ОСНОВНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ КУЛЬТУРИ ЖИТТЄТВОРЧОСТІ ОСОБИСТОСТІ

                Наталія Богданова, кандидат філософських наук, доцент, (м. Слов'янськ)

Резюме: сім'я, школа, виховання і самовиховання розглядаються як визначальні чинники формування культури життєтворчості особистості.

Ключові поняття: особистість, культура, життєтворчість особистості, сім'я, школа, виховання, самовиховання.

Резюме: семья, школа, воспитание и самовоспитание рассматриваются как определяющие факторы формирования культуры жизнетворчества личности.

Ключевые понятия: личность, культура, жизнетворчество личности, семья, школа, воспитание, самовоспитание.

Resume: family, school, education and self-education are considered as key factors of formation of culture of lifecreation of a personality.

Key concepts: personality, culture, lifecreation of a personality, family, school, education, self - education.

Соціокультурне середовище є для людини сферою самореалізації, яка перетворює її із сфери зовнішнього світу об'єктивних впливів на внутрішній світ культури життєтворчості особистості, яка може здійснюватися лише в сфері культурних значень, смислів, цінностей і форм. Людина лише як культурна істота набуває необхідних здібностей та універсальних здатностей для реалізації себе як суб'єкта життєтворчої активності. Визначальними факторами формування культури її життєтворчості є насамперед сім'я і школа, виховання та самовиховання.

Відтак, соціокультурне середовище це фундаментальний, універсальний, всеохоплюючий чинник формування життєтворчості особистості.

В межах загальноуніверсального соціокультурного буттєвого простору особистості виділяються ключові елементи, які несуть на собі особливо важливі функції в процесі формування культури життєтворчості особистості. Одним із таких елементів, який має фундаментальне світоглядно-ціннісне і виховне значення у формуванні особистості людини, є сім'я і школа, тобто ті осередки, де людина отримує первинний досвід життєтворчості, де вона під впливом авторитетних прикладів поведінки і думки набуває первинних уявлень про світ, які надалі визначають її ціннісні орієнтири і життєтворчі можливості.

Первинна освітня діяльність, яка здійснюється дитиною в сім'ї, дошкільному закладі, школі, має незаперечне фундаментальне значення для подальшого формування особистісних життєтворчих потенцій, адже саме в цей період людина набуває культури когнітивної і морально-оціночної діяльності, тобто готує за допомогою дорослих підґрунтя для подальшої світоглядної і аксіологічної оцінки об'єктивної реальності, а також, що особливо важливо, для самооцінки. Особливо важливим чинник сімейного і освітянського формування особистості стає в сучасному світі, який, перетворившись на середовище безкінечних інформаційних впливів, вимагає від особистості значної світоглядно-оціночної роботи для його впорядкування і духовно-когнітивного осягнення. Підґрунтя ж можливостей такого осягнення закладаються саме в процесі сімейного виховання і освітянської роботи з формування світоглядно-пізнавальних життєтворчих потенцій особистості. «На формування духовності особистості у сучасному соціокультурному просторі здійснюють як позитивний, так і негативний вплив різні чинники, тому особливого значення надаємо інтелекту, набутому через освіту» [11, с. 69]. Для того, щоб особистість була здатна в сучасному суперечливому і надскладному світі впорядковано і гармонійно виявляти свою духовно-вольову, життєтворчу активність, вона повинна мати певний рівень освіти, тобто набути здатностей до світоглядного сприйняття безлічі інформаційних імпульсів, що надсилає сучасний цивілізаційний простір, а також до їх пізнавальної та морально-етичної оцінки, без чого людина залишиться пасивним приймачем безкінечного потоку знаково-інформаційних уривків.

Освіта стає тим формуючим чинником, завдяки якому людина не просто залишається одним з об'єктів інформаційного середовища, здатного лише приймати і передавати інформаційні блоки, але стає суб'єктом соціокультурного простору, тобто носієм можливостей смислового і моральнісного впорядкування світу, навіть такого невпорядкованого, як світ інформаційної цивілізації. «Освіта - це модернізаційне ядро сучасного суспільства, основний чинник його мобільності та пластичності» [6, с. 13]. У зв'язку з цим, як фактор введення людини в невпорядковане середовище інформаційної цивілізації, освіта набуває особливого значення в сучасному світі як чинник формування культури життєтворчості особистості, адже саме вона формує в людині прагнення до непасивного, перетворюючого ставлення до невпорядкованого смислом і мораллю зовнішнього середовища. В такому світлі освіта розглядається нами «як відносно самостійна система, завданням якої є формування членів суспільства, орієнтованих на оволодіння певними знаннями, моральними цінностями, вміннями, навичками, нормами поведінки» [18, с. 92-93]. Спрямованість людини, її духовновольове прагнення до оволодіння смислами і оціночними характеристиками соціокультурного середовища, що є основним підґрунтям культури життєтворчості особистості, - головний здобуток вдало побудованої системи освіти, в якому активно застосовуються інноваційно-гуманістичні, особистісно-орієнтовані, суб'єкт-суб'єктні принципи і методи роботи.

