Проблемне поле реалізації політичної волі в теорії і на практиці

Валентина Смірнова, кандидат педагогічних наук, викладач кафедри політології, соціології і соціальної роботи Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут»

УДК 32:159.922 (477)

Розглянуто галузь застосування поняття «політична воля», зокрема, проведено семантичний аналіз даного поняття і його похідних. Виявлено закономірності формування, гартування і ослаблення політичної волі та її роль у політичному житті. Акцентовано увагу на прикладах позитивної та негативної ролі вольових якостей у політиці, зокрема, на таких явищах, як макіавеллізм, фанатизм, волюнтаризм та політична акрасія. Наведені приклади класифікації політичної полі, визначено чинники, що впливають на зміст політичної волі.

Ключові слова: політична воля, макіавеллізм, фанатизм, волюнтаризм, політична акрасія, вольові якості.

Рассмотрена сфера применения понятия «политическая воля», в частности, проведен семантический анализ данного понятия и его производных.Выявлены закономерности формирования, укрепления и ослабления политической воли и ее роль в политической жизни. Сделан акцент на примерах положительной и отрицательной роли волевых качеств в политике, в частности, на таких явлениях, как макиавеллизм, фанатизм, волюнтаризм и политическая акрасия. Приведены примеры классификации политической воли, определены факторы, которые влияют на ее содержание.

Ключевые слова: политическая воля, макиавеллизм, фанатизм, волюнтаризм, политическая акрасия, волевые качества.

The article reviews the scope concept of «political will», in particular, the semantic analysis of the concept and its derivatives. We explained the regularities of formation, hardening and weakening of political will and its role in political life. The main attention was concentrated on examples of positive and negative role of volitional qualities in politics, particularly on such phenomena as Machiavellianism, bigotry, voluntarism, and political akrasia. There were given the examples of the classification of the political will, identified factors that influence the content of political will.

Key words: political will, Machiavellianism, bigotry, voluntarism, political akrasia.

Словосполучення «політична воля» є часто вживаним у публічній політичній сфері, в журналістиці і публіцистиці, - переважно у контексті обговорення поведінки суб'єктів владних відносин та суспільства. Метою даного дослідження є концептуальне осмислення даного поняття, визначення реального місця цього явища в політиці.

Поняття «політична воля» є похідним від більш широкого і багатозначного поняття «воля», яким оперують у першу чергу у філософських та психологічних дискурсах. Концептуальне наповнення цих двох понять базується на фундаменті етимології та семантики слова «воля». В українській мові воно є багатозначним, до того ж, не має свого повноцінного еквівалента в деяких інших, зокрема у романо - германських, мовах. Переклад цього поняття на іноземні мови є здебільшого контекстуальним, а отже в українській (та інших слов'янських мовах) воно має власне унікальне смислове наповнення, що відбивається на специфіці вживання і ментальному ставленні до явищ, які воно позначає.

В українській мові слово «воля» разом із похідними від нього словами вживається принаймні у трьох значеннях. По - перше, «воля» є синонімом слова «свобода». У цьому сенсі похідними словами - поняттями є такі: «вольності», «неволя», «звільняти», «визволяти». В англійській мові є два слова на позначення волі - свободи: «freedom» та «liberty» (ці поняття, у свою чергу, будучи в широкому сенсі синонімічними, мають власні нюанси розрізнення, які не відображені в українській лексиці). По - друге, «воля» є більш сильним відповідником слів «бажання», «рішення», «наказ». Похідними поняттями від даного смислового нюансу є такі: «воліти», «сваволя», «волевиявлення». В цьому контексті також вживаються вирази: «воля народу», «божа воля» і т.п. Англомовними відповідниками в даному випадку є слова «volition», «wish». По - третє, «воля» вживається у значенні психологічної якості, яка включає в себе показники витривалості, рішучості, цілеспрямованості носія волі. Звідси такі поняття як: «сила волі», «безвольність», «слабовілля». Найбільш адекватним англомовним відповідником даного значення є слово «will».

Всі три значення не є строго синонімічними, однак, вони мають спільний семантико - аксіологічний фундамент в архетипах та ментальності носіїв мови, який проявляється, зокрема, в специфічній політичній свідомості, культурі та поведінці народу. Інтегрованість понять «свобода», «бажання» та «психологічна стійкість» в одному понятті «воля», його пов'язаність із поняттями «володіти» та «влада», демонструє примат позитивної свободи, влади, не обмеженої приписами, харизматичного типу лідерства. Унаочнити ці конотації можна формулою: «вільні ті, хто може повелівати, оскільки мають велику силу волі». Відповідна ментальна конструкція прочитується в семантиці поняття. Поява такого семантичного коду, на нашу думку, пов'язана не лише з домінуванням патріархальної політичної культури в часи, коли формувалася мова, але й із етнокультурною специфікою носіїв деяких слов'янських мов, на противагу, наприклад, носіям романо - германських мов.

