Системні відносини влади, опозиції і прагматизму

Олена Чижова, кандидат політичних наук, доцент Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова

В статті автор розглядає системність взаємовідносин влади, опозиції і прагматизму, підкреслюючи їх особливості в умовах формування структури громадянського суспільства. Зроблено висновок: поглиблення і посилення взаємовідносин вищеназваних елементів системи влада - опозиція - прагматизм будуть сприяти цивілізованим відносинам між цими складовими.

Ключові слова: влада, демократія, опозиція, прагматизм, системність.

В статье автор рассматривает системность взаимоотношений власти, оппозиции и прагматизма, подчеркивая их особенности в условиях формирования структуры гражданского общества. Сделан вывод: углубление и усиление взаимоотношений вышеназванных элементов системы власть - оппозиция - прагматизм будут способствовать цивилизованным отношениям между этими составляющими.

Ключевые слова: власть, демократия, оппозиция, прагматизм, системность.

In the article an author examines the system of mutual relations of power, opposition and pragmatism, underlining the features of these mutual relations in the conditions of forming of structure of forming of civil society.

Кey words: power, democracy, opposition, pragmatism, system.

В основі прагматизму, безпосередньо політичного прагматизму покладені відносини «влада - опозиція», що сьогодні актуально, враховуючи те, що підґрунтя прагматизму - діяльність, дія, практика людей.

Відносини влади та опозиції можна розглядати як наявність у суспільстві двох протилежностей, що в цілому слід уявити як системну взаємодію політичної комунікації та політичних процесів, які відбуваються при відсутності інтеграції і взаєморозуміння між їх учасниками. При цьому нема прояву дії прагматизму відносно загальних цілей і засобів їх досягнення. Жорсткі політичні дискусії між владою та опозицією не носять прагматичного характеру з приводу прийняття політичних рішень.

В Україні йде формування інфраструктури громадянського суспільства, яке здатне забезпечити умови для формування груп, організацій, об'єднань, партій, що програмують свої інтереси в структурах влади. Сформована інфраструктура повинна забезпечити умови для єднання інтересів груп, організацій, об'єднань, партій та влади, керуючись політичним прагматизмом.

Актуальність статті полягає в тому, що проблематика сьогодення пов'язана з особливостями взаємозв'язків влади, опозиції, прагматизму, коли загострюється не стільки можливість розвитку науки, техніки, інформації, скільки наслідки їх впливу на суспільство, людину, державу. Тому метою цієї статті є теоретичний аналіз місця прагматизму в системі: влада - опозиція - прагматизм. Взаємодія цих складових являє собою обмін політичними, економічними, соціальними моральними цінностями. Так, політична взаємодія охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу та передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення багатьох потреб людини. При цьому успіх взаємодії (влада - опозиція) залежить від дії політичного прагматизму, від цінностей і норм суб'єктів політичних дій, особливо лідерів. Доцільно зупинитися на формах політичної взаємодії, які умовно можна поділити на дві групи: функціонування і панування. До першої можна віднести співпрацю, конкуренцію, консолідацію, а до другої - революцію, переворот, реформи, тобто форми політичної взаємодії влади - опозиції - прагматизму, що активно діє в цій системі; вони являють собою усталені способи поведінки взаємодіючих суб'єктів. До форми політичної взаємодії можна віднести і політичну співпрацю, що ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, які мають спільні або відмінні цінності та прагнуть реалізувати взаємовигідну мету, керуючись політичним прагматизмом. Важлива для розуміння системності владних відносин і така форма політичної взаємодії як політична конкуренція, в якій суб'єкти політичного процесу змагаються за перевагу у розподілі влади. Політична конкуренція сприяє виробленню механізмів політичного контролю одних політичних сил над іншими, забезпечуючи розширення сфери громадянського контролю над політичною владою, керуючись дією політичного прагматизму.

Системність відносин влади, опозиції та прагматизму можна прослідкувати в консолідаії, яка припускає різноманіття думок, позицій, інтересів суб'єктів політики та передбачає їх згуртування для досягнення поставленої мети. Це породжує проблему взаємовідносин між силами при владі, тими, хто прагне отримати владу (опозицією та прагматизмом).