Особлива цінність освіти як фактора формування культури життєтворчості особистості полягає в її творчо-комунікативній природі. Освіта в її справжньому, особистісно-орієнтованому вигляді не є системою нав'язування чи прищеплення певних догматичних знань і поведінкових моделей, а, навпаки, являє собою соціокультурний осередок, в якому людина навчається сама творити важливі для себе світоглядні і аксіологічні знання, переконання, ідеали. Освіта - це комунікативне середовище, в якому кожен член є самодостатнім суб'єктом, активно спрямованим на самовдосконалення і таким, що шукає найоптимальніші шляхи і методи такого самовдосконалення. «Створення особистісно-смислового середовища відбувається відповідно до задоволення екзистенційних потреб людини: у свободі й вільному виборі себе як особистості, власного світогляду, дій, вчинків, позицій, у самостійності та особистій відповідальності; саморозвитку, самовизначенні та творчості. В основі моделі освіти лежить ідеал самостійної і творчої, естетично розвинутої особистості, яка має власний світогляд і здатна до самореалізації. Входження особистості в освітній простір можливе за наявності спільних смислів: об'єктивних - простору та суб'єктивних - особистості. Таким чином, характеристики особистісно-смислової сфери слід розпізнавати за рівнем залучення у процес комунікації: вищий рівень - смислові утворення, середній - залучені мотиви, емоції, вольова регуляція, низький рівень - самовідчуття. Наповнення особистісно-смислового середовища людини відбувається відповідно до її особистісних пошуків і прагнень, у процесі яких відбувається становлення особистості» [16, с. 149]. Отже, освіта як соціокультурний осередок створення світоглядно-ціннісних смислів життєдіяльності людини являє собою комунікативно-творче середовище формування фундаментальних характеристик особистості, на основі яких відбувається і буде відбуватися протягом наступного життя реалізація і самовтілення всіх форм її життєтворчої активності.

Важливим завданням сучасної освітянської інтелігенції є створення такого освітнього простору, в якому людині були б надані всі можливості для особистісної самоідентифікації і самореалізації. Це можна досягти лише шляхом вироблення нових принципів і методик освітнього процесу, який ґрунтувався би на новітніх гуманістичних і особистісно орієнтованих методах. Одним із основних принципів сучасної освіти повинен стати той, який би стверджував, що основною цінністю є «не формальний рівень освіти, тобто інформованість, а саме знання, тобто здатність до створення нового, до самостійної творчої діяльності» [7, с. 462]. Такий принцип став би ключовим елементом, що дозволив би значно інтенсифікувати освітній процес як один із основних чинників формування життєтворчості особистості. Саме прагнення до самотворчості і самовдосконалення кожного із суб'єктів освітянського процесу може вивести освіту на рівень, який вимагається як глобальним соціокультурним простором, так і внутрішнім світом кожної особистості, яка намагається в процесі освіти віднайти підвалини для обґрунтування свої світоглядно-орієнтаційних та життєтворчих ідеалів і переконань. Таким чином, загалом освіту ми будемо розглядати як «виховання особистості, становлення її внутрішнього духовного світу, людського ставлення до дійсності, утвердження пріоритету особистості, демократичних свобод, прогресивних орієнтацій» [14, с. 556]. У такому розумінні освітній процес являє собою фундаментальне підґрунтя для самоідентифікації, саморозвитку і самореалізації людини, а значить він є і одним із ключових чинників формування культури життєтворчості особистості.

Незаперечним є те, що одним із ключових факторів соціальної адаптації і формування життєтворчої активності особистості є сім'я як первинний осередок світоглядно-ціннісного становлення особистості, перша буттєва домівка, яка дає змогу дитині аксіологічно зорієнтуватися в складному навколишньому середовищі.

