Проблема волі та особистісна свобода в юнацькому віці

                Ольга Шевельдіна, асистент кафедри прикладної психології Слов'янського державного педагогічного університету,

Ігор Тридуб, студент психологічного факультету Слов'янського державного педагогічного університету

УДК 159.922.8:159.947.2

У статті розглядається проблема волі та особистісної свободи в юнацькому віці. Представлено психологічне визначення особистісної свободи. Аналіз проведений на матеріалі активно обговорюваної нині проблеми особистісної свободи молодих людей.

 Ключові слова: особистісна свобода, свобода волі, відповідальність, самодетермінація особистості, свобода від, свобода для, детермінізм.

В статье рассматривается проблема воли и личностной свободы в юношеском возрасте. Представлено психологическое определение личностной свободы. Анализ проведен на материалах активно обсуждаемой в настоящее время проблемы личностной свободы молодых людей.  

Ключевые слова: личностная свобода, свобода воли, ответственность, самодетерминация личности, свобода от, свобода для, детерминизм.

 In article problems of will and personal freedom at youthful age are considered. In article psychological definition of personal freedom is presented. The analysis is conducted on materials of problem of personal freedom of young men actively discussed at present.

 Key words: personal freedom, free will, responsibility, self-determination of the person, freedom from, freedom for, a determinism.

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими і практичними завданнями. У сучасному суспільстві виникає проблема збереження автентичного, неконформного, індивідуального буття молодих людей. Здатність особистості залишатися собою і зберігати свій внутрішній світ в умовах різних зовнішніх впливів, вміння конструктивно протистояти руйнівним діям ззовні вважаються важливими і цінними якостями юнаків. Тому підвищується потреба в розвитку особистісної самобутності, незалежності і свободи людини.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор. К. Абульханова, Л. Анциферова, Г. Балл, Д. Леонтьєв, С. Максименко, В. Петровський, С. Рубінштейн; В. Татенко, В. Чудновський вважали, що основним смисловим акцентом цього процесу є перехід від тлумачення особистості як продукту формуючого впливу зовнішніх чинників до її розуміння як такої, що здатна до саморозвитку, самовизначення й самотворчості. У зв'язку з цим у категоріальній системі психології відбувається певна перебудова: тепер провідне місце в ній посідають поняття, що вказують на суб'єктну природу психічного життя людини.

Виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Наша стаття присвячена аналізу проблеми волі та поняттю особистісної свободи в юнацькому віці.

Формулювання цілей статті (постановка завдання). Постановка такого завдання викликає низку запитань, які стосуються практичної доцільності та прикладної цінності психологічного вивчення свободи. Що ж таке свобода? Що таке справжня духовна і особистісна свобода? Нам видається, що вільніше нашого часу і бути не може, але чи вільні ми насправді? Чи не приймаємо ми за свободу необмежені можливості задоволення наших розгулявшихся бажань? Чи самостійне наше мислення, чи вільні насправді творчість і наука, і яку свободу пропонує або нав'язує нам соціум?

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обгрунтуванням отриманих наукових результатів. Стосовно свободи у буденній свідомості досить часто мають місце хибні уявлення. Її ототожнюють із сваволею, анархією, безповідальністю. Навпаки, свобода і відповідальність є майже синонімами, оскільки можливість вибирати і вирішувати перебуває разом із авторством вибору або рішення, а отже, з відповідальністю за них. Не існує також свободи без меж; свобода не є і прагненням та можливістю здійснити все, що б людина не захотіла; вона не тотожна всемогутності й сваволі, оскільки пов'язана зі здатністю протистояти не тільки зовнішнім чинникам, а й внутрішнім.

Свобода особи в психологічному плані - це насамперед свобода волі. Вона визначається стосовно двох величин: до вітальних потягів і соціальних умов життя людини. Потяги, тобто біологічні імпульси, перетворюються в людині під впливом її самосвідомості, духовно-моральних координат її особистості. На думкою М. Шелера, людина - це єдина жива істота, яка в будьякий момент може сказати «ні» своїм потягам і яка не повинна завжди говорити їм «так». В. Франкл також вважав, що людина не вільна від соціальних умов. Але вона вільна мати позицію по відношенню до них, оскільки ці умови не зумовлюють її повністю. Від неї залежить, чи здасться вона, чи поступиться умовам. У цьому сенсі свобода - це коли людина сама повинна вирішувати, чи вибрати їй добро або поступитися злу. Однак свобода - це лише один бік цілісного феномену, позитивний аспект якого бути відповідальним. Свобода особистості може перейти у просте свавілля, якщо вона не переживається з погляду відповідальності [1, с. 43].

