Політична міфологія у кризовому суспільстві

Юрій Шайгородський, кандидат психологічних наук,

президент Українського центру політичного менеджменту

УДК 316.75

Автор розглядає соціально - психологічні  та інші обставини створення нових міфів у кризових

умовах, а також їх спрямованість та пов'язану з цим реструктуризацію системи політичних

міфів. Наведено приклади з сучасного буття українського суспільства.

Ключові слова: криза, політична криза, міф, політичний міф, міфологема, влада.

«Головним чинником еволюції народів

ніколи не була істина, але завжди омана»

Г. Лебон

Основною ознакою українського суспільства останніх років стало поглиблення кризових явищ. Криза зачепила всі сфери життєдіяльності і стала тяжким випробуванням для всього українства. Дослідники, аналізуючи джерела сучасного кризового стану, небезпідставно акцентують увагу, перш за все, на політичних його аспектах.

Політична криза в Україні вже має свою історію. Осінь - зима 2004 р.: результатом політичного протистояння стало перетворення України з президентської на парламентську республіку. 2005-2006рр: недосконалість запроваджених конституційних змін призвели до розгортання конфлікту між виконавчою і законодавчою гілками влади. 2006 р.: парламентська криза. В її основі - неспроможність сформувати дієздатну парламентську коаліцію. 2006-2007 р.: розгортання нового політичного протистояння - між Президентом і парламентською коаліцією. Дочасні парламентські вибори 2007 р. дещо змінили склад парламенту, але стали новою «сходинкою» розвитку політичної кризи. Вже у жовтні 2008 р. Президент видає Указ про припинення діяльності парламенту і проведення позачергових виборів народних депутатів України. Переформатування складу парламентської коаліції не вирішує проблеми єдності української влади, а призводить до поглиблення політичного протистояння між Президентом і Прем'єр-міністром.

Політична криза загострює проблему легітимності чинної влади через брак довіри до неї з боку громадськості. У результаті загострюються політичні, соціальні, ціннісні конфлікти. Провокуються вони ще й тим, що цінності нових політичних еліт не стали стереотипами масової свідомості. Це засвідчує низький рівень довіри українців до «влади» (як узагальненого суб'єкта), яка виявила свою неспроможність виконувати інтегруючі, стабілізуючі, політико - правові функції.

За результатами опитування Центру «Соціальний моніторинг» у грудні 2008 р. (опитано 2097 респондентів віком старше 18 років), Президентові України довіряють лише 7%. Свою недовіру Верховній Раді України висловили 88% респондентів, Національному банку України - 84%, політичним партіям - 83%, Кабінетові Міністрів - 79%, міліції - 72%, судовим органам і прокуратурі - 72 і 68% відповідно. Показовою є оцінка респондентами діяльності Президента, Верховної Ради, уряду, місцевих органів влади та Національного банку в умовах економічної та фінансової кризи. Неефективною вважають опитані діяльність Президента у кризовій ситуації (92%), Верховної Ради (95%), уряду (89%), Національного банку (89%), місцевих органів влади (80%) [1].

Традиційно кризу [від грец. krisis - переломний момент, рішення, вирок] визначають як різкий загострений стан або занепад у чому-небудь [2, с. 389]. Очевидно, кризу можна визначити і як неспроможність за допомогою наявного інструментарію вирішувати нові проблеми, як ситуацію, коли неадекватність засобів досягнення цілей породжує кардинальні якісні зміни основ чинної системи. Не випадково серед причин кризи найчастіше вказують на те, що в країні не здійснюються системні політичні та економічні реформи.

Разом з тим має місце й думка, що потенційно криза несе в собі можливість позитивних змін, інтенсивного пошуку нових варіантів і шляхів вирішення економічних, політичних, соціальних проблем. Відтак криза - це оновлення, стимул для подальших ефективних суспільних перетворень. У працях зарубіжних і вітчизняних фахівців різних наукових галузей - політології, соціології, філософії, історії, економіки тощо - знаходимо обґрунтування зазначених підходів до тлумачення кризових явищ (П. Сорокін, Е. Тоффлер, С. Хантінгтон, Р. Дарендорф, Ш. Ейзенштадт, Т. Парсонс, Д. Белл, М. Михальченко, Є. Головаха, О. Куценко та ін. [3-12]). На нашу думку, це є свідченням багатоаспектності феномену кризи і водночас застереженням щодо абсолютизації того чи іншого підходу до її дослідження.

