Фетиш панславізму на тлі російського месіанства

                Михайло Гордієнко, кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії та політології Національного університету державної податкової служби України

УДК 327.2

Стаття присвячена дослідженню явища слов'янської взаємності в контексті російського месіанства і його ролі у нових геополітичних реаліях. Автор відмічає, що ідея етнічної і мовної єдності слов'ян зумовлюється політичною доцільністю. Об'єднавчі експерименти у слов'янському світі живлять імперські амбіції Росії, але не українське державотворення. Робиться висновок, що Україна сьогодні потребує громадянського суспільства, а не російської гегемонії.

Ключові слова: національні інтереси, суверенна держава, слов'янство, вертикаль влади, традиція, геополітика.

Статья посвящена исследованию понятия славянской взаимности в контексте российского мессианства и его роли в новых геополитических реалиях. Автор отмечает, что идея этнического и языкового единства славян обусловливается политической целесообразностью. Объединительные эксперименты в славянском мире питают имперские амбиции России, но не украинское государственное строительство. Делается вывод, что Украина сегодня нуждается в гражданском обществе, а не в российской гегемонии. 

Ключевые слова: национальные интересы, суверенное государство, славянство, вертикаль власти, традиция, геополитика.

The article is devoted research of the phenomenon of slavonic reciprocity in the context of the Russian messiah and his role in new geopolitical realities. An author marks that the idea of ethnic and linguistic unity of slaves is stipulated political expedience. Unifying experiments in the slavonic world feed imperial ambitions of Russia, but not Ukrainian creation of the state. Conclusion is drawn, that Ukraine today needs civil society, instead of Russian hegemony.

Key words: national interests, sovereign state, slavdom, vertical line of power, tradition, geopolitics. 

Одвічне устремління українського народу до суверенного буття пов'язано з перманентним иборюванням собі геополітичного простору. Ця боротьба ведеться й сьогодні, але не стільки мілітарними засобами, скільки інформаційним, релігійно-конфесійним, економічним впливом зацікавлених держав з метою встановлення політичного контролю на відповідних територіях. Із розпадом біполярної моделі світу відбувається перерозподіл зон геополітичного підпорядкування. Україна продовжує перебувати в орбіті російського впливу. Цим визначається мета нашого

дослідження - аналіз панславістських амбіцій російського месіанства не тільки в історичному контексті, а й у нових реаліях світопорядку. Автор позбавлений ілюзій вичерпно з'ясувати заявлений об'єкт, бо усвідомлює, що розумом збагнути російську субстанцію досить складно. Ми з упевненістю констатуємо, що влада Росії живе за логікою «холодної війни» і функціонує у режимі «керованої демократії», а тому вона не завжди адекватна реаліям часу й спроможна запропонувати щось прийнятне для зовнішнього світу. Головною стратегією політики Москви є реінкарнація ідеї панславізму та брутальна експлуатація міфу про те, що Україна є частиною російської ідентичності. Реалізація цієї політики сприяє десуверенізації української держави, нав'язуванню їй колоніального статусу.

Здійснюючи дослідження означеної проблеми, ми відштовхуємося від апріорного факту прагнення Росії створити політичний режим авторитарного типу, який передбачає не тільки тримати в покорі автономії й республіки, що є її територіальними суб'єктами, а й зберегти вплив на посткомуністичні країни як останній плацдарм великодержавного шовінізму. Така політика диктується тим, що Росія переживає один за одним крах своїх імперських проектів: спочатку банкрутує самодержавство, а потім - комуністична міфологема. Але реакція Москви на ці втрати стала більш гнучкою й раціональною. Тільки відносно України позиція російської еліти залишається непорушною - намагання її приватизувати. Попри тектонічні зрушення у світовій політиці «Росія вважає Україну найбільш стратегічно важливою для себе країною на колишньому радянському просторі з кількох причин. Українська й російська економіки та промислові центри фактично інтегровані. Приблизно 80% російського експорту природного газу до Європи йде транзитом через Україну, а український Кримський півострів є місцем базування російського Чорноморського флоту в Севастополі... Коли Україна перейшла в прозахідний табір під час «помаранчевої революції» 2004 року й зробила завданням своєї національної стратегії вступ до ЄС і НАТО, це викликало занепокоєння в Кремлі» [18]. Сьогодні українська держава розглядається російською владою своєрідним буфером від проникнення на слов'янську територію західних цінностей і способу життя.

У наш час набуває нової сили завжди актуальна націонал-шовіністична ідея збирання російських земель, яка замінила собою здискредитовані комуністичні ідеали. Але геополітична експансія у сучасному світі наражається на численні виклики. Стосовно російської державності такі загрози чітко артикулює професор Римського університету «Ла Сап'єнца» О. Пахльовська: «Різко скорочуючи свій європейський простір і незмірно розширюючи простір азійський, Росія відмовляється тим самим від розвитку європейської частини своєї багатоскладової ідентичності. Саме тому питання України стає особливо болюче. Змирившись із втратою Балтії, переконана в «кишеньковості» Білорусі, Росія не лише за радянський період, а й за всі пострежимні роки звикла до фіктивності українського суверенітету» [14, с. 418]. У керівних колах Росії домінує думка про те, що Українська держава є штучним, тимчасовим утворенням. Сучасні амбіції російських націоналістів найдужче вражені саме незалежністю нашої держави. Тому вони прагнуть довести, що Україна є зоною стратегічного суперництва і неодмінно має перебувати в орбіті стратегічних інтересів Росії. Для реалізації цієї міфологеми необхідна жорстка вертикаль влади, що активно використовує пропаганду великодержавності, апелює до ідеї панславізму.