Й. Мандельштам стверджував, що свобода базована на моральному законі, свавілля - це результат гри пристрастей. Свобода каже: «Так треба, значить, я можу». Свавілля каже: «Я хочу, значить, я можу». Свобода шукає сенсу, свавілля ставить цілі. Свобода - торжество особистості, свавілля - породження індивідуалізму. Людина приречена на свободу і разом з тим не може піти від відповідальності. Інша річ, що для багатьох людей спокій є дорожчим за вільний вибір між добром і злом, і тому вони з готовністю «списують» свої гріхи (нешляхетні вчинки, підлість, зраду) на «об'єктивні умови» - недосконалість суспільства, погані вихователі, неблагополучні сім'ї, в яких вони виросли, тощо [2, с. 9].

Самодетерминація особистості не належить до числа традиційних тем академічної психології. Складність, філософська «обтяженість» цієї проблеми, небезпека зісковзування наукового аналізу в публіцистику при її розгляді спричинилися до того, що вона стала входити в поле зору психології лише з початку 40-х рр. Нашого століття, починаючи з класичної книги Е. Фромма «Втеча від свободи» [3, с. 69]. Кілька десятиліть означена проблема розглядалася переважно екзистенційно орієнтованими авторами, книги яких отримували широку популярність, але мало впливали на основне оічище академічної психології особистості. Лише з 80-х рр. проблемою самодетермінації (під різними назвами) стала серйозно займатися академічна психологія на Заході; найбільш розробленими та відомими є теорії Р. Харрі, Е. Десі та Р. Райяна і А. Бандури. У радянській психології ця проблема не вивчалася скільки-небудь серйозно; нині, після перебудованого публіцистичного періоду, вона цілком закономірно починає привертати до себе увагу дедалі більшого числа дослідників. Тим не менше, на сьогоднішній день ми перебуваємо на початковій стадії вивчення психологічних основ самодетермінації [4, с. 13].

Питання «Людина між свободою та детермінізмом» порушувалося ще з давніх часів. Стоїки, наприклад, вважали рок неминучим, епікурейці ж, на відміну від них, наділяють людину свободою волі. У науці дилема свободи-детермінізму стосовно людських дій протягом багатьох століть була однією з центральних, хоча зміст обох цих понять істотно змінювався. Історично першою версією детермінізму було уявлення про долю, рок, божественне призначення. Відповідно проблема свободи в філософії і теології поставала у зв'язку з проблемами волі («свобода волі») та вибору («свобода вибору»). З одного боку, поняття божественного приречення не залишало місця для індивідуальної свободи, з іншого - теза про богоподібність людини, її божественну природу («за образом та подобою») припускала можливість людини впливати на свою долю. Останню тезу обстоювали, зокрема, багато мислителів Відродження, які спростовували погляд на людину як на іграшку в пазурах долі. Е. Роттердамський у трактаті «Про свободу волі» стверджував, що людина вільна у виборі шляху гріха або шляху порятунку. Бог може дарувати людині порятунок, але за людиною залишається вибір, чи бажає вона бути врятованою, доручити себе Богові. В європейській філософії і науці Нового часу у зв'язку з успіхами природничого вивчення людини постала проблема детермінації людини її тілесністю, психофізіологічною організацією, механізмами й автоматизмами поведінки. Проблема свободи отримала новий імпульс у контексті проблеми розуму, можливості усвідомлення того, що впливає на людську поведінку.

Для нашого століття характерним є усвідомлення нового різновиду детермінізму - детермінації свідомості і поведінки об'єктивними умовами існування, соціальним і культурним оточенням, «суспільним буттям» і «суспільним несвідомим» [1, с. 79]. Надзвичайно важливий ракурс проблеми свободи розкрив Ф. Ніцше [5, с. 124], що належав хронологічно до XIX ст., але ідейно - до XX ст. Він першим поставив проблему самотрансценденції людини - подолання себе як фактичної даності, прориву в сферу можливого. Ніцше також першим протиставив негативній характеристиці «свободи від» позитивну характеристику «свободи для». У роботах філософів-екзистенціалістів, передусім Ж. П. Сартра і А. Камю, філософський розгляд свободи був багато в чому психологізований [6, с. 76]. Свобода постала як важкий тягар, часом нестерпний, що породжує порожнечу, екзистенційну тривогу і прагнення до втечі. Останнє стало предметом згаданого дослідження Е. Фромма «Втеча від свободи» [3, с. 172].