Кризовий стан суспільства породжує відповідний тип поведінки, спосіб мислення та світосприйняття. Саме у періоди соціальних потрясінь і криз, у періоди невизначеності стан напруженого очікування актуалізує процеси ціннісного переосмислення політичних подій, що й стає підґрунтям для міфотворчості.

Зрозуміло, що в умовах фінансової кризи, зростання зовнішньої та внутрішньої заборгованості, скорочення соціальних виплат, руйнування банківської системи, погіршення інвестиційного клімату, а відтак суттєвого знецінення авторитету української держави розвінчуються міфологеми про ефективне та швидке розв'язання суспільних конфліктів і проблем. Зокрема, пішов у небуття міф про єдину демократичну команду, створену за часів «помаранчевої революції». Однодумці перетворилися на опонентів, а згодом, як всі вже бачать, і на непримиренних ворогів (розпад парламентської коаліції, систематичні суперечки між Президентом України і Прем'єр - міністром України).

Така сама доля спіткала й міф про українську опозицію. У неї теж виникли серйозні проблеми. Вона опинилась у непривабливому становищі з огляду на правову неврегульованість її статусу та на брак політичних традицій її діяльності в Україні. На сьогодні спостерігається часта зміна статусу політичних суб'єктів. При цьому правлячі партії поступаються місцем опозиції здебільшого не через зміну певних політичних принципів, а в результаті неспроможності виконувати взяті на себе зобов'язання. Отже, міф про дієву українську опозицію не виконав своєї ідеологічної функції, а тому має поступитися іншим міфам.

Ще один міф, який суттєво вплинув на розвиток політичних подій загалом і політичної кризи зокрема. Це міф про сформовану партійну систему, яка спроможна делегувати своїх представників для управління державою. Міфічна партійна система, а точніше - велика «безсистемна» кількість політичних партій, з одного боку, не стала уособленням суспільних інтересів чи інтересів окремих верств населення. З іншого боку, партії - переможниці виборчих перегонів отримали реальну владу не лише в центрі, але й на місцях. Захищаючи інтереси певних бізнес - структур щодо перерозподілу власності та сфер економічного впливу, партійна влада постійно намагається перенести бізнес_конфлікти на політику. Більше того, у ці конфлікти втягується все суспільство.

На жаль, список таких спростованих міфів можна продовжувати. Серед «деміфологізованих» - міф про чемпіонат «Євро - 2012», який об'єднає зусилля українців та влади у розбудові економічної і соціальної інфраструктури; міфи про професійну армію, про «закон один для всіх», про можливість «поліпшення життя вже сьогодні». Серед спростованих також міфи про неоліберальну стратегію розвитку держави, про «євроінтеграцію вже найближчим часом», про «газову трубу» як аргумент у системі надійного енергозабезпечення, міф про те, що «завдяки» нерозвиненості фондового ринку економічна криза не зачепить Україну, міф про ВТО і конкурентоспроможність українських товарів на зовнішніх ринках і, нарешті, міф про дієву й ефективну владу в Україні.

Безперечно, кризовими явищами охоплена не лише Україна. Не визначаючи їх глибину та динаміку у країні наших сусідів, зазначимо певну спорідненість міфотворчих процесів. Відомий російський дослідник сучасних геополітичних процесів, доктор економічних наук В. Іноземцев наочно демонструє «кінець російської народної казки». Його роздуми стосуються міфів, причому як досить вже давніх, так і новостворених, котрі виникли під час наближення кризових явищ. Йдеться про п'ять міфологем, за допомогою яких у свідомості росіян поширювалися ідеї, спрямовані на виправдання чинної державної політики (насамперед, економічної) та пошук винних у її неефективності. Це зокрема:

1) міф про негативний потенціал, накопичений американською фінансовою системою, що й стало причиною «повномасштабної фінансової кризи»;

2) криза майже не зачепить Росію, котра навіть матиме змогу взяти участь у реформуванні світової фінансової системи;

3) міф про Росію як енергетичну наддержаву;

4) міф про інноваційну економіку Росії, а саме про досконалість її технологій;

5) міф про колосальні успіхи державних корпорацій [13].