Сім'я, залежно від того духовно-психологічного клімату, який у ній панує, стає для людини прикладом для наслідування у будь-якій подальшій життєвій ситуації. Саме стосунки в сім'ї визначають характер дитини, її гендерні поведінкові реакції, ставлення до старших і однолітків, потенціал толерантності і альтруїзму, тобто ті показники, які є необхідним фундаментом культури життєтворчості особистості. Сім'я, із позитивним духовно-психологічним налаштуванням створює дитині сприятливі форми і принципи соціалізації, що в подальшому активізує й інтенсифікує творчі і самотворчі здібності особистості. «Роль сім'ї полягає в поступовому введенні дитини в суспільство, щоб її розвиток йшов згідно з природою дитини і культурою країни, де вона з'явилася на світ. Важливу роль у процесі первинної соціалізації грає виховання дитини в сім'ї... Психологічний клімат в сім'ї та її культурний рівень є факторами, що взаємно впливають один на одного. Сприятливий психологічний клімат є основою успішного виховання дітей, їхньої високої емоційної культури, що в свою чергу, позитивно позначається на їх соціалізації» [17, с. 266-267]. Тобто, первинним фактором входження людини в певний соціокультурний простір є, незаперечно, сім'я та той рівень виховання та емоційновольової культури, який вона може забезпечити дитині і який у подальшому буде визначати її самоідентифікаційні та життєтворчі можливості.

Особливо важливе значення сім'ї полягає в тому, що в її лоні формуються основні світоглядні та ціннісно-орієнтаційні підвалини особистісної життєтворчості. В сім'ї у людини складаються первинні переконання щодо принципів світовлаштування, спираючись на які в подальшому людина вибудовує власну картину світу. Також саме в процесі сімейного виховання і освіти людина набуває первинних здатностей оцінювати дійсність з точки зору когнітивних, моральних і естетичних переконань та ідеалів. «Тільки сім'я може закласти той фундамент, на якому надалі може будуватися весь внутрішній світ дитини, її відчуття, думки, погляди, відносини, які спрямовані на розуміння й освоєння Істини, Добра, Краси» [19, с. 161]. Таким чином, сім'я є фактором адаптації та соціалізації дитини, який дозволяє їй у соціокультурноприйнятній формі долучитися до певного соціуму, при цьому встановлюючи для себе власні особистісні смисло-формуючі і ціннісноорієнтаційні принципи життєтворчості.                                                                            

Одну із вирішальних ролей у розвитку людини відіграє поведінка і культура спілкування і життєтворчості членів сім'ї, в якій вона народжується і виховується. Первинною здатністю дитини є здатність до наслідування, пристосування й імітації, тому особливо важливо для дорослих членів сім'ї завжди пам'ятати про те, що подальша життєдіяльність і особистісне самостановлення дитини в основі своїй залежить від того, які поведінкові реакції та моральний клімат вона спостерігає в найближчому своєму оточенні у ранньому дитинстві. Психологи стверджують, що «в основі взаємозв'язку організму і середовища лежить наслідувальний рефлекс. Він же, відповідно, визначає спрямованість вибору форм поведінки особистості. У людини наслідування проявляється дуже рано. Відмічається, що ще до розвитку мови немовля переймає від дорослих цілу низку жестів та мімічних рухів, а також виголошує імітативні звуки» [10, с.181]. Таким чином, на батьках та найближчому дорослому оточенні дитини лежить велика відповідальність за те, якими самореалізаційними здатностями буде наділена майбутня особистість дитини. У зв'язку із цим, дорослі повинні набувати принаймні основних психолого-педагогічних знань і навичок для того, щоб свідомо підходити до процесу виховання дитини, від чого дуже великою мірою залежить формування її подальшої особистісної культури життєтворчості.

Окрім того, сім'я стає першим осередком буттєвої самореалізації особистості, адже із самого дитинства людина намагається створювати цілісне світобачення, в чому їй можуть допомогти лише вже наявні в сім'ї ставлення до знань, моралі, краси, що в свою чергу визначає самоідентифікацію сім'ї як одного з елементів тієї чи іншої соціальної системи. В цілому ж діти набувають знання про соціальний устрій світу завдяки процесу «соціального пізнання», «діти починають придивлятися до світу людей і поступово осягати принципи і правила, за якими він існує... Розуміння світу не розвивається шляхом його витлумачення по частинах, не пов'язаних між собою. Діти намагаються осмислити свій досвід як організоване ціле» [10, с. 184]. Рівень культури сім'ї, її інтелектуального, морального і естетичного розвитку стають визначальними в процесі такої «організації цілісності» картини світу, що є одним із перших і визначальних, доленосних етапів формування культури життєтворчості особистості.