Проблема опозиції у вітчизняній політичній науці почала досліджуватись в роки незалежності. Влада, переслідуючи опозицію, заважає дослідженню такого явища, як моральна, ідеальна або політична єдність народу. Слід підкреслити, що в демократичному суспільстві політична опозиція - закономірне явище, що сприяє розвитку суспільства незалежно від характеру його політичної системи, вона прагне рішучого розриву з минулим, зламу старих політичних інститутів тобто революції. Взаємодія влади та опозиції може привести до перевороту з метою зміни або правлячої верхівки, або політичного режиму та суспільного ладу. Така взаємодія спонукає реформи - поступове прагматичне перетворення суспільного ладу правовими засобами, а також стимулює створення різних політичних партій, рухів, громадських організацій. Соціальний прогрес у цілому досягається завдяки різноманіттю противаг та відповідному балансу між різними конкуруючими політичними інститутами. [1]

Політична опозиція - це протидія, опір діючій державній владі, протиставлення її стратегічному курсу з метою його зміни на інший, що задовольняє опозиційні політичні сили. Політичну опозицію можна розглядати і як протистояння різних суб'єктів суспільства державній владі, яка не враховує їхні інтереси у зовнішній та внутрішній політиці. Такими суб'єктами можуть бути класи, верстви, соціальні групи, партії, рухи, окремі особи. В кожному разі йдеться не про внутрішньопартійну, а про внутрішньодержавну політичну опозицію.

Опозиція - це об'єктивне явище суспільного життя, породжене розподілом праці, соціальною структурою, рівнем життя різних груп населення, диференціацією їхніх потреб, інтересів цілей. Чим вищий рівень підтримки влади з боку населення, чим вона легітимніша, тим обмеженіші масштаби та вплив опозиції. Наявність у демократичних країнах численного середнього класу, який зацікавлений у стабільності, робить неможливим виникнення масової опозиції.

Активність опозиційних сил простежується, як правило, під час війн, економічних криз, глибоких суспільних перетворень. Економічні потрясіння, масове зубожіння стимулюють невдоволення населення, підживлюють його опозиційність. Взаємовідносини між владою та опозицією залежать від характеру політичної системи, дії політичного прагматизму. В тоталітарній та авторитарній політичних системах вони носять антагоністичний характер. І влада, і опозиція не визнають права один одного на існування. Влада придушує та переслідує опозицію, а опозиція, в свою чергу, намагається повалити існуючу владу. В цьому випадку політика стає сферою жорсткого протистояння влади, опозиції та прагматизму. В демократичних політичних системах існує можливість конструктивної взаємодії політичних сил, як тих, що перебувають при владі, так і тих, що їм протидіють. Будучи невід'ємним компонентом демократичного суспільства і правової держави, опозиція не передбачає насильницьких дій з метою захоплення державної влади.

На сучасному етапі суспільного розвитку домінуючою формою політичної взаємодії є «оксамитова» революція як мирний шлях усунення старої еліти та приходу до влади нової, внаслідок чого до влади приходять прогресивні правителі, діячі [2].

Одним із перших дослідників поняття «опозиція» був англійський мислитель Белінгбрук, який у XVIII ст. обґрунтував конституційний принцип, визначав сферу лояльної діяльності опозиції. Суть цього принципу зводиться до постійного забезпечення балансу влади, контролю та критики з боку опозиції діяльності уряду, внесення прагматичних пропозицій щодо реформування державно - правових інститутів [З].

Існують декілька критеріїв класифікації опозиції. Залежно від міри лояльності до державної влади, розрізняють помірковану та радикальну політичну опозицію. Перша за своєю сутністю конструктивна, критична, прагматична і в більшості випадків здатна досягти консенсусу з владою. Друга відкрито виступає за зміну існуючого політичного курсу з метою реалізації власної політичної лінії. Залежно від змістовності політичного курсу, опозиція може бути конструктивною та деструктивною. Перша формулює ділові пропозиції, що відповідають національним інтересам, а дії іншої мають руйнівний для суспільства характер.