Парадигма слов'янської єдності мала довгий і складний процес еволюції від екзотичної концепції, що рефлексувалася у вузьких колах філософіф-ідеалістів, до реального втілення на практиці. Якщо стисло окреслити сутність ідеї панславізму, то потрібно відзначити її орієнтацію на етнічну і мовну спорідненість слов'ян та необхідність їх політичного об'єднання. Першим заявив про необхідність єднання усіх слов'ян хорват Вінко Прибоєвич під час своєї промови у Венеції ще у 1525 році. Як теоретична концепція панславізм виникає в кінці ХVІІІ - на початку

ХІХ століття спочатку в Чехії, Хорватії, Сербії і Чорногорії, а потім у Росії.

У процесі розпаду імперій, відділення колоній від метрополій відбувається становлення національних держав. На слов'янському ґрунті суверенні держави утверджуються на основі макронаціоналізму, що відомий під назвою панславізм, який об'єднує націоналізми генетично споріднених народів. В «Енциклопедії націоналізму» зафіксовано: «Панславізм - найбільш стара і найбільш важлива форма макронаціоналізму. Ідея союзу всіх слов'ян у могутню коаліцію з'явилася в кінці ХVІІІ століття в час, коли всі слов'янські народи були меншинами в Російській, Австрійській і Пруській імперіях... Ян Коллар, що прославив мрію союзу слов'ян в «Дочці Слави», став попереду слов'янських апостолів націоналізму» [20, с. 309]. Слов'янський націоналізм ніс загрозу для існування західних монархій, тому вони системно боролися з націоналістичним рухом.

Ідеологія панславізму є досить варіативною величиною. Впродовж історії вона не мала однозначного і закінченого вигляду. Це пов'язано з тим, що окремі її носії часто змінювали свої пріоритети, що нерідко суперечили один одному. Ідею слов'янської взаємності обстоювали діячі чеського національного руху Й. Добровський, П. Шафарик, хорватські політичні діячі Л. Гай, В. Водник, словаки Я. Коллар, Л. Штур, росіяни М. Погодін, Ф. Тютчев. У сербського просвітителя В. Караджича і чорногорця П. Негоша ця ідея видозмінилася і набула яскраво вираженого русофільського характеру.

У Росії панславізм з'явився в кінці 30-х років ХІХ століття в структурі теорії офіційної народності. На той час росіяни були єдиним слов'янським народом, який мав власну державу. Тому Росія стала центром єднання більшості слов'ян. У роботах Михайла Погодіна - «батька панславізму» були висунуті тези про вищість слов'ян над іншими народами і про призначення Росії бути гегемоном у слов'янському світі. У подальшому ідеї панславізму розвивалися у суспільно-політичних поглядах слов'янофілів - К. Аксакова, О. Хом'якова, І. Кириєвського. У цей період відбувається трансформація слов'янофільства у панславізм  як впливову політичну силу.

Досліджуючи ґенезу російського слов'янофільства як цілісної світоглядної доктрини ХІХ ст., А. Валіцький виділяє три періоди її становлення: «Перший період охоплює майже всю миколаївську добу, часи, коли слов'янофільство виступало в своїй класичній, утопічній іпостасі; другий, проміжний період припадає приблизно на 1853-1861 роки, - від подій, які передують східній війні, до смерті О. Хом'якова і К. Аксакова; третій період охоплює часи стрімкого поширення панславістичних ідей в російському суспільстві... і зростання залежності панславізму від слов'янофільської доктрини» [1, с. 572]. Після смерті Погодіна головним діячем слов'янофільства стає Іван Аксаков. Він обіймає посаду редактора програмної панславістичної газети «День», яка пропагує слов'яноцентричну ідеологію.

Ставлення слов'янофільства до панславізму складне, воно проявляється у того чи іншого мислителя в різних формах. Треба зазначити той факт, що слов'янофільство було більш широким напрямком російської суспільної думки, в якій панславізм займав зовсім не головне місце, а виступав проявом особистих симпатій представників націоналістично налаштованої російської інтелігенції до боротьби південних і західних слов'ян за політичну і національну незалежність. Слов'янофіли вбачаючи в російському месіанізмі втілення особливого, слов'янського, східного духу, що протиставлявся ними раціоналізму Заходу,

і кардинально розходився у цьому питанні із західниками - Герценим, Белінським, Грановським. Слов'янофіли виступали за об'єднання слов'янських народів під егідою Росії чи то на базі ліберально-демократичних перетворень, чи з метою зміцнення самодержавства.