У психології з початку століття відбулося розмежування проблеми волі, що розуміється як довільне керування поведінкою на підставі свідомих рішень, і проблеми власне свободи, яка була надовго відсунута на периферію психології. Час від часу вона поставала в загальнотеоретичному контексті у вигляді вже неопозиції «свобода-детермінізм», оскільки психологів, які заперечують ту чи іншу детермінованість поведінки, в нашому столітті не знайшлося, а як протиставлення постулатів «жорсткого детермінізму», який передбачає, що детермінація психічних процесів і поведінки носить загальний характер і не залишає місця для реальної свободи, і «м'якого детермінізму», що має на увазі наявність серед детермінованих процесів деякого простору свободи. Один із прикладів «жорсткого детермінізму» це точка зору П. В. Симонова, який оголошує свободу ілюзією, яка виникає завдяки тому, що ми не усвідомлюємо повністю всіх детермінант, які впливають на нас. З точки зору ж зовнішнього спостерігача, людина повністю детермінована в своєму виборі. Цікаво, що це думка перебуває у протиріччі з закономірністю, відомої в психології як «фундаментальна помилка атрибуції»: люди схильні переоцінювати вплив зовнішніх факторів на свою поведінку, перебуваючи в позиції «суб'єкта» цієї поведінки, і недооцінювати його, оцінюючи чужу поведінку з позиції зовнішнього спостерігача.

Крайніми варіантами «жорсткого детермінізму» вважаються психоаналіз 3. Фройда, який розглядає людину як цілком обумовленої її минулим, і необіхевіоризм Б. Скіннера, який стверджує можливість і необхідність тотального контролю й управління всією людською поведінкою через спеціально організовану систему стимулів. Разом з тим навіть з приводу фрейдизму є й інші думки. Так, М. Ітурате стверджує, що психоаналізу властива спрямованість на ствердження свободи. Людина знаходить її завдяки тому, що створює смисли, якими керується у своїй поведінці, виходячи тим самим зі сфери впливу природних закономірностей. Близьку позицію займає видатний психоаналітик Р. Холт, на думку якого свобода і детермінізм не суперечать одне одному. Він також вважає головною заслугою З. Фрейда розкриття смислової основи поведінки. Біхевіористська позиція також не обов'язково передбачає «жорсткий детермінізм» скиннеровского типу. Саме в рамках необіхевіоризму були сформульовані деякі версії «м'якого детермінізму», що зв'язують притаманну людині певну ступінь свободи з незалежністю від поточної ситуації або з цілями, спроектованим в майбутнє. Ці аргументи, як і інші, наприклад, пояснюють свободу через опору на особисті мотиви та цінності, що обмежуються, однак, окремими елементами свободи вибору в конкретній ситуації і не мають стосунку до свободи як базової антропологічної характеристики людини.

Вибір є конкретним актом, який може бути зафіксований зовнішнім спостерігачем. Він локалізований у часі; між двома актами вибору може пролягати простір, в якому ніякі вибори не здійснюються, хоча у будь-який момент часу, коли

наявною є рефлексія ситуації, можливий і вибір. Немає безальтернативних ситуацій; водночас необхідною умовою побудови спочатку неочевидних альтернатив є робота з рефлексивного усвідомлення ситуації. Там, де рефлексію не включено, вибору справді може не бути. Вибір - це складно організована діяльність, здійснювана на різних рівнях складності і невизначеності ситуації.

Свобода, навпаки, феноменологічно становить собою деякий базовий стан, що належить більше до можливості, ніж до акту її здійснення, конкретної події. Е. Фромм, зокрема, зазначає, що свобода - це не риса чи диспозиція, а певний актуальний стан, у якому відображається обсяг доступної для людини свободи, який постійно змінюється. Схожим чином Д. Леонтьев говорить про свободу як про «базовий стан, що належить швидше до можливості, ніж до акту її здійснення. Якщо я випробував свободу, то тим самим уже отримав її». Якщо сутністю свободи виступає контроль над своєю активністю в усіх точках її траєкторії, то вона є як в точках вибору, так і в проміжках між ними, причому сам вибір здійснюється або вільно (якщо він може бути змінений), або ні (якщо він жорстко визначений). Момент свободи людини найвиразніше виявляється у відданні переваги діям, результат яких не вирішений наперед.

Дилема «свобода волі - детермінізм» пов'язана з визнанням або запереченням існування свободи у світі. Зміст цієї дилеми полягає у вирішенні питання, чи здатні дії людини втручатись у причинно-наслідкові зв'язки між явищами і процесами світу та змінювати їх, або самі ці діїпідлягають жорстким детермінаційним впливам, а отже, вони є закономірним ланцюгом у тих самих причинно-наслідкових зв'язках. В останньому випадку існування свободи заперечується, а суб'єктивне відчуття її наявності, яке є в людини під час сумніву, вибору, пошуку того чи іншого способу поведінки, дії, вчинку, є лише ілюзією, похибкою сприймання. Якщо ж свобода існує, то це означає, що існують «розриви детермінації» - такі «місця» у причинно-наслідкових ланцюгах, де створені до певного моменту умови неоднозначно визначають наступні події [7].