Умови функціонування формують опозицію легальну, нелегальну та напівлегальну. Легальна опозиція діє відкрито, дотримується основних законів і принципів існуючої політичної системи, вважає неприйнятним використання сили для здобуття влади. Її представники беруть активну участь у політичному житті суспільства. Форми такої участі різноманітні: виборча діяльність, критика урядового курсу, вплив на прийняття політичних рішень, участь за певних обставин у діяльності владних структур. Незважаючи на наявність очевидних протиріч, влада і опозиція за цих умов виявляють лояльність одна до одної, готовність до співробітництва та діалогу. Особливого значення набуває співпраця між владою та опозицією в кризових ситуаціях.

Нелегальна опозиція діє приховано, поза межами існуючої політичної системи, а права та претензії не визнаються владними структурами. За власною ініціативою нелегальна політична опозиція використовує насильницькі засоби боротьби, які неприпустимі для цивілізованого світу. Напівлегальна опозиція включає в себе політичні сили, які утримуються від прямого протистояння владі, але в той же час не співпрацюють з нею [4].

Особливе значення набуває політична опозиція в суспільстві, яке перебуває в перехідному стані, коли проходять глибокі зміни всього соціально - економічного устрою, коли зростає небезпека використання насильства для досягнення політичних цілей. Якщо ж існуюча політична влада запізнюється із формуванням механізму зворотного зв'язку та модернізацією політичних інститутів, політична опозиція здатна активізуватись, а її діяльність може привести до непередбачуваних наслідків.

Проблема взаємовідносин влади, опозиції, прагматизму особливо актуальна для посткомуністичних країн, де владі протистоять сили реставраторського напрямку, а практика свідчить, що суспільство, яке реформується, вступає в етап, коли невдоволення частини населення тим курсом, що проводиться, породжує не тільки антидемократичні тенденції, але й демократичну опозицію, взаємодія з якою під впливом дії прагматизму потребує від влади лояльності, готовності до діалогу з проблем корегування курсу реформ і реалізації конструктивних альтернатив йому.

При цьому повинен виконуватись один з основних постулатів у відносинах між політичною владою, опозицією та прагматизмом демократичного суспільства: влада повинна уникати завищеної самооцінки себе в якості єдиного носія демократичних цінностей, уміти правильно співвідносити стратегічні і тактичні аспекти внутрішньополітичної боротьби з опозицією. Тут чітко простежуються прагматичні тенденції.

З боку демократичної опозиції вимагається відповідальне ставлення до діалогу з владою, відмова від жорсткої та безкомпромісної критики, здатної викликати негативні для демократичного процесу наслідки. Непоступливість демократичної опозиції і зацикленість на справедливості власних пропозицій може стати причиною руйнації демократичного електорату і послаблення загального потенціалу системи. У будь - якому разі в механізмі прийняття рішень пріоритетними виступають демократичні цінності, прагматичні прогнози, а не кон'юнктурні міркування збереження або отримання влади.

Поширеними та дієвими формами впливу опозиції на офіційну владу є демонстрації, мітинги, страйки, пікетування, голодування тощо, які стають масштабними, охоплюють значну частину населення в різних регіонах країни. Причиною цього стає прогресуюча політизація населення, зумовлена низкою обставин та факторів як:

- демократизація та гласність, що збільшуються у геометричній прогресії;

- опозиційні сили, які досягають такого рівня, що можливо цілеспрямовано планувати, здійснювати подібні акції;

- безпосереднє спілкування з масами, що дає переваги опозиції, оскільки лейтмотивом більшості цих заходів є критика пануючої системи;

- мітинги та демонстрації - це невід'ємна частина будь - якого виборчого процесу;

- саме ці політичні акції для опозиції є найзручнішими для завоювання симпатій народних мас, оскільки поєднують в одне ціле радикальні дії деяких активістів, включених у політичні акції та участь широких кіл громадськості, яка перебуває в стані прагматичної невизначеності [5].