Усупереч назві, слов'янофіли за своїми переконаннями і соціально-політичним світоглядом були переважно русофілами, ставлячи у центр своїх теоретичних пошуків не слов'янський світ як такий, а майже виключно Росію. Класичне слов'янофільство - це різновид російського консерватизму, який силоміць прагнув повернути до життя втрачену традицію. В цій утопічності полягала як сила, так і слабкість слов'янофільства. Його діячі вміли шляхетно апелювати до національних цінностей, однак їх амбітні ідеї були мало придатними для практичної реалізації. Правлячі кола Росії ставилися до панславіських поглядів слов'янофілів терпимо, але доктрина панславізму не відповідала інтересам багатонаціональної імперії, яка завжди була ворогом будь-яких національно-визвольних рухів.

Панславістичні ідеї займали чільне місце у творчих пошуках М. Данилевського, К. Леонтьєва, В. Ламанського, Ф. Міллера та ін. Першою і єдиною систематичною доктриною панславізму є робота Миколи Данилевського «Росія і Європа», яку його сучасник М. Страхов назвав «цілим катехізисом або кодексом слов'янофільства». Будучи теоретиком войовничого панславізму, Данилевський засуджує реформи Петра І як «мавпування Європи», однак схвалює його державну політику, що заклала основи могутності імперії. Її пріоритети визначалися натуральною експансією. Вчений вважає, що російський народ, як і його слов'янські брати, носить у собі зародки нового культурно-історичного типу цивілізації, абсолютно відмінної від романо-германської спільноти. Данилевський переконаний, що у культурно-історичному контексті «Росія не може

вважатися складовою частиною Європи не за походженням, не за усиновленням; що їй відкриваються тільки дві можливості: або разом з іншими слов'янами утворювати особливу, самостійну культурну одиницю, або позбутися всякого культурно-історичного значення - бути нічим» [3, с. 397]. Росія, за логікою вченого, самими своїми розмірами вже становить аномалію у германо-романсько-європейському світі.

На фоні російського месіанізму М. Данилевський обґрунтовує необхідність злиття слов'ян в одну державу, у єдине політичне тіло. Він вважає, що експансивна сила Росії значно потужніша, ніж у країнах Європи, а умовою реалізації ідеї панславізму є створення могутньої федерації слов'янських народів на основі завоювання Константинополя і перетворення його на столицю визволеної й об'єднаної Росією слов'янщини. На думку М. Данилевського, «ідея слов'янщини» повинна бути визначальною після Бога ідеєю кожного слов'янина, вищою ніж свобода, наука, освіта, земні блага. Всеслов'янський союз забезпечує надійне підґрунтя для розвитку самобутньої душі слов'янського народу і його культури. У розумінні М. Данилевського доля Росії щаслива, адже для зміцнення своєї могутності їй доводиться не підкоряти чи пригнічувати народи, а звільнювати й відновлювати.

В умовах чужоземного панування об'єднувальні ідеї відображали намагання південних і західних слов'ян до набуття політичної незалежності, спираючись на підтримку великої Росії. Панславізм у цей період мав демократичний характер, що знайшло відображення у тісних зв'язках з декабристами і втілювався в діяльності Кирило-Мефодіївського товариства. Братство ставило своєю метою об'єднання всіх слов'янських народів у єдину федеративну республіку, в якій Росія була б одним із рівноправних учасників, а не провідною силою. Натомість Україна мала всі підстави для об'єднання слов'янського світу. У «Книзі буття українського народу» зазначається: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх Слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні графа, ні герцога... І Україна буде не підлеглою Речі Посполитої в союзі Слов'янськім» [16, с. 180]. Представники Кирило-Мефодіївського братства обстоювали ідеали свободи, рівності і братерства усіх слов'янських народів, заперечували всі форми соціального поневолення, виступали проти самодержавства та кріпосного права. У їхньому розумінні слов'янський союз має забезпечувати свободу та плідну взаємодію між народами, гарантувати їх права і незалежність.

Однак не зовсім коректно говорити про те, що ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є визначальною складовою панславізму. На відміну від кирило-мефодіївців доктрина панславізму базується на політичному міфі про слов'янську єдність як альтернативу західному раціоналізму. Тобто джерелом всіх проблем і негараздів західної цивілізації прихильники панславізму визнають панування ліберально-егоїстичного раціоналізму, який виріс із католицької схоластики. Щоб уникнути асиміляції, слов'яни зобов'язані зберегти свою самобутність. При цьому активно поширюється міф про те, що Росія допоможе слов'янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення. Унікальним синтезом політики і церкви стала теорія «Москва - Третій Рим», що була розроблена псковським монахом Філофеєм на початку ХVІ століття. Згідно з цією теорією людство являє собою історію трьох всесвітніх держав, доля яких вирішувалася волею Бога. Перша з них (Рим) занепала під впливом язичництва. Друга (Візантія) була завойована турками завдяки греко-католицькій унії, укладенії на Флорентійському соборі у 1439 році. Союз православного Константинополя з Римом був спрямований на боротьбу проти ментально чужих османів, але не досягнув своєї мети. Після падіння Константинополя (1453) російська державно-церковна потуга почала швидко набирати національних рис й переймати імперське мислення. Своєю могутністю Москва витісняє Візантійську імперію, стає «Третім Римом», охоронцем православ'я і буде ним до призначеного Богом кінця світу, а четвертому Риму - не бути ніколи.

