбивають внутрішні стандарти поведінки людини.

Особистісні й соціальні норми мають дві істотні відмінності. По - перше, вони визначають внутрішні стандарти поведінки, а не є складовими моральних норм культури. По - друге, схвалення і несхвалення відповідної поведінки частіше залежить від самої особистості, а не ззовні, так що ці процеси контролює сама людина. Тобто, особистість винагороджує себе за поведінку, що відповідає стандартам, і карає за порушення норм. У цілому дослідження підтверджують думку Ш. Шварца: люди із сильними особистісними нормами частіше готові прийти на допомогу [21].

По - друге, до соціально - нормативних просоціальних дій, що не є альтруїстичними, належать акти допомоги, що здійснюються відповідно до зовнішніх соціальних вимог і очікувань, а не на рівні внутрішніх особистісних детермінант. Прикладами такого зовнішнього виконання соціальних норм при підтримуючому впливі оточення можуть служити: дії, що допомагають, у відповідь на демонстрацію моделі допомоги, проходження норми взаємності (розплата за послугу послугою), виконання норм відповідальності відповідно до очікуваної від людини поведінки, тимчасове підвищення просоціальності членів групи, що живе за принципом «тут і тепер».

А саме, згідно із теорією соціального научіння, варто відмітити просоціальну поведінку як спосіб отримання соціального статусу і схвалення. Тобто, крім генетичних і матеріальних переваг ті, хто допомагає отримують і непряму вигоду. Д. Шредер [19] стверджує, що прагнення допомагати заохочується в усіх людських культурах, ті, хто допомагають, облагороджують свій образ в очах інших; для того, щоб стимулювати допомогу в ситуаціях, що не пропонують матеріальних або генетичних винагород, усі людські суспільства надають соціальні винагороди тим, хто допомагає.

Ці соціальні винагороди, як правило, приймають форму підвищеної симпатії і схвалення. М. Новак і К. Сігманд розглядають просоціальні дії, що можуть також зміцнити сприйману владу та статус у суспільстві [16].

Просоціальний акт можливовизначити як модель «збудження/витрати - винагороди», суть якої полягає у прагненні знизити аверсивне по рушення (дистрес) - спостерігаючи за стражданнями жертви, людина захоче допомогти, щоб зняти свій власний особистісний дистрес.

Засновники моделі Д. Піліавен, С. Гартнер, Д. Шредер і Дж. Довідіо [11] вважають мотив допомоги - наріжний камінь моделі «збудження/витрати - винагороди», вона пояснює прагнення допомогти в надзвичайних ситуаціях. Така модель припускає, що спостерігачі, коли бачать надзвичайну ситуацію і жертву, відчувають негативне емоційне збудження й захочуть надати допомогу для того, щоб зняти цей особистісний дистрес.

Відповідно до цієї моделі, є кілька умов, при яких допомога буде найбільш імовірною, і всі ці умови підтвердилися в процесі досліджень.

1. Коли виникає сильне збудження. Якщо негативне збудження стимулює допомогу, то чим більше збуджуються спостерігачі побачивши надзвичайну ситуацію, тим більше вони повинні допомагати. Дослідження Д. Крамера, C. Гертнера, Дж. Довідіо [11], Д. Кребсa [15] у яких використовуються як фізіологічні, так і вербальні способи визначення збудження, підтвердили таке припущення. І дійсно, коли Дж.Довідіо проаналізував шість робіт, присвячених дослідженню допомоги в надзвичайних ситуаціях, то він виявив у кожному прикладі, що збудження зростало у самотніх перехожих, і такою ж мірою зростала їхня схильність допомогати жертвам.

2. Коли між жертвою і людиною, що допомагає встановлюється зв'язок «Ми». Е. Бернштейн, К. Крандалл і С. Китаяма [8] вважають, що люди частіше бажають допомагати людям, схожих на них особисто або в чомусь схожими (коли в них є загальне почуття «Ми»), і це особливо правильно в небезпечні для життя або надзвичайних ситуаціях. Д. Кребс [15] стверджує, що одна із причин, очевидно, полягає в тому, що на спостерігачів сильніше впливає надзвичайна ситуація, що виникла із людьми, з якими вони почувають внутрішній зв'язок.