Важливим для самоідентифікаційних можливостей людини є і рівень гуманності та толерантності, який панує в сім'ї і завдяки якому у дитини формуються первинні комунікативні уявлення та здатності до сприйняття і розуміння «Іншого», через які, як відомо, формується людське «Я». «Саме в сім'ї стосунки між дітьми та дорослими будуються за принципом абсолютного альтруїзму, в культурному значенні цього слова. Відчуваючи на собі альтруїстичне ставлення, дитина закарбовує у власній душі модель альтруїстичної, неутилітарної поведінки» [8, с. 71]. Проблемою сучасного світу є чи не цілодобова зайнятість батьків питаннями, які не стосуються виховання дитини (роботою, розвагами, громадською діяльністю тощо). Така ситуація, фактично, позбавляє дитину сім'ї, що веде (навіть в сім'ях зі значним достатком) до різноманітних девіантних психологічних проявів у майбутньому та до значної шкоди фундаментальним основам культури життєтворчості особистості. В цьому сенсі сім'я також повинна ставати для дитини захистом від надто складного, заінформатизованого і понадінтенсивного зовнішнього суспільного середовища, яке, очевидно, не сприяє цілісному світорозумінню дитини і шкодить подальшим її можливостям світоперетворення, яке є одним із найголовніших проявів особистісної життєтворчості.

Таким чином, сім'я та школа є тими активнотворчими осередками життєтворчості особистості, основним завданням яких є забезпечення необхідного для самореалізації особистості соціокультурного рівня та психолого-емоційного клімату. «Соціально-культурне середовище дає особистості, людині можливість створити сприятливі умови для розвитку творчої природи, спрямувати їх на забезпечення психологічної безпеки та свободи, підтримку творчих пошуків дитини і захисту її свідомості від негативного впливу, розкріпачення внутрішніх сил та заохочення успіхів» [13, с. 147]. Сім'я і школа, маючи значний потенціал прищеплення дитині творчого ставлення до формування світоглядних та ціннісних особистісних орієнтирів, несуть значну відповідальність з точки зору ефективності формування особистісної культури життєтворчості кожної дитини.

Водночас таке формування обов'язково передбачає виховання і самовиховання особистості. Саме вони щонайбільше сприяють остаточному оформленню життєтворчої особистості, її соціокультурної адаптації і соціалізації, сформованості її емоційно-вольової і світоглядно-ціннісної сфери. Однією із найважливіших складових успішного процесу соціалізації особистості є виховання. Воно забезпечує не тільки включення до соціуму, а й набуття цінності та відчуття самоцінності людини. «Сучасна парадигма особистісно орієнтованого виховання ставить у центр уваги дитину як унікальну і цілісну особистість, яка спроможна до сприйняття нового соціального досвіду і прагне до самовизначення в різних життєвих ситуаціях на основі усвідомленого вибору. Отже, виховання у контексті соціалізації являє собою ніщо інше як педагогічно організований соціальний простір дорослішання, самовизначення і самоствердження» [1, с. 55]. Розуміння виховання як процесу організованої соціалізації створює можливості й розуміння того, що результат виховання слід визначати за ступенем виявлення у людини здатності й здібності розв'язувати життєві проблеми, робити усвідомлений моральний вибір, тобто із урахуванням рівня її особистісної культури життєтворчості.

Важлива особистісно-комунікативна роль виховання полягає у тому, що завдяки йому людина набуває можливості вибудовувати своє «Я» на основі духовно-практичного контакту з «Іншим». Така соціокультурна взаємодія сприяє всебічному і творчо-спрямованому розвитку особистості як самодостатньої істоти і необхідного елементу успішного соціального функціонування. «Процес виховання спрямований на формування соціально важливих якостей особистості, на створення і розширення поля її відносин у навколишньому світі - до товариства, до людей, до самого себе. Чим ширше, різноманітніше і глибше система відносин особистості до різноманітних сторін життя, тим багатше її власний духовний світ. На основі відображення людиною об'єктивних суспільних відносин відбувається формування внутрішньої позиції, особистості, активно укладається її власне суб'єктивне відношення до навколишнього і до себе самої» [9, с. 153]. Тому виховання є одним із ключових чинників активнотворчого залучення особистості до процесу життєтворчості в усіх його вимірах - особистісному, соціокультурному, інформаційному, соціально - економічному, політичному, громадянському тощо.

