Якісний потенціал демократії

Наталія Латигіна, доктор політичних наук, професор кафедри філософських та соціальних наук Київського національного торговельно - економічного університету

УДК 321.7

Статтю присвячено дослідженню феномена демократії, визначенню і обґрунтуванню основних переваг демократичної політичної системи.

Ключові слова: демократія, система, політичний, права, свободи, управління, держава.

Статья посвящена исследованию феномена демократии, определению и обоснованию основных преимуществ демократической политической системы.

Ключевые слова: демократия, система, политический, права, свободы, управление, государство.

This article is devoted to the research of the phenomenon of democracy, to definition and substantiation of the main advantages of the democratic political system.

Key words: democracy, system, political, rights, liberties, government, state.

Цільовий вектор дослідження феномена демократії визначається площиною взаємодії демократичних ідеалів і практики їх втілювання. Практичні зміни, які відбивають рівень розвитку суспільства і просторово - часову еволюцію взаємовідносин людини, суспільства і влади, неминуче призводять до зміни ідеалів. Взаємодія цих двох аспектів обумовлює багатомірність поняття «демократія», його складність як у структурному, так і у функціональному відношенні. При цьому потрібно пам'ятати, що сама демократія є системою, яка пройшла тривалий еволюційний розвиток. Тому дослідження цього феномена є вельми цікавим і перспективним з огляду на можливість вивчення демократичного досвіду і прогнозування майбутнього демократії.

Отже, пошук якісної міри демократичних політичних перетворень видається нам цілком закономірним у вигляді окреслення просторово - часових меж і виокремлення ціннісно - нормативного виміру, який віддзеркалює міркування про ідеальний політичний устрій суспільства. Це дозволяє отримати «об'ємну» картину досліджуваних процесів і відобразити еволюційне ускладнення демократичної політичної системи. Подібна система координат відбиває як специфіку глибинних підстав, своєрідний код спадковості і соціокультурний потенціал суспільства, що зазнає демократичної трансформації, так і динамічну природу демократичних перетворень.

Якщо прослідкувати розвиток демократії, то з'ясується, що її еволюція підпорядковується одвічному головному прагненню людства - пошуку гармонії у стосунках між індивідом і суспільством. Підтвердження цьому можна легко знайти у працях давньогрецького історика Фукідіда, державного діяча Перікла, англійського філософа і політика Дж.С. Мілля, американського політолога Р. Даля, а також сучасних іноземних дослідників демократії Б. Рассела, Дж. Оніла, Г. Бреннана, Дж. Тобіна, Г. Еспінг - Андерсена та інших.

До початку ХХ століття безумовний пріоритет і в теорії, і на практиці ледве чи не усьому світі надавався недемократичним системам. І аж до самого недавнього часу переважна більшість людей знаходилась під владою недемократичних правителів.

Глави недемократичних режимів на виправдання своїх методів правління зазвичай наводили старовинний і живучий досвід, стверджуючи, що більшість народу просто недостатньо компетентна для того, щоб брати участь в управлінні державою. Народу краще усунутися від влади і залишити цю важку справу тим, хто мудріший, - нечисленній групі або одній людині. Подібні переконання і в наш час не стали архаїзмом. У тій або іншій формі питання про те, чи повинна правити «одна людина, вузьке коло осіб або багато хто», виникає і досі. Тому основною метою даної статті є пошук певної відповіді на це питання. А також автор вважає за потрібне:

- з'ясувати, чому саме демократія є найбільш прийнятною політичною системою;

- визначити і обґрунтувати основні переваги демократії.

До благотворних наслідків демократії, як наголошує Р. Даль, належать наступні: звільнення від авторитарної або тоталітарної тиранії; дотримання основних прав і свобод громадян; свобода особистості; самовизначення; моральна автономія; можливість розвитку особистості; захист основоположних інтересів особистості; політична рівність; прагнення до миру; процвітання [1, с. 48].