Структура політичної системи в Україні, що склалася за роки незалежності, не передбачає реальної участі політичних партій у процесі формування органів виконавчої влади як у центрі, так і на місцях, а тому обмежує можливості їх впливати на розробку та реалізацію державної політики. В той же час не можна говорити про наявність в Україні дієвих механізмів політичної відповідальності перед виборцями партій і блоків, представлених у Верховній Раді, та їх реального впливу на урядову політику. Вагомим фактором, який унеможливлює формування більшості та опозиції в класичному розумінні, є неефективність системи публічної влади - відсутність чіткого розмежування функцій та відповідальності за їх здійснення між органами влади всіх рівнів, неефективність системи стримувань і противаг, що призводить до домінування в політичній системі єдиного владного центру в особі глави держави. І тут доцільно згадати принципи прагматизму, які не дозволяють відкинути жодної гіпотези, звідки випливають корисні для життя результати, незалежно від того, яких цінностей вони стосуються. Філософія прагматичного напряму повинна займатися реальними життєвими проблемами, а не ілюзорними спробами побудови нездійсненних проектів. Саме тому в українському політикумі склалася така ситуація, що опозиція є не альтернативою більшості та сформованому нею уряду, а опозицією до конкретних рішень або окремих політиків. За таких умов деякі політичні сили, як і деякі відомі політики, періодично проголошують себе або представниками більшості, або опозицією.

Взаємодія влади, опозиції та прагматизму констатує той факт, що в Україні відсутні сильні, впливові політичні партії, які б мали вагому підтримку населення.

Із радянського минулого в політичну систему незалежної України перейшли компартія і Рух. Решта - політичні утворення, які захищають інтереси олігархів, більшість з яких намагаються перебувати в оточенні президента. Сильних партій немає і бути не може, доки зберігається існуюча система, в якій партіям відведена другорядна роль. Помиляється той, хто вважає, що перехід до парламентської форми правління можливий лише за умов створення впливових політичних партій [6]. Для того, щоб на партії покладати свої надії, вкладати сили та кошти, у них повинна бути перспектива, якої у них поки що немає.

Характеризуючи владу та опозицію сучасної  України, можна констатувати, що вони мають переважно одне коріння. В складі депутатських фракцій опозиційних партій та блоків також є представники великого та середнього бізнесу, для яких головна цінність депутатського мандату - захист цього бізнесу політичними засобами, намагання запобігти перерозподілу власності або мінімізувати втрати від нього. Як і влада, українська опозиція схильна віддавати перевагу кулуарним способам політичної діяльності. Прикладом цього є підтримка окремими опозиційними фракціями програми політично та економічно чужого їм уряду М. Азарова, прагматизм якого підкреслює, що і влада, і опозиція схильні до агресивності у відношенні до опонента, що демонстрували ЗМІ під час останніх президентських виборів. Майже жодний із засобів масової інформації не давали нейтральну інформацію за участю як владних, так і опозиційних структур.

Взаємодія влади, опозиції, прагматизму та цивілізований діалог між ними можливий лише за умов цивілізованості його учасників. Демократична практика поняття влади пов'язує її не із персоналіями, а із правлячою політичною партією.

Тому маємо певний парадокс: електорат оцінює ефективність і спроможність влади за результатами і наслідками економічної та соціальної політики уряду, але сам уряд в наших умовах у жодному разі не репрезентує владу, а діє згідно з дією прагматизму. Збалансування двох гілок влади можливе через розподіл відповідальності за діяльність уряду між ним та Верховною Радою, що можливо при створенні політично - концептуальної більшості як блоку політичних партій. Соціально_економічна парадигма блоку правлячих партій мусить стати відповідною прагматичною парадигмою уряду, а криза урядової діяльності - ознакою парламентської кризи з відповідними наслідками для цього парламенту. В таких умовах як уряд, так і парламент не можуть поки що уособлювати реальну політичну владу. Тому відносини між владою, опозицією та прагматизмом замикається лише на одній особі, яка репрезентує реальну владу в країні - на президенті. В цих умовах усі здобутки, як і прорахунки належать саме йому, чого не буває в демократичному суспільстві.

Відносини нашої опозиції з владою складаються поза класичними сценаріями. Більшість населення країни в цій ситуації перебуває в опозиції до влади. За культурними ознаками наша опозиція поділяється на три основні групи. їх об'єднує те, що всі вони не сприймають ні державу, ні владу як свою власну саме за цивілізаційними параметрами: для носіїв української культури влада і структури, які вона розбудовує, зовсім не є українськими, а тому ворожими і неприйнятними: влада не виправдала їхніх сподівань; для тих, хто відчуває себе росіянином, ця країна - дискомфортна, оскільки надто українська і позбавила привілейованого статусу культури росіянина та його мову; треті - це духовні послідовники комуністичної цивілізації, які складають стійку опозицію до будь - якої влади. Таким чином, маємо в одному суспільстві три різні культури, які формують три типи опозиційності до влади [8]. Доки не вирішиться проблема гармонійного, толерантного балансу цих трьох складових, наше майбутнє залишиться невизначеним, приреченим на не прогнозовані конфлікти. Найменш захищеною частиною нашого соціуму є українство. За всі роки незалежності наша держава не стала українською державою, а державою влади та олігархів [9].