Власне, це є природним процесом, коли спрацьовує так званий захисний механізм. У періоди загострення кризових явищ таким механізмом і виступає міф, який є невід'ємною складовою суспільної свідомості. Міф - це своєрідна синергія, де поєднуються свідоме і несвідоме, колективне та індивідуальне, минуле та майбутнє, реальність та ідеальне буття [14, с. 128]. Завдяки міфологічним конструктам людина краще адаптується до змін, що відбуваються у всіх сферах суспільного життя, «нівелює» у своїй свідомості певні суперечності реальної дійсності.

Як правило, більшість політичних міфів спростовується. Водночас з'являються нові міфи, за допомогою яких політичні актори намагаються заповнити певний ціннісний «вакуум». У цьому контексті кризовий період є періодом особливим. Він сприяє швидкому наростанню ціннісних конфліктів. Нові умови життя спонукають до зміни світоглядної парадигми. У цьому багатогранному процесі можна виокремити принаймні два рівні - зовнішній і внутрішній. На першому відбувається зміна правових норм, якими надалі регулюватимуться нові суспільні відносини. Це формальний бік трансформацій, який допомагає зорієнтуватись у розмаїтті сучасних соціально - політичних взаємодій. Другий - внутрішній рівень адаптації до змін - передбачає перегляд особистісних цінностей, настанов, переконань та їх узгодження з суспільними нормами та правилами. Це набагато складніший процес, який не відбувається так швидко, як правова регламентація нашого життя.

За умов соціально - економічної кризи та ціннісної невизначеності особливого значення набувають родинні, дружні, приятельські стосунки, в яких демонструється високий рівень довіри. Це соціальне мікросередовище виконує вкрай важливу для збереження стабільності суспільства функцію соціально - психологічної та моральної підтримки, пом'якшуючи стреси, спричинені соціально_економічною кризою, руйнацією традиційного способу життя і трансформацією ціннісно_нормативної системи. Разом з тим, на думку доктора філософських наук Є. Головахи, переважання таких взаємин у соціумі може стати відчутною інституційною перешкодою для розвитку суспільства, зокрема й інститутів влади, оскільки громадяни за таких обставин дистанціюються від них [15, с. 111].

За сучасних обставин політичний міф починає діяти як механізм, що перешкоджає розпаду соціуму. Система символів, яка становить основу міфотворчості, може бути використана для здійснення як позитивних, так і негативних суспільних змін. Складність феномену політичного міфу полягає в тому, що коли він виникає у вигляді реакції на динаміку кризових явищ, то важко передбачити наслідки його впливу на масову свідомість. Політичний міф виступає як символічний «наповнювач» ціннісного вакууму, сформованого внаслідок порушення стабільного розвитку політичної системи. Розгортання кризових сценаріїв безпосередньо залежить від того, які міфологеми згодом утвердяться у свідомості громадян.

В основі «кризових» міфологем, як правило, лежить спроба описати, пояснити причини політичної, економічної, соціальної нестабільності, віднайти певну логіку в хаосі суспільних подій, виправдати чи звинуватити владу в її неспроможності задовольнити потреби громадян, забезпечити реалізацію їх прав і свобод. Із цією метою формується цілий напрям символізації політичних процесів, моделювання кризових і антикризових подій. Найбільш вживаним і популярним словом стає «антикризовий», яке використовується для створення та поширення в суспільній свідомості нової символічної картини світу, а також для переконання громадян в тому, що чинна влада спроможна (не спроможна) боротися з кризовими явищами. Прикладом такого рішення може бути створення так званої антикризової коаліції в українському парламенті. У такий спосіб, насамперед, сама політична еліта утверджується в думці про необхідність антикризових заходів і антикризового управління. Наступним етапом стають намагання засобів масової інформації, піар - агенцій створити у свідомості громадян образ кризи і наповнити її відповідними міфологемами на кшталт «невтішної перспективи», «масового зубожіння населення», «збільшення кількості безробітних» тощо. Коли громадська думка вже переповнена запропонованими «апокаліптичними» сценаріями, тоді будь_які міфологічні конструкти, спрямовані на позитивний розвиток подій, безапеляційно сприймаються як єдино можливий вихід із ситуації, що склалася. Особливість політичного міфу полягає в тому, що він завжди прагне стати реальністю.