По - перше, демократія сприяє тому, щоб не допустити правління жорстоких і аморальних диктаторів.

Протягом усієї історії людства, враховуючи і новітню, було зафіксовано чимало випадків, коли лідери, охоплені манією величності, хворобливою підозрілістю, користолюбством, ідеологічними, націоналістичними, релігійними упередженнями або впевнені у своєму природженому праві керувати, спонука винятково примхою, імпульсивним поривом, «настроєм», використовували колосальну могутність держави для того, щоб шляхом примушування і насильства досягти власних цілей.

Зрозуміло, що і правління народу, тобто демократія, зовсім не є вільним від серйозних недоліків. Як і всі інші уряди, «народні уряди» діяли несправедливо і жорстоко стосовно тих, хто опинився за межами своїх держав, і тих, хто мав особливий статус усередині країни, - іноземців, вихідців із колоній і т.ін. В цьому відношенні «народні уряди» нічим не поступалися недемократичним державам, які часом поводили себе більш гуманно.

Безпосереднім викликом демократичним ідеям і принципам є також негативні дії «народних урядів» щодо тих людей, які зобов'язані підкорятися законам країни, є підлеглими її юрисдикції, проте позбавлені права брати участь у державному управлінні. Правлять ними - але не вони. До речі, вирішення цієї проблеми хоча і не є простим, але лежить на поверхні: демократичні права повинні бути поширені і на членів соціальних груп, виключених із процесу управління. Ця проблема вдало вирішувалася і у ХІХ столітті, і на початку ХХ століття, коли були скасовані колишні цензи і обмеження, а всезагальне виборче право стало нормою демократичного правління. Важливий виняток являли собою Сполучені Штати Америки, де в південних штатах темношкіре населення було фактично обмежене у виборчих правах аж до прийняття і введення в дію законів про громадянські права 1964-1965 рр.

Тут може виникнути цілком закономірне питання: а хіба демократія не обмежує інтереси тих громадян, які наділені виборчими правами, але при голосуванні залишаються у меншості? Хіба їхню волю не затамовує волевиявлення більшості? Хіба не це має назву «тиранія більшості»?

Будь - яка політика держави, в тому числі законотворча, незалежно від того чи схвалена вона демократичною більшістю, олігархічною меншістю або освіченим диктатором, неодмінно спричиняє комусь шкоду. Простіше кажучи, питання полягає не в тому, чи здатен уряд виробити свої закони таким чином, щоб жоден із них не обмежував інтересів жодного з громадян. Ніякий, навіть найдемократичний уряд, не здатен взяти на себе подібні зобов'язання. Питання потрібно ставити в іншій площині: чи дійсно шкода, яку заподіює демократія основним правам та інтересам громадян є меншою, ніж шкода, яку чинить будь - який недемократичний режим? І вже хоча б, як мінімум, тому, що демократичний лад не допускає до влади автократів, схильних цією владою зловживати, він найбільшою мірою відповідає обов'язковим критеріям, принципам і вимогам, які пред'являються до нього, ніж будь - яка недемократична альтернатива.

Але при цьому потрібно пам'ятати, що могутність більшості зовсім не означає правоту цієї більшості в усьому.

По - друге, демократія гарантує громадянам ті основоположні права та свободи, які недемократичний лад не передбачає і передбачити не може.

Демократія - це не лише спосіб управління державою. Це ще і система прав, оскільки права є невід'ємною частиною демократичних політичних інститутів. Права і дотримання прав стають найважливішим підґрунтям, на базі якого створюється процес демократичного правління.