Категорія «політична воля» вживається переважно у значенні спроможності, бажання і розуміння того, що й як треба робити повноважним суб'єктам у політичній сфері. Наприклад, існує таке визначення: «політична воля - це здатність до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення» [1]. Відповідно, ми маємо справу з третім зазначеним нами випадком вживання поняття «воля» - тобто якістю, властивістю, умовою. У цьому ж руслі політичну волю трактує також і марксистська теоретична парадигма: «політична воля являє собою суб'єктивно - об'єктивну форму організації суспільного буття, що забезпечує соціальну інтеграцію суспільства у боротьбі за виживання» [2].

У політичному лексиконі поняття «воля» вживається також у другому значенні - в якості імперативного рішення, наказу. Наприклад, В. О. Соловйов визначає політичну волю, як «духовно - практичний акт, спрямований на встановлення панування, впливу певної політичної групи або лідера, що спирається на систему нормативно - ціннісних спрямувань та рішень, які ініціюють та спрямовують політичні дії референтних їм груп (підлеглих або тих, хто ідентифікує себе із суб'єктом волі) та підтримуються соціальними інститутами, які володіють можливостями мотивації, контролю та соціальних санкцій» [3]. Сучасна політична традиція (декларування відданості принципам свободи і демократії) роль виразників волі визнає за колективними суб'єктами - владою в цілому або народом, чи котроюсь із його частин. Вважається, що конкретні репрезентанти влади діють у межах закріплених функцій та повноважень, виконуючи колективну волю, а не намагаючись реалізувати за рахунок посади волю власну. В противному разі, поведінку представників влади визначають як сваволю або волюнтаризм.

Натомість, у розумінні політичної свободи поняття «воля» сьогодні вживається не так широко, тим більше в академічному та експертному середовищі політологів.

Російська дослідниця О. А. Крижановська запропонувала розрізняти три основні парадигми, в рамках яких здійснюється розробка проблеми волі: інтелектуалізм, волюнтаризм та емотивізм [4]. Традиція інтелектуалізму розглядає волю як діяльнісну складову розуму, інтелект у дії. Бенедикт Спіноза - один із представників даного напряму - стверджував, що «воля і розум є тотожними поняттями»; воля є самостійною причинною сутністю людської психіки і поведінки [5]. Парадигма волюнтаризму розглядає волю як формоутворюючу складову індивідуальної та соціальної психіки і поведінки. У центрі даного дискурсу - воля до влади, як один із визначальних чинників соціальних хвилювань та практичного волюнтаризму у ХХ столітті. Воля, як активне начало, протиставляється розуму - рефлексивному за своєю сутністю. Наприклад, Франческо Суарес провів розмежування між інтелектом та волею наступним чином: інтелект передбачає необхідність в об'єкті, а воля, у свою чергу, наділяє об'єкт необхідністю, яка йому не притаманна [6]. Мотиваційна парадигма змістила акценти, - замість дослідження волі як самостійного предмета, розглядає її в структурі діяльності. Як зазначають представники цього підходу Д. Міллер, Ю. Галантер, К. Прибрам, у наші дні категорія волі зникла із психологічних теорій, об'єднавшись із ширшою теорією мотивації. Дослідження політичного волевиявлення, як структурованого процесу, дає підстави виділити за О. А. Крижановською, шість його основних стадій: 1) технологія створення нових політичних цінностей; 2) розробка політичних цілей та стратегій; 3) консолідація єдиного суб'єкта політичної волі; 4) пошук референтного об'єкта політичної волі; 5) легітимізація його суб'єкта; 6) реабілітація вольових витрат [7].

Аналіз порушень у процесі виявлення політичної волі дозволяє вивести поняття аномалій, таких, як політичний утопізм, політична акрасія, політичний популізм, політичний конформізм, політичний екстерналізм, політичний волюнтаризм, політичний деструктивізм.

До основних теоретичних та практичнополітичних проблем, пов'язаних із феноменом політичної волі, належить визначення її ролі (конструктивної та деструктивної) у політичному житті, причин її сплеску та пригнічення. Розглянемо позитивні аспекти впливу політичної волі на політичний процес, а також такі негативні аспекти, як макіавеллізм, фанатизм, волюнтаризм, акрасія (безвольність) у політиці.