Ідея «Третього Риму» покликана утворити й очолити нову, духовно глибшу, неєвропейську панслов'янську цивілізацію. Сучасні українські вчені вважають: «Теорія «Москви - Третього Риму» зародилася у вузькому колі духовної еліти. Нерушиме «Ромейське царство» у вченні псковського монарха Філофея постає ще не конкретним державно-політичним утворенням, а є особливою морально-релігійною функцією, що перейшла від римлян до греків, а потім - до Русі. Московська держава - нове і останнє історичне втілення «Ромейського царства», оскільки спроможна зберегти себе в плоті (на відміну від Візантійської імперії, що опинилася в руках «невірних османів») і свою моральну природу - свою віру (на відміну від Римської імперії на Заході - «твердині лживих вірувань» католицизму). Московська Русь, таким чином, «по волі Бога» стала центром і спадкоємницею усіх християнських імперій минулого» [8, с. 72-73]. Насправді ця теорія сприяла ще більшому експансіонізму російської імперії і відмовлялася чути невдоволення інших слов'янських народів, які не хотіли бути молодшими братами росіян. Теза про загибель Європи і відродження Росії не підтвердилася реаліями життя, але укорінила ідею російського месіанства. І нині росіяни не звикли розглядати себе як націю, обмежену будь-якими державними кордонами.

Заміна духовності на користь меркантильним інтересам індивіда, що відбулося на Заході впродовж його індустріального розвитку, на думку слов'янофілів, є шлях до політичної конфронтації, революцій, деградації соціуму. У той же час православно-слов'янський світ, у розумінні панславістів, не підпав під вплив раціоналізму, «другого гріхопадіння людства», і зберіг у чистоті християнську релігію. Таке тлумачення історичних подій є досить упередженим.

За умови об'єктивної і зваженої інтерпретації історичних фактів минулого випливає такий висновок: панславізм обґрунтовує утопічну концепцію про особливий культурно-історичний тип слов'янських народів, що суттєво відрізняється від романогерманського типу європейської спільноти. Концептуальна парадигма про самобутність національно-культурного, ментального, історичного розвитку слов'янства слугувала основою для теоретичних узагальнень та політичних проектів необхідності об'єднання всіх слов'янських народів на чолі з Росією, але без Польщі, яка релігійним корінням глибинно зрослася із західноєвропейською цивілізацією. Крім парадигми про спільність і самостійність слов'янського духу внутрішні координати панславізму наповнює ще один великий стереотип - існування демаркаційної лінії, що розділила християнський світ на православний східний і католицький західний. Не погоджуючись з таким баченням, відверто антиросійську позицію займали А. Міцкевич, А. Товянський, Т. Бродзінський, які вважали Польщу провідною державою в об'єднанні слов'ян.

У кінці 50-х років ХІХ століття ідеї панславізму під впливом загострення російсько-польських відносин і поразки Росії у Кримській війні зіткнулися з австрослов'янськими тенденціями та шовіністичною доктриною пангерманізму. Вона обґрунтовувала необхідність приєднання до Німеччини австрійських областей і теорію вищості німецької раси. На початку Першої світової війни правлячі кола Росії намагалися використати у своїх інтересах ідеї слов'янської взаємності, відродити панславізм, камуфлювати свої самодержавницькі амбіції у війні закликами до захисту братів-слов'янів. Під час війни панславізм практично став офіційною ідеологією ліберально-демократичної інтелігенції, яка утворила партію конституційних демократів.

Революційні події 1917 року нейтралізують ідеї панславізму в Росії, які критично оцінювалися К. Марксом, Ф. Енгельсом, В. Леніним. Так, Ф. Енгельс у статті «Боротьба в Угорщині» зазначає: «Панславізм виникає не в Росії або Польщі, а в Празі і Загребі... Безпосередньою метою панславізму є створення слов'янської держави під покровительством Росії від Рудних і Карпатських гір до Чорного, Егейського і Адріатичного моря... Єдність панславізму - це або чиста фантазія, або російський батіг» [6, с. 181-182]. Аналізуючи панславізм з класових позицій, В. Ленін характеризує його як негативне явище у суспільно-політичному житті Росії. Він бачив у панславізмі засіб політичного ошуканства, за допомогою якого царський уряд вирішував питання зміцнення позицій самодержавного режиму і задоволення його шовіністичних амбіцій. Тому боротьба з великоруським шовінізмом, на його думку, повинна пов'язуватися в єдиному комплексі загальної боротьби з царською монархією і вестися до знищення того й іншого.