Якщо пригадати критерії демократії, то стає самоочевидним, що для реалізації цих норм політична система повинна у разі необхідності забезпечувати своїм громадянам дотримання певних прав. Хіба, наприклад, ефективна участь в управлінні державою не передбачає наявності у громадян права на саму цю участь і права висловлювати свої погляди з політичних питань та можливості вислуховувати думку своїх співгромадян і обговорювати з ними ці питання? Або такий критерій, як рівне виборче право: громадяни повинні мати право на вільне волевиявлення і на чесний підрахунок голосів. Те саме стосується й інших демократичних норм: очевидно, що громадяни повинні мати право розглядати альтернативні варіанти, право на участь, яке полягає в тому, що вони самі вирішують, які питання і в якій послідовності потрібно обговорити, і т.ін.

Недемократична система, за визначенням, не надає своїм громадянам (або підданим) настільки широкий спектр політичних прав. Будь - яка політична система, яка здатна на це, стає, знову ж за визначенням, демократичною.

Проте різниця корениться глибше, ніж у банальному наборі дефініцій. Для того, що задовольняти вимогам демократії, притаманні їй права повинні бути реально доступні громадянам. У противному разі політична система, що б не стверджували лідери даної країни, не може вважатися демократичною, а демократичні атрибути стають тоді лише ширмою, яка приховує недемократичну сутність даного режиму.

Принадливість демократичних ідей настільки велика, що в ХХ столітті деспотичні режими часто маскувалися за допомогою «демократії» і «виборів». Тому демократії потрібні інститути,  які створюються заради та для захисту основних демократичних прав і можливостей, потрібні не лише як логічна, але і як практична умова, без якої демократія не зможе існувати.

Отже, без прав та можливостей не може бути демократії. Необхідність цих прав і можливостей цілком закономірна і доступна розумінню пересічних громадян та їхніх політичних лідерів. Наприклад, у кінці ХVIII століття «середньому американцеві» було абсолютно очевидно, що демократична республіка неможлива без свободи висловлення думок. І серед найперших дій Томаса Джефферсона, обраного в 1800 році президентом США, було скасування сумнозвісного Закону про підбурювання до заколоту, прийнятого за його попередника Джона Адамса, що обмежував свободу слова. Скасовуючи закон, Джефферсон діяв не лише у відповідності до власних переконань, але, судячи з усього, і до поглядів, які поділяла на той час переважна більшість звичайних громадян Америки [1, с. 53].

По - третє, демократія надає громадянам більш широкий діапазон особистої свободи, ніж будь - яка інша політична система.

Крім усіх інших прав, свобод і можливостей, які повинні забезпечуватися у державі, що претендує називатися «демократичною», громадяни можуть користуватися навіть ще більш широким діапазоном свобод, ніж особиста свобода. Віра у благодійність демократії не може існувати у відриві від інших переконань. Для багатьох це є складовою частиною цілого спектра переконань, серед яких присутня і віра в те, що свобода висловлення, наприклад, принадна сама по собі. У світі цінностей і позитивних якостей демократія займає чільне місце. Але це не є деяке виняткове благо. Подібно до інших прав, притаманних демократичному процесу, вільне висловлювання думок має власну цінність тому, що завдяки йому забезпечуються моральна автономія, свобода моральних оцінок і гідне життя громадян.

Більше того, демократія не змогла би існувати, якщо б громадянам не вдалося створити і утвердити культуру, яка зміцнювала би ці ідеали та їхнє практичне втілення. Демократична система правління і демократична культура, що її підтримує, перебувають у складній взаємодії. Демократична культура, безперечно, бере за основу особисту свободу і таким чином підтримує додаткові права і свободи особи. Слова давньогрецького державного діяча Перікла про афінську демократію рівною мірою стосуються і сучасної демократії: «Свобода, котрою ми користуємося у нашому правлінні, сягає і нашого повсякденного життя» [9, р.105].

По - четверте, демократія допомагає людям захищати свої основоположні інтереси.

Структура особистих потреб одного індивіда може відрізнятися від структури особистих потреб іншого індивіда. Більшості людей хотілося б мати змогу впливати на ті фактори, від яких залежить, чи вдасться їм отримати свободу вибору, можливість будувати своє життя у відповідності до власних цілей і намірів, смаків, уподобань, цінностей, зобов'язань, поглядів і переконань. Демократія захищає цю свободу і цю можливість краще, ніж будь - яка інша з колинебудь існуючих політичних систем. Дуже переконливо це сформулював Джон Стюарт Мілль.

