До поняття української національної ідеї: історія та сучасність

Григорій Буканов, викладач кафедри соціальної роботи Запорізького національного технічного університету

УДК 007 : 304 : 070

В статті розглянуті проблеми висвітлення національної ідеї у сучасній історіографії.

 Ключові слова: національна ідея, духовність, національна свідомість.

В статье рассмотрены проблемы освещения национальной идеи в современной историографии.

Ключевые слова: национальная идея, духовность, национальное сознание.

A problems of historiography descriptions national idea are considered in the article.

Key words: national idea, spirituality, national ...

Формування нації - складний і довготривалий процес, в основі якого лежить поняття національної ідеї. Саме ж поняття національної ідеї здавна досить активно обговорюється в науковому середовищі, що віддзеркалюється і в сучасній історіографії.

Зокрема, І. Дзюба вважає, що «у ХХІ століття людство ввійшло не лише з великою індустріальною та науково - технічною потугою, проте й з усвідомленням небезпечних глобальних проблем, пов'язаних з характером цивілізаційного розвитку» [3, с. 45].

Після так званої помаранчевої революції аналіз стану розвитку української національної ідеї потрапив уже й до офіційних політичних документів найвищого рівня: «На негативному економічному і політичному тлі до листопада 2004 року у публічних дискусіях домінувала теза про незавершеність та запізнілість формування української нації. Тривогу викликали: звуження поля використання української мови, нерозвиненість загальнонаціональної історичної пам'яті на тлі стійкості міфів, успадкованих від радянського періоду, істотні регіональні відмінності у поглядах на майбутнє України та брак загальнонаціонального консенсусу щодо її зовнішньої орієнтації, небажання багатьох жителів ідентифікувати себе з Українською державою, відносно слабкий рівень національної самосвідомості та патріотизму» [4, с. 4].

Проте і нині антиукраїнськими колами піддається активній критиці сама концепція національного відродження. Мовляв, українська інтелігенція (або й десь там, в австрійському генштабі) вигадала Україну у ХІХ ст. А, насправді, це було населення, яке жило на власній території, не підозрюючи, що колись увійде до державного утворення з такою назвою. Тим більше, це, нібито, повинно стосуватися Київської Русі.

У щорічній доповіді Президента України за 2005 рік стверджується: «Особливість України полягає не просто в тому, що вона була об'єктом протистояння водночас кількох національних проектів (польського «від моря до моря», російського «від Карпат і Константинополя до Камчатки», німецького - «так далеко, як звучить німецька мова» тощо). Її історична специфіка полягає в іншому. Практично не було жодного клаптика української етнічної території, до якої б не висували претензії інші націоналізми. Такої ситуації не було у російському, німецькому чи польському випадках, хоча білоруський, чеський чи словацький приклади засвідчують, що досвід України не є унікальним» [4, с. 5]

За моделлю національного відродження, побудованою М. Грохом, дійсно, все починається з етнографічних студій. Проте потім висуваються вимоги культурної автономії, а вже загодом розгортається політична боротьба за незалежність.

Ілюстрацією того, що українська література виконала величезну організаційну роль у процесі національного відродження, може слугувати листування між гімназистом М. Грушевським та видатним прозаїком І. Нечуєм - Левицьким. З нього ми дізнаємося, що М. Грушевський також мріяв стати письменником. Принаймні, біографія відомого українського історика підтверджує модель М. Гроха: література - громадська діяльність - державницька позиція.

У своїй роботі «Визволення Росії та українське питання» М. Грушевський дає класичне відображення поняття української національної ідеї. Наприкінці ХІХ ст. він формулює теорію про однорідність української нації: «Українська народність належить до категорії народностей демократичних. Історичні умови звели її національний склад практично до демосу, до того ж, головним чином, демосу селянського, землеробського» [5, с. 142.].

Питання про національну ідею не є новим. Воно вивчалося багатьма крупними вченими України та зарубіжжя (такими, як М. Грушевський, Д. Донцов, П. Куліш, В. Липинський, І. Лисяк - Рудницький, І. Франко, М. Бердяєв, М. Бубер, Л. Гумільов, І. Кант, М. Костомаров, Т. Масарик) та ін.

У ХХ ст. цю роботу продовжили історики І. Курас, Ф. Турченко, О. Бойко, Л. Лук'яненко, Ю. Шилов [1; 2; 6; 12; 13; 14].

Наявність нових джерел та розширення світоглядних обріїв дозволяє зараз інакше подивитися на витоки та особливості розвитку національної ідеї на теренах нашої країни [10].

Отже, метою даного дослідження є виявити сучасні підходи до особливостей українського національного відродження та національної ідеї.

Для повноти відображення звернемося до історичних подій XVIII сторіччя. З іменем Г. Сковороди - педагога, поета, філософа та письменника - досить широко ототожнюються такі поняття, як національна ідея та національна самосвідомість українського народу. Його діяльність припадає на другу половину XVIII ст.

