Скіфо - арійська цивілізація у Стародавній Індії/Ар’я - Варті (ІІІ–І тис. до н. е.)

                Валерій Бебик, доктор політичних наук, професор, проректор Університету «Україна», головний редактор журналу «Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації»

УДК 316.32+32

У статті розглядається українська версія походження цивілізації Стародавньої Індії/Ар'я-Варта.  

Ключові слова: цивілізація, Ар'я-Варта. В статье рассматривается украинская версия происхождения цивилизации Древней Индии/Арья-Варта.

В статье рассматривается украинская версия происхождения цивилизации Древней Индии/Арья - Варта. 

Ключевые слова: цивилизация, Арья-Варта. 

The article is considered of Ukrainian version of Indian/Arya-Varta Civilization. 

Key words: сivilization, Indian/Arya-Varta Civilization.  

Перед тим, як розглянути становлення і розвиток давньоукраїнської скіфо-арійської цивілізації у Стародавній Індії/Ар'я-Варта, варто звернути увагу на те, що в Римській імперії був досить популярним древній (навіть для Рима!) культ Сонця Індігета (Родоначальника) [54, с. 664].

Можливо, це і випадково, але корінь інд в словах Індія та Індігет (род гетів/хетів/хатів?) має явно споріднене змістовне навантаження. Тим паче, що скіфи/арії, які домінували протягом тривалого часу в цій самобутній країні, сповідували солярні культи.

Урахуємо, що на узбережжі Азовського моря (за Геродотом) проживали сінди в країні Сіндіка, яка була скіфо/арійською (сакською) за своїм етнічним походженням. Звідси й виходить, що обидві назви: Індія і Ар'я-Варта - були принесені в цю країну скіфами/аріями.

І ця самобутня індо-арійська цивілізація, яка розвинулася під впливом цивілізації скіфів/аріїв, дала світові одну з найдосконаліших світоглядних систем.

Протягом ІІІ-ІІ тис. до н.е. арійські племена кількома хвилями накочувалися на землі Стародавньої Індії, котра в ті часи мала назву Ар'я-Варта (Варта Аріїв?).

У цій же країні у давнину була провінція Аратта (сучасний штат Пенджаб) [88], а нині там є штат Оріса (до 1949 р. - Орія), де проживає народ ораони. Останні називають свою мову - орія [31, с. 189].

А на території сучасного Пакистану є місто з арійською назвою Лахор (колись це була частина Індії).

Арії принесли в ці краї свій світогляд, свою філософію, культуру і власну релігійно-політичну модель суспільного устрою.

Як свідчив колишній президент Індії, філософ С. Радгакрішан: «Оріяни (арії, орії, орачі - В. Б.) принесли з собою певні поняття і вірування, які вони продовжували розвивати в Індії».

З ним солідаризується ще один видатний індійський діяч - фундатор сучасної індійської держави Дж. Неру: «Народні танці патанів (оріїв) дивотно нагадують танці українців» [32; 63].

І ще одна цитата від Дж. Чокроборті, індійського перекладача «Слова про Ігорів похід»: «У Чернігові я почув весільні обрядові пісні українців, такі далекі від сучасних мелодій, але такі близькі до пісень, що й досі лунають на індійських весіллях» [32, с. 242].

Можливо, це і чергова «випадковість», але в індійських танцях серед багатьох інших елементів є технічні рухи, які називаються тукри і чаккардар тукри...

Скіфи-арії, які не створили в Ар'я-Варті/Індії централізованої імперії (лише окремі держави), постійно боролися між собою та з місцевим населенням. А сама арійська епоха в історії Індії, яка дістала назву ведійської (веди - староукраїнські/індійські релігійно-філософські збірки текстів), породила такий цікавий суспільно-політичний феномен, як кастовий устрій.

Ведійська епоха характеризується посиленням соціальної нерівності, суспільним розшаруванням і поділом на чотири варни (які з ускладненням соціальної структури суспільства трансформувалися й деталізувались у такі касти):

брахманів (жерців, священнослужителів);

кшатріїв (правителів-царів і воїнів-самарів);

вайшиїв (землеробів і торгівців);

шудрів (осіб фізичної праці, слуг).