Такий розвиток подій може бути небезпечним для майбутнього країни, оскільки символічна політика витісняє реальну, відтак виникають сприятливі умови для маніпулювання суспільною свідомістю. Причому ймовірність використання таких умов багато в чому залежить від уміння політичної еліти професійно застосовувати методи маніпулювання суспільними почуттями та емоціями. В. Парето вважав, що політика уряду буде тим ефективнішою, чим успішніше він буде використовувати емоції людей, проте інколи цього недостатньо для збереження влади. Еліті необхідно вчасно використовувати силу [16, с. 142].

За сучасних політичних умов маніпуляція стає поширеним явищем. З поля політики вона проникає у масову свідомість, в усі сфери суспільного життя, деформує поле масової комунікації, загрожуючи демократичному розвитку держави. Власне, час кризи, час загострення соціальних конфліктів є найсприятливішим для поширення й активного застосування маніпулятивних технологій. Тоді актуальними стають технології трансформації суспільних цінностей - так звані технології думок - вірусів [17, с. 76]. Думки-віруси - це переконання, які обмежують наше сприйняття світу, мислення та дії. Вони можуть «інфікувати» мислення та нервову систему так само, як фізичні віруси вражають організм або комп'ютерний вірус систему, призводячи до порушення їх функцій [18, с. 205].

Із технологічного погляду маніпуляція - це процес, окреслений у часі та розбитий на певні специфічні етапи: розроблення загальної моделі чи сценарію маніпуляції; реалізація моделі; застосування маніпулятивних виграшів. Така послідовність збігається з логікою так званих антикризових міфологем, які використовуються з метою формування нової світоглядної парадигми і «вдалі знахідки» яких можуть надовго залишатись у свідомості пересічних громадян. Цим користуються політики, маніпулюючи масовою свідомістю, створюючи як кризові, так і антикризові сценарії та пропонуючи їх українству як «заспокійливий засіб». Водночас нерозвиненість або слабкість громадянського суспільства слугує сприятливим ґрунтом для українських політиків стосовно невиконання взятих на себе зобов'язань. Зрештою, як свідчить історія суспільного розвитку, міф, що знайшов своє втілення у відомому вислові «Переможців не судять», теж спростовується. З часом.

Кризові явища актуалізують задоволення базової потреби людини у безпеці її існування. Виходячи з цього, політики прагнуть створювати нові міфи, за допомогою яких виникає символічна система соціальних взаємодій, котра може трансформуватись у нову систему суспільних потреб та інтересів, а також способів їх задоволення. На цьому тлі й виникають нові позитивні міфи про безпечне майбутнє, про перспективність нових стратегій, про поліпшення показників рівня життя тощо. Відбувається певна реструктуризація політичних міфів. Зрозуміло, що нові міфи вирізняються домінуванням оптимістичних ідей і концепцій.

Нові міфологеми є новими скоріше за часом їх створення, ніж за змістом. Кожна кризова (революційна, стагнаційна, воєнна чи повоєнна тощо) ситуація є періодом трансформації і об'єктивних, і суб'єктивних умов. Тому схема виходу з такої ситуації є загальновживаною. Ось міфологеми різних часів: «Комунізм - це дорога в щасливе майбутнє»; «Відродження нації»; «Якщо не ми, то наші діти житимуть краще». Спільним для них є їх позитивна спрямованість у майбутнє. Крім того, міф пропонує людям приклади для наслідування, а відтак формує певну позитивну модель поведінки і в такий спосіб розмежовує у свідомості громадян старе (кризове) і нове (антикризове).