3. Коли ослаблення збудження за рахунок надання допомоги включає маленькі витрати та більші винагороди. Д. Піліавен вважає, що, оскільки негативне емоційне збудження неприємне, то ті, хто може припинити його й надати допомогу, будуть мотивовані діятисаме так [11]. Проте це не зовсім правильно, відповідно до даної моделі, якщо акт допомоги сам по собі ще більш неприємний (і включає більше витрат), ніж емоційний дистрес. У цілому, коли допомога не вимагає особливих витрат і гарантує винагороду, то людина буде полегшувати своє негативне емоційне збудження просоціальним чином. А коли загальні витрати на надання допомоги підвищуються, то люди частіше передбачають інші способи знизити свій емоційний дистрес, наприклад, покинути місце дії.

Отже, модель «збудження/витрати - винагороди» успішно пояснила, як і чому Людина надає допомогу в надзвичайних ситуаціях: у надзвичайній ситуації, як правило, виникає сильне емоційне збудження, і, таким чином, людина буде допомагати іншій, щоб упоратися із збудженням. У повсякденних, не надзвичайних ситуаціях, коли таке збудження не виникає, то люди все - таки надають допомогу, щоб просто зняти напругу та позбутися від поганого настрою.

Ідея полягає в тому, що допомога - це тактика, що застосовується людиною для того, щоб впливати на свій настрій, вона називається гіпотезою керування настроєм - це складова моделі полегшення негативного стану при наданні допомоги іншому (Р. Чалдіні, Д. Кенрик і Дж. Бауман, М. Шалер). Дана гіпотеза стверджує, що люди використовують допомогу, щоб керувати своїм настроєм - тимчасовим сумом [7].

Відповідно до моделі полегшення негативного стану, люди часто допомагають іншим, щоб позбутися відчуття суму, тому що допомога може підкріплюватись досвідом, поліпшуючи настрій. Одна із причин того, що просоціальна діяльність може підкріплюватись, полягає в тому, що вона найчастіше асоціюється із минулими винагородами.

Основний принцип моделі полегшення негативного стану полягає в тому, що, оскільки просоціальні дії можуть підняти настрій людини, то тимчасово засмучені люди використають його, щоб знову відчути себе краще. Якщо це так, то люди, яким сумно, коли бачать, що потрібно допомогти іншій людині, найчастіше допомагають.

Модель полегшення негативного стану стверджує, що допомагати приємно, тому що допомога постійно асоціюється із різними видами схвалення і винагороди, отриманими в дитинстві. І тому її можна використати, щоб боротися з тимчасовим сумом. Якщо це так, то тенденція надавати допомогу в стані суму повинна повною мірою залежати від віку людини. Маленькі діти найрідше надають допомогу, коли сумують, тому що для них допомога ще постійно не асоціюється із винагородою. Але в міру того як діти дорослішають і бачать усе нові й нові приклади таких допомоги та схвалення, вони починають допомагати, коли сумують і хочуть покращити свій настрій. Дослідження Р. Чалдіні, Д. Кенрика, В. Перрі, Д. Вейса в цілому підтвердили таке припущення [7]. В одному дослідженні школярі трьох вікових групп (6 - 8, 10 - 12 років і 15 - 18 років) отримували призові купони за виконання завдання, а потім їм дозволяли віддавати частину свого виграшу іншим дітям у їхній школі. Однак перш ніж у них з'явилася можливість поділитися купонами, деяким з них вселили відчуття суму, коли змусили думати про смутні події. Сум вплинув на збільшення актів добродійності серед найстарших школярів, вони ділилися з іншими тільки для того, щоб відчути себе краще.

Ці дані дозволяють зробити висновок, що лише у старшому молодшому віці діти починають відчувати гарний настрій, що супроводжує просоціальний вибір, і, відповідно, роблять його, щоб упоратися з поганим настроєм. Отже, модель полегшення негативного стану, керування настроєм - це одна з мотивацій просоціальних дій. Для будь - якої людини, що хоче позбутися від стану суму, просоціальний вчинок повинен бути привабливим у такому ступені, у якому він може змінити настрій. Представлений аналіз лише розкриває важливі понятійні категорії даної форми поведінки, але важливим є експериментальний аналіз вивчення психологічних передумов формування про соціальної поведінки.