Основна духовна та світська влада була зосереджена в руках брахманів і кшатріїв, а власне релігійно-філософська система дістала назву брахманізму (за іменем верховного бога Брахми).

Ці політико-психологічні і соціальні структури виявилися надзвичайно живучими в індійському суспільстві: минуло не менш як 2,5 тисячі років, перш ніж головою уряду (прем'єр-міністром) у цій країні став представник найнижчої касти - шудрів!

У Ведах і коментарях до них - упанішадах (від імені бога скотарів Пана? - В. Б.) йшлося про два шляхи здобуття влади: правителя породжують боги (або його влада засновується з волі богів) чи обирають люди. Але навіть в останньому

разі правитель був підзвітним і відповідальним не перед своїми громадянами, а безпосередньо перед богом, хоча й мусив дбати про підданих своєї держави (відповідно до дхарми - сукупності обов'язків людини).

Отже, попри рудименти договірного походження держави та влади у скіфсько-арійській, а відтак і староіндійській політичній теорії та практиці, домінувала патріархальна концепція влади. У цій концепції духовна влада мала пріоритет перед владою світською. І це не обговорювалося, оскільки, наприклад, у збірці «Атхар- ваведа», брахмани взагалі йменувалися богами!

Формування великих держав (наприклад, у VI ст. до н. е. в Північній Індії таких було 16) супроводилося заміною панівної ідеології. Як наслідок, занепад брахманізму з його забобонами, ритуальністю, закритістю до оновлення та корупцією вищих каст приводить до розквиту буддизму.

Засновник цієї релігії Сиддхартха Гаутама, або Ш(С)ак'я-Муні (563-483 до н. е.), за походженням був принцем. І, судячи з його імені, він походив із царської сакської (щака=саки=скіфи) родини. Так само, як і його перша дружина (двоюрідна

сестра), котра походила з родини удільного сакського князя Сопрабудди.                                     

                 Як свідчать легенди, в дорослому віці на нього зійшло просвітлення, звідси й, нібито, прізвисько - Будда. Хоча існує й версія, що він належав до будинів - народу, який проживав у ІІ-І тис. до н. е. (за Геродотом) на території Стародавньої України [20].

Принаймні, на рис. 3 і 4 Будда дуже схожий на типового українця, хіба ні?

Як би там не було, одного разу (тоді йому було 29 років) Будда покинув царський палац, сім'ю і вирушив у світ шукати істину. Згодом він став проповідувати своє вчення, яке поступово набирало послідовників. Сам Будда (так само, як Христос чи Мухаммед).

На відміну від «державницької» концепції брах- манізму (який ігнорує права особистості, розширюючи права держави та влади), «духовно-ліберальна» концепція буддизму є гуманістично зорієнтованою і такою, що має психологічне та

етичне підґрунтя. Її мета - перетворити кожну людину на лагідну, доброзичливу, звільнену як від страждань, так і від будь-яких бажань і пристрастей особистість.

«Духовний демократ» Будда відкинув теорію божественного походження каст і царської влади (можливо, тому, що його друга дружина з його гарему належала до касти шудр?). Він проповідував рівність між людьми, але не в соціальній, а в духовній сфері (хоча й це був доволі революційний на той час крок).

Характерне й те, що ранній буддизм у переліку варн перше місце відводив кшатріям, а не брах- манам, чітко розмежовуючи світське і церковне життя. І це може бути додатковим підтвердженням скіфсько-арійського походження Будди, оскільки, на відміну від трипільської цивілізації (в якій домінував матріархат), у скіфів/аріїв була запроваджена патріархальна модель політичної влади. Головним у них стає бог війни Арес, котрий, до речі, був головним божеством і в еллінській Спарті.

Зрозуміло, що такий рейтинг варн, запропонований буддизмом, об'єктивно догоджав світській владі, сприяючи формуванню на території Стародавньої Індії великих державних утворень.

Проте й брахманізм не пішов у забуття. Він не боровся з «єретичними вченнями» (як це відбувалося в християнстві), а поступово модернізувався, використовуючи елементи доарійських культів місцевих індійських племен. Так, на рубежі старої та нової ер виник індуїзм, у якому збереглися всі священні тексти брахманізму.