Як зазначається у політологічному словнику, політична воля - «це важливий і необхідний компонент діяльності суб'єкта політики, мотиваційно зумовлений головною метою, стратегією і тактикою її здійснення; вибір шляхів розв'язання тих чи інших суспільних суперечностей, засіб ідейно - ціннісного самовизначення, свідчення про рівень певної політичної культури» [8]. Отже, політична воля є проявом свідомості, який акумулює в собі знання, досвід і бажання досягати поставлених цілей: «політична воля пов'язана із здатністю до політичного резонансу, з можливостями досягнення організованого алгоритму політичної діяльності, забезпечення її життєздатності. Політична воля є компонентом суспільної свідомості й визначається поєднанням буття даного суб'єкта і його свідомості, а також якістю його ідеології як системи теоретичного відображення його інтересів. Вольовий фактор у політиці традиційно замкнений на політичному лідері та політичній еліті, зокрема на їх ініціативності, суспільній авторитетності та впливовості, оскільки політична воля насамперед характеризується рівнем культури, особистісними і психологічними якостями суб'єкта. Останнє вимагає від політичних лідерів далекоглядності та витримки, вимогливості до себе і відповідальності, такту й дипломатичності, здатності справлятися із різними ситуаціями, долати труднощі та робити з них правильні висновки, зважувати на різні точки зору, вступати у діалог, іти на ризик, демонструючи неодмінно оптимізм, вірність своїм політичним пріоритетам» [9].

Між іншим, політична воля передбачає готовність брати на себе відповідальність за політичні рішення. Ця важлива риса притаманна сміливим, рішучим політикам, які швидко знаходять вихід із критичної ситуації і беруть на себе відповідальність за свої дії, підлеглих, народ. Вольовим якостям властива саморегуляція, що виявляється в конкретних специфічних політичних умовах, обумовлених характером подоланих труднощів. Л. Я. Гозман та Є. Б. Шестопал підкреслюють, що політичну волю визначає здатність подолати дрібні особисті та групові інтереси в ім'я національних. «Без політичної волі не можна вийти за межі політичних стереотипів та подолати інерцію мислення» [10].

Політична воля, з одного боку, пов'язана із свідомою цілеспрямованістю політичного лідера, з навмисністю його вчинків і дій, тобто з мотивацією, із самоініціацією політичних дій і самоврядуванням при їх здійсненні. З іншого боку, найбільш яскравий прояв політичної волі можна спостерігати при подоланні труднощів, при реалізації плану з досягнення поставлених політичних цілей. Отже, етичній оцінці у вольовій політичній поведінці підлягає її мотив, а зовсім не прояв вольового зусилля.

Потрібно зазначити, що емоції і політична воля є неодмінним компонентом управління і регуляції політичним лідером своєї поведінки, спілкування із політичними опонентами, колегами і прихильниками, а також політичної діяльності. При цьому емоції і політична воля можуть проявляти себе як антагоністи, зокрема, коли політична воля пригнічує сплеск емоцій, а іноді стає очевидним, що сильна емоція подавила політичну волю.

Разом із конструктивними проявами волі в політиці можливі також негативні, пов'язані з надмірною роллю політичної волі або ж з її браком чи відсутністю. Ставка на домінування політичної волі загрожує вольовому підкоренню всього політичного процесу кінцевій меті (не рахуючись із втратами), що виражається у таких явищах, як фанатизм та макіавеллізм. Надмірне покладання на власну політичну волю може призвести також до волюнтаризму - ігнорування експертного знання, а часом і заперечення аргументів здорового глузду та віри у власну непогрішимість і талант самостійно розв'язувати найскладніші проблеми.