Притому, процес виховання в його гуманістичному, людиновимірному і особистісноорієнтованому вимірах ніколи не перетворюється на процес нав'язування людині певних поглядів, переконань, ідеалів, звичок і моделей поведінки. Виховання завжди передбачає зворотну творчу реакцію вихованця, що є, з одного боку, показником успішності виховання, а з іншого - основною винагородою вихователю.

«Ефективне виховання процес двобічний, і вихованці в ньому - не стільки об'єкт впливу зовнішніх сил, скільки активний суб'єкт самовдосконалення, адже ніяка зовнішня система впливів не досягне поставленої мети, якщо не знайде в самій особистості підтримки і відповідних зусиль, спрямованих на самовиховання» [5, с. 181]. Таким чином, людина, потрапивши в певний виховний ареал, здатна до самовдосконалення лише за умови відповідної особистісної реакції і відповіді на зовнішні виховні впливи, що стає можливим лише за умов активних життєтворчих зусиль.

Таким чином, виховання як чинник формування культури життєтворчості особистості стає ефективним лише в тому випадку, коли відбувається як двосторонній процес. Це вимагає від психологів і педагогів розробки нових особистісно-орієнтованих методик і стратегій виховних впливів, які були б ефективними в нових соціальних реаліях інформаційної цивілізації. «Виховання і навчання, які здійснюються суспільством за допомогою сім'ї, школи, різних громадських організацій і засобів масової інформації, вимагають не тільки підтримки з боку особистості, що розвивається, але й зустрічної роботи, тобто самовиховання, без чого суспільне виховання малоефективне» [12, с. 49]. Така самостійна робота, яка до того ж повинна бути належним чином вмотивована, що є головним завданням виховання, є першим етапом на тривалому шляху самовдосконалення за допомогою застосування своїх духовних життєтворчих можливостей.

Особистість формується насамперед внутрішньо-духовно, у зв'язку із чим її життєтворчі можливості залежні в основному від складної роботи із духовного самовдосконалення, тобто від самовиховання, яке не може бути розділеним, випадковим, ситуативним, а відбувається щомиті, кожного разу, коли людина реалізує себе як особистість, роблячи вільний вибір, вольове зусилля. «Самовиховання в суспільному розумінні - це не епізодична, а систематична копітка робота над собою, це процес самовдосконалення власної особистості, отримання нової, більш досконалої, особистості, і, що найбільш важливо, - це інтегрована система, яка перебуває в постійній внутрішній динаміці, практичній перевірці та корекції» [2, с. 150]. Мотиваційні, регулятивні і критеріальні показники самовиховання залежать від багатьох об'єктивних та суб'єктивних чинників, які охоплюють як усе різноманіття зовнішніх соціокультурних і виховних впливів, так і внутрішньо-духовні реакції та потреби, які викликані необхідністю особистісного становлення та саморозвитку. В цьому аспекті проблема самовиховання, поєднуючи в собі психологічні, педагогічні, філософські, культурологічні та інші складові, виступає як основна при визначенні факторів впливу на формування культури життєтворчості особистості, адже саме в процесі самовиховання особистість систематично реагує і дає наповнені смислом ціннісні відповіді на ті виклики та вимоги, які ставить перед нею зовнішнє середовище, чи то соціокультурне, чи інформаційне, чи сімейне, чи освітянське, чи педагогічно-виховне та ін.

Отже, потреба в самовихованні детермінована зовнішніми обставинами і вихованням, але основною його рушійною силою є духовноенергетична потреба у самоідентифікації і самовдосконаленні. «Вона виникає як природна необхідність особистості, що розвивається, і служить стимулом подальшого саморозвитку для того, щоб успішно займатися самовихованням... необхідно вміти аналізувати власні якості та певним чином їх оцінювати з урахуванням вимог, що пред'являються до людини суспільством, і показників власної діяльності» [4, с. 17]. Спрямованість самовиховання визначається суспільною програмою всебічного розвитку особистості, здійснення якої в інтересах і суспільства, і особистості. Проте залежно від індивідуальних особливостей та потреб напрям самовиховання може набувати різноманітних форм, виявів, характеристик. Головним же напрямом самовиховання є формування високих етичних якостей людини. Тільки в процесі самовиховання у особистості формується розуміння і усвідомлення необхідності почуття відповідальності, яке, в свою чергу, є одним із основних чинників культури життєтворчості особистості. Відчуття відповідальності - додатковий стимул до етичного самовдосконалення, до моральної самотворчості. Причому, самовиховання не обмежується певними віковими особливостями людини. Людина продовжує працювати над собою і тоді, коли стає дорослою. Це здійснюється інтенсивніше і продуктивніше, бо доросла людина має більше знань і життєвого досвіду, відповідальніше ставиться до суспільних вимог і власних обов'язків. Крім усього цього, вона володіє розвиненим розумом і волею - необхідними суб'єктивними передумовами успішної роботи над собою. У зв'язку з цим, у сучасному світі актуалізується питання соціальної і громадської роботи, яка була б спрямована не лише на виховання дітей, але й на створення необхідних умов для творчого, самовиховного розвитку дорослих, що, в свою чергу, сприятиме активізації життєтворчих зусиль кожної особистості.