Подібна класова позиція домінувала і в Радянському Союзі та його відносинах із слов'янськими країнами. В радянській імперії панславізм був замінений іншою міфологемою - розбудовою комуністичного суспільства. Після Другої світової війни відбулася остаточна перемога російського варіанта неопанславізму войовничо-космополітичного типу, який пригнічував національно-культурну автономію народів. Безпосередній свідок тих процесів І. Дзюба вважає: «Тепер ми маємо не те що автономну округу, а власну національну державу, з власним національним урядом, але цей уряд не дбає ні про збереження національного етнічного складу населення своєї країни (процент українців в Україні, особливо українців за мовою, неухильно знижується); ні про українське національно-культурне обличчя республіки; ні про збереження національних інтересів багатьох мільйонів українців в інших республіках Союзу» [5, с. 212]. За часів холодної війни утвердилися держави, що об'єднували по декілька слов'янських народів - це Югославія, Чехословаччина, СРСР. Всі об'єднання слов'ян будувалися за принципом домінуючої ролі народу-гегемона: серби домінували в Югославії, чехи в Чехословаччині, росіяни - в СРСР. У цих країнах утвердилися жорсткі режими авторитарної влади. Російський панславізм був деформований комуністичною міфологією, що призвела до його повної дискредитації. Із крахом радянської імперії відбувається реанімація слов'янської єдності за допомогою ідеї «Руського міру» як оновленої парадигми «Москва - Третій Рим».

`Питання про об'єднання слов'янських народів активно ставиться в Україні тоді, коли вектор зовнішньої політики нашої держави зорієнтований у європейському напрямку. Росіяни часто інтерпретують європейський вибір України як буцімто посилення експансії Заходу, втручання у внутрішні справи суверенної держави. Якщо українські громадяни починають чітко артикулювати свої національні прагнення, це відразу інтерпретується великоросами як міф про «галицьку загрозу», мовляв, це західні, католицькі впливи, які чужі слов'янській душі українців. Виважений аргумент проти цих закидів формулює відомий вітчизняний публіцист І. Лосєв: «Україна мінус Галичина - це Білорусь імені товариша Лукашенка. Справді, Галичина дуже заважає українофобам і реінтеграторам імперії... найпослідовнішою маніфестацією питомо українських вартостей. Галичина - це шматок неперетвореної Москвою України. Саме тому Галичина й галичани несуть важкий всеукраїнський хрест найбільш усвідомленої національної відповідальності» [11]. Усе, що йде в розріз з політичними амбіціями нашого північного сусіда кваліфікується як галицьке, націоналістичне, а насправді є суто українським патріотизмом.

У наші дні панславістські ідеї притаманні українській владі, яка поступово піддається москвофільським настроям. У засобах масової інформації, в науково-публіцистичних джерелах простежується абсолютизація слов'янських міфологем представниками науки і творчої інтелігенції. Слов'янський дискурс і досі перебуває в орбіті між панславізмом та неославізмом. У цьому дискурсі цікавою є думка І. Дзюби про сучасні виклики, які постають перед слов'янськими народами. Він вважає, що «перед «слов'янським світом» стоять насамперед загальносвітові, глобальні проблеми, з якими людство входить в ХХІ ст., - пов'язані з характером цивілізаційного процесу, руйнуванням традиційних поведінкових установок, банкрутством багатьох світоглядних і багатьох гуманістичних ілюзій, великих масштабів ротації людських мас, ідей, культурних цінностей і альтернатив, стереотипів мислення; з жахливими технологічними проривами у глухий кут розвитку людства як біологічного виду... Серед проблем, що перейшли до нас із минулих століть, - утвердження національної державності, національної і культурної ідентичності» [4, с. 208]. Сьогодні будь-які розмови про слов'янську взаємність треба відмежувати від політичного та конфесійного контексту.

Користуючись проросійським режимом у Києві, московські стратеги створюють ідею «Руського міра» як модифікований проект панславізму для України та Білорусі. Він протиставляється європейським цінностям. На цю ідею активно працюють засоби масової інформації та впливові й розгалужені ресурси православної церкви, яка давно стала придатком держави. Це нова, але не менш агресивна ідея панславізму, яку адекватно трансформовано до політичних реалій сьогодення. Для російського суспільства характерна впевненість у винятковому месіанстві своєї держави, у тому, що саме вона осяяна істиною, яку зобов'язана нести іншим народам.

Нині розігрується карта «Руського міра» - третьої реінкарнації панславізма, що репрезентує нову ідеологему мобілізації слов'янського світу на чолі з російськими цінностями. Реалізація цієї ідеї віддана на відкуп патріарха Російської православної церкви Кирила, що є теоретиком й апологетом неоколоніальних устремлінь Москви і вирізняється експансіоністською налаштованістю. Він сприймається українською владою не як духовний наставник, а як ретранслятор проросійської політики. Сучасний політолог А. Окара зазначає, що «концепти «Руського міра» позбавлені еклезіологічного (церковномістичного) змісту і є суто світськими геополітичними й геокультурними доктринами (інакше кажучи, спроби інтерпретувати «РМ» як церковний простір, як ареал поширення Православ'я є помилковими)» [13]. Через поклоніння московському патріарху відбувається деукраїнізація громадян нашої держави, посилюється ворожнеча у православному середовищі.