Ідейну течію, що схвалює формулу: «мета виправдовує засоби», прийнято називати макіавеллізмом. Цей термін походить від прізвища відомого політичного мислителя і діяча епохи Ренесансу на тій підставі, що Ніколо Макіавеллі начебто обґрунтував другорядність моралі у державній політиці, хоча насправді узагальнив реальний досвід необтяженої етичними приписами політичної боротьби і закликав використовувати цей досвід у патріотичних цілях. Світогляд, названий пізніше макіавеллізмом, заснований на переконанні, що для здійсненняполітичної програми лідеру необхідно зберігати сильні владні позиції, для утримання і зміцнення яких не варто відмовлятися від нестандартних, часом аморальних та незаконних засобів. Так само, для реалізації визначеної політичної мети, потрібна сильна воля, здатна вгамувати

сентименти та гуманні почуття, що стоять на заваді успіху. Відтак, сама мораль трансформується і починає ігнорувати все, що потенційно відштовхує чи гальмує наближення визначеного імперативного блага. Однак, як свідчить досвід, використання аморальних засобів у процесі політичної діяльності для досягнення політичних цілей у кінцевому підсумку призводить до зубожіння мети та спустошеності, безперспективності самої діяльності. Історія практичного втілення засад макіавеллізму лідерами авторитарних і тоталітарних режимів продемонструвала неможливість перемоги ідеалів, які втілю ються в життя екстремальними засобами з численними людськими жертвами та колективними психологічними травмами.

На відміну від макіавеллізму, фанатизм передбачає таку міру відданості поставленій політичній меті, що задля її досягнення існує готовність пожертвувати не лише моральними нормами, але й усім, включно з власним добробутом, здоров'ям і навіть життям. Здатність до самопожертви є одним з найвищих проявів волі, однак, вона аж ніяк не гарантує успіху. Фанатики схильні неадекватно оцінювати власні можливості, втрачати відчуття цінності навколишнього простору, а в результаті часто отримують «піррові перемоги», збитки від яких перевершують отримані здобутки.

Іншим прикладом небезпечної абсолютизації політичної волі є волюнтаризм. Короткий енциклопедичний словник «Філософія політики» дає таке визначення цього явища: «волюнтаризм у політиці - позиція суб'єкта політики, згідно з якою, головним фактором досягнення поставленої мети є воля, особисті прагнення та політичні наміри» [11]. У довіднику із політології зазначено, що для волюнтаризму характерний спонтанний політичний процес, переривчастий, ірраціональний, де основна увага акцентується не на програмах, а на прямих діях, часто безцільному політичному тиску, довільних рішеннях. Об'єктивні закономірності при цьому ігноруються. «Найчастіше волюнтаризм у політиці має своїм наслідком авторитаризм або тоталітаризм, надреволюційність або анархізм. Основою стає сваволя: правителя над представницькими установами і навіть державною машиною (бонапартизм), групи - над соціумом (диктатура пролетаріату, партії, олігархії), маси - над законом. Терміном волюнтаризм (поряд із суб'єктивізмом) характеризують помилки політичної діяльності». Разом із тим, у дусі парадигми інтелектуалізму, зазначено, що проблема волюнтаризму у політиці це дилема «розум - пристрасті», а не «мисленняволя», і це часта дія ірраціональних сил, що деформують політичні структури [12].

На відміну від макіавеллізму та фанатизму, волюнтаризм не характеризується цілеспрямованістю, він є реактивним і непослідовним, імпульсивним та безвідповідальним. Тим не менше, не існує принципових перешкод для одночасного поєднання макіавеллізму, фанатизму і волюнтаризму; такі приклади траплялися в політичній історії, наприклад, усі ці якості демонстрував Адольф Гітлер. Зазначені негативні прояви політичної волі справили сильне враження на мислителів та політиків періоду після 1945 року, що спричинило активний пошук і розробку альтернативних засад організації суспільства - від ліберальної демократії до наукоємної технократії. Ханна Арендт у своїй праці «Між минулим та майбутнім» підсумувала цю тенденцію таким чином: «культивування соціально - вольових проявів спричинило серію політичних наслідків, які змінили суспільну думку від великих очікувань та надій на роль вольової сфери у перебудові суспільства, до її повного неприйняття після тоталітарного соціального експерименту» [13].

Разом із проблемою надлишку вольових проявів існує поняття політичної акрасії (відсутності політичної волі), яке означає неготовність політиків брати на себе відповідальність за реалізацію політичного курсу. Мотивом утриматися від прийняття очікуваних політичних рішень є побоювання супутніх труднощів: необхідності робити важкий вибір; знаходити шляхи розв'язання старих і нових проблем; зберегти підтримку виборців, оточення та керівництва під час реалізації непопулярних заходів та інші. Окрім бездіяльності, наслідком браку чи втрати політичної волі можуть бути самоусунення від керівництва політичними процесами у критичний для цього час або свідоме згортання попередніх досягнутих успіхів. Для виправдання такої поведінки знаходять аргументи ризикованості, недоцільності, несвоєчасності, нереальності визначених завдань. Наслідком політичного безволля є потрапляння політичних лідерів під маніпулятивний вплив різноманітних дорадників або груп тиску, втрата політичної харизми і зрештою влади [14].