Принцип, який поєднує у собі «і всеосяжну істину, і загальні передумови, які покладені в основу того, що стосується людських взаємовідносин», - писав він, - «... полягає в тому, що права й інтереси кожної особистості поважаються лише в тому випадку, якщо ця особистість сама здатна і за звичаєм схильна захищати їх... Людина може почувати себе у безпеці від зла, яке може бути заподіяне їй іншими людьми, лише у тій мірі, в якій вона наділена здатністю самозахисту і як вона цю здатність здійснює» [6, р. 43]. Ми можемо захищати наші права й інтереси від свавілля уряду або тих, хто впливає на нього і скеровує його дії, продовжує Мілль, лише у тому випадку, якщо будемо у повній мірі визначати поведінку цього уряду. Отже, підсумовує він, «... немає нічого більш бажаного, ніж допуск усіх громадян до участі в системі верховної державної влади» [6, р. 55]. Це і є демократичне правління.

З думкою Д. Мілля можна цілком погодитися. Навіть будучи частиною електорату демократичної держави, людина не може бути абсолютно впевненою в тому, що всі її інтереси будуть відповідним чином захищені, але, якщо людина є виключеною зі спілки виборців, то можна не сумніватися, що її інтереси знехтують, вони будуть суттєво обмежені або відверто відкинуті. Обирати між правом вибору і його відсутністю не доводиться.

Демократія особливим чином зв'язана зі свободою і ще в одному аспекті.

По - п'яте, лише демократія надає особистості максимальну можливість здійснити свободу самовизначення, тобто жити за законами, які особистість обирає для себе сама.

У спільності (або у групі спільностей), до якої ми бажали б належати, діють певні норми і правила, яким нам у якості її членів доведеться підкорятися. Отже, якщо ми не можемо просто нав'язати свої бажання силою, ми повинні знайти спосіб уладнати протиріччя з іншими людьми мирним шляхом, тобто досягти з ними порозуміння.

Тут виникає ряд питань, які вже давно викликають складнощі і в теоретичному плані, і на практиці. Як громадяни можуть обирати правила, виконувати які їх примушує група, до якої вони належать? Як можна бути вільними у виборі законів, дотримання яких повинно забезпечуватися державою, і одночасно з цим не бути вільними цим законом не підкорятися?

Якби всі громадяни завжди доходили згоди, то рішення було б простим: усі і завжди одностайно підкорювалися б законам. І у цьому випадку відпала б необхідність у законах, які слугували б громадянам хіба що нагадуванням про їхні обов'язки, і, підкоряючись правилам, кожний громадянин підпорядковувався б сам собі. Всі проблеми вирішені, і повна гармонія, яка панує між громадянами держави, призвела б до здійснення заповітної мрії анархістів. Але досвід підказує, що справжня, тривала, позбавлена всілякого примусу одностайність у спільності людей виникає рідко, а повний і міцний консенсус - це мета, яка є недосяжною. І тому наші складні питання залишаються актуальними і досі.

Проте якщо здоровий глузд підказує, що гармонійне співіснування з усіма представниками людського роду неможливе, можна замість цього спробувати створити механізм процесу прийняття рішень відносно тих законів і правил, які відповідали б певним розумним критеріям:

1) цей процес буде передбачати, що перед прийняттям закону всі громадяни отримають змогу висловити свою думку про нього;

2) громадянам буде гарантована можливість обговорення, обмірковування, переговорів, пошуків компромісів, які за сприятливого збігу обставин призведуть до вироблення закону, що більш або менш задовольнить усіх;

3) у тому, більш вірогідному, випадку, якщо одностайності досягти не вдасться, буде прийнято закон, який отримав найбільшу кількість прибічників.

