Homo ludens — homo politics: Політичні ігри між інфантильністю та цинізмом

Галина Соловій, кандидат філологічних наук,

доцент кафедри глобалістики, політології та PR Університету «Україна»

УДК 316.75

У статті розглянуто поняття політичної гри крізь призму концепції гри

Йогана Гензінги, проаналізовано обов'язкові атрибути гри (місце та правила гри,

костюми, подолання труднощів та стремління до перемоги), проведено паралелі до

сучасних політичних ігор. Він доходить висновку, що сучасні українські політичні

ігри характеризуються інфантильністю та цинізмом політичних

гравців і мають на меті маніпуляції суспільною свідомістю.

Ключові слова: політик, політична гра, політичні маніпуляції,

маніпулятивні технології, політична спекуляція.

Прикладів такого цинізму у політичних іграх українських політиків можна наводити безліч, однак зазначені політичні маніпуляції мають на меті вплинути на світоглядні та ціннісні орієнтації людей, змінити їх політичні уподобання і смаки, привести до нових типів поведінки, а також переписати історію. Відкритим залишається питання: коли нарешті українська політика керуватиметься чесними і демократичними правилами гри і відмовиться від цинічних маніпулятивних технологій.

Аналізуючи ситуацію в сучасних українських мас - медіа, нескладно угледіти, що вітчизняні ЗМІ доволі часто стають заручниками політичних ігор, котрі не припиняються у владному трикутнику президент - прем'єр-міністр - парламент. Власне пересічні громадяни вже давно побачили, що українські політики просто «загрались» у владу, забувши про правила гри, ігноруючи Конституцію, закони, не кажучи вже про втрату довіри виборців. У кожній грі є певні правила, однак в українських політичних іграх правила відсутні, а мета одна - у будь_який спосіб втримати в руках владу, для цього усі засоби підійдуть. Втягнуті політичними авантюристами у нечистоплотну й авантюрну політичну гру, вітчизняні ЗМІ також перетворюються у співучасників маніпуляцій суспільною свідомістю, що засвідчує незбалансовану і непродуману інформаційну політику в державі.

Дивлячись на спроби президента видати указ про чергові позачергові парламентські вибори - 2008, вдруге за три роки в умовах фінансової кризи і стагнації світової економіки, спостерігаючи за тяганиною в судах різних інстанцій та законодавчим «беспрєдєлом» у стінах парламенту і владних кабінетах, котрий влаштовують вищі посадові особи країни, згадується той факт, що з епохи античності поняття «гра», «судова тяганина», «змагання» були спорідненими. Так, судову тяганину сторін греки вважали за «агон», своєрідне змагання, обставлене жорсткими правилами гри. Зважаючи на стан української політико_правової і судової систем, порівняння з агонією виникає саме по собі.

Виходячи з концепції гри Гейзінги, кожна гра має також свій ігровий майданчик, зазвичай це певне окреслене місце, своєрідне магічне коло, де тимчасово скасовуються всі узвичаєні розрізнення людей, ранги. Складається враження, що будівлі Українського парламенту, Уряду та Секретаріату Президента - це своєрідні зачаровані чи навіть «прокляті» місця (їх навіть періодично освячують, виганяючи злих духів, що очевидно є вже перебором), оскільки ті, хто ступає туди, забувають, що вони також вихідці з народу.

Інший споріднений елемент звичайної і політичної гри - так зване перевдягання, приміряння ролей, своєрідне маскування, коли за певними атрибутами одягу, маски, наприклад, перуки і мантії суддів чи костюмів, можна впізнати, яку роль чи в яку гру грають персонажі. Дивлячись на недешеві костюми від Армані, сумочки від Гуччі, чи годинники Брегет, а також на дорогі марки авто політиків і урядовців, громадяни зазвичай розуміють, що ці люди грають в політику, виставляючи напоказ своє багатство і маскуючи натомість істинні наміри жадоби влади. Українські політики вміють, коли потрібно, грати у щирість, пускати скупу сльозу, рвати сорочку на грудях, апелювати до народу, виголошувати красиві промови, відкривати виставки, ярмарки чи пам'ятники, однак ця псевдощирість уже не вражає більшість громадян.