Політична воля не є статичною данністю, притаманною політикам. Вона може набуватися, загартовуватися, але також ослаблюватися та зникати. Як зазначають автори психологічного енциклопедичного словника, «формування та зміцнення волі досягається наполегливим та систематичним подоланням складнощів у досягненні погоджених суспільством цілей, завершенням справ за будь - яких обставин, запобіганням найменшого прояву безволля та безвідповідальності» [15].

Феномен волі проявляється в складних і кризових обставинах, у моменти необхідності зробити вирішальний вибір на користь одного з можливих рішень, у ситуації, коли жодний варіант не здається безумовно кращим. Вольове рішення в політиці означає вибір між альтернативними моделями поведінки, наслідком якого є схвалення однієї із суперечливих тенденцій та заперечення іншої. У призмі практичної значимості політична воля виступає як діяльнісна активність, спрямована або на конструктивні, соціально - ціннісні перетворення («добра воля»), або на деструктивні дії («зла воля», «свавілля»). Ця активність може бути гетерономною (залежною від зовнішнього впливу) або самостійною. Концепції політичної волі передбачають як механізми стимулювання «позитивно спрямованої» волі, її розвиток, гарантування; так і засоби утримання, нейтралізації, придушення «небажаної», «руйнівної» волі (інгібіція). Еріх Фромм поділяє волю на ірраціональну та раціональну. Ірраціональна воля є проявом пристрастей та спонтанних спонук, які захоплюють і підкорюють людину, змушують її рабськи реалізовувати неконтрольовані пориви. Натомість, раціональна воля виявляється в цілеспрямованій, реалістичній, дисциплінованій поведінці й енергійних зусиллях, спрямованих на досягнення раціональної мети [16].

Зміст політичної волі визначається передусім світоглядною позицією політичного суб'єкта, його ціннісними уявленнями та орієнтаціями, прийнятними соціальними настановами. Наявність глибоких переконань робить людину помітним суспільно - громадським діячем, лідером. Єдність волі, розуму і переконань набуває особливого значення у ситуації конфлікту особистісних, групових і суспільних цілей, на етапі вибору нових пріоритетів політичного життя, в умовах, коли суспільство гостро потребує порядку, стабілізації [17]. Високоморальна особистість, як правило, володіє сильною волею, та не кожна вольова людина має високі моральні якості. У сфері владних відносин і практичної політики, де відбувається постійне узгодження різноманітних інтересів, часто суперечних загальнонаціональним, а інтереси генеруються у рішення здебільшого соціально безвідповідальними політиками, гостро постає проблема браку доброї волі і супроводжуючих її ознак - відповідальності, утилітарності, цілеспрямованості. Українська політична еліта, на жаль, не є взірцем соціально - відповідальної політичної волі. Замість активної конструктивної «доброї» волі, спрямованої на реалізацію суспільно - корисних політичних програм, часто доводиться мати справу із брутальним волюнтаризмом, протиставленням корпоративних інтересів національним, цинічним макіавеллізмом, або із розчаруванням, унаслідок кричущого безволля наших політиків.

Таким чином, поняття «політична воля» є похідним від більш загального слова «воля», яке в українській та інших слов'янських мовах має декілька значень. Усі ці значення, а саме, свобода, бажання і психологічна стійкість, знаходять певне семантичне відображення у понятті політичної волі. Остання, у першу чергу, є здатністю до послідовної реалізації визначених цілей з усвідомленням усієї повноти власної відповідальності за свої дії. У цьому сенсі вона є передумовою будь - якої результативної політики - реалізації реформ, творення економічного дива, ведення переможної військової акції тощо. З іншого боку, політична воля повинна бути збалансованою іншими важливими якостями - досвідом, знаннями, мораллю. У випадку, коли політична воля виходить на перший план і відсуває зазначені якості на маргінес політичних цінностей, з'являється небезпека її виродження до таких екстремальних проявів, як макіавеллізм, фанатизм, волюнтаризм. Натомість, брак політичної волі веде до політичної акрасії - пасивної, безвідповідальної, капітулянтської поведінки владних суб'єктів. Відповідно до різних класифікацій, політична воля може бути «доброю» і «злою», раціональною та «ірраціональною». В українській політиці спостерігається дефіцит «доброї» раціональної волі з боку владної еліти, що є величезною проблемою, без вирішення якої неможливий прогресивний розвиток країни.