Що ж до буддизму, то він не зміг втриматися на висоті своїх філософсько-етичних принципів. Образ Будди обожнювався, оповивався забобонами та ритуалами, а через це відмінність між двома системами вірувань ставала дедалі меншою. Зрештою буддизм був поглинений індуїзмом, але перш ніж його громади зникли з території Індії (XIII ст. н. е.), він поширився в Південній та Східній Азії і став фактично світовою (за часом та ареалом поширення) релігією [45].

Загалом слід зазначити, що індійська політична думка того часу, надзвичайно релігійна й міфологічна, суттєво збагатила скарбницю політичної науки. Насамперед йдеться про твір «Артхашастра» (IV-III ст. до н. е.), автором якого вважається Чанак'я, міністр засновника імперії Маур'їв Чандрагупти. У цьому творі загальне благо розглядається як збереження суспільного порядку, заснованого богом. Намісник бога - цар, котрий силою тримає підданих у покорі.

У цій книзі наведено й методи політики й управління державою, ретельно розроблено систему шпигунства, стеження та контролю.

Привертає увагу й етична основа політики - владу й багатство слід зберігати та примножувати будь-якими засобами (згодом цю саму тезу висуватиме європеєць Н. Макіавеллі).

Однак найвідомішим джерелом давньоіндійської політичної думки є збірник «Закони Ману», авторство якого приписують міфологічному прабатьку людей Ману. Насправді ж цю книгу писали, як стверджують експерти, починаючи з ІІ ст. до н. е. аж до ІІ ст. н. е. (приблизно стільки ж, скільки писали й Біблію!) [43].

Писали до того ж вельми майстерно, оскільки майже два тисячоліття «Закони Ману» проіснували як кодекс соціального життя Старо-давньої Індії. Там є все: і елементи цивільного та кримінального права, і міркування щодо життя, шлюбу, правил очищення, покаяння, прийняття їжі тощо.

Нас же цікавить насамперед політика. І тут починається найцікавіше. Політичний аналіз показує, що в тогочасній Індії перемогу здобув усе-таки брахманізм - як влада (церковна над світською) та як провідна релігія (над єретичними вченнями).

Основні тези: влада й варни (в межах останніх - касти) - від бога, цар - божественного походження, порядок, встановлений Брахмою, - вічний.

Проте скіфо-арійський культурно-цивілізаційний вплив, безумовно, позначився на житті всього тогочасного Азійсько-Тихоокеанського регіону. Зокрема, на землях сучасних держав Пакистану та Індії існувала велика Індо-скіфська держава (рис. 5), яка не могла не впливати на розвиток тогочасної індійської цивілізації. 

Нагадуючи, що на честь скіфо/арійського воїнського стану самарів з'явилося чимало географічних назв не тільки в Україні (річка Самара та кілька одноіменних населених пунктів на Сумщині, в Галичині і в Криму).

Такі самі назви виникали скрізь, де ступала нога вихідців зі Стародавньої України: м. Орськ і Орал (Казахстан), м. Самарканд і Бухара (Узбекистан), м. Хорог (Таджикистан), м. С(а)мара (Західна Сахара, Африка), м. Самаринда, Се(а)маранг, Нарпух (Індонезія), м. Самарай (Папуа-Новій Гвінеї), острів Самар (Філіппіни), м. Дархан (Монголія), Яркенд (Китай), Саппоро (Японія) і т. ін.

Окрім того, на присутність аріїв, зокрема  районі Тихого Океану, вказують і санскритські назви індонезійських островів Суматра (на санскриті - океан) та Ява (острів вівса), Малайя (гора), Сінгапур (місто лева). Крім Індії санскритські (арійські) назви наявні у назвах таких сусідніх з нею країн, як Непал (житло біля підніжжя) і Бутан (межа Тібету) [25].

І все, згадане вище, дає нам підстави простежити давньоукраїнське скіфо-арійське коріння (VI-III тис. до н.е.) в цивілізації Стародавньої Індії/Ар'я-Варта (ІІІ-І тис. до н. е.).