Ще однією невід'ємною ознакою будь - якої гри є палке бажання перемогти, тому цей чинник не можна за жодних умов скидати з рахунку, адже політична боротьба нагадує азартну гру, в якій агоністичне питання виграшу чи програшу затьмарює собою ідеї справедливості - несправедливості, невинності_провини, моралі_аморальності. Тобто морально_етична концепція в українській політичній грі явно ігнорується, в ній немає мови про тріумф моральної істини чи ідеї, про перемогу правди над кривдою.

Йоган Гейзінга у праці «Homo ludens» згадує, що в одній з пісень «Ілліади» зображено судочинство в такому вигляді: у священному колі сидять судді, а посередині лежать «золоті два таланти», що дістануться тому, чий вирок буде найсправедливішим [1, 95]. В українському парламенті двома талантами не обходиться, суми грошей, за які перекуповуються навіть депутати, мають багато нулів, тому питання істини стає просто спекулятивним, оскільки дехто з політиків вважає, що немає «правди», яку не можна купити, буває мало грошей.

Цей випадок нагадує також одвічне протистояння між «талантами» українських лідерів - Ющенком і Тимошенко, Ющенком і Януковичем, Тимошенко і Януковичем і т. д., - кожен хоче, щоб його рішення було найбільш справедливим і щоб вісь Добра зайняв саме він, а опонент втілював вічне Зло. Іноді політичні ігри набувають форми примітивного парі, хто кого «зробить», «взує», обставить, перекупить, або нагадують звичай битися об заклад, аби довести власну правоту. Одні політики б'ються об заклад, що дострокові вибори будуть, інші - що не будуть, народ робить власні ставки - хто ж кого переможе, яким буде вирок, - отак розважається владна верхівка.

У багатьох країнах, наприклад, у давнину в Італії суди були пристрастю і розвагою, якою тішився народ. Ситуація в українських судах, протистояння між адвокатами різних політичних сил, блокування судів, застосування фізичного і політичного тиску крізь призму телеекранів стають також своєрідною розвагою для самих політиків, депутатів і пересічних громадян.

Одна англійська газета описувала історію чоловіка, котрий програв справу в суді, проте з задоволенням розповідав: «Я все одно радий, що добре розважився за свої гроші». Коли та чи інша політична сила програє вибори або не набирає більшості, політики все одно раді, що розважились за власні гроші. Тим паче, щоб потрапити до команди гравців у грі під назвою «Вибори», потрібно заплатити круглу суму викупу або проявити інші «непересічні» вміння, необхідні політичній команді.

Ще одна спільна паралель між грою і політикою - це випробування, ініціація, посвята. Так, у грі переможець повинен подолати певні труднощі, щоб виграти приз, таким призом можуть бути: жінка, кубок, гроші, влада і т. ін. В українській політичній грі таким процесом ініціації, випробувань, як правило, стають вибори, а призом - перемога і більшість голосів у парламенті та як наслідок крісло прем'єра, посади в уряді, депутатські мандати, лобізм власних інтересів тощо. Українські політичні ігри нагадують боротьбу за наречену_владу і викликають певні асоціації з Камасутрою: усі політики хочуть задовольнити народ, тільки не знають, в який спосіб.

Варто також зазначити, що в ігри зазвичай грають діти, хоча не тільки, - і тут виникає ще одна схожість, а саме інфантильність, тобто незрілість, українських політиків, котрі називають один одного «маленькими ябедами», розказують у парламенті вірші, казки, надувають кульки, малюють плакати, пліткують, б'ються, купують собі дорогі іграшки, а саме яхти, літаки, футбольні клуби тощо - одним словом, впадають у дитинство, хизуються, хто кращий і розумніший.