Самовиховання - складна діяльність. Вона вимагає постановки певної мети і конкретних завдань, розробки програми, планування роботи, обліку і контролю за самовихованням. «Важливий аспект самовиховання - логічне мислення, вміння проаналізувати кожен свій вчинок, що сприяє виробленню вимогливості до себе як

постійної риси характеру, без якої неможливо досягти успіху в цій справі. Тому педагоги в індивідуальних бесідах і на зборах детально аналізують порушення правил поведінки, їх причини, привчають молодь до самоаналізу» [15, с. 203]. Надалі вміння самоаналізу і самооцінки стає для людини одним із головних рушійних джерел особистісної життєтворчості, адже саме критичне ставлення до себе і своєї поведінки примушує людину в життєтворчому прагненні до бажаного «Я-ідеалу» самозмінюватися, стверджуючи світоглядно-ціннісні пріоритети, які формують особистісний каркас кожної людини.

Самовиховання робить людину відповідальною за свою поведінку в сьогодні і за своє майбутнє життя. Особистість у процесі життєтворчого становлення може обирати той чи інший спосіб життя, вона може регулювати свою поведінку і вдосконалювати себе, але навчитися цього без кропіткого процесу самовиховання неможливо. «Особистість характеризується таким рівнем психічного розвитку, що дозволяє їй керувати власною поведінкою і діяльністю. Здатність обмірковувати свої вчинки і відповідати за них - істотна й головна ознака особистості» [3, с. 55]. Таким чином, одним із найважливіших чинників формування культури особистісної життєтворчості є самовиховання, яке є первинним процесом безпосереднього керівництва людиною тим, що належить тільки їй - своєю особистістю. Без самовиховання особистісна життєтворчість є неможливою, а людина залишається тільки об'єктом зовнішніх впливів, втрачаючи особистісні можливості самотворчості, самостановлення, самореалізації і самоідентифікації.                              

Саме тому людина як особистість не може та не повинна все звалювати на обставини життя. Особистість відповідальна за свій характер, за свою діяльність, за свою поведінку, за те, якою вона стає і стане. «Всі вчинки, що формують особистість, знаходяться в зв'язку і в сукупності, визначають спосіб її життя, те, як практично, реально вона живе (що вона любить, до чого прагне, як виконує свою функцію громадянина, як поводиться в середовищі людей, як працює, що читає і з ким зустрічається). Свідома, вольова людина може певною мірою впливати на свій спосіб життя, а тим самим свідомо зумовлювати шлях власного психічного розвитку» [4, с. 13]. Таким чином, самовиховання в розгорнутому його вигляді є цілеспрямованою свідомою та систематичною роботою над собою, з тим, щоб забезпечити такий рівень розвитку особистості, який би відповідав суспільним вимогам і особистому ідеалу. Шляхом самовиховання особистість формує потрібні їй для життя та праці властивості і усуває ті, які заважають їй жити і діяти в потрібному напрямі. Самовиховання - природний процес адаптації особистості до соціальних умов і суспільних вимог. Але головним якісним та сутнісним показником самовиховання є його вплив на процес утворення життєтворчих потенцій особистості. З цієї точки зору, самовиховання розглядається нами як один з ключових чинників формування культури життєтворчості особистості, адже саме в ньому закладені бажання і можливості людини до духовно-вольвого самовиявлення, до самовпорядкування об'єктивного та моральнісного світу, до творчого самоствердження як суб'єкту духовності і суспільності, завдяки чому не лише впливати на зовнішню природну та соціальну реальність, але й на власні, внутрішні, світоглядно-ціннісні і життєтворчі характеристики.