Ми є свідками того, що форпостом політичної експансії сучасної Росії виступає православна церква. Її активність у посткомуністичну добу мотивується жадобою до реваншу, відновлення впливу на слов'янський світ, який сьогодні поділений на грецьку і римську традиції. Активне втручання політики в сакральну сферу приводить до того, що навіть у середині релігійно ідентичних слов'ян міжусобні протистояння стають досить небезпечними. Україна є полігоном для реалізації ідеї «Руського міра», а хто його не сприймає, той зараховується до когорти єретиків чи розкольників. Це абсолютно середньовічна ідеологема. Ще з кінця ХVІІ століття московські ієрархи брутально поводилися як господарі в українських церковних справах. Цей імперський інстинкт поведінки російської православної церква на українській території й сьогодні продовжує бути знаряддям великодержавного шовінізму. Нестримні амбіції деяких українських церковних діячів свідомо підтримуються Москвою. Протистояння і розкол у стані українського православ'я спричиняє деградацію української нації, живить сепаратизм діючої влади.

Зменшення території і падіння колишньої могутності Росії, економічна криза, соціальне розшарування і розбрат у суспільстві - все це глибоко травмувало росіян, вразило їхні масштабні месіанські амбіції. Культуролог О. Пахльовська констатує плебеїзацію російського та українського суспільства. «В основі цього плебейства - динаміка розвитку і розбудови Російської імперії, яка розширювалася не за рахунок «якості», а за рахунок «кількості», за рахунок «суми» завойованих територій. У народів, що жили на цих територіях, у той чи інший спосіб відбиралася їхня культура (і тим часом звичаєві коди, етичні традиції) і насаджувалася культура російська, однак не у формах культури, а у формах репресивного політичного контролю, імперативних міфологем («православие, самодержавие, народность»), не наповнених жодним культурним змістом. У результаті Росія люмпенізувала колосальні людські простори. А в радянський період винищила фактично найталановитішу частину творчої, наукової, педагогічної інтелігенції - інтелектуальну еліту усіх без винятку народів в орбіті своєї влади» [15, с. 457]. Багато промосковських політиків і експертів вважають, що руйнування Радянського Союзу відкинуло російську спільноту на Північ, куди її колись загнали монголо-татари.

Апеляція до ідеї панславізму - це прагнення Росії до відновлення своєї колишньої величі. Сьогодні очевидним є те, що надмірна експлуатація природних ресурсів веде до стрімкої втрати Росією своїх стратегічних пріоритетів, можливості контролювати пострадянський простір за допомогою цін на газ та нафту. Компенсувати втрату геополітичного лідерства нинішня влада Російської Федерації намагається за допомогою експансіоністської політики щодо колишніх своїх сателітів. Згортання російської демократії заповнюється мілітаристськими потугами. В обмін на енергоносії Росія нав'язує іншим слов'янським народам, у першу чергу Україні та Білорусі, інтеграційні моделі та поширює свій політичний вплив на території пострадянських республік, що провокує у них штучні розмежування. Політичний режим авторитарного типу є органічною складовою російського суспільства. Воно консолідується навколо медведівсько-путінської вертикалі влади, яка хоч і ліквідовує демократію, але забезпечує геополітичний реванш за поразку Москви у холодній війні. Такої об'єднавчої ідеї сьогодні критично бракує українському політичному класу. Наша псевдоеліта спроможна лише на реванш однієї частини країни над іншою.

                Здорові амбіції у політиці є рушієм її розвитку. Саме туга за втраченою владою над широким геополітичним простором детермінує політичну поведінку і стратегію розвитку Росії. Щоб відновити історичну справедливість, треба повернутися у свій геополітичний простір, цебто знову асимілювати території України, Білорусі, Прибалтики. Для закріплення своєї присутності на чужій території у ХХІ столітті виключно мілітарні засоби є малоефективними. Тому утверджувати великодержавні амбіції Росія прагне шляхом посилення інформаційного впливу, використання економічних важелів, вдаючись до військового шантажу. З урахуванням цього «ми схильні вважати, що здобувши незалежність українська влада має спиратися на консервативні цінності та традиції власного народу, які спроможні створити надійне підґрунтя для розвитку демократії та захисту національних інтересів» [2, с. 50]. Політичний клас сучасної України має усвідомити, що у ІІІ тисячолітті державність тримається не віртуальною слов'янщиною, а патріотичною свідомістю людей, що живиться національними джерелами.