Останнє десятиліття протистояння як правлячої, так і опозиційної еліти призвели до того, що стратегічний курс України як у внутрішній, так і в зовнішній політиці залишився невизначеним. Існує величезна різниця між деклараціями та реальною дійсністю нашого політичного та соціально - економічного життя. У внутрішній політиці постійно проголошувався демократичний вибір, розбудова громадянського суспільства, захист прав і свобод громадян, а на практиці в країні створена система адміністративної демократії, при якій демократичні норми існують формально, в дійсності влада з року в рік все більше намагається контролювати вибір громадян. І прорахунок влади в тому, що вона не реформує свої передвиборчі технології, своєча сно їх не обновлює, інколи доводить їх до абсурду. Це і призвело до масового обурення електорату і, в першу чергу, української національної інтелігенції. В такій ситуації прагматизм не чітко визначений, він дуже важко пробиває собі дорогу взаємодіючи з опозицією.

У зовнішній політиці декларувався курс на євроатлантичну інтеграцію та вступ до ЄС. На практиці підписувались документи про вступ до ЄЕП, що робило неможливим вступ України до ЄС. Більше того, це могло призвести до створення наднаціонального органу, впливати на діяльність якого Україна нездатна. Неодноразово влада брала на себе відповідні зобов'язання перед іншими країнами і не завжди їх виконувала, що створило нашій країні імідж непередбаченого та ненадійного партнера. Вихід зі становища, що склалося на сучасному етапі державотворення в Україні полягає в інституціоналізації опозиції, наданні їй законодавчого статусу. Частина опозиційних партій сьогодні переживає труднощі з визначенням свого місця в системі «влада - опозиція - прагматизм» через що їх опозиційність має скоріше антиперсональний характер, спрямований проти конкретних осіб, наприклад, проти президента, прем'єра, а не проти їх програмних положень, ідеології тощо. Усі ці негативні чинники призводять до того, що, крім неконструктивних стосунків з владою, опозиція не може повноцінно здійснювати притаманні їй у демократичному суспільстві функції.

Цивілізована діяльність опозиції в Україні неможлива без зміни засобів та методів здійснення державної влади і проведення політичної реформи, яка повинна збалансувати повноваження між президентом, парламентом та урядом за будь - якою формою правління. Слід запровадити схему, згідно з якою виборці обирають представників політичних партій до парламенту. Представники партій об'єднуються в парламентську більшість, яка бере участь у формуванні Уряду. Наразі після відміни Конституційним Судом змін, унесених до Конституції України в 2004 році, це положення зникло. Тепер парламент не бере участі у формуванні Уряду. Потрібно, щоб партії, об'єднані у більшість, несли політичну відповідальність перед виборцями за результати діяльності Уряду. В свою чергу, парламентська меншість створює опозицію, яка отримує право та можливість публічної критики і контролю дій Уряду шляхом внесення альтернативних пропозицій. Для здійснення цього потрібна солідна правова база: чітке законодавче врегулювання діяльності парламентської більшості та опозиції як правових інститутів; закріплення в Регламенті Верховної Ради умов формування і розпуску парламентської більшості та опозиції; законодавче закріплення парламентських процедур, пов'язаних із формуванням уряду та контролем за його діяльністю; вирішення питання політичної відповідальності за діяльність уряду, президента та парламентської більшості; прийняття закону «Про парламентську більшість та опозицію» в комплексі з іншими необхідними для цього законами, поглиблення та посилення взаємодії системних відносин влади, опозиції, прагматизму, що сприятиме цивілізованим стосункам між цими складовими.

Тільки таким чином, можуть складатись цивілізовані відносини між парламентською більшістю та опозицією, які гідні цивілізованого суспільства.

Поглиблення та посилення взаємодії влади, опозиції, прагматизму, сприятимуть цивілізованим відносинам між цими складовими.