Обов'язковим елементом творення нових міфологем є наявність в них образу «месії», «спасителя», «героя», який швидко та у потрібному напрямі реалізує антикризові програми з найбільшою вигодою для пересічних громадян. «Спаситель» є важливим творчим архетипом, оскільки відповідає уявленням людини про краще майбутнє. У ролі спасителя може виступати не лише окрема особистість. Більше того, це може бути певна об'єднавча ідея, як, наприклад, євроінтеграція для багатьох країн Європи після 1989 року. За твердженням угорського дослідника К. Танасіу, європейський дискурс вибудовано на обіцянці кращого майбутнього, а сама Європа виступає певною персоніфікацією «спасителя». Отже, створена того часу міфологема «вступ до Європи» означала приплив іноземних інвестицій, відкриття західних ринків, зростання стандартів життя тощо [19].

Водночас образ героя з його видозміненими ознаками (раніше - першопредок, творець, навіть Бог) реальної людини, яка уособлює суспільну свідомість, є так само актуальний, як і багато століть тому. І буде вічним. Типовий шлях міфологічного героя вкладається в досить просту схему: він (герой) переходить із реального світу у світ сакральний (міфічний), де його чекають усілякі пригоди. Скажімо, таким героєм, згідно з законами міфотворчості, став у президентській кампанії 2004 р. В. Ющенко. Тогочасна кризова (революційна) ситуація наочно продемонструвала потребу суспільства в месії, спасителі, надлюдині. Хоча міфологеми, якими користувався В. Ющенко під час передвиборчої кампанії, були класичними прикладами міфотворчості, зокрема поєднання ідеї національного відродження з ідеєю демократичного оновлення суспільства та влади. Імідж В. Ющенка вибудовувався на розумінні людських проблем, на технології з використанням образу «свій, близький до людей, він разом з ними». Творці образу В. Ющенка не забули вкласти в нього заклопотаність долею «маленького українця». Такий піар - хід забезпечував можливість вирішення одразу кількох завдань: засвідчувалася відкритість і простота кандидата; таким символічним образом позначалася відкритість влади (якщо цю владу представлятиме саме цей кандидат) [20, с. 92-93]. Міф стає засадничим елементом суспільної свідомості в моменти нестабільності, коли формується потреба в «героях». Власне покликанням останніх, за А. Кольєвим, і є створення політичних міфів, які згодом перетворюватимуться на ідеологічні конструкти. У результаті актуалізується національна міфологія, яка втілюється в особистості політичного героя [21, c. 128].

Соціальні потрясіння і кризи, ціннісна невизначеність посилюють у суспільній свідомості прагнення певного спрощення, побудови зрозумілої і універсальної моделі світосприйняття. За такої ситуації міф, як слушно зауважують В. Лисенко і В. Вірний, звертаючись до суспільного несвідомого, до архетипів, виступає тим самим ілюзорним образом, що систематизує в суспільній свідомості сприйняття суперечливої реальності. За реальність приймається міф, вона (реальність) віртуалізується. Кожна політична сила - чи то у прагненні знищити опонента, чи то у прагненні відновити свої втрачені позиції - активізується на ниві міфотворчості [22].

Насамкінець доцільно підкреслити, що міфологеми, запропоновані тим чи іншим політичним актором, можуть стати дієвим антикризовим інструментом, якщо в основу їх будуть покладені методи антикризового управління. Це передбачає урахування вище поданого перегляду ціннісної парадигми в бік пріоритетності національних інтересів над інтересами окремих політиків з одночасним поєднанням етатистських і ліберальних цінностей. Така ціннісна система має знайти своє відображення в методах прийняття рішень, у стилях управління на всіх рівнях влади та в моделях співпраці влади з громадськістю.

Автор рассматривает социально - психологические и другие обстоятельства создания новых

мифов в кризисных условиях, а также их направленность и связанную с этим реструктуризацию

системы политических мифов. Приведены примеры из современной жизни украинского общества.