Російське месіанство нашої доби тотожне гегемоністській політиці Росії, що суперечить намірам більшості пострадянських країн утверджувати демократію і розбудовувати громадянське суспільство. Вздовж периметра своїх кордонів Росія бачить або ворогів, або васалів. Тому майже всі сусідні держави відмовляються від медвежої послуги інтегруватися до східноазійського простору. Рідкісним винятком цього є політичний режим Президента Януковича, який не локалізує, а всіляко сприяє реалізації проросійської політики, навіть не переймаючись загрозою відчуження своєї території. Досить адекватними з цього приводу є міркування члена-кореспондента НАН України М. Михальченка. Вчений

пише: «В умовах, коли до влади в Україні прийшла проросійська політична сила, застосовується політика форсованого процесу зближення двох держав: продовжуються договори про існування російської військової бази в Криму, здійснюється економічне вторгнення РФ в економіку України, розширюється інформаційна присутність РФ в інформаційному просторі України і т. д. Отже це можна витлумачити як здійснення неоколоніалістської політики РФ... В середовищі російських політиків уже сьогодні поширені прогнози про «нову Переяславську раду». Отже, можна констатувати декілька факторів російсько-українських відносин: по-перше, політикоправові відносини між державами поставлені в цілковиту залежність від торговельно-економічних; по-друге, пролонгація договору про військову базу в Криму порушує Конституцію України...; по-третє, військова присутність Росії в Україні свідчить, що наша країна втягнута в реалізацію стратегічних інтересів РФ і Україна має обмежений суверенітет; по-четверте, в Україні буде загострюватися ціннісний розкол між різними регіонами з питань геополітичної орієнтації, що не буде сприяти внутрішній стабільності країни» [12]. Ця форсована активність нашого північного сусіда зумовлюється усвідомленням простої істини: чим більшим буде контроль російської влади над геополітичним простором України, тим успішнішим буде відновлення віртуального конгломерату слов'янських народів.

Після перемоги Партії регіонів на всіх рівнях влади різко активізується вплив та авторитет Росії в українському політичному просторі. Нинішнім пріоритетом української політики є посилення зв'язків з Росією і лише символічна декларація європейської інтеграції. Сьогоднішня влада дбає про розширення своїх повноважень, а не про зміцнення національних інтересів України. Відомий дипломат Ю. Щербак стверджує, що у нашій країні «сформовано одноосібний напівавторитарний режим Януковича, який ігнорує Конституцію і закони України та перетворює державу ... на феодальне утворення, насаджене на кіл «вертикалі влади», де знищено парламентаризм... За кілька місяців Україна стрімко, як на швидкісній шахтній кліті, опустилася зі сфери світла і сподівань на позитивні зміни в зону темряви... Єдиною ідеологією нового режиму - крім, звичайно, нестримної жадоби наживи - є безоглядне холуйське служіння Кремлю» [19, с. 357-358]. Потуги нової влади у цьому напрямку привели нашу державу до фактичного співучасника російської зовнішньої політики. Чим більше розпалюються геополітичні апетити Росії, тим звужуються євроінтеграційні перспективи української держави.

Наша компрадорська еліта черговий раз намагається зробити вибір між російською стихією й національною державою. Суверенна держава не може успішно розвиватися в умовах нав'язування панславістських цінностей, які мають відверто анахронічний характер. Однак відмова нинішньої української влади від прозахідної орієнтації, у поєднанні з байдужістю США до України та неспроможності Євросоюзу відновити вплив на Київ, створюють сприятливі умови для просування неоімперської політики Москви. Після того як ЄС став економічним партнером Росії, відбулося різке викривлення оптики провідних європейських держав. Європа перестала помічати звуження демократії в Росії, порушення прав і свобод людини, зовнішньополітичну експансію Москви.

Зазначені факти в черговий раз підтверджують, наскільки політичний популізм і русофільство ускладнюють провадження самостійної політики і загрожують національним інтересам суверенної держави. Легковажні політичні реверанси чинної влади у бік Росії є досить небезпечними, адже ця країна володіє однією з найбільших міліарних потуг у світі. Ментальність панславізму нашого північного сусіда в сучасних умовах живиться впливовими реакційними силами, які мають підтримку значної частини російських громадян, а також зумовлюється слабкими позиціями демократичних сил. Національна політика Росії - це випробування на демократичну зрілість української влади, це тест для наших державних діячів і спільноти. Тільки активна громадянська позиція і рішучий опір української громади може зупинити руйнацію української державності шовіністичною політикою північного сусіда.

Нині українсько-російські відносини програмуються за кремлівським алгоритмом постпанславізму, що передбачає максимальне дистанціювання від європейського простору і створення країни, населення якої розмовлятиме однією мовою, забувши про свою культуру та історію. Згуртування української нації передбачає не спекуляції на міфічних ідеях неопанславізму, а опертя на міцне підґрунтя духовно-культурних традицій. Про це переконливо писав теоретик українського консерватизму В. Липинський: «Бо нація, в розумінню витвореної цілим рядом поколінь суми, іншої ніж у других націй, духовної та матеріальної культури, для самого свого буття вимагає здержування і консервування (а не повсякчасного винищування!) цієї вже витвореної національної культури. Коли кожна нова верства провідників вирізувала б поголовно попередніх..., і разом з ними винищувала б всю вже витворену нацією культуру та традицію (вже здобутий досвід і вже усвідомлені спільні потреби та аспірації), то при такім ритмі руху ніякої нації на даній території не було б» [10, с. 393]. У нинішніх умовах найбільшою шкодою для державотворчих процесів є пасивний анархізм своїх громадян та віртуальні проекти слов'янського союзу.