У сучасній філософії є концепція «нелінійного детермінізму», в якій обґрунтовується принципова неможливість існування мінливого світу в умовах жорсткої причинно-наслідкової (лінійної) детермінації явищ і процесів - навіть на рівні процесів у неживій природі. Так, І. Пригожий на матеріалі досліджень у галузі хімії описав так звані біфуркаційні процеси, в певній точці яких відбувається розрив детермінації. У цей момент нестабільний процес може піти в одному з кількох можливих напрямків, перевага жодного з яких не детермінована і залежить від випадкових чинників. Те, що розриви детермінації існують в неорганічних процесах, які не залежать від свідомості та волі їх «учасників», підвищує ймовірність їх існування у процесах свідомої людської активності. Поділяючи думку І. Канта про закладену в людині можливість починати причинний ряд із себе, ми вказуємо, що саме в ній полягає сенс буття людини. «У цьому - справжня суть метафори про богоподібність людини, оскільки Бог і є сутнісно очищений образ Суб'єкта-Творця, вільного від об'єктних визначень. Прагнення досягти цього рівня вільного буття становить вихідний життєвий задум людської істоти, що надає значення і сенс її нескінченним «само перевершенням» і переходам від несвободи через «свободу від» до «свободи для».

Ф. Ніцше, Е. Фромм, І. Ільїн, Г. Балл розглядають два аспекти свободи. Виокремлюється зовнішня, «негативна» свобода, або свобода від, а також внутрішня, «позитивна», - свобода для. Зовнішня свобода - це свобода, надана індивіду середовищем, вона виявляється у відсутності зовнішніх обмежень, а внутрішня - це свобода, використана ним самим при визначенні особистої позиції, здійсненні вибору, вчинку. Предметом психологічного вивчення стала саме внутрішня (психологічна, особистісна) свобода людини. Г Балл розглядає поняття внутрішньої й особистісної свободи як синоніми. О. Дергачова в емпіричних дослідженнях вивчає внутрішню свободу через феномени «особистісної автономії», С. Мадді - через «життєстійкість», Д. Леонтьєв - «особистісного потенціалу», С. Нартова-Бочавер - «психологічної суверенності», Е. Десі, Р. Райан - «внутрішнього локусу каузальності», О. Кузьміна - «меж віртуальних можливостей» та ін.

Психологічні визначення свободи доситьрізнорідні. Вона розуміється як:

- властивість суб'єкта, що полягає в його здатності до «самоспричинення» і самодетермінації;

- рівень буття, що характеризується можливістю «бути суб'єктом і не бути об'єктом»;

- особливий акт покладання особистістю себе як причини змін у світі;

- специфічна форма активності, що характеризується усвідомленістю, ціннісним опосередкуванням та містить «можливість ініціації, зміни або припинення суб'єктом своєї діяльності у будь-якій точці її перебігу»;

- усвідомлення, переживання та змінення людиною меж простору своїх віртуальних можливостей та ін. [7, с. 9].

У більшості наведених визначень свобода постає як певна функціональна характеристика, оскільки визначає загальний принцип, або механізм функціонування психічної активності людини, а не її змістові (смислові) особливості. Цей механізм полягає у самодетермінації, тобто свідомому, рефлексивному визначенні до регулюванні суб'єктом змісту, напряму і процесу особистої активності (поведінки, діяльності, життєдіяльності) на підставі внутрішніх мотиваційних, цільових та ціннісно-смислових чинників при опосередкованому впливі зовнішніх факторів, внаслідок чого активність є відносно незалежною від них.

Таке розуміння свободи є найширшим, оскільки вона тут розглядається як невід'ємна властивість «онтологічного» суб'єкта, його базова антропологічна характеристика. На думку Ж.- П. Сартра, в цьому сенсі свобода існує в кожній людині, причому існує завжди, і людина «приречена бути вільною» [6, с. 39]. Отже, свобода постає потенційною і водночас актуальною здатністю людського суб'єкта не тільки відображати світ і відповідати на його впливи, а й творити його, бути автором, виступати причиною змін у ньому та в собі.

Важливим для емпіричного вивчення особистісної свободи є визнання того факту, що в реальному процесі життєдіяльності не кожна пересічна людина може виявляти, «використовувати» її як свою здатність або функцію. Має місце певне протиріччя між свободою «як сутнісною здатністю буття індивіда» та її проявом у «конкретному індивідуальному бутті».