В епоху античності судові промови нагадували змагання в лайці, і якби таке змагання влаштувати серед народних депутатів Верховної ради, то навіть важко уявити, хто був би найбільш брутальним і смішним водночас. Можливо, окремі представники Партії регіонів могли б претендувати на перемогу у цьому конкурсі. Наприклад, Тарас Чорновіл знається на народній мудрості та гуцульських прислів'ях, які народний депутат вправно використовує, говорячи про роль Партії регіонів у коаліційних переговорах: «Світить місяць, світить ясний - за гору сховався, я подумав, що я перднув, а я просто всрався».

Або народний депутат Ярослав Сухий, який полюбляє міцне слівце не на користь опонентів, зокрема у своїх заявах з трибуни Верховної ради: «Шановні колеги, я щиро поздоровляю помаранчевих та біло_серцевих... Слава Богу, саме після того, як Юлія Тимошенко прийняла ваші дебільні ультиматуми, може, після цього ви вже об'єднаєтеся в одну політичну силу». При цьому він сказав, що дуже в цьому сумнівається, але «чорт із вами». «От ви цього хотіли, ви це сьогодні отримали... Вам і прапор в руки!» - підвів риску Я. Сухий, коментуючи скасування деяких законів, прийнятих 2 вересня 2008 року фракціями Партії регіонів та БЮТ [5].

Доволі часто політичні ігри українських політиків переходять у війни, зокрема, це проявляється в інформаційних війнах у ЗМІ, коли політичні опоненти намагаються знищити одне одного з екранів телевізорів чи на шпальтах газет, обливаючи один одного брудом, використовуючи чорний піар та інші не надто вишукані прийоми. За такими інформаційними війнами серед політиків часто стоїть не лише жадання влади, й нерідко звичайне людське марнославство.

Найбільш прикрими є політичні спекуляції, пов'язані з історичною пам'яттю, зокрема особливо чутливими і болючими для українського суспільства є так звані «білі» плями історії, серед яких історія ОУН - УПА, а також питання визнання Голодомору геноцидом українського народу. Щодо останнього питання, то найбільш цинічними і спекулятивними були заяви російських політиків, зокрема президента Російської Федерації Дмітрія Медведєва, котрий відмовився приїхати на святкування 75 - річниці Голодомору. На думку Медведєва, «трагические событияначала 1930-х годов используются... для достижения сиюминутных конъюнктурных политических целей». Російський президент убачає у визнанні Голодомору геноцидом спробу «максимально разобщить наши народы, объединённые многовековыми историческими, культурными и духовными связями, особыми чувствами дружбы и взаимного доверия» [4].

Російські ЗМІ, не вдаючись у деталі і глибину проблеми, називають означену тему «так называемый «голодомор» [2]. А деякі з російських істориків, наприклад Віктор Кондрашин, твердить: «Мы завалили Европу своим хлебом и тем самым спасли ее от чудовищной катастрофы. Они жрали наше зерно, и заметьте, не задумывались, что оно замешано на крови советского народа. А теперь почти с вековым запозданием на Западе вдруг стали проливать слезы по невинно погибшим украинским крестьянам» [3].

Не будемо у цій статті вдаватись до аналізу причин такого ставлення та аргументів сторін, однак обрані манера і стиль дискусії російської сторони бажали б більшої толерантності у такому складному питанні, як власне і позиція деяких українських політиків, котрі не гребують попіаритись навіть на такій трагедії, як Голодомор.

Прикладів такого цинізму у політичних іграх українських політиків можна наводити багато, однак зазначені політичні маніпуляції мають на меті вплинути на світоглядні та ціннісні орієнтації людей, змінити їхні політичні уподобання та смаки, привести до нових типів поведінки, а також переписати історію. Відкритим залишається питання: коли нарешті українська політика керуватиметься чесними і демократичними правилами гри і відмовиться від цинічних маніпулятивних технологій.

В статье рассмотрено понятие политической игры сквозь призму концепции игры

Йогана Гейзинги, проанализированы обязательные атрибуты игры (место и правила игры,

 костюмы, преодоление трудностей и стремление к победе), проведены параллели

к современным политическим играм. Автор приходит к выводу, что современные

украинские политические игры характеризуются инфантильностью и цинизмом политических

игроков и имеют целью манипуляции общественным сознанием.