Питання про об'єднання слов'ян є актуальним не в політичному, а в етнокультурному просторі на засадах горизонтальної взаємодії. Тобто сучасна слов'янська ідея має розглядатися як культурний феномен, а не як панславізм у фокусі національних інтересів Росії. Маркером нового формату взаємовідносин у слов'янському світі на паритетних засадах може слугувати діяльний патріотизм. Його сутність кваліфіковано тлумачить Є. Сверстюк: «Патріотизм належить до складних почуттів. На першому плані - природна любов до свого народу як до себе і своєї родини. На глибшому плані - обов'язок перед народом, сторожкий захист його інтересів. На ще глибшому - готовність служити віддано і безкорисно, офірувати своїми інтересами і життям задля добра народу. На поверхні почуття патріотизму широке, як море: майже кожен любить своє більше, ніж чуже, бо знає і розуміє своє, пам'ятає з дитинства як перекази батьків-дідів, пам'ятає їхні пісні, обряди, вірування. Міцна традиція забезпечує такий рівень патріотизму» [17, с. 49]. Цей формат патріотизму зовсім не вписується у панславіністичну ідеологію з її великодержавним шовінізмом. Манкурти не можуть бути опорою національної держави. Суверенна держава базується на рівноправних відносинах навіть з братніми слов'янськими народами.

Обов'язковим атрибутом новітнього гуртування слов'ян за кремлівським алгоритмом неодмінно фігурує концепція культурного та мовного домінування Росії. Такий союз апріорі не може бути конструктивною альтернативою нівелюючій глобалізації. Слов'янська єдність сприяє не збереженню автентичності національних держав, а спрямована на їх асиміляцію. Пострадянський простір сьогодні потребує громадянського суспільства, а не панславістської гегемонії. Поки російська влада заангажована інстинктом підпорядкування, а не демократичними цінностями, союз з нею рівнозначний анексії державного суверенітету. Як стверджує професор С. Кульчицький, «сучасна Росія не схожа на тоталітарний Радянський Союз, хоч залишається авторитарною державою, а не справжньою федерацією... Метою російських керівників є не окупація, а поглинання України. Воно відбувається в штучно створених умовах, але без насилля, лише за допомогою пропаганди і виховання» [9]. Протистояти культурній та політичній уніфікації українського суспільства новим панслов'янським проектом спроможні освічені й національно свідомі громадяни. Отже, формування національної пам'яті народу тотожне незалежному існуванню держави.

Російський політичний клас ніколи не розглядав Україну як самостійну політичну силу, а сприймав її на рівні органічної складової частини Росії, що живить її шовіністичну сутність. Політика Москви є завжди істиною для своїх сателітів. Але її не сприймають справжні українські патріоти. До них належить і моральний авторитет української нації - Л. Костенко, якій важко уявити «Росію, що визнала б свої провини і покаялася. За репресії, за депортації, за Голодомор. За ту колись пошматовану Польщу. За поневолену Україну. За «сторозтерзаний Київ». За кров'ю залитий Кавказ. За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу. За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі. Та, зрештою, перед своїм власним народом - за переслідування найдостойніших свої громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах» [7, с. 128].  Щоб бути центром інтеграції слов'янських народів, держава повинна бути взірцем політики, моралі, економіки, духовності. Слов'янський союз з великодержавницькими амбіціями, що в нових умовах уособлюється у концепції «Руського міра», приречений на створення чергової неоімперії.

Підсумовуючи треба відмітити, що об'єднання слов'ян є привабливим лише в межах теоретичних рефлексій. Слов'яни, звичайно, на психосоматичному й ментальному рівні мають спільні ознаки, але сьогодні вони втратили колись родинні зв'язки й етнічну тотожність. Тому на всіх етапах розвитку панславізму немає значущих результатів. Спроби практичної реалізації ідеї слов'янського єднання - від проекту глобальної імперії до створення єдиного «радянського народу», завершувалися банкрутством і розбивалися об гегемонію Росії. Часто об'єднання слов'ян приводили до анексій, репресій, ворожнечі і кровопролиття між братніми народами, тобто взаємного знищення один одного. Ми артикулюємо той факт, що проросійська політика на засадах панславізму - це утопічний анахронізм, реалізація якого ставить під сумнів саму можливість буття українського народу як самостійного і повноцінного національного організму. Можна переконливо стверджувати те, що чим сильнішою є примусова інтеграція та її штучне утримання, тим складнішим буде майбутнє розмежування. Час припинити жити ідеалістичними утопіями, завершити об'єднавчі експерименти на слов'янському ґрунті, які живлять лише імперські амбіції Росії, але не сприяють українському держа-вотворенню. Якщо громадяни України прагнуть зміцнити незалежну державу, утвердити громадянське суспільство, позбутися штучності й гетерогенності свого буття, вони мають усвідомити необхідність дистанціюватися від експансіоністського нав'язування панславізму як модернізованого проекту російської гегемонії.