Ці критерії є елементами ідеального демократичного процесу. Хоча цей процес не може гарантувати, що всі його учасники будуть жити згідно за законами, виробленими ними самими, він розширює можливості самовизначення особи до максимально припустимих меж. Навіть якщо деякі громадяни опиняться у меншості і над висловленою ними думкою, яка не набрала потрібної кількості голосів, буде переважати інша, однаково цей процес більш справедливий, ніж будь - який інший, реально існуючий. У цих межах громадяни реалізують свою свободу волевиявлення, оскільки вільно обирають для себе життя за нормами демократичної конституції, а не інший, недемократичний варіант.

По - шосте, лише демократичне правління надає громадянам максимальні можливості для моральної відповідальності.

Громадяни формулюють свої моральні принципи і приймають на їх основі рішення лише після того, як були залучені до складного процесу обмірковування, обговорення, всебічного та пильного вивчення всіх варіантів і їх наслідків. Несення моральної відповідальності надає громадянину статус самокерованого суб'єкта у випадку необхідності зробити вибір, який відповідає моральним принципам.

Це призводить до підвищення моральних вимог. І хоча надана громадянам можливість жити за законами, яким вони самі надали перевагу, є обмеженою, але обмеженим є також і діапазон моральної відповідальності громадян. Якщо громадяни підпорядковуються колективно прийнятим рішенням (а саме так і відбувається) і якщо демократичний процес розширює можливості жити за законами, обраними громадянами для себе, до меж, недосяжних ні за яких недемократичних режимів, то це також дозволяє громадянам діяти в якості морально відповідальної особистості.

По - сьоме, демократія сприяє розвитку особистості найбільшою мірою, ніж усяка інша форма організації суспільства.

Це твердження має емпіричний характер і ґрунтується на певних фактах.

Майже у кожної людини існує уявлення про ті людські якості і властивості, які вона вважає бажаними або зайвими: перші потрібно розвивати, другі - ліквідовувати. Багато хто вважає, що доросла людина, тобто та, яка досягла повного розвитку своєї особистості, повинна вміти піклуватися про себе, діяти так, щоб самій, не покладаючись винятково на інших, захищати свої інтереси, усвідомлювати свої вчинки, обираючи найефективніші шляхи й зважуючи можливі наслідки кожного діяння, пам'ятати як про власні права і обов'язки, так і про права та обов'язки інших людей. Вона повинна володіти здатністю відкрито і вільно обговорювати з іншими людьми ті проблеми, з якими вони стикаються.

Людина наділена природженою здібністю розвивати ці якості. Чи вдасться їй повною мірою розвинути їх, і якщо вдасться, то наскільки повно вона справиться із поставленим завданням, - це залежить від цілої низки обставин, у тому числі і від природи політичної системи, в якій вона живе. Лише демократія забезпечує умови, за яких вищезгадані властивості отримують найбільш повний розвиток. Усі інші режими звужують - часом дуже різко - той спектр дій, якими доросла людина може захистити свої інтереси, враховуючи інтереси інших, брати на себе відповідальність за важливі рішення і знаходити найкращі з них у вільному обговоренні з іншими людьми. Демократичний лад є умовою недостатньою, але необхідною для того, щоб люди могли розвивати ці властивості.

По - восьме, лише демократичне правління здатне забезпечити відносно високий рівень політичної рівноправності. Одна з головних переваг демократії полягає в тому, що за цього ладу політична рівність громадян здійснюється значно повніше, ніж в умовах іншої політичної системи.

По - дев'яте, сучасні представницькі демократії не воюють одна з іншою.