Часто роботи, що пишуться із цього приводу, набувають не наукового характеру, як тільки хоч трохи відходять від методологічних настанов історії, філософії чи соціології, намагаючись розглянути національну ідею в її сутнісному аспекті. Адже все, що стосується змісту національного духу, національної ідеї, має романтичний, описовий характер.

Саме тому, на нашу думку, найкращі твори про національну ідею мають не стільки науковий, скільки літературний або ж есеїстичний характер. Характерним у цьому контексті є визначення нації, дане Т. Шевченком, це - «мертві, живі і ненароджені» українці.

У сучасному контексті проблеми національної ідеї сформульовані в колективній монографії співробітників Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України: «Сенс розуміння національної ідеї полягає у визначенні мети існування національної спільноти, з'ясуванні її історичного призначення, вироблених систем ціннісних спрямувань (з урахуванням як загальнолюдських принципів і уявлень, так і специфічних, властивих певному соціуму); а також усталених ціленаправлень, прагнень (як усвідомлених, так і підсвідомих) у визначенні свого місця ... з - поміж інших народів» [5, с. 3-4]. З наведеним формулюванням полемізують Я. Яцьків, С. Бублик, Ю. Канигін, вважаючи його нечітким, на їхню думку, більш влучне розуміння національної ідеї як інтелектуально окреслених, свідомо і чітко сформульованих духовних (священних) основи буття етносу - його автентичності, цілісності, історічної спрямованості, сенсу життя та місця з - поміж інших народів [6].

До речі, таке загальне означення національної ідеї було ключовим під час проведення в Берліні Першого конгресу українських націоналістів в 1929 році. Його декларація зазначала, що національна ідея - це внутрішня (згорнена) форма нації, яка розгортається в національну культуру, тобто набуває своїх зовнішніх форм. Необхідною та найкращою формою існування нації, на думку згаданого Конгресу, є українська держава, залучена до сім'ї цивілізованих народів [7].

Інколи (в основному політиками) національна ідея України зводилася до «виборювання політичної незалежності, досягнення соціальної згоди та добробуту нації» 7] або українська ідея подається як ідея формування сучасної нації, а також входження України до європейських структур, запровадження новітніх технологій, високої культури, демократичної правової держави, добробуту громадян [8].

На наш погляд, вищенаведені положення відбивють інтереси будь_якого цивілізованого народу, бо кожна нація прагне добробуту, самоутвердження та прогресу. Разом з тим, національна ідея повинна відбивати специфіку певної нації - неповторність її історичного шляху, призначення та сподівань. Науковоємним та багатогранним, вважаємо, є визначення національної ідеї як суми національної самосвідомісті у поєднанні із стратегічною метою національного прогресу.

На наш погляд, більш комплексним та обгрунтованим є визначення «поняття національної ідеї в ширшому, теоретико - філософському плані як взаємообумовленої єдності кількох складників:

- самоусвідомлення етносу себе суб'єктом історії;

-  усвідомлення етносу самоцінності своїх набутків у політичному і духовному житті й розуміння необхідності дальшого свого розвитку на основі національних традицій;

 - відстоювання свого права на самостійність, незалежний культурно - національний розвиток;

- прагнення до створення власної державності як найвищого вияву самоорганізації нації й форми реалізації внутрішніх можливостей до саморозвитку» [9, с. 11].

М. Костомаров у своїй статті «Две русские народности» вперше висуває та обгрунтовує тезу про те, що є два різні народи - росіяни і українці і що ця відмінність охоплює, по суті, всі сфери життя народів, починаючи з географічного положення, історичного буття і закінчуючи релігією, народною філософією, поглядом на проблему співжиття з іншими народами, побутом, типом родини, державотворчими можливостями, властивостями психологічного націоального типу» [11, с.14]

Це, по суті, була принципова контртеза до всієї російської імперської ідеології, яка прагнула асиміляції українців з москалями не лише у перспективі, але і в історичний ретроспективі.

Ця теза стала теоретичною основою та практичним фундаментом формування нових шляхів національного відродження, зорієнтованих на національні політичні, культурні, соціальні та інші традиції. А на більш пізньому етапі вона була розгорнута і доповнена М. Грушевським, перетворилась у дороговказ національно - культурного та політичного життя українського народу.

Однак, висновки, які зробив М. Костомаров у вказаній статті, є дуже несподіваними. Перекреслюючи всі раніше наведені аргументи, він стверджує, що «великороси», «малороси» - один народ «русский», що вони являють собою лише «две русские народности», які можуть розвиватися тільки спільно, доповнюючи одна одну [11]. Сумно, але ця хибна теза стала ідейним компасом для тієї течії у національному відродженні, яка відома у джерелах як «малоросійство».

І. Лисяк - Рудницький пише, «національна свідомість обіймає не тільки систему ідей більш - менш раціональної, пізнавальної природи, але також емоційне захоплення, що його стимулюють радше поети й письменники, ніж учені. Це не випадок, що репрезентованим героєм України в ХІХ столітті був не державний муж або воїн, а поет - Тарас Шевченко. Його історичного значення не можна окреслити чисто літературними мірилами. Українська громадськість бачила і продовжує бачити в його особі пророка, який своїм натхненним словом торкає і перетворює серце свого народу» [14, с. 151].