Тим самим, як зазначає Д. Леонтьєв, свобода властива тільки людині, але не кожній. Люди можуть бути внутрішньо невільними, коли не розуміють діючих на них зовнішніх і внутрішніх сил, мають нерозвинені сенсожиттєві орієнтації та виявляють нерішучість, нездатність побороти несприятливі обставини, вийти із ситуації, втрутитися, в якості активної діючої сили в те, що з ними відбувається.

А. Маслоу, Р. Мей, К. Роджерс, Е. Фромм, І. Ялом та інші дослідники в гуманістичній та екзистенційній психології пов'язують свободу з позитивним образом людини та розглядають її як важливу умову повноцінного функціонування особистості, складову її психічного здоров'я. Людина, яка має свободу, відкрита світу, довіряє собі й упевнена в собі, усвідомлює та реалізує свої можливості, приймає самостійні та відповідальні рішення, здійснює свідомі вибори, будує конструктивні, гнучкі та вільні від залежності стосунки з іншими людьми - словом, тримає своє життя в своїх руках. Досягненню саме такого рівня особистісного розвитку людини прагне сприяти сучасна психологія, вивчаючи психологічні феномени, пов'язані з поняттям свободи.

Свобода, визначена у контексті стосунків суб'єкта й об'єкта, містить в собі найрізноманітніші здатності або можливості суб'єкта: це і здатність ініціювати дії стосовно того чи іншого об'єкта (а також припиняти їх), і здатність обирати дії, змінювати їх, переходити до нових дій (наприклад, від ментальних до практичних, і навпаки). Що багатший арсенал таких здатностей у суб'єкта, то ширше його свобода. Таким чином, свобода - це здатність до перетворення об'єктів (речей, явищ, процесів та ін.). Таке перетворення може відбуватись як в об'єктивному плані (через реальні практичні дії), так і в суб'єктивному (через ментальні, віртуальні дії). Наприклад, при зіткненні людини зі складною подією життя, наприклад, ситуацією втрати, перетворити її об'єктивно неможливо; якщо втрата непоправна, людина є об'єктивно не вільною, оскільки не може змінити подію, яка сталась. Однак лишається можливість перетворити ситуацію в ментальному, внутрішньому плані - через осмислення, знаходження нового сенсу, який надає життю пережита втрата. Численні приклади цього наведені у роботах В. Франкла. Тут свобода полягає, як він пише, у можливості обрати ставлення. Отже, важливою здатністю суб'єкта, яка сприяє досягненню свободи, є здатність прийняти деякі явища (речі, події, інших людей тощо) такими, як вони є, свідома відмова від їх перетворення відповідно до своїх бажань і очікувань. Таким чином, суб'єкт виявляє свободу, якщо знаходить новий спосіб взаємодії з певним об'єктом (обставиною, подією), а отже, він змінює себе і ситуацію життя, в якій перебуває. Коли будь-що не може бути змінено об'єктивно, в людини лишається можливість змінити його суб'єктивно, обрати нове ставлення, і в цьому також виявляється внутрішня свобода. У такому розумінні свобода є здатністю до творчої взаємодії зі світом. Свобода - це не тільки потенційна здатність людини до різних способів об'єктивації явищ зовнішнього та внутрішнього світу, але й актуальна готовність до них, а також прагнення до якнайбільш різнорідних і різноманітних дій. Саме тому вона «міститься» в багатьох психологічних властивостях (рисах), наприклад, в допитливості, креативності, активності, спонтанності, контактності, гнучкості та ін.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших досліджень у цьому напрямку. Таким чином, попри певні відмінності між різними підходами та поглядами можна говорити про свободу як найважливішу властивість молодої людини, що характеризує її як суб'єкта, автора свого життя. Свобода є в людини в будь-якому випадку, оскільки вона за «визначенням» може робити своє життя за власним вибором. Інша річ, що сама людина може цього не «знати» і бути впевненою у протилежному. А якщо людина не мислить для себе такої можливості, вона її й не використовує, тим самим відмовляючись від свободи. Таке «вільне зречення від свободи» (або вдавання, «начебто» в неї немає вибору, і вона не вільна у своїх рішеннях) з метою «знайти виправдання у своїй несвободі», за словами В. Франкла, «становить суттєву частку людської трагікомедії». Усвідомлення юнаком моменту «відступу», пов'язаного з бажанням знайти виправдання й не брати на себе відповідальність за своє життя, як показує практика надання психологічної допомоги, є ключовою точкою психотерапевтичного процесу.