Цю найважливішу позитивну якість демократичного ладу протягом тривалого часу не можна було передбачити. Проте в останнє десятиріччя ХХ століття виявився приголомшливий і несподіваний ефект. У період з 1945 - го до 1989 рр. сталося 34 міжнародні збройні конфлікти, але при цьому не було жодного, який виник би між демократичними країнами. Більше того, «в них не спостерігаються військові приготування і очікування війни» [8, р.119]. Це є справедливим і по відношенню до попереднього періоду: у другій половині ХІХ століття країни з представницькими парламентами й іншими демократичними інститутами (на зразок виборчого права, наданого більшій частині чоловічого дорослого населення) одна з іншою не воювали.

Зрозуміло, що демократичні країни вели війни з державами, де був інший політичний лад, - прикладом цього слугують світові війни. Крім того, влада над підкореним населенням колоній підтримувалася за допомогою військової сили. Демократичні країни втручалися в політичне життя інших держав, намагаючись послабити їх уряди або допомагаючи опозиції відсторонити їх від влади насильницьким шляхом. Майже до 80-х років США, наприклад, надавали підтримку великій кількості військових диктатур у країнах Латинської Америки; в 1954 році вони зіграли вирішальну роль у військовому перевороті у Гватемалі, який скинув законно обраний уряд країни.

Причини того, чому сучасні представницькі демократії одна з іншою не воюють, не зовсім зрозумілі. Можливо, завдяки високому рівню розвитку міжнародної торгівлі ці держави визнають за краще підтримувати одна з одною союзницькі стосунки, а не воювати [7, р. 267]. Але також правильно і те, що громадяни демократичних країн і їхні лідери оволоділи мистецтвом компромісу. І, нарешті, як раніше, так і тепер практика мирних переговорів, договорів, союзів і створення системи колективного захисту від недемократичних держав змінюють тенденцію до вироблення рішень мирним шляхом, а не під час збройних конфліктів.

Таким чином, поширення демократії сприяє і зміцненню миру.

По - десяте, країни з демократичним ладом є більш процвітаючими, ніж інші.

Ще років 200 тому серед політичних філософів була широко розповсюджена думка про те, що демократія більше підходить людям із мізерними прибутками, у той час, як достаток і багатство - це відмітна риса аристократії, олігархій і монархій. Досвід ХІХ-ХХ століть доводить протилежне. Демократії багатшали, а країни з недемократичним правлінням порівняно з ними, як правило, залишалися бідними.

Взаємозв'язок матеріального достатку і демократичного устрою суспільства особливо явно виявився у другій половині ХХ століття. Пояснити це можна частково схожістю між представницькими демократіями і ринковою економікою, де держава майже повністю усувається від регулювання економіки, де робітники можуть вільно змінювати місце роботи, де приватні компанії ведуть конкурентну боротьбу за розширення збуту та зберігання ресурсів, а споживач має можливість вибору серед тих товарів і послуг, які пропонують йому конкуруючі поміж собою виробники. На кінець ХХ століття виявилася наступна закономірність: не в усіх країнах з ринковою економікою встановлена демократична форма правління, але в усіх країнах із демократичною формою правління діє ринкова економіка.

У політиці і науці існує радикальна думка, згідно з якою економічний розвиток країни краще забезпечується авторитарною владою, ніж демократичною. Так, наприклад, Ф. Шміттер і Т. Карл вважають, що на початкових стадіях демократія «не обов'язково є ефективнішою, ніж інші форми правління. Це пояснюється тим, що демократія не є ефективнішою в адміністративному сенсі. Її здатність до прийняття рішень може бути ще меншою, ніж у режимів, які вона змінює, хоча б тому, що сам процес прийняття рішень уповільнюється через необхідність консультуватися з великою кількістю діючих осіб» [2, с. 49]. Тому в період переходу від авторитаризму до демократії вона може принести не більше порядку, стабільності, економічної ефективності, ніж у тих авторитарних режимах, на зміну яким вона приходить.

У кінцевому підсумку, незважаючи на існуючі винятки із загального правила, сучасні демократичні країни створюють більш сприятливі умови для того, щоб скористатися перевагами ринкової економіки і досягти економічного зростання, ніж країни з недемократичною політичною системою.