У своїх творах Т. Шевченко малює самодержавну Росію поділеною на два соціальні полюси: визискуване селянство й визискувачі - поміщики з царями на чолі. Івана Грозного він називає «мучителем», різко викриває гнобительську політику Петра І, гнівно засуджує антинародний характер правління Катерини II. Початок ХХ ст. знаменується розвитком провідних ідей, основою яких були питання національного та соціального визволення. Виразниками цих ідей стали «громадівці», серед яких чільне місце належить В. Антоновичу, М. Драгоманову, С. Подолинському, О. Терлецькому, І. Франку, Ю. Бачинському, пізніше - М. Грушевському, В. Винниченку і молодій плеяді «національно свідомих українців» - І. Липі, Б. Грінченку, М. Міхновському [1; 2].

Наприклад, відомий український політолог і політик початку ХХ ст. М. Міхновський вважав, що Україна має, як і інші європейські народи, право на національну емансипацію. Визволення України і набуття нею статусу незалежної держави є для М. Міхновського не лише можливим, але й закономірним. Він відкидає думку про те, що український народ втратив здатність протестувати і відстоювати свої національні права.

На думку Ф. Турченка, М. Міхновський обґрунтував цю точку зору, виходячи з історичних обставин, які характеризували перебування України у складі Російської держави. Нагадуючи про Дорошенка, Мазепу, Кирило - Мефодіївське братство, Шевченка, селянські повстання 1880 - х років тощо, він прагнув переконати читача, що українці ніколи не погоджувалися зі своїм залежним становищем [14].

М. Міхновський, як і свого часу Т. Шевченко, вийшов з «неписаної» самостійницької традиції, яка передавалася в його родині з покоління в покоління. Для таких, як він, не треба було пояснювати, для чого потрібен українцям (як європейському народові) нормальний державний устрій. Козацько - священницький рід Міхновських здавна плекав ідеї культурної, політичної та психологічної самодостатності України.

До числа фундаментальних праць із національного питання належать роботи М. Драгоманова, в яких розкривалися питання суспільного будівництва: «Положение и задачи науки древней истории», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Чудацькі думки про українську національну справу» та ін.

 За словами І. Лисяк - Рудницького, «Переднє слово» М. Драгоманова, написане до «Громади», становить «переломову подію в розвитку новітньої української політичної думки», яке «можна взагалі вважати першою українською політичною програмою» [13, с. 349].

Пошуками компромісів є політико - ідеологічні пошуки М. Грушевського, який керувався поміркованістю вченого і тим історичним досвідом українського державотворення, яким він достатньо глибоко володів як провідний фахівець української історичної науки. Виходячи з нього, вчений стверджував, що тривкими можуть бути відносин націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних планів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого [5].

Укоріненість ідей демократичного реформ соціалізму в національній традиції демонструють представники української соціал - демократії. Перша політична партія на наших теренах - Українська радикальна партія, сформована ідеологічними спадкоємцями М. Драгоманова - І. Франком та М. Павликом, бере свій початок від 1890 року.

Далі, як відомо, ця вельми потужна політична сила приєдналась до Соціалістичного Інтернаціоналу, де фактично репрезентувала інтереси української соціал - демократії загалом.

Серед здобутків «соціал - радикалів» можна вказати успішну участь у виборах і формування власного депутатського клубу, створення потужної та численної політичної інфраструктури, значний вплив на селянство через кооперативний рух.

Близькі до «радикалів» політичні ідеї відстоювали на землях Наддніпрянської України групи прибічників драгомановського федералізму на чолі з К. Арабажиним та Б. Кістяківським, утворена під впливом М. Ковалевського. Останній, як відомо, вважається фактично єдиним українофілом, який зберіг відданість М. Драгоманову після розриву останнього з «Громадою».

Підсумовуючи результати нашого дослідження, ми можемо зробити деякі висновки

про особливості зародження, розвитку, занепаду і подальшого відродження української національної ідеї:

- стимуляторами розвитку національної ідеї а Україні були, в основному, інтелектуали: філософи, поети, вчені, а не політичні лідери, бізнесмени, промисловці, чиновники, які спроможні збудувати національну державу;

- провідники національної ідеї були непослідовними в ідеях і політичних діях щодо створення української національної держави;

- близькість споріднених слов'янських державних утворень та взаємна дифузія культур створювали ілюзію тотожного співпадання та, як результат, хибну практичну поведінку національних лідерів;

- міграція європейських ідей про загально - людські цінності сприяла формуванню трьох центрів українського національного розвитку - київського, львівського і закордонного (політична та трудова еміграція);

- національна освіта і просвіта справедливо були сприйняті дуже важливими чинниками національного розвитку і самоідентифікації.