Проте якщо існуюча між сучасною демократичною системою та ринковою економікою схожість надає перевагу їм обом, то не можна не відмітити, що демократії сплачують за ринкову економіку доволі дорого: вона породжує майнову нерівність, яка здатна призвести до того, що перспектива встановлення повної політичної рівності усіх громадян демократичної країни віддаляється.

Також необхідно зауважити, що ринкова економіка не виключає втручання держави у розподіл ресурсів. Це втручання може бути обумовлено кількома причинами:

(1) ринок не виробляє необхідної кількості суспільних благ - при тому, що успіх економіки вважається головним критерієм її соціальної значущості (дія даного фактора залежить від ступеня, в якому політичне корегування недоліків ринку блокується обставинами, що породили такі недоліки);

(2) індивіди по - різному ставляться до свого економічного і політичного вибору: у першому випадку вони посилаються на власні інтереси, у другому - керуються домінуючими переконаннями і суспільною думкою [3, р. 192];

(3) ринок виникає в результаті розподілу влади. Хоча подібне втручання можливе лише тоді, коли суспільство вважає нормою владний розподіл благ і послуг або не протидіє вторгненню влади у сферу розподілу, оскільки вважає, що деякі блага - зокрема, предмети першої необхідності (харчування, житло, медична допомога і т. п.), а також атрибути і символи громадянської позиції (виборчі права, військовий обов'язок та ін.) - повинні розподілятися більш рівномірно, ніж гроші. Так виникає специфічний егалітаризм - вимога розподіляти певні (хоча і не всі) блага у відповідності до принципу рівності [10, р. 363].

Політичні методи розподілу суспільних благ відрізняються від ринкових. Будь - яке втручання держави в економіку блокує процес досягнення соціальної рівності демократичним шляхом. Це підтверджується дослідженнями витрат на соціальну сферу: зростання їх «залежить від економічних і демографічних чинників і не залежить від політичних змінних (участі в демократичному здійснення влади, конкуренції, сили лівих партій і т. п.)» [4, р. 174]. Тому демократичність уряду залежить від міри демократичності економіки. Тут можливі два варіанти: уряд менш демократичний у порівнянні із вимогами громадян; економіка менш демократична у порівнянні з вимогами громадян.

У принципі, ані ринок, ані демократія не можуть бути продуктами цілеспрямованих зусиль. Як говорив Ф. фон Хайєк, їх не можна «сконструювати» [5, р. 35]. За своєю природою вони - непередбачені наслідки нескінченної безлічі взаємодій людей, ніхто з яких часто і не прагне до їх установлення та, безумовно, не має змоги встановити їх. Цілеспрямованою політикою, зрозуміло, можна сконструювати інститути, які за формальними критеріями нагадують ті, що в інших умовах виконують «ринкові» або «демократичні» функції. Але те, які саме функції здійснюються такими інститутами, залежить від середовища, в якому вони діють, а не від формальної конструкції. Звідси постійний акцент Ф. фон Хайєка на тому, що «хаотичний порядок», одним з проявів якого є ринок, «не може бути створений зовнішнім агентом», що він свідомо позбавлений «мети» і за визначенням можливий лише як «зрослий», а не як «зроблений» [5, р. 107].

Непередбачуваний («спонтанний») характер становлення ринку і демократії означає те, що вони є - із соціологічної і політичної точок зору - балансом сил, який не може бути чиєюсь метою, але який створюється як реальність під час боротьби, тому з ним змушені рахуватися усі. Інакше кажучи, ринок і демократія як реальність - на відміну від їх буття в якості правових, ідеологічних та інших фікцій - існують у тій мірі, у якій підтримується подібний відносний баланс проти тих тенденцій його підриву, що генеруються самим ринком і самою демократією.

Таким чином, незважаючи на певні недоліки, демократія, безперечно, є однією з найбільш прийнятних для суспільства політичних систем, про що переконливо свідчать основні її переваги.